Кіноповість видатного українського драматурга Олександра Довженка являє собою низку спогадів, головним героєм яких є хлопчик Сашко. З перших рядків зрозуміло, що цей хлопчик – сам автор, який поринув у дитячі спогади та уривками згадує сумні та щасливі моменти свого дитинства. В маленьких новелах, з яких складається повість, О. Довженко розповідає про буденне життя селян, про важливу і дуже важку працю хліборобів, про життя звичайної селянської родини, прикладом якої є родина самого письменника. Одна за одною в повісті спливають розповіді, які починаються с перших спогадів маленького селянського хлопчика за ім’ям Сашко. Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив в собі кращі риси українських дітей.
Ukrainian Soviet screenwriter, film producer, director and writer. He is often cited as one of the most important early Soviet filmmakers, alongside Sergei Eisenstein, Dziga Vertov, and Vsevolod Pudovkin, as well as being a pioneer of Soviet montage theory.
Український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.
перечитую багатьох авторів шкільної програми, щоб самостійно без усіх оцих "червоною ниткою проходить серцем поета" оцінити - й після півдесятка розчарувань ось твір світового рівня. Довженко в "Зачарованій Десні" так переходить від лірики до комедії, а від комедії до трагедії, аж голова від інерції крутиться. наприклад, щойно були смішки - а через два абзаци батько, у якого від пошесті водночас померли четверо дітей: "У великім розпачі прокляв він ім'я Боже - і Бог мусив мовчати. Явися Бог тоді йому у усій своїй силі - напевно, батько кинувся б і прохромив його вилами або зарубав сокирою". це сильніше за Йова. людяніше.
Люблю цю книжку Довженка. Пам'ятаю як слухала її аудіо версію з радіо-брехунця на літніх канікулах у бабусі, а поряд текла моя зачарована Роставиця. Книжка заряджена на розархівування спогадів і світлу ностальгію.
Перечитала Зачаровану Десну і це був той твір, який прям пам'ятаєш яке слово буде наступним, так сильно відбився в пам'яті. Цю кіноповість хочеться охарактеризувати одним словом: хороша, бо від неї так добре на душі. І навіть ці каруселі від комедії до трагедії з абзацу до абзацу не псують загальну лампову атмосферу Десни.
Я не хотів брати нічого з категорії «село/кріпацтво/діти», але хотів прочитати Довженка (принаймні обійшлось без кріпаків). Та й написано не про звичне гноблення селянського народу, а про безтурботні роки малого Сашка, його родину, город, худобу і косовицю на Десні. Коротко, атмосферно, але зачепитися нема за що. Від інших його творів, мабуть, утримаюся.
ніби «убити пересмішника» прочитала, тільки добріший і свіжіший від деснянської води, трави, села, песиків, маленьких деталей і чогось дуже близького саме мені
«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». ❤️
“Зачарована Десна” - це автобіографічна повість, і в ній Довженко розповідає про своє дитинство в селі на Десні. Двадцять років тому в тих місцях пролягали маршрути байдарочних походів, в яких я брала участь - по Десні та Сейму. Тому я мала можливість візуалізувати описані в повісті мальовничі краєвиди зі своєї памʼяті.
Загалом “Зачарована Десна” - це дуже тепла, смішна і затишна історія. Автор змальовує не тільки пейзажі, а і життя в своїй родині, де він - наймолодший, і його вчать життю старші та ніби-то мудріші родичі.
Я дуже рекомендую цю повість, щоб поринути в літній настрій.
З великою пересторогою треба ставитися до письменників, які жили в творили в радянський період. Особливо до тих, яких не репресували і не знищили. Довженка я завжди відносив до таких людей, всі вони однакові, ці Тичино-Сосюро-Довженки, пристосуванці, які зігнулися під тиском державної машини, зрадили своїм поглядам, вступили в партію чи на неї працювали. Маю до них стійку відразу, яку не зможу певно ніколи викорінити з свого серця. Проте не можу також ігнорувати їхній літературний талант. В цьому власне і криється найбільша трагедія того часу, люди які могли принести стільки користі українській літературі, змушені були приносити користь літературі окупанта. Як спосіб дійти внутрішнього компромісу між власною національною ідентичністю і владою, якій доводилося служити такі письменники часто намагалися писати про ту частину свого українства, яка не заборонялася. Про дитинство, про сім'ю, про природу. Любити українську природу їм офіційно було дозволено, а от любити Україну вже попахувало буржуазним націоналізмом. Так от "Зачарована Десна" це яскравий приклад того, як письменник любить Україну в чітко визначених рамках. Він зводить її до рівня "малої батьківщини" свого села, де вони жили з батьками, а весь нарід (сказати націю у мене язик не повенеться) зводить до своєї родини. Відбувається таке своєрідне заміщення, чи навіть зменшення масштабів: любов до більшого проектується на менше, вганяється в тісні рамки дозволено. Проте їй нам неймовірно тісно, так наче на дорослого дядька намагаються вдягнути одяг 12-річної дитини. Весь текст тріщить по швах і розлазиться на шматки:
- Що там за люди пливуть? - То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть. - А ми хто? Ми хiба не руськi? - Нi, ми не руськi. - А якi ж ми, тату? Хто ми? - А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.
