Розвідки

Розвідки #1

by Віктор Петров, В'ячеслав Брюховецький

У тритомному зібранні наукових розвідок Віктора Платоновича Петрова (Вік­тора Бера, Бориса Веріґо, Віктора Петренка) представлена значна частина творчої спадщини видатного вченого в царинах літературознавства, фольклористики, етнографії, археології, мовознавства, етнології, історіософії, філософії та релігієзнавства. Уміщено також більшу частину відомих його статей про творчість Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.

Людина складної, неоднозначно оцінюваної долі, Віктор Петров зробив вагомий внесок у розвиток різних галузей знання. Його праці розпорошені в малоприступних періодичних виданнях, деякі приховані за дотепер не розгаданими псевдонімами, виявлені в багатьох архівах світу, але окремі ще й нині можна відшукати у вкритих пилом стосах нерозібраних паперів.

Розвідки В. П. Петрова подано переважно за хронологією їх написання або першодруків. Вони відкривають світ видатного вченого, з ненастанним пошуком наукової істини, із заглибленням у таємниці тисячолітньої історії та осягненням животрепетних проблем його сучасності.

Видання зацікавить широке коло гуманітаріїв — науковців, викладачів вищих навчальних закладів, учителів, аспірантів та студентів.

592 pages, Hardcover

First published January 1, 2013

About the author

Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.

For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)

For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)

Reviews

[Gremrien]

Collection of articles and essays written by Віктор Петров during his life (not all, of course; I actually did not understand the principle for creation of this particular collection, because it is obvious that Віктор Петров had written MUCH MORE various stuff). The books are out of print now but are available in pdf on the web site of Інститут історії України НАН України (Volume 1, Volume 2, Volume 3).

I did not read the books exactly: understanding that most of these articles are truly comprehensible and valuable mostly for specialists in their respective areas of interest (archeology, ethnography, historiography, literary criticism, etc.), I just looked at them superficially, reading (more or less thoughtfully) some of them and totally skipping the ones that looked too “thick” or just not interesting to me.

The most important part of the three-volume edition was, in my opinion, a long and very intelligent introduction by В’ячеслав Брюховецький, which I recommend reading to anyone who is interested in the personality of Віктор Петров and his mindset overall. (However, you can read the same text, only edited and complemented with some additional information, in В’ячеслав Брюховецький’s new book, “Віктор Петров у двобої з Левіафаном: Біоґрафічні розвідки й літературознавчі констатації.”)

The articles are represented in chronological order, and this approximately classifies them thematically, as Віктор Петров was moving from one area of scientific and personal interests to another over the years. Volume 1 contains his articles written before WW2, and they concern mostly literary criticism about Ukrainian authors and ethnography written in the 1920s, during the epoch of state-sponsored “Ukrainization” and before major repressions against the Ukrainian intelligentsia. Volume 2 includes articles written in 1942-48, i.e., during WW2 and shortly after it, when Віктор Петров was among Ukrainian emigration circles in Europe as a Soviet agent, and they cover a wide range of topics on Ukrainian culture and often have a synthetic character. This volume should be the most interesting for a modern “wide audience,” although I skipped some articles there as well. Volume 3 contains mostly dry scientific articles on archeology and historiography written after the return of Віктор Петров to the USSR, although I have found some of them quite interesting for myself (for example, a brilliant work on Григорій Сковорода: “Особа Сковороди”).

Of course, I cannot say anything about the innovative scientific or cultural importance of these articles, but what I noted for myself:

1) They are incredibly diverse by themes that the author apparently studied in depth. Some of them look like short reactions to some other works or events, but most of them are very thoughtful and thorough compilations of millions of different facts, quotations, observations, etc., and I honestly have no idea how a person without the Internet and a computer could process such large amounts of source materials, especially on so many different subjects. In this regard, Віктор Петров was apparently a hard-working genius.

2) Often, the language of the works looked more interesting to me than the very matter discussed. Stylistically, Віктор Петров could have been uniquely passionate and picturesque, uncharacteristically for serious articles on very specific scientific themes, although I suppose that this was not the only virtue of his writing. Again, you can understand perfectly why he was so popular and well-respected despite his apparently highly individualistic behavior and intellectual superiority that rendered him an eternal “loner.”

