What do you think?
Rate this book
Око прірви
Валерій Шевчук вражає… Його твори – це поєднання фантастики, філософії та прагнення зрозуміти суть – життя, людини. Це постійний пошук, який є очевидним в книзі «Око прірви».
Головний герой Михайло Василевич – творець славнозвісного Пересопницького євангеліє. Події відбуваються на загадковому острові, на який можна потрапити, лише пройшовши через озеро та Око прірви, де власне і стаються дивні подій, ситуації.
Хотілося б поділитися кількома виновками, які чудово можна підкреслити цитатами із твору:
1. Праця для людини у сенсі створення цінності неймовірна важлива, бо «Господь чудо творить через смертних».
«Не годиться, щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута».
«наснага приходить у праці, у щоденному осягненні і досягненні…»
Головний герой у свій час створив чудове Пересопницьке євангеліє. Але після цієї важкої і при цьому радісної праці, відчуває себе виснаженим і шукає нових джерел натхнення…
2. Автор звертає увагу на сумнів як явище та його вплив на людину. Сумнів живе і в головному герої...
« різномисля – це хвороба душевна, люди в різномислі у сум’ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же – перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою».
«У чому ж був мій сумнів?... І хто, зрештою, є в мені творцем цього сумніву?»
3. У книзі постійно наводяться приклади, які проводять паралель між життям людини і світом навколо. Це показує усю системність існуючого і взаємопов’язаність.
«Вода чиста у джерелі протічнім»
«Але кожен із нас не без світла - в одного більше світла, в іншого – тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків – усе це речі прості…»
«Не бачу нічого лихого у грі, бо життя людське за волею Божою складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у Старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри..»
«У миті життя наше, у миті - і смерть»
«Чи не для того Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності… - все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання»
4. Усі ми щось шукаємо – постійно, безперервно. Часто і мабуть таки, на жаль, не в собі… Валерій Шевчук підкреслює роль цього процесу у пізнанні правди, русі вперед та внутрішніх досягненнях…
«Людина – не пес і прив’язі не потребує, а має волею та розумом прив’язувати себе до одного місця»
«У кожної людини є своя темна хмара… І кожен свою темну хмару має знайти і вивідати сам».
5. Уся книга показує читачеві, наскільки потужний зв’язок людини із Богом та яка велика все таки його роль у нашому життя – усвідомлюємо ми це чи ні.
« Твоя воля – це частка волі Божої..»
«Христос велів – хто підноситься, буде впокорений, а хто впокорятиметься, буде піднесений»
«Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам»
«Як маєш потребу брати, вживай духовної медицини»
«…латиняни, ввівши в догматику поняття «чистилища» мали певну рацію… але не в потойбічні після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є чистилищем, бо саме тут спитується людина»
«…без високих зразків себе не утвердиш. Однак не роби собі із тих зразків неба. Бо небо – то не зразки, то Господь»
6. Важливість роботи над собою, і ця робота стосується різних сфер: обрання власного шляху незалежно від думки інших і потім слідування безсумнівно ним, праці…
«Не можу вже тут лишатися, бо не бажаю слави людської. І не вважаю своє пробування у печері подвигом, бо хотів відбути цей час стоячи, але утрудився і дозволив собі сісти. Коли ж сів, захотілося мені лягти, а коли ліг, то не міг уже ані видіти, ані стояти. Це значить, що не укріпив я ще свого духу»
«І спіткнеться пиха й упаде»
«Не зискуй у собі, не блукай марно світом, не шукай вітра в полі, не марнуй часу, не ламай голови напосильними для твого розуму думками…»
«І цього я твердо не бажав, хоч таке мене по-своєму вабило..»
«Боюся судити…щоб не здобути нового гріха»
«Чим швидше позбудешся підпірних палиць, тим швидше станеш на власні ноги й твердіше стоятимеш»
Проте якщо прочитати книгу повністю, то основне, що чітко карбується у голові – це важливість не підміняти поняття, а бути правдивим із собою, оточуючими і світом в цілому.
«Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле – білим, а чорне – чорним, а починає біле звати чорним, а чорне – білим… тобто зневажає Божі зап...
Головний герой Михайло Василевич – творець славнозвісного Пересопницького євангеліє. Події відбуваються на загадковому острові, на який можна потрапити, лише пройшовши через озеро та Око прірви, де власне і стаються дивні подій, ситуації.