І здавалося б, от воно, такий сміливий автор так бунтує проти ідеологічного постулату про "адіннарот", чесний літератор, не боячись ні ув'язнень ні катувань, пише про те, що ми таки не росіяни, ми інші, самобутні. Але цього замало, щоб змити з себе злочин співпраці з комуністичною партією треба щось більше ніж одна "патріотична" фраза в творі. Так безперечно "Зачарована десна" дуже цікава книга, я читав її із великим задоволенням, в уяві поставали яскраві образи, я фізично бачив всі ці картинки. Це говорить про велику майстерність Довженка як письменника. Але це не виправдовує його як ідеолога, як того хто скорився "волі партії", хто вирішив що Україна може бути і радянською. Так можливо він помилявся. Але Хвильовий, коли зрозумів що помилився, взяв пістолет і пустив собі кулю у скроню. Чому цього не зробив Довженко?
Яка неймовірна, яка прекрасна книга! 💛 Пам'ятаю, що вона сподобалася мені ще у школі, та захотіла перечитати зараз дорослою та не розчарувалась.
Життя у селі не назвеш легким, багато у ньому і трагічного, і драматичного. Але Олександр Довженко говорить про своє дитинство там з такою теплотою, такою любов'ю, що навіть труднощі сприймаються по-іншому. Великий це талант вміти так оповідати. Уклін майстру.
Як же це прекрасно, з якою любов'ю до свого рідного краю написано, наскільки повернуло мене в моє дитинство на подвір' ї бабусі на Полтавщині. Це любов!
Чудова. З одного боку дуже світлий і дотепний гумор, з іншого, як вже писав Артем Чапай - дуже щира і глибока драма. В Довженкові відчувається велика людяність і в радості, і в печалі, в тому як малий Сашко тягнеться до щастя і тішиться з простих речей, як щиро сприймає красу навколишньої природи, і в тому, як бачить і відчуває смуток близьких і навколишнього світу.
Окрема для мене втіха, що описує тут дуже близькі для мене місця і звичаї, бо й сам я виріс на Десні в родині землеробів-робітників, і багато що з описаного впізнаю зі свого дитинства - запашне сіно, на якому часом ночували, яскраві зорі і нічний спів соловейка з діброви, тумани над лугом, заплави і весняні розливи Десни, коли з батьком чи дідом випливали човном прямо з городу і так плавали по лузі. Зрештою, не можна вирости біля Десни і не закохатись в неї, в її лугові трави й тумани, в світлі зоряні ночі, в стрімку каламутну воду - зачарована.
Зачарована Десна Довженка для мене стала поєднанням краси і болю. Схоже, це взагалі властиве Україні поєднання. Невимовна краса і тягнучий біль. Те, що в дитинстві здавалось смішним, в дорослому віці викликає співчуття. Але те, що наповнювало і надихало — продовжує підживлювати.
"Жили ми в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. "
"В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…"
"Отак міркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на ластовенят і, згорнувшись у бубличок, жалібно зітхнув. Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: «Дай бог здраствувать». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду."
Перечитала, яка вона чудова, я не можу просто. Решту літератури в Довженка я не переношу за патетичність в любов до Сталіна, але це от — неймовірний твір.
м'яко, домашньо, напрочуд легко і глибоко одночасно. комедія та трагедія танцюють разом у меланхолії, змушуючи окунутись у спогади і відшукати власну Зачаровану Десну
Короткий нарис про життя малого Сашка у селі на березі Десни. Були смішні моменти, були не дуже. Загалом, нагадало ті ж Тореадори з Васюківки: і по гумору, і по тону. І попри таку неоднозначну фігуру Довженка, мені здається останній абзац доволі щемко підсумувати цю книгу: це ностальгічна подорож в дитинство, в яке ми усі іноді хочемо повернутись.
