Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників

by Леся Ставицька

«Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми», що його уклала доктор філологічних наук, професор Леся Ставицька, подає опис обсценних слів і висловів та їх евфемізмів, у тому числі еротичної лексики, сексуального сленґу, зафіксованих у різнотипних словниках української мови, які побутують в усному мовленні, художній літературі, публіцистиці, традиційному сороміцькому (еротичному) та сучасному міському фольклорі. Пропонований Словник містить точний опис значень близько 5000 слів і стійких словосполучень, подає їх стилістичні характеристики, довідки про походження та історико-культурний коментар, а також фіксує випадки нестандартного, «ігрового» вживання. У теоретичній частині читач знайде чимало цікавих відомостей про мовну, соціолінгвістичну, лінгвософську та культурологічну природу розглядуваного мовного матеріялу. Словник адресовано спеціялістам-філологам, письменникам, перекладачам і всім, хто цікавиться українським словом.

Genres: Nonfiction

453 pages, Hardcover

First published January 1, 2008

About the author

Леся Олексіївна Ставицька (* 24 листопада 1962, Київ — † 7 серпня 2010, Київ) — доктор філологічних наук (1996), професор, укладач словника нецензурної лексики та її відповідників «Українська мова без табу». Дослідник у царині стилістики, теорії та історії української художньої мови, жаргонології, гендерної лінгвістики, колоквіалістики, психолінгвістики.

Довгий час була завідувачкою відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України (з часу його створення 1999 року й аж до своєї смерті 2010 року).

Reviews

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

"Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне провалля..." Хрестоматійна цитата Максима Рильського якнайліпше характеризує словник авторства Лесі Ставицької — це справді дуже пишний сад з екзотичними плодами. Тобто плоди, цебто слова, найзвичайнісінькі, й усі ми якщо не регулярно якимись із них користуємося, то час від часу точно вживаємо. Ну, найцнотливіші, звісно, не вживають, ні-ні, однак чують, бо ж у житті зовсім обійти лайку а то й мат ніяк не вдасться. Проте чомусь усі серйозні словники штивно оминають таку лексику, роблячи вигляд, буцімто й справді "жопа есть, а слова нет", як у тій дитячій пісеньці говориться. Не вірите? Перевірте. Я ось спробувала спитати в СУМа про "дупу", він мені видав дугу, думу, душу, купу й іще кілька схожих слів, бо такого слова немає))) Те ж саме і з нібито нормальними словами "какати", "пісяти", "гівно", тож знайти в словниках "ненормальні" навіть і не сподівайтеся. Хіба що наткнетеся щось екзотичне, як-от "Лексикон львівський" (є такий словник на сайті "Словопедія"). Але виникає запитання: а житомиряни що, не какають???))))

Леся Ставицька цю словникову "білу пляму" затулила собою. Й лише їй відомо, скільки бруду вихлюпнулося за те, що вона посміла написати слово "срака", ствердивши тим самим існування і слова, й самої сраки))) Бо ж, виявляється, говорити — то одне, а в письмовому вигляді такі слова якось той... не комільфо вживати. Хоча вони активно використовуються в усному мовленні та в літературі, і багатий ілюстративний матеріал, зібраний авторкою, тому підтвердження.

Для мене найцікавішою частиною цієї книги стала теоретична, яка, по суті, є цілим науковим дослідженням походження такої лексики, лінґвокультурологічних проблем, національних особливостей, психо-емоційних механізмів її вживання тощо. Щиро раджу пошукати статті Лесі Ставицької на цю тему — почитайте, і вам не буде пекуче соромно, коли ви, вдарившись ліктем об двері, скажете те, чого не можна казати вголос. Бо лайка — то не просто лексема, яка щось позначає, то — ціла дія.

Другою цінною складовою словника я визначила бібліографію, точніше — список художніх книг, які тут цитувалися. І як би голосно не кричали цнотливі читачі про те, що сучасні молоді автори гребують чистотою мови, сюжетів і помислів, а от класики й визнані письменники — святі люде, й тільки їх мають читати дітки у школі, цей список свідчить про те, що живу мову використовувати й вони, ті саме святі люде: Володимир Винниченко, Володимир Даниленко, Оксана Забужко, Микола Лукаш, Марія Матіос, Панас Мирний, Валер’ян Підмогильний, Іван Світличний, Михайль Семенко, Василь Скуратівський, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Валерій Шевчук і навіть — о боже! — Тарас Григорович Шевченко, Великий Кобзар!

Про словникові статті вже ніколи й ніде писати. Та й нічого, бо їх треба читати. Щось побачиться вперше, щось зрозуміється по-іншому, дещо можна взяти на озброєння, над чимось пореготати до сліз — у будь-якому разі нудно не буде точно.