Хотілося б поділитися кількома виновками, які чудово можна підкреслити цитатами із твору:
1. Праця для людини у сенсі створення цінності неймовірна важлива, бо «Господь чудо творить через смертних».
«Не годиться, щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута».
«наснага приходить у праці, у щоденному осягненні і досягненні…»
Головний герой у свій час створив чудове Пересопницьке євангеліє. Але після цієї важкої і при цьому радісної праці, відчуває себе виснаженим і шукає нових джерел натхнення…
2. Автор звертає увагу на сумнів як явище та його вплив на людину. Сумнів живе і в головному герої...
« різномисля – це хвороба душевна, люди в різномислі у сум’ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же – перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою».
«У чому ж був мій сумнів?... І хто, зрештою, є в мені творцем цього сумніву?»
3. У книзі постійно наводяться приклади, які проводять паралель між життям людини і світом навколо. Це показує усю системність існуючого і взаємопов’язаність.
«Вода чиста у джерелі протічнім»
«Але кожен із нас не без світла - в одного більше світла, в іншого – тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків – усе це речі прості…»
«Не бачу нічого лихого у грі, бо життя людське за волею Божою складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у Старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри..»
«У миті життя наше, у миті - і смерть»
«Чи не для того Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності… - все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання»
4. Усі ми щось шукаємо – постійно, безперервно. Часто і мабуть таки, на жаль, не в собі… Валерій Шевчук підкреслює роль цього процесу у пізнанні правди, русі вперед та внутрішніх досягненнях…
«Людина – не пес і прив’язі не потребує, а має волею та розумом прив’язувати себе до одного місця»
«У кожної людини є своя темна хмара… І кожен свою темну хмару має знайти і вивідати сам».
5. Уся книга показує читачеві, наскільки потужний зв’язок людини із Богом та яка велика все таки його роль у нашому життя – усвідомлюємо ми це чи ні.
« Твоя воля – це частка волі Божої..»
«Христос велів – хто підноситься, буде впокорений, а хто впокорятиметься, буде піднесений»
«Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам»
«Як маєш потребу брати, вживай духовної медицини»
«…латиняни, ввівши в догматику поняття «чистилища» мали певну рацію… але не в потойбічні після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є чистилищем, бо саме тут спитується людина»
«…без високих зразків себе не утвердиш. Однак не роби собі із тих зразків неба. Бо небо – то не зразки, то Господь»
6. Важливість роботи над собою, і ця робота стосується різних сфер: обрання власного шляху незалежно від думки інших і потім слідування безсумнівно ним, праці…
«Не можу вже тут лишатися, бо не бажаю слави людської. І не вважаю своє пробування у печері подвигом, бо хотів відбути цей час стоячи, але утрудився і дозволив собі сісти. Коли ж сів, захотілося мені лягти, а коли ліг, то не міг уже ані видіти, ані стояти. Це значить, що не укріпив я ще свого духу»
«І спіткнеться пиха й упаде»
«Не зискуй у собі, не блукай марно світом, не шукай вітра в полі, не марнуй часу, не ламай голови напосильними для твого розуму думками…»
«І цього я твердо не бажав, хоч таке мене по-своєму вабило..»
«Боюся судити…щоб не здобути нового гріха»
«Чим швидше позбудешся підпірних палиць, тим швидше станеш на власні ноги й твердіше стоятимеш»
Проте якщо прочитати книгу повністю, то основне, що чітко карбується у голові – це важливість не підміняти поняття, а бути правдивим із собою, оточуючими і світом в цілому.
«Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле – білим, а чорне – чорним, а починає біле звати чорним, а чорне – білим… тобто зневажає Божі зап...
197 pages, Hardcover
First published January 1, 1996
About the author
Валерій Шевчук
109 books38 followersВалерій Олександрович Шевчук — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного барокко.
Літературна премія Валерія Шевчука:
https://www.goodreads.com/award/show/...
Літературна премія Валерія Шевчука:
https://www.goodreads.com/award/show/...
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
September 14, 2026
лікує, лякає цей гротеск, тому хочеться радити його всім, до кого дотягнуся. насамперед — тим «уломним та почварним», кого на ніч страхали не бабаєм, а сєрафімом саровскім, сімєоном стовпником і сєргієм радонєжнскім, кого боятися навчило православне мракобєсіє (знаю, таких більше, ніж хотілося б)).
