What do you think?
Rate this book
Бронебійна публіцистика #7
Малоросійство. Нариси з історії нашої культури
«ПОЕТ АПОКАЛІПТИЧНИХ ЛІТ»
Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу - чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи - Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу - позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі.
Євген Маланюк - письменник, який був «завжди - проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку Незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником. Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля.
Драматизм і проникливість думки Маланюка були йому продиктовані і його долею. «Поетом апокаліптичних літ» назвав Маланюка Дмитро Донцов. Цих «апокаліптичних літ» йому вистачило на все життя - він так із них ніколи й не вийшов. Маланюк був двадцятилітнім юнаком, коли розвалилася Російська імперія, й помер напередодні радянської окупації Чехословаччини, землі його дружини і сина. І тим потужнішою була його думка, тим напруженішою - праця. Він був учасником визвольних змагань 1920-х років, спричинився до постання Української Народної Республіки в 1917-1920 рр. по століттях «Ночі Бездержавности». Це здавалося чудом Провидіння... а далі - крах, втрата, відчай.
Перший раз втрачена Батьківщина, а потім віднята і вдруге: кривава навала більшовизму, знищена країна, яку Маланюк міг болісно видивлятися лише здалеку, з майже півстолітнього буття в «еміґрантській Сахарі». Чи так само здатні почути його ми, як він відчував і чув далеку Україну? Не почути його сьогодні означало б утретє відібрати в нього Батьківщину. І відібрати в нас його безцінний досвід і його лазерну думку. Власне, актуальність цієї думки якраз і свідчить про те, що «апокаліптичні літа» для України ще не закінчилися.
Маланюк - інтелектуал того специфічного культурологічного мислення, яке дозволяє бачити реальність одночасно в історичній та футурологічній площині, вкладати філософський сенс у полівалентну метафору, насичувати громадянським почуттям теоретичні рефлексії.
У своїх могутніх поетичних та геокультурних візіях «Степової Еллади» й «Анти-Марії», «Мадонни дикої степів» Маланюк створив геніальний образ розіп’ятої на перехресті цивілізацій України, розділеної між Морем та Степом, між динамічним творчим еллінським спадком та інертно-насильницьким євразійським кодом. Але ця Україна Маланюка, обпалена «чорним вітром» (цікава алюзія на демонічний «Вітер з України» Тичини!), - не лише жертва, а багато в чому й винуватиця своїх катастроф, «відьма й сотниківна мертва й гарна», що з приспаною свідомістю добровільно віддається на поталу ворогові, й, звикла до рабського становища і принижень, іде «з лукавим усміхом у бран». Але, звернувши до Батьківщини безжальні слова («...коханка, а не мати, - Зрадлива бранко степова!»), поет просить прощення у неї як у Матері «тепер, коли кругом руїни й вітер», коли тіло її вкрите «кривавим житом», коли «сірим попелом стало життя / Під огнем степової свободи». Його тяжко мучило відчуття того, що не він уберіг її від «Голготи». Але все ж ніколи не переставав вірити, що настане «варязька весна», і державна Україна віднайде свою «варязьку сталь і візантійську мідь».
А є й інший Маланюк - блискучий лірик, поет пристрастей і втрат, для якого любов лишається єдиним притулком, єдиним причалом, єдиною батьківщиною «на палубі, під зорями удвох...».
Його теоретичний спадок - безмірно цінний поєднанням культурології й, сказати б, національного психоаналізу. Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу й Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого - гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник нещадно аналізує національні комплекси не лише як історик, а й як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Берґсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед - і візіонарно і раціонально - драматичні колізії української історії.
Прикладом першого типу студій є «Нариси з історії нашої культури» (1954). Попри «спокійну» академічну назву це унікальний синтез історії української культури, де кожну тезу можна було б ілюструвати томами наукових досліджень. Тут Маланюк вводить дуже важливий термін - власне, «гео...
Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу - чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи - Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу - позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі.
Євген Маланюк - письменник, який був «завжди - проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку Незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником. Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля.
Драматизм і проникливість думки Маланюка були йому продиктовані і його долею. «Поетом апокаліптичних літ» назвав Маланюка Дмитро Донцов. Цих «апокаліптичних літ» йому вистачило на все життя - він так із них ніколи й не вийшов. Маланюк був двадцятилітнім юнаком, коли розвалилася Російська імперія, й помер напередодні радянської окупації Чехословаччини, землі його дружини і сина. І тим потужнішою була його думка, тим напруженішою - праця. Він був учасником визвольних змагань 1920-х років, спричинився до постання Української Народної Республіки в 1917-1920 рр. по століттях «Ночі Бездержавности». Це здавалося чудом Провидіння... а далі - крах, втрата, відчай.