3) Many articles have a very approximate, “abrupt” beginning and almost zero ending. I did not understand whether it was a specificity of the epoch or a unique mannerism of Віктор Петров. All the articles also require a commentary on when and why they were written and published/read by the author and what effect they had on the target audience (you can find some commentaries at the end of each volume, but I think that many of the articles could have been accompanied by more detailed explanations and discussions).

4) The articles, similarly to fictional books written as “В. Домонтович” and various fictionalized biographies, are highly solipsistic. Basically, Віктор Петров always finds in the personalities or cultural phenomena he describes features that he personally considers his own, and he elaborates on them as the most prominent characteristic of the personalities or cultural phenomena (even if they are not in reality).

Note, for example, his observations about “грусть, тоска, скука” of Григорій Сковорода (I have already said that Віктор Петров apparently had very special relationships with “boredom” (“нудьга”), considering it some powerful and constructive experience, rather than a devastating and empty one) ("Скука для Сковороди буря, вихор, біс, демон: містична істота, безумовна особа"; "Ми гадаємо, що вона не тільки в кількості відріжнялась од традиційної нудьги, але й в якості. Скука Сковороди уявляє з себе щось більше, ніж просту рису характеру. Скука українського філософа: «ожившая искра», вона — демонічного, над-почуттьового походження, вона є демон, біс. І цей демон є Вихор, Буря (=thyella), той невидимий, не дотикальний, але міцний і всеруйнуючий порив вітру, що вривається в наш світ з світу потойбічного.”) or Віктор Петров’s attempts to attribute Григорій Сковорода’s wanderings to his own concept of “безґрунтянство” (“Не осв’ящення світу й плоти, але їх можлива перемога, не обоження землі, а безземність, повне й принціпове недовір’я до світу, не епікуреїзм і не песимізм, а шукання апокаліптичного спокою”; “Мандруванням своїм Сковорода робив спробу філософічного й життєвого оправдання відокремлености людини від певного місця, індивідуалістичної її замкнутости”; “Для нього не існує Града, царства на землі: все — там, на небі, у Бога. Тут на землі не треба нічого будувати, бо на землі нема нічого вічного й постійного. На Сковороді яскраво відбився скепсис державного й громадянського будівництва України XVIII ст.” — yeah, note the last phrase particularly; I am sure that this was a reflection of Віктор Петров’s own opinions).

5) The chronological order and knowledge of the historical context (i.e., what was going on at the time in terms of history and what place Віктор Петров occupied in society, respectively) are crucial for understanding why the subjects and the author’s style are changing so much over time. (Yes, they change significantly, despite repeating some key ideas and approaches throughout his life.) His early articles are full of complex, sophisticated, and even impressionistic reflections about Ukrainian culture; you can see that he was sincerely infatuated with the subject and did not feel intimidated by it. Later, when the Soviets started to repress Ukrainian intelligentsia, Віктор Петров became much more careful, reserved, and added references to “Marxist” ideology (moderately). (Леся Українка is a “Marxist,” according to Віктор Петров of 1929: “Що не казати «за» чи «проти» марксизму Лесі Українки, безперечно одне, що марксизм Лесі Українки з’єднувався з ніцшеанством, індивідуалізмом, богоборництвом, проповіддю «дужої особи»” and all the articles about his favorite Пантелеймон Куліш started to gravitate around the subject of the dying Ukrainian nation and “Українська справа це справа не політичної незалежносте, а культурного поступу” (together with Highly Cultured Russians, of course), etc.). During the war time and early post-war life, when Віктор Петров was playing a role of a Ukrainian patriot while secretly working as a Soviet spy/special agent and was officially allowed by the Soviets to write anything (even — or ESPECIALLY — pungently anti-Soviet) in order to win the highest trust among the Ukrainian emigrants (especially the most radical anti-Soviet ones) and wannabe Ukrainian government-in-exile, Віктор Петров was writing totally in the tone of Nazi anti-Soviet propaganda (including the use of the words “жидо-большевізм,” anti-Semitic messages, and fascination with Goebbels and fascism in general) and later, when Nazi Germany was defeated, more carefully and more bitterly but still with clear anti-Soviet tones (his famous two articles under the same title “Українська інтелігенція — жертва большевицького терору” are the epithome of this period for his literary works). And after he returned to the USSR, he was writing exclusively very reserved and ideologically “Soviet” articles, with multiple references to Marx and Engels, and even his language became “tamed” by the official requirements of “Russification of the Ukrainian language” (so “жаден, жадна, жадні” finally became “жоден, жодна, жодні” in all his texts of the time period, etc.).