Яка вже ж таки прекрасна Україна, читаючи нарис Олександра Довженка "Зачарована Десна", закохуєшся все більше в свою батьківщину. Як гарно він описує свої дитячі роки в селі, з якою любовью автор розповідає про двір свої батьків, про свого діда, брабабу, сусіда і його бичка, собаку Пірата. Його спогади про береги річки Десни, куди кожного року він з батьком і іншими односельчанами відправлявся на сінокос, змушують читача поринути в море трав, квітів, відчути запах свіже скорошої трави, почути спів птахів. Мимоволі повертаєшся в своє дитинство, своє безтурботне життя, де кожного дня ти відкриваєш для себе щось нове. І стає сумно від того, що вже ніколи не повернуся в ті часи, не обіймеш дідусів, не підеш з ними на рибалку, не проведеш літній день на вигоні з іншими дітьми.
👉«Любив плескіт води веснян��ї. І жаб'яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалася завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду».
Ця автобіографічна книга наповнена дуже знайомими запахами, звуками, а головне – ландшафтами. У дитинстві я часто проводила літні канікули у бабусі в Чернігівській області, і більше того ми родиною періодично їздили на Десну. Тож читання багато в чому було приправлене власними спогадами.
👉«Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід, і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми».
Зворушливість і гіркота. Автобіографічна повість, дитячі описи з вкрапленням безмежної уяви, себто певного магічного реалізму у цілком реалістичній оповіді, що раптом наштовхуються на ці болючі згадки про батька у дранті, який несе тягар втрати чотирьох дітей, або прабабусі з її постійними прокльонами, після смерті якої, як розказує нам Сашко, у хаті наче посвітлішало. І таких настроєвих змін у цьому невеликому тексті чимало. Майстерно написаний текст!
👉«Пригадую, баба часто казала мені: «А щоб тебе побило святе різдво» або: «Побий його свята паска». Якщо чесно, я була здивована побачити такі прокльони, ніколи не чула, щоб так казали. А ви?
👉«Хати хитало течією. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали коні на припонах по шию у воді, свині потопились. З сусідніх задесенських сіл несло потоплених роздутих биків. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Потонуло все село».
Як же змінилася оптика читання. Коли читаєш про розлив Десни навесні перед очима постають руйнівні наслідки підриву Каховської ГЕС і жодні ліричні описи не здатні цього змінити.
Це дуже красива повість і дуже болюча водночас, але тут також, наче брудними черевиками по чистій підлозі, вклинюються маркери часу. Видихала і читала далі. Все одно ця книга чудова!
Так склалося, що в 11-ому класі школи я не вчився, тому у мене фактично повністю незайманий погляд на українську літературу ХХ ст. Ось вирішив поступово надолужувати пропущене, але у власному порядку, за межами доктринальності і хронологічної логіки шкільної програми.
Прекрасна історія на один вечір, можна водночас і посміятися, й обуритися, і здивуватися, і зануритися в незрозумілу ностальгію, навіть якщо в селах на Десні – і взагалі в будь-яких селах – ніколи не жив.
Ледь чи не з другої сторінки виникла дуже сильна асоціація з колумбійським Макондо зі "Ста років самотності". Зачароване село на березі Десни, де люди живуть у дуже міцному симбіозі з природою і стихіями, бачачи при цьому у будь-якій події руку Бога чи диявола. Сімейні зв'язки (і чвари) – як основа всієї драматургії. Майстерний гумор і несподіваний трагізм; фольклоризм, але в модерністському прочитанні без зайвої ідеалізації українського села. Соціальна проблематизація селянства як класу і комічність духовенства, негативне зображення будь-кого, хто не належить до "простих людей". Але все доволі легкими мазками, без повчальності (окрім невдалого завершення, про це нижче). Якщо в українській літературі й існує щось максимально наближене до магічного реалізму, то це саме той випадок.
Не сподобалися дві речі. Перше – це, на жаль, абсолютно непотрібний у повісті ідеологічний опус вкінці, який звучить майже як виправдання того, що автор дозволив собі написати про докомуністичний період села не трагічно, а з веселою ностальгією. Можливо, це було зроблено свідомо, з метою врятувати повість від цензури і репресій. Але з художньої точки зору всі намагання говорити про комунізм там штучні і недоречні.
Друге – історія аж надто несподівано обривається, коли ти тільки починаєш складати в уяві це українське "макондо". У мене залишилося враження, що я прочитав вступ до великого роману, де мені ось щойно розповіли контекст, пояснили внутрішню логіку, підготували до розповіді, і тут все закінчилося.
