Емпіричним шляхом виявила, що я люблю жанр "хлопчик із привілейованого суспільного прошарку країни першого світу їде у гарячу зону в країні третього світу, щоб довести собі, який він крутий мачо-мен" лише в одному випадку: Томас Едвард Лоуренс, "Сім стовпів мудрості" (О-Б-О-Ж-Н-Ю-Ю <3 <3 <3). Всі інші хлопчики з привілейованого суспільного прошарку, які їдуть у гарячу зону повийобуватися, мене неілюзорно дратують, і Андерсон Купер тут не виняток. До Купера як ведучого я таки маю певну симпатію, він славний, а от його автобіографія демонструє якусь воістину приголомшливу відсутність розуміння, як це все виглядає збоку.
Що дратувало? (1) Torture porn, не прикритий ніякими моральними міркуваннями ("донести інформацію про злочини світові" абощо: я підозрюю, що такі міркування частіше фіговий листок, ніж щось інше, але Купер навіть таких риторичних жестів не робить). Страждання перетворюється на самоцінний об'єкт споглядання, його не треба вводити у політичний чи історичний контекст, що робив би його зрозумілою складовою більшої картини. "Трупи не брешуть", - пише Купер, що, звісно, лукавство: трупи не брешуть, бо трупи взагалі нічого не кажуть, і якщо ти сприймаєш труп як з��вершене висловлювання, що не потребує пояснень в силу своєї вичерпної правдивості, то тобі, швидше за все, просто подобається дивитися на труп. У більшості випадків базова умова того, що тобі подобається дивитися на труп - це відмова визнавати спільний для тебе і трупа людський досвід, наприклад, бо труп іншої раси/громадянин іншої країни/іншої статі (припущення, що як людська істота цей труп належав до засадничо іншої категорії, ніж ти сам). Я мрачний мудак по жизні й тому певна, що в кожного із нас у голові багато упереджень, на основі яких ми відмовляємо іншим у повноцінності, але своїх упереджень треба бути мінімально свідомим. А в Купера цього нема. Одним подихом він розказує, як йому тяжко адаптуватися після повернення з гарячих точок, і чужі страждання перетворюються на перчинку в його житті ("Там біль був намацальний ... Тут я ходив в кіно, бачився з друзями, а за кілька днів знову починав читати розклад літаків, шукаючи, куди б поїхати - бомба в Афганістані, потоп на Гаїті") - а потім, коли йому випало відвідати Нью-Орлеан після Катріни, він так здивовано: "Як це не дивно, на батьківщині це все інакше сприймається". Well, no shit, duh. (2) Позиціонування себе як бунтаря, який всього добивався сам, при тому, що його бунт потебує величезної системи підтримки, яку він сприймає як даність. Ну, наприклад, щоб купити камеру й поїхати самому знімати в гарячу точку в надії, що якийсь канал купить це відео, треба як мінімум (а) мати гроші на камеру; (б) мати гроші на квиток; (в) мати гроші, щоб жити без прибутків, доки намагаєшся вибудувати кар'єру своєї мрії; (г) не мусити нікого підтримувати морально і матеріально. Себто рішення сміливе, але людям, які не мають на старті двоповерхового пентхаузу на Мангетені на авеню, названому прізвищем твоєї родини, воно логістично ускладненіше. Мене, в принципі, дуже сильно тіпає, коли починають гратися у marginalization bingo штибу "мій досвід важливіший ніж твій, бо в тебе є вища освіта, а в мене ні. мій біль болячіший, бо ти з середнього класу, а я з робітничого" (тіпає, зокрема, як людину з середнього класу з усіма зовнішніми ознаками успіху, яка при цьому сяк-так функціонує виключно на антидепресантах, що, гм, не викликає розуміння у тих з моїх навколишніх, які tick more boxes on the marginalization bingo) - так от, а в автобіографії Купера вже прямо я закочувала очі д'горі й сичала "cry me a river", хоча не люблю, коли люди так роблять.