What do you think?
Rate this book
Короткий запис спогадів: норильське повстання, після повстання
Пропонуємо увазі читачів спогади Євгена Грицяка. Видання складається з двох частин: «Норильське повстання» (ця частина друкована «Смолоскипом» ще 1980 р., а згодом неодноразово неодноразово перевидавалася в незалежній Україні) і «Після повстання» (абсолютно новий текст), а також містить документальні додатки.
Книжка відкриває маловідомі героїчні сторінки історії Норильськогоповстання 1953 р. Доведені до відчаю нелюдськими умовами життя, виснажливою працею, садистськими знущаннями і смертельними розправами, в'язні повстали й не тільки зажадали пом'якшення табірного режиму, а й висунули політичні вимоги щодо демократизації радянського режиму загалом. Повстання було жорстоко придушене, але відвага, самопожертва його організаторів, серед яких провідну роль відігравав автор, засвідчили, що людську гідність перемогти неможливо. Вона сильніша тортур і самої смерті.
Видання матиме великий моральний вплив на виховання молодого покоління українців як громадян-патріотів.
Книжка відкриває маловідомі героїчні сторінки історії Норильськогоповстання 1953 р. Доведені до відчаю нелюдськими умовами життя, виснажливою працею, садистськими знущаннями і смертельними розправами, в'язні повстали й не тільки зажадали пом'якшення табірного режиму, а й висунули політичні вимоги щодо демократизації радянського режиму загалом. Повстання було жорстоко придушене, але відвага, самопожертва його організаторів, серед яких провідну роль відігравав автор, засвідчили, що людську гідність перемогти неможливо. Вона сильніша тортур і самої смерті.
Видання матиме великий моральний вплив на виховання молодого покоління українців як громадян-патріотів.
- GenresHistory
240 pages, Hardcover
First published January 1, 1980
56 people want to read
About the author
Євген Грицяк
1 book3 followersЄвген Грицяк – один із лідерів та організаторів повстання в радянському концтаборі Норильська в травні-серпні 1953 р. Бунт у Норильську сколихнув близько 20 тисяч політичних в’язнів, представників 86-ти національностей, потяг за собою Воркутинське та Кінгірське повстання. Адміністрація виконала частину вимог в’язнів – безпрецедентний випадок в СРСР.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
September 27, 2017
Одна з тих книжок, в яких історія в книжці не менш цікава, ніж історія самої книжки. Видана ще американським Смолоскипом і перевидана вже українським із значними додатками. Не буду переказувати, скажу тільки, що якщо ви ходили на "Червоного" і нічого не поняли, то вам сюди. Грицяк вам багато що прояснить, а заодно і проясниться витоки образу головного героя.
Рекомендую. Захоплює, просвічує, читається легко. Написала би більше, але ж спати хочеться...
Рекомендую. Захоплює, просвічує, читається легко. Написала би більше, але ж спати хочеться...
December 10, 2016
Вражаюча книга. Вона перевертає внутрішній світ, загострює давні рани і болі про свій народ. Про волю до життя, про життя, про боротьбу і про безжальну каральну машину.
У книзі описані реальні події з життя героя пана Євгена Грицяка, який пройшов табори, очолив Норильське повстання, вижив, але так і не мав спокійного життя від органів КГБ аж до незалежності.
У книзі водночас піднімається тема любові до людей. Попри зраду, образи і несправедсивість, автор залишається Людиною.
Для мене також відкрилась тема духовного пізнання. Автор у тюрмі отримав примірник книга "Автобіографія йоги" Парамаганси Йогананди, переписав у зошит, переклав на українську і так освоїв англійську.
Автор отримав потужне підтвердження своєї традиційної християнської віри в навчанні Парамаганси. Нема крайнощів, а хто шукає, той завжди знайде.
Повість про неможливе.
"І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не можна..."
Абсольтний маст рід для всіх.
У книзі описані реальні події з життя героя пана Євгена Грицяка, який пройшов табори, очолив Норильське повстання, вижив, але так і не мав спокійного життя від органів КГБ аж до незалежності.
У книзі водночас піднімається тема любові до людей. Попри зраду, образи і несправедсивість, автор залишається Людиною.