хочу порадити і тим, кому зараз не пишеться, не співається, не малюється… якщо вже писар й інтроліґатор пересопницього євангелія міг дозволити собі творчу кризу й інші митецькі муки, то що вже про нас, простих смертних, казати:
«— Не зроблю краще від створеного, — сказав утомлено теперішній я, — а гірше робити не можу.
— Краще чи гірше зроблене — це зроблене, — мовив молодий я, — а незроблене, це навіки незроблене. Сила здобувається у праці, а не у безділлі. В безділлі вона тратиться й гине.»
а ще любителям процесу творення книги фізичної:
«І тоді мені відкривалося сокровенне: є краса у дереві, але є і в тіні від нього; є краса у траві, але і в просторі між стебел; у речах і в повітрі, що його речі омежують; є відповідно краса у літерах і в просвітах між ними, у лініях між рядками, у в'язі заголовків і світлого простору в них.»
«…сам зшивав, сам вибирав шкіру, сам виготовляв дощечки, сам їх зачищав, склеював зі шкірою і був перший, котрий книгу з любов'ю розгорнув. Вилив у неї всю силу, отже, книга випила мене, як кухоль живої води чи молока, — залишився тільки черепок.»
«Всі оті звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетіння ліній я вибрав із живого світу, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписів іконописцям, але водночас даючи повну волю у розміщенні барв, через що ікони мої, не порушуючи приписаного канону, починали світитися й грати, — я дбав, щоб у них була присутність Божого живого світу та його вічної краси. Після того перемальовував малюнка на пергамен, і на пергамені той виглядав іще ліпше, бо, коли малював, відчував, що світло сочиться із моїх очей та пучок пальців і що жива вода, якою весь був налитий сам, переливається у кольори, узори лінії; навіть кожна літера для мене, коли її виписував, набирала осібного чару вічної вроди, а коли я, вичерпаний, здумілий, обезсилений після денної праці, падав на ложе, у мені грало щастя, що нуртувало ясними водами в серці, ніби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тіло; і сни мої не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитої склянки, а витворювали подобу світу явного з його красою, з його світлом — сни вели у сокровенні площини, в яких я бачив тіні чудових обрисів.»
і тим, кого вже не здивуєш горором:
«Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев'яні тарілки.
У цей час на сході з'явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров'ю щойно вбитої ночі.»
і — обережно — але таки порадити тим, хто давно не почувався у владі слова. це було так добре, правда, припасти до шевчукового джерела, бо пише так, ніби мова це стихія, яку він не приборкав, але з якою заприязнився. вав-вав. жодного холостого слова:
«…обійняв мене жах. Обійняв і не покидає. Не відаю його причини, але він у мені як грудка землі.»
«Тоді моє серце торкнув кістистою лапкою страх.»
карочє, щирий рекомендасьйон, і ще трохи краси:
«…розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота — в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський — тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум — це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя — це і є, я гадаю, Бог.»
«Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий.»
«Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити.»
«…все нами вчинене неповоротно вчинене.»
«— Бо все, що відбувається з людиною, — сказав Павло, — в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.»
«…у мене не зникало почуття, що пробуваю у мандрах, бо йде людина чи залишається на місці — вона все одно мандрує, коли не має коренів, що в'яжуть її до землі й дому, родини, дітей, майна.»
«Не був говіркий, але промовляв мудро й красно, а це значить, що він хворів думками, на які не міг дати відповіді. Отже, всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, — через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій.»
«Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…»
«Отож мене й мучить сумнів, чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?»
«Признатися, я завжди міряв людей світлоностістю і темрявоносністю і за життя переконав ся, що не буває тільки однаково — у кожного з нас своя темрява, але кожен із нас не без світла — в одного більше світла, в іншого — тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків — усе це речі прості. І тільки інколи з'являється людина, від якої потоками струмує світло і щедро наповнює інших, як порожні посудини. Так само лише інколи з'являється люди на, повна глупої пітьми, і так само наповнює посудини душ ближніх, але вже тьмою.»
«Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра — цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота — це самоприневолення, а гра — це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу — тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці — це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд — там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці — пісні та вірші, музики — ладні звуки, будівничі — будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі — це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців — Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення — це гра. Це він сплів світову сіть, пов'язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі — це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа — собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній — це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю — без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, — це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток — це вбивство, отже, робота — це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами — це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.»
