Зазивний лист до української інтелігенції. Листи з хутора

Бронебійна публіцистика #3

by Panteleimon Kulish

Пантелеймон Куліш: Держава неможлива без культури

Дивне враження охоплює по прочитанні публіцистичних творів цієї людини. Письменник, котрий дуже гостро критикував засади тогочасної західної цивілізації, і в той же час Куліш - найбільший європеєць в нашій культурі, людина, яка подарувала Україні перші художньо зрілі переклади Шекспіра та Біблії, яка знала досконало шість основних європейських мов, латину, давньоєврейську та давньогрецьку; руйнувач «козацького міфу», який склав блискучий, натхненний гімн козацтву в «Чорній Раді»...

То була одна з ключових постатей української культури й загалом духовного життя другої половини ХІХ століття та водночас, можливо, найсуперечливіша особистість своєї доби.

Послідовно (в різні періоди життя) - полонофіл, туркофіл і русофіл, але людина, абсолютно непохитно впевнена у праві українців на духовно-культурну та національну суверенність, ба більше, людина, котра своєю творчістю реально зробила в цю справу величезний внесок; «хутірський самітник», який останні 15 років життя провів в улюбленій Мотронівці біля Борзни на Чернігівщині, перебуваючи водночас на «вістрі» духовного життя України й Європи.

Головний драматичний конфлікт, головне джерело трагедії в українській історії, за Кулішем, - це конфлікт між державотворчим (водночас і культурницьким) та руїнницьким началом. Про те, якою є в цьому контексті роль української інтелігенції, й написано «Зазивного листа...» - не дивитися на світ «крізь чуже вікно», відстоювати духовну суверенність, свою мову.

«Зазивний лист до української інтелігенції» з’явився в час неймовірно важких для Пантелеймона Олександровича внутрішніх борінь (передовсім із самим собою), конфліктів (із поляками, зі «своїми» - українцями), адресованої йому жорстокої, дуже часто цілком несправедливої, критики - за відмову захоплено й бездумно вихваляти «козацький міф», за прагнення самостійно мислити, сумніватися й лише після цього формувати власну думку...

Увазі читача пропонуємо також перші чотири «Листи з хутора» (1862 р.) - дуже характерний для Куліша твір, який охоплює важливе для цього автора коло проблем: від взаємозв’язку гармонійного, «русоїстського» життя біля природи й культури до глибокого аналізу постаті та творчості Шевченка (лише лічені місяці по його смерті!).

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

56 pages, Paperback

First published January 1, 2012

About the author

Prominent Ukrainian writer, historian, ethnographer, and translator. He was born into an impoverished Cossack-gentry family. After completing only five years at the Novhorod-Siverskyi gymnasium he enrolled at Kiyv University in 1837 but was not allowed to finish his studies because he was not a noble. He obtained a teaching position in Lutsk in 1840. There he wrote his first historical novel in Russian Mykhailo Charnyshenko, or Little Russia Eighty Years Ago (2 vols, 1843). Mykhailo Maksymovych promoted Kulish's literary efforts and published several of his early stories. His first longer work written in Ukrainian was the epic poem Ukraina (1843). In 1843–5 Kulish taught in Kiyv and studied Ukrainian history and ethnography. There he befriended Taras Shevchenko, Mykola Kostomarov, and Vasyl Bilozersky; their circle later became the nucleus of the secret Brotherhood of Saints Cyril and Methodius. Panteleimon Kulish was the first person known to translate the whole of the Bible into the modern Ukrainian language and was also the first to write historical novels in Ukrainian. His most famous contribution in this field was the novel Chorna Rada (The Black Council) which was set in Cossack times. Kulish was also active in historical writing, composing a brief history of Ukraine in verse (under the title Ukraina) and a much larger History of the Reunification of Rus in three volumes. The latter dealt with the era of Hetman Bohdan Khmelnytsky in the seventeenth century. His two-volume collection of Ukrainian folklore, Notes on Southern Rus retains its scholarly significance to the present day.