Для мене також відкрилась тема духовного пізнання. Автор у тюрмі отримав примірник книга "Автобіографія йоги" Парамаганси Йогананди, переписав у зошит, переклав на українську і так освоїв англійську.
Автор отримав потужне підтвердження своєї традиційної християнської віри в навчанні Парамаганси. Нема крайнощів, а хто шукає, той завжди знайде.
Повість про неможливе.
"І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не можна..."
Абсольтний маст рід для всіх.
December 31, 2017
Євген Грицяк was one of those people that make me proud as a Ukrainian.
He reminds me a lot Анатолий Марченко, whom I also respect immensely. Similarly to Анатолий Марченко, Євген Грицяк was a very simple man from a provincial village who was building himself as a kind, strong, and intelligent personality through hardships and violence of the society.
He was 17, when Ukraine was occupied by German Nazis. He became a member of the youth branch of the OUN and prepared to fight agains Germans. In 1944, when Ukraine was liberated by the Soviets, Євген Грицяк was drafted into the Red Army, fought as a Soviet soldier, was wounded in battles, received medals “За відвагу” and “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.” Nevertheless, he was arrested in 1949 and sentenced to death (!) for his “nationalism,” although later this sentence was changed into 25 years of hard labor. As most “Ukrainian nationalists,” he was kept in the most deadly places of the GULAG for the longest terms: Джезказган, Норильськ, Владимирська в’язниця, Тайшетська траса, Іркутська в’язниця, Інта, Мордовія.
He not only survived there and was never broken, but, quite the opposite, became stronger and more determined. He was among the organizers of one of the most famous and large-scale uprisings in the GULAG, “Норильське повстання” (1953).
Having no opportunity to receive a decent education (he was either at war or in the GULAG almost all his adult life), he learned English and yoga in the GULAG and overall somehow absorbed key ideas of humanity and justice and always was one of the most respected authority among other prisoners. One of his closest friends was Авраам Шифрин, another very remarkable and extremely interesting and respected personality, and I remember how Авраам Шифрин spoke warmly about Євген Грицяк in his memoirs. (They actually stayed friends all their lives, and Авраам Шифрин even tried to help Євген Грицяк to emigrate to Israel in 1973 — without success, as Євген Грицяк was never allowed to leave the USSR.)
As for most “Ukrainian nationalists,” Stalin’s death and “Оттепель” didn’t change much in the life of Євген Грицяк. He was released in 1956, but wasn’t able to find a job and have a normal life, and in a couple of years he was arrested again, with the same sentence (25 years).
“1964 року справу Грицяка розглядала Воєнна колегія Верховного суду СРСР, наслідком чого термін позбавлення волі був скорочений до 10 років і з нього була знята судимість. І тільки тепер Грицяк дізнався, що 1959 його винуватили в тому, що ніде не працює, не припинив антирадянської діяльності, створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів, чого насправді не було. 6 жовтня 1964 Грицяк звільнений.”
He was still persecuted even after this, and basically just could not have a normal life, work as all other people, provide for his family, etc. The persecutions became even more severe (with the real threat of a new arrest) in the 1980s, when his memoirs about the “Норильське повстання” were published abroad, plus in 1977 he managed to give an interview to a correspondent of Chicago Tribune about the “Норильське повстання” (he visited Moscow for this purpose, by the way).
Fortunately, Євген Грицяк was stronger and more durable than the USSR, and he saw independent Ukraine, received high national awards (Орден «За мужність» IІІ ступеня, Орден «За мужність» I ступеня), visited the USA, Canada talking about the “Норильське повстання” with the Ukrainian diaspora. He was a very respected and dignified person, although he always considered himself just a simple old man who lived with his family in a regular Ukrainian village.
He died this year, on May 14, 2017.
Reading this book was a good homage to his memory.
The book is quite short and not especially detailed or saturated with some new/uknown information (I actually learned more about the uprisings in the GULAG from Anne Applebaum’s book), but the text is strangely addictive: the strong, reflective, and calm personality of the author makes all these simple things especially significant. Similarly to Анатолий Марченко, he provides short observations about what he saw and experienced himself — both in the GULAG and during the “free” periods of life, and both aspects confirm the deeply repressive nature of the society overall, especially towards anything “Ukrainian.”