Перший раз втрачена Батьківщина, а потім віднята і вдруге: кривава навала більшовизму, знищена країна, яку Маланюк міг болісно видивлятися лише здалеку, з майже півстолітнього буття в «еміґрантській Сахарі». Чи так само здатні почути його ми, як він відчував і чув далеку Україну? Не почути його сьогодні означало б утретє відібрати в нього Батьківщину. І відібрати в нас його безцінний досвід і його лазерну думку. Власне, актуальність цієї думки якраз і свідчить про те, що «апокаліптичні літа» для України ще не закінчилися.
Маланюк - інтелектуал того специфічного культурологічного мислення, яке дозволяє бачити реальність одночасно в історичній та футурологічній площині, вкладати філософський сенс у полівалентну метафору, насичувати громадянським почуттям теоретичні рефлексії.
У своїх могутніх поетичних та геокультурних візіях «Степової Еллади» й «Анти-Марії», «Мадонни дикої степів» Маланюк створив геніальний образ розіп’ятої на перехресті цивілізацій України, розділеної між Морем та Степом, між динамічним творчим еллінським спадком та інертно-насильницьким євразійським кодом. Але ця Україна Маланюка, обпалена «чорним вітром» (цікава алюзія на демонічний «Вітер з України» Тичини!), - не лише жертва, а багато в чому й винуватиця своїх катастроф, «відьма й сотниківна мертва й гарна», що з приспаною свідомістю добровільно віддається на поталу ворогові, й, звикла до рабського становища і принижень, іде «з лукавим усміхом у бран». Але, звернувши до Батьківщини безжальні слова («...коханка, а не мати, - Зрадлива бранко степова!»), поет просить прощення у неї як у Матері «тепер, коли кругом руїни й вітер», коли тіло її вкрите «кривавим житом», коли «сірим попелом стало життя / Під огнем степової свободи». Його тяжко мучило відчуття того, що не він уберіг її від «Голготи». Але все ж ніколи не переставав вірити, що настане «варязька весна», і державна Україна віднайде свою «варязьку сталь і візантійську мідь».
А є й інший Маланюк - блискучий лірик, поет пристрастей і втрат, для якого любов лишається єдиним притулком, єдиним причалом, єдиною батьківщиною «на палубі, під зорями удвох...».
Його теоретичний спадок - безмірно цінний поєднанням культурології й, сказати б, національного психоаналізу. Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу й Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого - гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник нещадно аналізує національні комплекси не лише як історик, а й як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Берґсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед - і візіонарно і раціонально - драматичні колізії української історії.
Прикладом першого типу студій є «Нариси з історії нашої культури» (1954). Попри «спокійну» академічну назву це унікальний синтез історії української культури, де кожну тезу можна було б ілюструвати томами наукових досліджень. Тут Маланюк вводить дуже важливий термін - власне, «гео...
72 pages, Paperback
First published January 1, 2012
1 person is currently reading
50 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 22, 2024
Малоросійство
"...Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо (нагадуванням)."
"Малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство."
"Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи з централізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці Історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою — забиває історичну пам'ять української дитини з першим днем вступу її до школи."
"Малоросійсіво, як показує досвід, одночасно плекається Також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості ("ніколи не мали держави", "темне селянство", "глупий хохол" і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується."
Нарис з історії нашої культури
"В нашім бараці опинилося кілька людей, а серед них кілька бувших вищих урядовців (якийсь прокурор з Петербургу і інші). Ці люди, дуже занедбаного вигляду, лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчувалися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спанням вони присвячували спогадам про ",блістательний" Петербург, славні ресторани і те, що і як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але і відпихаюче, якесь "антисанітарне". До цієї ж групи належав досить літній чоловік з виразною військовою поставою, бідно (як всі), але дуже охайно одягнений. Він мав з собою сина-підлітка. Робив враження старого старшини, знаного в старій Росії типу "вічного капітана". Вони з сином тримались осторонь від нас також. Коли приходила пора їжі, цей старий сотник виймав зі скриньки чистий рушник — о, диво! — вишиваний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку з юшкою, вони хрестились, виймали ложки і повагом їли. Ці — батько й син (яких національність — після обсервації їх способу харчування — була для нас ясна), творили разючий контраст з "петербуржцями", неголеними, розкуйовдженими, забрудненими, з їх масними анекдотами й смакуваннями і з їх безнадійним занепадом, що нагадував героїв Достоєвського.
І коли я згадую — на тлі таборового вбожества і безнадії, на тлі петербурзьких "бувших людей" — отих "малоросів", батька й сина, я кажу собі: то була — культура. То було те, що створилося на нашій землі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і навіть москалі — не всилі були знищити."
"Ми є свідками і, почасти, учасниками страшних подій, коли наш національний організм всіма способами і засобами нищать, калічать, що більше — намагаються винатурити, вийняти з нього його духовий зміст і вкласти, натомість, цілком інший. Ворогові ходить про витереблення того, що Шевченко називав в людині "образ Божий". І ми бачили і бачимо колосальний внутрішній спротив нашого національного організму, велетенську потенціяльну силу в нім, що змушує — мимо всіх обставин — виймати, фігурально кажучи, отой рушник і перехреститися перед тим, як їсти навіть невольницьку юшку."
"Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ. Це написано року 1769."
"Справді, коли читаємо характеристику цього народу (напр., у візантійця Маврикія VI ст.) то, поза всяким сумнівом, ми, сказати б, пізнаємо самих себе Отже: громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог — бог грому (пізніший Перун?), жертви — волами (хліборобська осіла культура!), люди рослі тілом, "ні чорняві, ні біляві", волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні "понад міру" (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, "коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи". Не приймають спільного рішення, бо "кожен має свою думку". Багато князів."
"Ми тепер наочно-бачили, як відбувається історія на наших теренах. Ми знаємо аж надто добре, що залишається з наших соборів, монастирів, замків, музеїв, бібліотек, академій... Через це увесь наш історично-культурний процес уявляється, на перший погляд, якоюсь пунктованою лінією, бо історичні документи наші — лише уривки і шматки, лише уламки й фрагменти."
"Хтось вже давно сказав, що цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все"."
Вау! Читати всім
"...Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо (нагадуванням)."
"Малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство."
"Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи з централізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці Історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою — забиває історичну пам'ять української дитини з першим днем вступу її до школи."
"Малоросійсіво, як показує досвід, одночасно плекається Також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості ("ніколи не мали держави", "темне селянство", "глупий хохол" і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується."
Нарис з історії нашої культури
"В нашім бараці опинилося кілька людей, а серед них кілька бувших вищих урядовців (якийсь прокурор з Петербургу і інші). Ці люди, дуже занедбаного вигляду, лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчувалися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спанням вони присвячували спогадам про ",блістательний" Петербург, славні ресторани і те, що і як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але і відпихаюче, якесь "антисанітарне". До цієї ж групи належав досить літній чоловік з виразною військовою поставою, бідно (як всі), але дуже охайно одягнений. Він мав з собою сина-підлітка. Робив враження старого старшини, знаного в старій Росії типу "вічного капітана". Вони з сином тримались осторонь від нас також. Коли приходила пора їжі, цей старий сотник виймав зі скриньки чистий рушник — о, диво! — вишиваний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку з юшкою, вони хрестились, виймали ложки і повагом їли. Ці — батько й син (яких національність — після обсервації їх способу харчування — була для нас ясна), творили разючий контраст з "петербуржцями", неголеними, розкуйовдженими, забрудненими, з їх масними анекдотами й смакуваннями і з їх безнадійним занепадом, що нагадував героїв Достоєвського.
І коли я згадую — на тлі таборового вбожества і безнадії, на тлі петербурзьких "бувших людей" — отих "малоросів", батька й сина, я кажу собі: то була — культура. То було те, що створилося на нашій землі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і навіть москалі — не всилі були знищити."
"Ми є свідками і, почасти, учасниками страшних подій, коли наш національний організм всіма способами і засобами нищать, калічать, що більше — намагаються винатурити, вийняти з нього його духовий зміст і вкласти, натомість, цілком інший. Ворогові ходить про витереблення того, що Шевченко називав в людині "образ Божий". І ми бачили і бачимо колосальний внутрішній спротив нашого національного організму, велетенську потенціяльну силу в нім, що змушує — мимо всіх обставин — виймати, фігурально кажучи, отой рушник і перехреститися перед тим, як їсти навіть невольницьку юшку."
"Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ. Це написано року 1769."
"Справді, коли читаємо характеристику цього народу (напр., у візантійця Маврикія VI ст.) то, поза всяким сумнівом, ми, сказати б, пізнаємо самих себе Отже: громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог — бог грому (пізніший Перун?), жертви — волами (хліборобська осіла культура!), люди рослі тілом, "ні чорняві, ні біляві", волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні "понад міру" (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, "коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи". Не приймають спільного рішення, бо "кожен має свою думку". Багато князів."
"Ми тепер наочно-бачили, як відбувається історія на наших теренах. Ми знаємо аж надто добре, що залишається з наших соборів, монастирів, замків, музеїв, бібліотек, академій... Через це увесь наш історично-культурний процес уявляється, на перший погляд, якоюсь пунктованою лінією, бо історичні документи наші — лише уривки і шматки, лише уламки й фрагменти."
"Хтось вже давно сказав, що цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все"."
Вау! Читати всім
August 2, 2023
Удосталь свіжих ідей та концепцій навіть після багатьох книг, що висвітлювали культурний поступ України у вказаних періодах. Особливо було цікаво ознайомитись із чаром - і комплексом "Степової Еллади" не лише у художніх творах Є. Маланюка, почути його думку саме як науковця
Displaying 1 - 2 of 2 reviews