Українське суспільство після початку повномасштабного вторгнення рф проживає досвід складної перманентної багатовимірної травми: травми чинних військових та ветеранів/ветеранок (через жахи війни, соціальну реінтеграцію, систематичне споглядання насильства та постійне перебування їхнього життя під загрозою); травма тих, хто втратив близьких, які брали участь у воєнних діях або були вбитими під час терористичних атак на цивільне населення; травма тих, хто чекає близьких із полону, або тих, чиї рідні вважаються зниклими безвісти; травма постраждалих від фізичного чи сексуального насильства як політичного знаряддя російських військових; і врешті – колективна травма постійного перебування у війні, яка, на мою думку, більшою чи меншою мірою відбивається на кожному та кожній з нас.
Саме тому розуміння історії вивчення травми, природи травми, стадій відновлення, значення травми у політичному вимірі критично необхідні українському суспільству для каталізації механізмів суспільного самозцілення. Сьогодні ми змушені навчитися розпізнавати травму в собі, в тих, хто нас оточує, та в тих, чия травма раптово нам проявляється. І не тільки розпізнавати, але й засвоїти алгоритм дій для допомоги, згладження проявів, не-завдання шкоди. Це великою мірою вирішальні навички, необхідні для суспільства, яке перебуває у стані війни.
Герман починає дослідження травми з аналізу її історичного контексту, що бере початок від Шарко та Бройєра з Фройдом, оприявлює всі їхні професійні поступи та похибки. Зокрема, озвучує мотивацію Фройда змінити вектор досліджень після виявлення кореляції між так званою істерією та наявністю досвіду сексуального насильства в дитинстві. Далі Герман говорить про зміщення в полі досліджень посттравматичного синдрому внаслідок Першої та Другої світових воєн, а також (грубо перестрибуючи – я про себе, а не про виклад Герман) – Вʼєтнамської війни. І лише тоді науковиця пояснює всі особливості та труднощі досліджень травми від насильства у сімʼї та сексуального насилля.
Впродовж пояснення історичної динаміки Джудіт Герман постійно доповнює та видозмінює сприйняття механізму травми дослідниками та дослідницями. Авторка знайомить читачів та читачок з такими групами симптомів ПТСР як гіперзбудження (залежність від загрози), інтрузія (повторне переживання, непоправний відбиток), констрикція (заціпеніння, уникнення) та їхньою природою. Вже на цьому етапі робота Джудіт Герман починає нагадувати складний та болючий акт саморефлексії (спойлер: в підсумку книжка має логічний у своїй послідовності ефект зцілення). Зʼявляється (якщо воно досі не було кристалізованим) бажання почати психотерапію. І не лише бажання, а й аргументована мотивація.
Джудіт Герман заглиблюється у кожен з рівнів «розривів», яких завдає травма: у втрату усвідомлення самості, стосунків зі світом, оточенням, у втрату віри. Ще до розповіді про процес видужання Герман пояснює, наскільки взагалі важливим є засвідчення травматичного досвіду і наскільки руйнівним – як для жертви зокрема, так і для суспільства загалом (в перспективі) – є його замовчування. Зацитую уривок про значення свідчення, який актуальний не лише в особистісному вимірі, а й всесуспільному, особливо, якщо говорити про російську агресію:
«...Коли подія є стихійним лихом чи "діянням Бога", то очевидець легко співчуває жертві. Проте коли травматичні події є справою людських рук, їх свідок утягується в конфлікт між жертвою та злочинцем. З погляду моралі в такому конфлікті годі залишатися нейтральним. Спостерігач змушений стати на чийсь бік.
Існує велика спокуса стати на бік зловмисника. Все, що злочинець просить від свідка, – нічого не робити. Він апелює до притаманного всім бажання не бачити зла, не чути зла і не говорити про зло. Жертва ж, навпаки, просить свідка розділити тягар болю. Жертва потребує дії, співучасті та пам'яті. [...]