When the problem of uprisings and organized opposition in the GULAG is described, everyone says that there was not much agreement between the prisoners, and that’s why the uprisings were always unsuccessful eventually and often just impossible. Some say that they only became possible after the death of Stalin, when the regime was weakened and confused somewhat. But many also say that the uprisings became possible because of large groups of national militants sent to the GULAG after the war, especially Ukrainian nationalists, who were the most well-organized (able to stay together and create tight self-governed and highly disciplined groups automatically) and most motivated against the Soviets. Problems arised when Russian prisoners started to distance themselves from them. I paid special attention to those observations made by Євген Грицяк that underline this.
Overall, even his letters to Soviet politicians look very logical, intelligent, saturated with normal human self-respect (which was almost a nonsence for most Soviet people). Great personality.
He reminds me a lot Анатолий Марченко, whom I also respect immensely. Similarly to Анатолий Марченко, Євген Грицяк was a very simple man from a provincial village who was building himself as a kind, strong, and intelligent personality through hardships and violence of the society.
He was 17, when Ukraine was occupied by German Nazis. He became a member of the youth branch of the OUN and prepared to fight agains Germans. In 1944, when Ukraine was liberated by the Soviets, Євген Грицяк was drafted into the Red Army, fought as a Soviet soldier, was wounded in battles, received medals “За відвагу” and “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.” Nevertheless, he was arrested in 1949 and sentenced to death (!) for his “nationalism,” although later this sentence was changed into 25 years of hard labor. As most “Ukrainian nationalists,” he was kept in the most deadly places of the GULAG for the longest terms: Джезказган, Норильськ, Владимирська в’язниця, Тайшетська траса, Іркутська в’язниця, Інта, Мордовія.
He not only survived there and was never broken, but, quite the opposite, became stronger and more determined. He was among the organizers of one of the most famous and large-scale uprisings in the GULAG, “Норильське повстання” (1953).
Having no opportunity to receive a decent education (he was either at war or in the GULAG almost all his adult life), he learned English and yoga in the GULAG and overall somehow absorbed key ideas of humanity and justice and always was one of the most respected authority among other prisoners. One of his closest friends was Авраам Шифрин, another very remarkable and extremely interesting and respected personality, and I remember how Авраам Шифрин spoke warmly about Євген Грицяк in his memoirs. (They actually stayed friends all their lives, and Авраам Шифрин even tried to help Євген Грицяк to emigrate to Israel in 1973 — without success, as Євген Грицяк was never allowed to leave the USSR.)
As for most “Ukrainian nationalists,” Stalin’s death and “Оттепель” didn’t change much in the life of Євген Грицяк. He was released in 1956, but wasn’t able to find a job and have a normal life, and in a couple of years he was arrested again, with the same sentence (25 years).
“1964 року справу Грицяка розглядала Воєнна колегія Верховного суду СРСР, наслідком чого термін позбавлення волі був скорочений до 10 років і з нього була знята судимість. І тільки тепер Грицяк дізнався, що 1959 його винуватили в тому, що ніде не працює, не припинив антирадянської діяльності, створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів, чого насправді не було. 6 жовтня 1964 Грицяк звільнений.”
He was still persecuted even after this, and basically just could not have a normal life, work as all other people, provide for his family, etc. The persecutions became even more severe (with the real threat of a new arrest) in the 1980s, when his memoirs about the “Норильське повстання” were published abroad, plus in 1977 he managed to give an interview to a correspondent of Chicago Tribune about the “Норильське повстання” (he visited Moscow for this purpose, by the way).
Fortunately, Євген Грицяк was stronger and more durable than the USSR, and he saw independent Ukraine, received high national awards (Орден «За мужність» IІІ ступеня, Орден «За мужність» I ступеня), visited the USA, Canada talking about the “Норильське повстання” with the Ukrainian diaspora. He was a very respected and dignified person, although he always considered himself just a simple old man who lived with his family in a regular Ukrainian village.
He died this year, on May 14, 2017.