Where was he “true” and where “self-censored” or ideologically brainwashed? Our modern literary scholars and critics prefer to think that Віктор Петров was a sincere Ukrainian patriot and tireless contributor to the preservation and development of Ukrainian culture, and thus all the “pro-Soviet” or “pro-Nazi” curtsies in his works were “forced” and should be disregarded. I don’t think so. To me, these wonderful dynamics of his views and opinions totally reflect his intrinsic chameleonic nature and the key principle of his life, “безґрунтянство.” He was interested in Ukrainian culture opportunistically and regarded it mostly as a historian, a scientist, who was especially fascinated by the death of cultures and whole nations as a necessary part of the normal evolution of human civilizations. I insist that he considered Ukrainian culture and Ukraine as “a political project” dying before his eyes, and he was delighted to watch this process up close (from strictly scientific perspectives!). The fact that he studied this culture enthusiastically and dedicated all his work to it does not mean that he tried to prevent ot reverse this process. It was just his job as a historian, similarly to his enthusiasm towards dead civilizations of the Scythians or the Trypillian culture as an archeologist. He was a vulture — intelligent and empathetic — but not a Ukrainian patriot in terms of “a person who associates himself with a certain nation and invests all his efforts into preserving and developing the culture of his nation for future generations.” He easily switched between his “pro-Ukrainian,” “pro-Nazi,” “anti-Soviet,” “pro-Soviet” modes because they did not matter to him very much, and I suppose that he considered it a funny intellectual game (rather than a tragic conformism or forced self-censorship).

In this context, I wouldn’t be so ecstatic about the said two articles “Українська інтелігенція — жертва большевицького терору” as our modern literary critics are about them. There is a mystery regarding when exactly they were written and how they ended up in the West and were published there without any consequences, when Віктор Петров was already in the USSR. However, considering everything that is known about them and looking at their style and contents, I suppose that they (together with a similar article “Сучасний стан української поезії”) were written during WW2, i.e., still under the Nazis, most probably when Віктор Петров was working in the Nazi propaganda department in Kharkiv. Note the characteristic anti-Semitic phrases: “цілковите, майже суцільне винищення жидо-большевізмом,” “Богом був оголошений Дем’ян, пророком — жид Авербах,” “В гонитві за «довгим карбованцем» притулок в літературі знайшли собі: Натан Рибак, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Тардов, Я. Городськой, Кацнельсон та десятки різних Стебунів, Табакмахерів, Прицкерів, жидів, що капральський жезл совєтського комісара проміняли на перо совєтського письменника, на ласий шматок літературного хліба, оскільки література, як і кіно або музика, ще залишали в Совєтському Союзі простір для комерційної діяльности,” “Вийшовши з містечок, ця жидівська зграя дрібних ділків принесла з собою в літературу традиції містечкового маклерства, дух спекуляції, ремісництва, фальсифікаторства, безпринципність, дражливу нервозність, халтурність, штамп. Своїм ярмарковим галасом �� містечковою продукцією вони заповнили журнали й вітрини крамниць. Вони захопили всі керівні позиції в літературі, прибрали до своїх рук видавництва, Союз, «Літературну газету», журнали.” Also, an attentive reader would distinguish no less characteristic references to “Европа,” “европейська культура,” “Нова Европа” (which meant “Europe under the Nazis,” because the Nazis defined themselves as the most cultured and progressive nation of Europe and their propaganda among the conquered nations was based on the premise of “back to (new) Europe”), like "об'єднання досі роз'єднаних шляхів; крутий поворот лицем до Европи; глибокий і принциповий патріотизм, войовничий анти-большевізм, високий поетичний рівень," "Олесь, Вороний — це саме вони означили свій вступ в українську літературу закликом повороту до Европи. Це гасло лишається нашим гаслом і на сьогодні. Ми творимо українську поезію як поезію нової Европи, тієї Европи, що виростає як спільність народів у могутній боротьбі, яку веде німецький народ та його союзники проти большевізму," "Тут центральна ідея Хвильового. «Психологічна Европа, ось та Европа, що на неї ми маємо орієнтуватися! І саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети!» І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Европу: «Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи»," "Наша сучасність веде грандіозну боротьбу «за Европу» і «Соціяльність» проти асоціяльного і антиевропейського большевизму. Без Европи, поза Европою Хвильовий не мислив собі «українського відродження». Шляхи України — шляхи Европи. Доля Сходу розв'язується на Заході," "І якщо тепер знов, як і 24 роки тому, Европа стоїть перед погрозою вторгнення большевизму і люди, не уявляючи собі обсягу загрожувальної їм небезпеки, заспокоюють себе думкою, що вони ніколи не були активні, то хай вони не забудуть про долю Євгена Плужника, який був тільки поетом і ніким більше," etc.