«Зло = лох.»
«Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному — і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних — все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання.»
«І я спогадав: немає істинної й неістинної віри, залежної від обрядів та служб, тобто гри в цю віру: чи східна вона, чи західна, чи в сектах, хоч би таких, як ці симеоніди, чи навіть магометанська, чи будь-яка інша, має значення тільки віра й невіра, бо кожна віра істинна, а невіра — неправдива; має значення лишень ота таїна, котра є чи її нема в людській душі. Я знав, що ці думки не швидко зважуся проголосити, бо ті, для яких віра — гра в обряди, прокленуть мене і зневажать, але в ту ніч вони, ці помисли, в мені проросли, і я був переконаний, що не було в них лихоносності, бо на терпимості засновувалися, а лихоносність з'являється там, де вершить нетерпимість.»
«Не ненавидь ненависників, а пожалій їх, бо не ти окрадений ненавистю їхньою, а окрадені вони — не зуміли побачити в тобі світла а побачили тільки тьму.»
«Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість, а тлінь твоя — це тьма, зло і нелюбов. Знай, що тлінь відкинута бути має, але й без неї не проросте зерно, бо й тлінь твоя — творення Боже, як і світ, і люди, і все живе. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність. Амінь.»
«— Сильні слова твої, але не менш сильні й Микитині. Де ж істина, чи не посередині?
— Посередині прірва, брате Павле, — сказав Созонт, — з якої дивиться на нас око.»
«— Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле — білим, а чорне — чорним, а починає біле звати чорним, а чорне — білим, любов називає ненавистю, а ненависть — любов'ю, тобто зневажає Божі заповіді, замінюючи їх своїми. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, коли сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб перейшли у день, тобто прозріли для добра й любові. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність.»
просто тіресні слова: ялмужна (милостиня), накший (ну ясно), вшетечник (розпусник, прастітутка), рукомесло (ремесло), подупʼявілий (гггг), інтроліґатор (палітурник), підхлібство (підлабузництво), походня (смолоскип).
хочу порадити і тим, кому зараз не пишеться, не співається, не малюється… якщо вже писар й інтроліґатор пересопницього євангелія міг дозволити собі творчу кризу й інші митецькі муки, то що вже про нас, простих смертних, казати:
«— Не зроблю краще від створеного, — сказав утомлено теперішній я, — а гірше робити не можу.
— Краще чи гірше зроблене — це зроблене, — мовив молодий я, — а незроблене, це навіки незроблене. Сила здобувається у праці, а не у безділлі. В безділлі вона тратиться й гине.»
а ще любителям процесу творення книги фізичної:
«І тоді мені відкривалося сокровенне: є краса у дереві, але є і в тіні від нього; є краса у траві, але і в просторі між стебел; у речах і в повітрі, що його речі омежують; є відповідно краса у літерах і в просвітах між ними, у лініях між рядками, у в'язі заголовків і світлого простору в них.»
«…сам зшивав, сам вибирав шкіру, сам виготовляв дощечки, сам їх зачищав, склеював зі шкірою і був перший, котрий книгу з любов'ю розгорнув. Вилив у неї всю силу, отже, книга випила мене, як кухоль живої води чи молока, — залишився тільки черепок.»
«Всі оті звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетіння ліній я вибрав із живого світу, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписів іконописцям, але водночас даючи повну волю у розміщенні барв, через що ікони мої, не порушуючи приписаного канону, починали світитися й грати, — я дбав, щоб у них була присутність Божого живого світу та його вічної краси. Після того перемальовував малюнка на пергамен, і на пергамені той виглядав іще ліпше, бо, коли малював, відчував, що світло сочиться із моїх очей та пучок пальців і що жива вода, якою весь був налитий сам, переливається у кольори, узори лінії; навіть кожна літера для мене, коли її виписував, набирала осібного чару вічної вроди, а коли я, вичерпаний, здумілий, обезсилений після денної праці, падав на ложе, у мені грало щастя, що нуртувало ясними водами в серці, ніби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тіло; і сни мої не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитої склянки, а витворювали подобу світу явного з його красою, з його світлом — сни вели у сокровенні площини, в яких я бачив тіні чудових обрисів.»