Reading this book was a good homage to his memory.
The book is quite short and not especially detailed or saturated with some new/uknown information (I actually learned more about the uprisings in the GULAG from Anne Applebaum’s book), but the text is strangely addictive: the strong, reflective, and calm personality of the author makes all these simple things especially significant. Similarly to Анатолий Марченко, he provides short observations about what he saw and experienced himself — both in the GULAG and during the “free” periods of life, and both aspects confirm the deeply repressive nature of the society overall, especially towards anything “Ukrainian.”
When the problem of uprisings and organized opposition in the GULAG is described, everyone says that there was not much agreement between the prisoners, and that’s why the uprisings were always unsuccessful eventually and often just impossible. Some say that they only became possible after the death of Stalin, when the regime was weakened and confused somewhat. But many also say that the uprisings became possible because of large groups of national militants sent to the GULAG after the war, especially Ukrainian nationalists, who were the most well-organized (able to stay together and create tight self-governed and highly disciplined groups automatically) and most motivated against the Soviets. Problems arised when Russian prisoners started to distance themselves from them. I paid special attention to those observations made by Євген Грицяк that underline this.
Overall, even his letters to Soviet politicians look very logical, intelligent, saturated with normal human self-respect (which was almost a nonsence for most Soviet people). Great personality.
May 10, 2013
Колись у дитинстві, в років 14-15 я прочитав книгу «В круге первом» Олександра Солженіцина. Не те, щоб я її шукав чи чув щось про неї, просто знайшов у батька на полиці і прочитав. Хотів би я зараз сказати, що вже тоді я зненавидів комуністів та савєцкій саюз, але це була б неправда. Книга чомусь читалась дуже легко і була справжнім відпочинком для розуму. Ні, мене зовсім не тішив побут «шарашок» ҐУЛАҐу, і я не зловтішався над важкими долями персонажів. Не знаю, може то вік такий був, що я був нездатний правильно сприйняти ту книгу, щоб вона викликала у мене жах та обурення, а не умиротворення. А ще раніше, в років 10-11, починав читати щось Еріха Марії Ремарка про концтабір, але то вже дійсно було надто рано щоб щось зрозуміти і я й до половини не дочитав.
Тепер же я прочитав ще одну подібну книгу, і тут вона вже знайшла правильного читача. Йдеться про книгу спогадів Євгена Грицяка «Історія Норильського повстання». Книга про те, як сильна людина навіть серед найлютішого свавілля та несправедливості може зберегти свою гідність та заявити про своє право на життя.
Щоб не бути голослівним, опишу загальну картину цієї історії. Громадян савєцкого саюза, незалежно від їх трудових та військових заслуг перед державою, які допустили хоч тінь сумніву у їх лояльності до режиму, або навіть просто так, бо потрібно виконувати план по арештах «ворогів народу», арештовували, і на закритих судах, часом навіть без присутності самих підсудних, засуджували до каторжних робіт. Якщо йшлося про набір контингенту «шарашок», тобто наукових бюро тюремного типу, то у планах вказувалась навіть спеціальність «ворогів», наприклад: цього місяця забезпечити 10 інженерів, 5 архітекторів, 6 фізиків. І забезпечують. Спершу в розхід ідуть безпартійні (ці ж бо точно мають зуб на товариша Сталіна і Партію), а потім вже ті хто не так глянув на директора чи політпрацівника, чи був помічений у церкві, тощо. Про це можна прочитати зокрема у автобіографічному романі Григорія Клімова «Песнь Победителя». Та й багато де, мабуть, можна, але я не досліджував це питання глибше. Таким чином держава вбивала двох зайців одним пострілом: по-перше, забезпечувала себе дармовою робочою силою для освоєння тундри та будівництва заводів-пароходів, і по-друге, тримала у страхові населення, щоб вони й подумати боялись погано про сталіна чи союз. В таборах в’язнів тримають за скотину: годують рівно так, щоб ті могли працювати по 12 годин на добу, спонтанно розстрілюють — просто так: тра-та-та з кулемета по натовпу в’язнів, 10 вбитих, 20 поранених; що вже й казати про тих, хто дав привід себе розстріляти — захворів чи відмовився виконувати непосильну роботу, — такі-то вже точно знали, за що отримують кулю. Слід зазначити, що кримінальним в’язням, «уркам» чи «блатним», жилося краще, бо вони могли співпрацювати з начальством: їм віддавали на побиття «політичних», вони стежили за катівським порядком на зоні, і за це отримували привілеї.