Хвильовий is an especially interesting case here: he is described in both articles “Українська інтелігенція — жертва большевицького терору” but somewhat differently. And one of these articles even directly points out that Хвильовий was a perfect “fascist” (in terms of how the Nazis imagined themselves, i.e., heroically and inspirationally). Note the references to “Europe,” German “Faust,” and “true socialism,” i.e., Hitler’s National-Socialism opposing “bolshevist pseudo-socialism”, and mentioning of “Лазар Моїсеєвич Каганович,” who was one of the key figures for anti-Semitic Nazi propaganda on “Jews are the true government of the Soviets,” as Stalin was not a Jew. Basically, Віктор Петров here promotes Хвильовий as a personality similar to Hitler, only tragically killed by the Soviets early, playing with the Nazi enfatuation with “the role of a strong person, a visionary in history.”

If you have read pro-Nazi newspapers of Ukrainian patriots that were published in occupied Київ, Харків, Рівно by Олег Ольжич, Улас Самчук, and others (such as “Українське слово,” “Волинь”), you will find all this sycophantic phraseology as totally typical for the time and circumstances. “Я узнаю эту мелодию с первой ноты,” yeah… All these resources tried to write something about “the renaissance of Ukrainian culture under the visionary leadership of true German socialists who lead Europe to new horizons.” Until the Nazis were sick of these talks about “the renaissance of Ukrainian culture” and started to shoot all Ukrainian nationalists in ravines, because the Nazis imagined Ukraine as their own “living space,” with only a handful of illiterate Ukrainian slaves doing menial work for them.

So yeah, I believe that these articles were written by Віктор Петров no later than in 1942. How and why they ended in the West in 1955 in THESE versions, without any modifications according to the later changes of public and personal Віктор Петров’s ideology (i.e., when overt anti-Semitism and references to Nazi “socialism” became at the very least “mauvais ton”) — we have no idea now. However, I wouldn’t be so proud of them overall, and I would definitely not consider these works as a sincere expression of Віктор Петров’s attitude to Ukrainian culture. At the time (and several decades after this), Віктор Петров was already writing articles with multiple references to wise and shrewd Karl Marx and Friedrich Engels, oh so insightful in practically all areas of science. And shortly before this, he was writing about Ukrainian culture exclusively in terms of Nazi propaganda:

“«Матеріяльно Москва виграла на Україні війну, але ж у площині духовій змаг ішов далі. І, хто знає, — чи не варті такі твори, як писання Хвильового, як «Патетична соната» іншого члена «Вапліте» — Куліша, як, навіть, сонети Зерова, — того, щоб поставити їх поруч виграних боїв у тій великій гігантомахії, що століттями перевалюється просторами України»…
Ми живемо за доби, що її основною ознакою є боротьба світоглядів, боротьба ідей. Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Геббельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії. Коли Зеров після арешту, під час слідства, сидячи в камерах чека, знаходив у собі духовну силу продовжувати перекладати Вергілієву «Енеїду», — це був героїзм. Сонети Зерова — це виграний бій. Це — Крути, що кінчилися перемогою.”
(“Сучасний стан української поезії”)

In view of which country and ideology Віктор Петров voluntarily chose eventually and where he lived the rest of his life quite contentedly, you can make your own conclusions on “which Віктор Петров was true.” He had all the opportunities to stay in the West and REALLY work for the preservation and development of Ukrainian culture, as his close friends and colleagues Юрій Шевельов, Іван Багряний, Докія Гуменна, and many others did. Віктор Петров chose “Орден Отечественной войны” and burial at the Soviet military cemetery, among other KGB “colleagues.”