Український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада».
Першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.
Писав гумористичні оповідання:"Циган", "Пан Мурло", "Малоросійські анекдоти"; оповідання на тему нещасливого кохання: "Гордовита пара", "Дівоче серце"; історичні оповідання: "Мартин Гак", "Брати", "Січові гості"; та багато інших творів, зокрема: "До кобзи", "Заворожена криниця", "Маруся Богуславка", та інші.
Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.

Reviews

[Your Friend]

У 1882 р. у Львові Пантелеймон Олександрович Куліш, один із корифеїв української літератури, власним накладом видає друком збірку «Хуторна поезія». Іменує так, бо «коли б ні в однім городі і ні в однім селі не знайшлось уже живого зерна до засіву, національної ниви, то рука Божа знайде ще його в хуторах і широко позасіває навіть і жидівське поле на Вкраїні…». Довершував її разючий «Зазивни́й Лист до Украі́нськоі Интеллікге́нціі». Іван Франко недарма величав Куліша головним двигачем українофільського руху в Галичині, адже насмілитися випустити подібного листа в часи повної заборони самої згадки української мови було надрішуче.
Текст твору видрукований кулішівкою, укладеним письменником першим українським фонетичним правописом, який прислужився і для друку «Кобзаря» (1860), і для журналу «Основа»; з 1876 року кулішівку заборонили в Російській імперії, натомість у 1890-х роках її, вже видозмінену, впроваджують у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису). Це дає поштовх до розвитку сучасного українського правопису.
Назва листа віддзеркалює сутність – звернення до української інтелігенції кінця ХІХ ст. Поклич до збереження рідної мови та культури, до відстоювання духовної суверенності й національної соборности. Ця робота стала одним з найважливіших документів українського національного відродження.
Провідна мета закладена в епіграфі, який складається з трьох цитат – слів апостола Павла, “Пословиці” (обидві наставляють до духовності, активної життєвої позиції) і тези Спінози: «Вільна людина щонайменше думає про смерть, і вільна мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя... Дії людини треба не оскаржувати, не висміювати, а осмислювати (нім.)», ̶ що закликає до інтелектуальної праці, аналізу минулих помилок і винайдення правильних рішень.
У Ⅰ ̶ Ⅵ розділах автор обмірковує історію України (Руси) за часів гніту польського, а далі вже й московського.
«У цій поги́бельній для обо́х на́цій боротьбі́, ру́ських пані́в підде́ржали по́льскі пани́, а ру́ських козакі́в — пани́ моско́вські, ду́мні лю́де царя́ Алексі́я Миха́йловича….От як страше́нно приплати́лись на́ші вельмо́жні пре́дки за те, що не вхопи́ли свое́і націона́льноі тропи́, що не второ́пали еди́ности свое́і в рі́дних тради́ціях и в рі́дному сло́ві з Ру́ссю простолю́дною…»
«…по́слі Вели́коі Руі́ни, що зні́вечила всю робо́ту европе́йськоі культу́ри на обо́х берега́х Дніпра́, — під за́хистом міцно́і свое́ю суці́льностю Москви́, по залю́днених на́ново городища́х и селища́х поста́ла так зва́на по письме́нські Мала́ Россі́я, а по наро́днёму Украі́на… Ті́лько ж бо на́ші пани́, що поста́ли на Вкраі́ні з нови́х наро́дніх ду́ків, дба́ли не про те, як би рі́дну мо́ву підня́ти до нау́чноі чи хоть громадя́нськоі пова́ги, а про те, як би приподо́битись до своі́х приятелі́в, пані́в моско́вських…Так са́мо, як за панува́ння по́льского не́хтувано рі́дною мо́вою задля́ мо́ви приятелі́в Ляхі́в, так са́мо не́хтувано не́ю вдру́ге задля́ мо́ви моско́вського па́нства, пома́заного чужозе́мщиною…»