І от, в цих нелюдських умовах, в цьому пеклі на землі, знаходяться люди, які вирішують повстати проти такого ладу. При чому не збройним шляхом, а шляхом мирного протесту та дипломатії! Вони відмовляються працювати, доки до них не викличуть комісію з Москви.
Тут може здатись, що це чергова дурість з розряду: Сталін-бо насправді добрий, а то все що твориться — це «перегибы на местах», от він-то дізнається, він відновить справедливість! Не дивно, що люди іноді справді так думали (і зараз багато хто так думає), бо їм вбивали в голову, що Сталін — це Господь Бог, і вони щиро вірили, навіть живучи в страшному царстві абсурду, що бог не може бути поганим. Але не в цьому випадку. Я гадаю, Євген Степанович Грицяк та інші керівники повстання знали, що їхні дії розсудить історія, і що на них буде звернено погляди всього світу. Вони повинні були довести свою цивілізованість та несправедливість совецького режиму, а не взайве підтвердити прислів’я «народ має таку владу, на яку заслуговує». Нехай вічно темна Московія й заслужила чергову криваву тиранію, але Україна, Білорусія, Литва?.. Втім, можливо вони й не замислювались про звернені на них очі та свої постаті в історії, а чинили так, як підказувала європейська свідомість?
Отже вони не чекали, що московська комісія, почувши про умови в таборах, одразу покарає місцеву адміністрацію та відновить справедливість.
Але якби в’язні підняли збройне повстання, на них натравили б регулярну армію, яку і на звичайних громадян не цурались кидати, що вже казати про безправних в’язнів. Їх би, за висловом Сталіна (чи не Сталіна, але він точно виражає суть його Zerg rush тактики), «закидали трупами» і зробили б з цього чергову перемогу над ворогами «селянсько-робітничої» влади. В’язні не могли розмовляти мовою сили з азіатською ордою, для якої ця мова — рідна. Але совєтський союз, ця тюрма народів, грався у демократичну країну, підписував конвенції про права людини та рішення ООН, тому варто було скористатися з цього та підіграти владі, щоб побачити, чи можна хоч якусь користь отримати з цієї гри.
І користь безумовно була. Стався прецедент, який показав, що не весь народ — бидло, що не весь народ заслуговує на тиранію брехні та нелюдської жорстокості. Тут процитую заключні абзаци спогадів, тому що вони як ніщо інше доводять важливість цього повстання:
Ось така логіка гебістів: для них зростання демократичних настроїв у суспільстві — це тюремний бунт.
Джерело: http://hkhm.blogspot.com/2012/07/blog... (а також збірка посилань на тему)
Тепер же я прочитав ще одну подібну книгу, і тут вона вже знайшла правильного читача. Йдеться про книгу спогадів Євгена Грицяка «Історія Норильського повстання». Книга про те, як сильна людина навіть серед найлютішого свавілля та несправедливості може зберегти свою гідність та заявити про своє право на життя.
