Державець. Про військове мистецтво

by Нікколо Макіавеллі

Нікколо Макіавеллі — відомий італійський філософ і політик епохи Відродження, обіймав у Флоренції посаду державного секретаря та відповідав за дипломатичні зв'язки республіки.
Його трактат «Про військове мистецтво» — єдиний політичний твір Макіавеллі, опублікований за життя. Ця праця — одна з кращих книг про військову справу, нарівні з «Записками про галльську війну» Гая Юлія Цезаря і «Мистецтвом війни» Сунь Цзи.
Та найбільшої, особливої слави зажив Макіавеллі своїм знаменитим твором «Державець» (1513), в якому він зробив спробу сформулювати загальні закони політичного життя, викласти суть «ремесла політика», а також визначити роль і місце державця в Є

320 pages, Kindle Edition

Published June 28, 2023

Reviews

[baitmore · Rating 3 out of 5]

В даній книзі представлені дві роботи, авторства Нікколо Макіавеллі, тож і оцінки я їм вирішила поставити окремі.


Нікколо Макіавеллі «Державотворець»

8/10

Якщо вам мінімально цікава поведінка великих груп людей – ви будете в захваті. В цьому творі Макіавеллі розмірковує не тільки про те, як саме створюються держави, а й про те, як на певні дії влади реагують люди. Що їм подобається, що дратує та що лякає.

Декілька розділів цього трактату можна сміливо назвати “посібником з диктатури”, де описуються дії, необхідні для повного підкорення завойованих територій. Читати про це, з нашим досвідом та під час війни, моментами було страшно, бо деякі стратегії та ідеї ти впізнаєш. Ти наче читаєш про те, що робили саме з нашою країною. 

Легше підкорити народ, що має спільну мову із завойовником. Треба захоплювати спочатку невеликі території і створювати там армію, мобілізуючи в неї місцеве населення, бо так завойовник змішується із завойованим і його важче позбутись. Моторошно усвідомлювати, що ці думки були опубліковані ще в шістнадцятому столітті. Можливо, навіть не вперше.

На щастя, розмірковувань про те, як не поставити власну державу в залежне, ба навіть небезпечне становище, в цій роботі також достатньо. Тут згадуються і союзницькі війська, і небезпека політичного нейтралітету, і різноманітні приклади хибних та вдалих рішень сучасників Макіавеллі.

Звісно, тут йдеться дуже багато про монархію. Не тільки про те, як втримувати владу в державі, а й про те, як визначати, кому можна довіряти серед радників, а кому – ні. Кого краще знищити, а кого наблизити до себе. Про все це читати неймовірно цікаво. Врешті решт, Макіавеллі доходить навіть до детальних роздумів про те, які особисті якості необхідні для правління, і як їх краще демонструвати. Так наприклад, він пояснює як гонитва за славою “щедрого правителя” може згубити всю державу. 

Хочу окремо наголосити на тому, аби ця книга вас не лякала словосполученням “політичний трактат”. Тут багато цікавого, іноді навіть смішного. Також наведені переклади особистих листів Нікколо Макіавеллі, де він розповідає не тільки про політичні справи, а й наприклад про закоханість та невдалий інтимний контакт. 

Інколи, як людина, яка має про історію Італії доволі мінімальні знання, я плуталась в іменах історичних діячів, але навіть це не завадило отримати задоволення від читання. Всім наполегливо рекомендую.


Нікколо Макіавеллі «Про військове мистецтво»

5\10

Перше, що ми дізнаємось з цієї роботи так це те, що вона насправді не містить жодних думок самого Макіавеллі. І це величезний мінус, адже його саркастичних коментарів та гармонійних пояснень дуже бракуватиме. 

Цей твір фактично є стенограмою неформальної лекції Фабриціо Колонни. Не скажу, що було геть не цікаво, але оратор з нього явно гірший. Вас навряд покине враження, ніби ви слухаєте чийогось літнього родича напідпитку, якому геть не цікава ваша думка щодо його розповіді. 

Все що стосується конкретних форм військових підрозділів, їхнього розташування та тактик, потребує значно більшої кількості схем, ніж наведено в роботі. В деяких моментах вони були б доцільними навіть через одну сторінку. 

Тим не менш, тут дуже багато цікавого про психологію війська, про підготовку громадян, про специфіку харчування та навіть про важливість музики у війську. Здебільшого, щодо всього, Колонна посилається на античність, а приклади своїх сучасників та власні – майже не згадує. 

Не зважаючи на те, що манера подачі інформації Колонни мені виявилась не близька, а багато деталей не зацікавили зовсім, – наприклад розбір стародавньої зброї, – цей твір допоміг мені зробити неочікуване відкриття: читати про військове мистецтво мені щиро сподобалось. Це відкрило для мене нову сторону літератури, від якої я геть не очікувала отримати задоволення. Тож, можливо, ця робота відкриє її і для вас.