П. Куліш, послідовно й ретельно досліджуючи історичні події, доходить висновку, що в колоніальному становищі України, на превеликий жаль, винна якраз українська інтелігенція, яка загубила десь національну свідомість, одвернулася від власного коріння.
«…держа́лись бо в нас іі́ по Вкраі́ні ті́лько зне́хтувані столи́цями доматорі́, лю́де мало́і нау́ки, узе́нького круго́зору, панки́, підпанки́, полупанки́, міща́не, козаки́ та посполи́та чернь, хліборо́би. Уся́ ж интеллікге́нція, все що́ пяло́сь на світові́ висо́кості, усе́ бага́те, пи́шне, вельмо́жне, усе́ осві́чене яко́ю Бог посла́в нау́кою, прихиля́лись ро́зумом и се́рцем до великорушчини́….Як ба́чимо, ста́лось из на́ми те ж саме́ під моско́вським панува́ннєм, що́ було́ під по́льским. Самохі́ть на́ші мирські́ и духо́вні пани́, гла́ви поспі́льства, зрекли́ся рі́дноі рушчини́ свое́і…»
Автор викриває безхребетність панства, засуджує всіляке його пристосуванство за польської та російської «політики» загарбування. Письменник звинувачує українську інтелігенцію не в пошукові дужих союзників, країн-протекторів, адже, з огляду на ту добу, ці державницькі маневри були цілком звичним явищем. Ні! Але в тому, як умисно та піддалася асиміляції, втратила власне національне обличчя.
«…не ро́блячи нам нія́кого наси́льства, вони́ (московити) ви́черкнули нас из кни́ги живи́х на́цій, а да́вню на́шу націона́льну давнину́ присво́іли собі́, я́ко річ, про котру́, за на́шим мовча́ннєм, ніхто́ и́нший не озива́вся. Були́ ми до́вго на́че ме́ртві, були́ нерухо́мі в летарги́чному сні ро́ків ис півтора́ста по́слі то́го, як наш Богда́н запро́дав нас ра́зом у дво́е рук, а ёго́ alter ego хоті́в запро́дати ще и в тре́йті…одно́ ті́лько на́ше зоста́лось при нас живе́ украі́нське сло́во. И тому́ задекрето́вано зги́нути…»
Правду кажуть: доки живе мова ̶ житиме й народ! А слово наше згинути не може, впевнений письменник. Як фенікс, постає воно з попелу і сяє знову.
«…от же з мало́і и одру́баноі собі́ ре́чи суди́лось народи́тись тако́му, що́ зросло́сь из на́шою до́лею на ві́ки, чого́ не му́симо забу́ти, чого́ не занапасти́ть ні па́нський экгоі́зм, ні госуда́рня полі́тика: народи́лась украі́нська літерату́ра…»
Куліш покладається на силу рідного слова, вірить у спроможність українців відстояти-таки право на існування. Відкриває очі. Дає надію на квітисте майбутнє. Борець по духові, він єднає всіх читачів до бою.
«…оце́ ж не суму́ймо про мизе́рну до́лю на́шого Украі́нського наро́ду; упова́ймо ду́хом бо́дрим, що в на́шій давнині́ затаі́лася си́ла невміру́ща, и що ми тіе́ю си́лою ді́йдемо коли́сь до того́ зро́сту, яки́й сама́ приро́да нам на роду́ написа́ла…неха́й же на́ша си́ла в нашій не́мощі соверша́ецця. Неха́й з нашо́го се́рця ри́не та вели́ка поту́га, що на́шим полёви́м благовіствува́телям не дала́ підклони́тись під замика́телів и пустоши́телів святи́х церко́в. Памята́ймо, рі́дне бра́ттє апо́стольске сло́во, що поста́вили ми деви́зом до сёго́ Зазивно́го Ли́сту: Ду́ха не угаша́йте! Не гасі́мо ёго́ самі́ в собі́ Неха́й на́ших гаси́телів побъе́ всёгосві́тній со́ром, а на́ше зна́мено неха́й сия́е свое́ю чистото́ю и правото́ю во ві́ки…ви́ставмо, ми́ле бра́ттє, на високо́стях нау́ки и літерату́ри на́ше націона́льне зна́мено До гу́рту ж, небожа́та, и вели́кі й малі́! До гу́рту паненя́та з мужича́тами! До гу́рту рятува́ти святе́ наслі́ддє — слово! Воно́ бо скарбі́вня на́шого ду́ха. Воно́ — вели́кий заві́т незазна́ноі на́шоі пре́дківщини. Воно́ — правди́ве пророкува́ннє на́шоі бу́дущини.».