Историю повествует мальчик, который живет в совершенно не богатой семье и вот однажды умирает прабабка. Вот с этого момента мы и слушаем о том, как он вместе с другими семьями отправлялись к реке Десна и косили.
История быстрая и достаточно динамичная. Образы и события показаны достаточно ярко, а герои не такие уж и плоские, как мне думалось в начале. Каждый имеет свою изюминку, но при этом со временем они меняются, но в меру своего характера, что меня порадовало. Увы, но ни переживания, ни иных каких-либо чувств к ним не испытала. Эмоции оставляет нейтральные и очень быстро забывается. Так сказать книга на раз. Слог автора несложный, но немного с натяжкой читалось. Язык самый обычный и стандартный, нету ничего такого в нем. Идея оригинальная в плане реки, но вот если в общем брать, то это повседневная жизнь селян, которую можно часто увидеть и у других авторов, но не отрицаю, что хорошо прописано и даже интересно, в какой-то мере.
Книге я поставила 3,5/5. Было приятно прочитать произведение, но ничего особенного не могу в нем найти. Могу сказать, что да, понравилось. Советую тем кто хочет познакомится с бытом селян со взгляда детей и тем, кому просто хочется немного отдохнуть.
"Зачарована Десна" - автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...». Ці спогади інколи переростають в авторські роздуми: про «тяжкі кайдани неписьменності й несвободи», інші лиха та страждання людей праці й разом з тим - багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого».
Книга насичена гумористичними та захопливими історіями Сашка, його пригоди, а дивовижні описи природи не можуть не захоплювати уяву читачів. Недарма цей твір рекомендований для прочитання школярам.
О. Довженко у "Зачарованій Десні" з великою теплотою пише про своє дитинство й нехитрі розваги, про своїх працьовитих матір і батька, діда й прадіда, про прекрасну Десну, таємничий, загадковий світ природи. Хоч життя родини було нелегким, Сашко згадує як найчарівнішу музику клепання коси, косовицю, колядування, що дали йому заряд добра й працьовитості на все життя. Тут тісно переплітаються дійсність та фантазія. Кіноповість залишає по собі приємні думки та неоднозначні емоції.
Хоча я і була знайома з цією невеличкою кіноповістю, та все ж не змогла оминути її у списку літератури на літо. І знаєте, я не пожалкувала про це! ⠀ У "Зачарованій Десні" автор ділиться з нами спогадами про своє дитинство у селі чернігівського краю. Олександр Довженко розповідає і про свою "невгамовну мати, яка нічого в світі так не любить, як саджати що-небудь у землю", і про діда Семена дуже схожого на бога, і про прабабу Марусину, яка "проклинала все, що попадалось їй на очі", і батька, що на все годився. Дізнаємось ми і про Пірата — собаку Сашка, з яким він сидів у тютюні, ховаючись від баби. Читаючи про рибалку, дідові розповіді біля вогнища, повінь на Пасху, косовицю, розмови під дубами, лева на Десні, зимові колядки, мимоволі згадуєш і своє дитинство, а особливо ту його частину, що проведена на лоні природи, у селі з бабусею і дідусем. Бо тоді, ти, як і Сашко, був у гармонії з навколишнім світом, невпинно вивчав його і досліджував. А зараз ти, так само як і автор, пригадуючи ті часи, розумієш, що саме ті дитячі роки зробили тебе тим, ким ти зараз є.
«Зачарована Десна» Олександра Довженка — це поетична й водночас глибоко реалістична сповідь, яка переносить у світ дитинства, наповнений красою природи, любов’ю до рідного краю, але й важкими життєвими випробуваннями. Автор описує свій край із такою щирістю й теплотою, що мимоволі відчуваєш ностальгію за Батьківщиною. До збірки також увійшло оповідання «Україна в огні», яке особливо вражає глибиною й трагічністю подій. Воно викликає сильні емоції, адже відображає важкі часи українського народу в період війни, торкаючись теми боротьби, втрат і людської стійкості. Проте часом читання давалося нелегко через жорсткість і прямолінійність у викладі. Ці моменти пробуджують сильні емоції та нагадують про непрості сторінки української історії. Книга вразила мене своєю щирістю, глибиною та вмінням автора передати дух того часу. Це твір, який не лише змушує замислитися, а й відчувати зв’язок із рідною землею, навіть якщо ти далеко від неї.