Книга захоплює читача вже з перших сторінок незвичністю сюжетних ліній, алегоричністю образів та ситуацій. Життєві історії людей, яких головна героїня вислуховує за службовим обов’язком, так захоплюють молоду жінку, що вона не помічає: вона й сама є об’єктом спостереження…
Українська журналістка, письменниця, поетеса. З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректором журналу «Сучасність», оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті «Всеукраїнські відомості», заступником головного редактора в журналі «Наталі», головним редактором у журналі «Караван історій. Україна» та журналістом у журналі «Академія». Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій. Відомі твори: "Пастка для жар-птиці", "Ескорт у смерть", "Ґудзик", "Останній діамант міледі", "Все, що я хотіла сьогодні...", "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" та інші
Пані Ірен я звикла зачитуватись, вертатись на сторінку назад,і знову перечитувати. Напевне я просто знайшла свою письменницю. Вона захоплює. І ця книга не виключення, читається на одному подиху. Неймовірний роман-алюзія з як завжди неочікуваним закінченням, те що потрібно. "Дозвольте собі займатись тим, що вам по душі. І душа не буде конфліктувати з розумом! ". "Серед відданих людей письменника повинні бути : Можновладець, Мудрець, Екзальтований послідовник, Скептик, Близький за духом, Блукалець, Злодій, Мрійник, Сновида і Митець. "
Якби не останні кілька сторінок, історія мені б сподобалася. Не була б цілісною, але сподобалася б.
Історія розповідає про жінку, в минулому- письменницю та світську левицю (цікаво, авторка писала її з себе?), яка приходить в психіатричний заклад, аби поспілкуватися (а якщо точніше - вислухати) пацієнтів закладу.
Книга розділяється на три частини. Перша містить десять історій, фантастичних і неповязаних історій, які чередуються з описом кризи? депресії? екзистенціальної кризи? Ця частина мені сподобалася найбільше. Частина історій захоплювали і було неможливо відірватися, поки не дочитаєш. Інші були менш захоплюючими, що не заважало їх швиденько прочитати і розпочати наступну історію.
Друга розповідає про «життя до» самої героїні з перспективи її… мабуть друга. Ця історія була не настільки поглинаючою як попередня, але наштовхувала на роздуми.
Третя частина - події після вислуховування героїнею цих історій. Шкодую, що дочитала її до кінця, варто було б закінчити на сцені з перцями 😄
Незважаючи на мою неймовірну любов до українських авторів та книг, які «відбуваються поруч», на сусідніх вулицях, ця книга тільки довела мені що Ірен, на жаль, не моя авторка.
Її роздуми пройшли повз мене не викликавши рефлексій (хоча романи-алюзії Кундери, які мені пригадувалася під час прочитання Роздобудько, такі рефлексії викликали і надовго закарбовувалися в пам’яті). Роздуми про «сіру масу» і людей, які отримують задоволення від простих, банальних і невисоких речей (ТВ шоу, звичайна їжа) та постійно сваряться і кудись біжать, захоплювали мене кілька років назад, але мабуть я знайшла своє маленьке щастя та визначила власні пріоритети, якщо не рефлексую над ними зараз.
Я не зрозуміла, для чого читати 200 сторінок книжки (або радше збірки журналістичних записів) для того, щоб в кінці знайти дійсно варту уваги думку. Поки я читала цю книжку, в мене було відчуття, що я читаю журнал або газету, а не повноцінний роман. Та й важливих висновків, на жаль, я для себе не зробила. Хоча роздуми авторки про письменників та виховання можуть бути їжою для розуму. А загалом я очікувала набагато більше...
Молода жінка має неординарну роботу – їй необхідно слухати розповіді душевнохворих людей, які схожі на героїв Коельйо. Але насправді над цією жінкою постійно експериментують. Приємно вражають намагання авторки розкрити таємницю сенсу життя і любові.