Щоб не бути голослівним, опишу загальну картину цієї історії. Громадян савєцкого саюза, незалежно від їх трудових та військових заслуг перед державою, які допустили хоч тінь сумніву у їх лояльності до режиму, або навіть просто так, бо потрібно виконувати план по арештах «ворогів народу», арештовували, і на закритих судах, часом навіть без присутності самих підсудних, засуджували до каторжних робіт. Якщо йшлося про набір контингенту «шарашок», тобто наукових бюро тюремного типу, то у планах вказувалась навіть спеціальність «ворогів», наприклад: цього місяця забезпечити 10 інженерів, 5 архітекторів, 6 фізиків. І забезпечують. Спершу в розхід ідуть безпартійні (ці ж бо точно мають зуб на товариша Сталіна і Партію), а потім вже ті хто не так глянув на директора чи політпрацівника, чи був помічений у церкві, тощо. Про це можна прочитати зокрема у автобіографічному романі Григорія Клімова «Песнь Победителя». Та й багато де, мабуть, можна, але я не досліджував це питання глибше. Таким чином держава вбивала двох зайців одним пострілом: по-перше, забезпечувала себе дармовою робочою силою для освоєння тундри та будівництва заводів-пароходів, і по-друге, тримала у страхові населення, щоб вони й подумати боялись погано про сталіна чи союз. В таборах в’язнів тримають за скотину: годують рівно так, щоб ті могли працювати по 12 годин на добу, спонтанно розстрілюють — просто так: тра-та-та з кулемета по натовпу в’язнів, 10 вбитих, 20 поранених; що вже й казати про тих, хто дав привід себе розстріляти — захворів чи відмовився виконувати непосильну роботу, — такі-то вже точно знали, за що отримують кулю. Слід зазначити, що кримінальним в’язням, «уркам» чи «блатним», жилося краще, бо вони могли співпрацювати з начальством: їм віддавали на побиття «політичних», вони стежили за катівським порядком на зоні, і за це отримували привілеї.
І от, в цих нелюдських умовах, в цьому пеклі на землі, знаходяться люди, які вирішують повстати проти такого ладу. При чому не збройним шляхом, а шляхом мирного протесту та дипломатії! Вони відмовляються працювати, доки до них не викличуть комісію з Москви.
Тут може здатись, що це чергова дурість з розряду: Сталін-бо насправді добрий, а то все що твориться — це «перегибы на местах», от він-то дізнається, він відновить справедливість! Не дивно, що люди іноді справді так думали (і зараз багато хто так думає), бо їм вбивали в голову, що Сталін — це Господь Бог, і вони щиро вірили, навіть живучи в страшному царстві абсурду, що бог не може бути поганим. Але не в цьому випадку. Я гадаю, Євген Степанович Грицяк та інші керівники повстання знали, що їхні дії розсудить історія, і що на них буде звернено погляди всього світу. Вони повинні були довести свою цивілізованість та несправедливість совецького режиму, а не взайве підтвердити прислів’я «народ має таку владу, на яку заслуговує». Нехай вічно темна Московія й заслужила чергову криваву тиранію, але Україна, Білорусія, Литва?.. Втім, можливо вони й не замислювались про звернені на них очі та свої постаті в історії, а чинили так, як підказувала європейська свідомість?
Отже вони не чекали, що московська комісія, почувши про умови в таборах, одразу покарає місцеву адміністрацію та відновить справедливість.
Але якби в’язні підняли збройне повстання, на них натравили б регулярну армію, яку і на звичайних громадян не цурались кидати, що вже казати про безправних в’язнів. Їх би, за висловом Сталіна (чи не Сталіна, але він точно виражає суть його Zerg rush тактики), «закидали трупами» і зробили б з цього чергову перемогу над ворогами «селянсько-робітничої» влади. В’язні не могли розмовляти мовою сили з азіатською ордою, для якої ця мова — рідна. Але совєтський союз, ця тюрма народів, грався у демократичну країну, підписував конвенції про права людини та рішення ООН, тому варто було скористатися з цього та підіграти владі, щоб побачити, чи можна хоч якусь користь отримати з цієї гри.
І користь безумовно була. Стався прецедент, який показав, що не весь народ — бидло, що не весь народ заслуговує на тиранію брехні та нелюдської жорстокості. Тут процитую заключні абзаци спогадів, тому що вони як ніщо інше доводять важливість цього повстання:
В 1958 році представник Івано-Франківського КДБ чекіст П’ястолов якось запропонував мені:
— Давайте поговоримо про Норильськ.
На моє зауваження, що то «діла давно минулих днів», П’ястолов відповів:
— Так, це вже давно було й на Норильськ можна було б махнути рукою, якби ним не заразилася воля.
Ось така логіка гебістів: для них зростання демократичних настроїв у суспільстві — це тюремний бунт.
Джерело: http://hkhm.blogspot.com/2012/07/blog... (а також збірка посилань на тему)
Displaying 1 - 4 of 4 reviews