Злочинець, аби уникнути відповідальності за свої злочини, робить усе від нього залежне, щоб посприяти забуттю. Таємниця та мовчання є його першою лінією оборони. Якщо ж таємницю втримати не вдалося, злочинець атакує правдивість своєї жертви. Якщо йому не вдається змусити її повністю замовкнути, він робить так, щоб її ніхто не слухав...»
Крім безпосередніх наслідків, які завдає травма, докторка аналізує також гетерогенність розладів, які вона спричиняє чи ускладнює. Так, наприклад, ми можемо дізнатися, як інтрузивні симптоми посттравматичного стресового розладу перетинаються з вегетативними симптомами депресії. Таким чином Джудіт Герман підсилює свою тезу про важливість діагностування травматичних розладів, особливо – залежно від повторюваності травми (авторка суворо диференціює наслідки одиничної та систематичної травм).
Від розпізнавання механізмів та симптомів Герман переходить до процесу відновлення після травми. Ми дізнаємося кроки, які необхідні в пропрацюванні травматичного досвіду: відновлення безпеки, встановлення контролю, заглиблення у травму, оплакування, інтеграція травми у теперішнє, відновлення соціальних звʼязків. Герман докладно аналізує кожен із цих етапів психотерапії, а також наголошує, наскільки важливим є індивідуальний підхід у кожному випадку. Тут ми дізнаємося про психотерапевтичний контракт, а також про винятки з нього. Наприклад, мене вразила історія сеансу психотерапії, під час якого пацієнт попросив терапевтку сфотографувати її. Хоча допустимі межі було переступлено, індивідуальний підхід клініцистки взяв гору і допоміг їй виявити та дослідити складну мотивацію пацієнта в цьому проханні, – що в підсумку стало для пацієнта каталізатором відновлення після травми.
Якщо говорити про інші конкретні уривки з цього дослідження, які ще довго залишатимуться зі мною, то опишу кілька згаданих Герман клінічних випадків. Вразили такі механізми психіки як побутова непристосованість після тривалого досвіду увʼязнення. Герман ділиться історією чоловіка, який протягом довгого часу не міг усвідомити, що дверні ручки мають сенс – що вони «відмикають» простір. Він не користувався ними і опинявся кожного разу під замком, тоді як міг просто прочинити двері. Серед способів контролю під час ув’язнення мені запам’яталися такі приклади, як добровільне голодування і самогубство – чи не єдині можливості приймати власні рішення як акт спротиву і демонстрація кривдникам не-влади над собою. Також не можу викинути з голови аргумент на користь того, що памʼять про насильство залишає непоправний слід на дитячій психіці: Герман описує гру хлопчика, який у віці до 2 років пережив сексуальне порушення кордонів тіла, і потім у пізнішому віці до дрібниць монотонно відтворював вчинене над ним зі своїми іграшками, не маючи при цьому жодних спогадів про те, що сталося з ним.
Попри глибину та всеохопність роботи Герман, важливо вказати на її застарілість. Я достеменно не знаю, що змінилося у вивченні травми за останні 25 років, але припускаю, що «Травма та шлях до видужання» – точно не окреслює актуального стану, оскільки ця робота написана ще в 90-х. Також не можу оминути тієї особливості, що в цій книжці немає гендерного балансу (Герман описує сексуальне насилля як травму жінок та дітей – аналогічні травми чоловіків не згадуються; ПТСР через воєнні дії – травма винятково чоловіча, хоча вже у Пер��ій світовій війні у війську однієї лише Британської імперії було залучено понад 80 тис. жінок). Звісно, варто враховувати, що акцент Герман на жіночому досвіді травми відображає тогочасні феміністичні дослідження, які мали на меті висвітлити «невидимі» специфічні форми насильства проти жінок.
Все ж Джудіт Герман настільки чутлива до чужого болю та ретельна в пізнанні вимірів травми, що її робота, я впевнена, надовго залишиться чимось сакральним як для тих, хто з травмою працює, так і для тих, хто хоче краще розуміти себе та оточення, а надто – в контексті війни. До того ж український переклад, виконаний Оксаною Наконечною, Оксаною Лизак та Олександром Шлапаком, настільки якісний, що багатьом художнім перекладам до нього далеко.