і тим, кого вже не здивуєш горором:
«Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев'яні тарілки.
У цей час на сході з'явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров'ю щойно вбитої ночі.»
і — обережно — але таки порадити тим, хто давно не почувався у владі слова. це було так добре, правда, припасти до шевчукового джерела, бо пише так, ніби мова це стихія, яку він не приборкав, але з якою заприязнився. вав-вав. жодного холостого слова:
«…обійняв мене жах. Обійняв і не покидає. Не відаю його причини, але він у мені як грудка землі.»
«Тоді моє серце торкнув кістистою лапкою страх.»
карочє, щирий рекомендасьйон, і ще трохи краси:
«…розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота — в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський — тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум — це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя — це і є, я гадаю, Бог.»
«Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий.»
«Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити.»
«…все нами вчинене неповоротно вчинене.»
«— Бо все, що відбувається з людиною, — сказав Павло, — в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.»
«…у мене не зникало почуття, що пробуваю у мандрах, бо йде людина чи залишається на місці — вона все одно мандрує, коли не має коренів, що в'яжуть її до землі й дому, родини, дітей, майна.»
«Не був говіркий, але промовляв мудро й красно, а це значить, що він хворів думками, на які не міг дати відповіді. Отже, всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, — через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій.»
«Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…»
«Отож мене й мучить сумнів, чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?»
«Признатися, я завжди міряв людей світлоностістю і темрявоносністю і за життя переконав ся, що не буває тільки однаково — у кожного з нас своя темрява, але кожен із нас не без світла — в одного більше світла, в іншого — тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків — усе це речі прості. І тільки інколи з'являється людина, від якої потоками струмує світло і щедро наповнює інших, як порожні посудини. Так само лише інколи з'являється люди на, повна глупої пітьми, і так само наповнює посудини душ ближніх, але вже тьмою.»
«Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра — цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота — це самоприневолення, а гра — це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу — тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці — це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд — там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці — пісні та вірші, музики — ладні звуки, будівничі — будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі — це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців — Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення — це гра. Це він сплів світову сіть, пов'язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі — це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа — собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній — це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю — без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, — це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток — це вбивство, отже, робота — це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами — це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.»
«Зло = лох.»
«Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному — і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних — все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання.»
«І я спогадав: немає істинної й неістинної віри, залежної від обрядів та служб, тобто гри в цю віру: чи східна вона, чи західна, чи в сектах, хоч би таких, як ці симеоніди, чи навіть магометанська, чи будь-яка інша, має значення тільки віра й невіра, бо кожна віра істинна, а невіра — неправдива; має значення лишень ота таїна, котра є чи її нема в людській душі. Я знав, що ці думки не швидко зважуся проголосити, бо ті, для яких віра — гра в обряди, прокленуть мене і зневажать, але в ту ніч вони, ці помисли, в мені проросли, і я був переконаний, що не було в них лихоносності, бо на терпимості засновувалися, а лихоносність з'являється там, де вершить нетерпимість.»
«Не ненавидь ненависників, а пожалій їх, бо не ти окрадений ненавистю їхньою, а окрадені вони — не зуміли побачити в тобі світла а побачили тільки тьму.»
«Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість, а тлінь твоя — це тьма, зло і нелюбов. Знай, що тлінь відкинута бути має, але й без неї не проросте зерно, бо й тлінь твоя — творення Боже, як і світ, і люди, і все живе. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність. Амінь.»
«— Сильні слова твої, але не менш сильні й Микитині. Де ж істина, чи не посередині?
— Посередині прірва, брате Павле, — сказав Созонт, — з якої дивиться на нас око.»
«— Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле — білим, а чорне — чорним, а починає біле звати чорним, а чорне — білим, любов називає ненавистю, а ненависть — любов'ю, тобто зневажає Божі заповіді, замінюючи їх своїми. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, коли сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб перейшли у день, тобто прозріли для добра й любові. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність.»
просто тіресні слова: ялмужна (милостиня), накший (ну ясно), вшетечник (розпусник, прастітутка), рукомесло (ремесло), подупʼявілий (гггг), інтроліґатор (палітурник), підхлібство (підлабузництво), походня (смолоскип).
March 25, 2024
Детальніше – у 29 випуску подкасту "небагатослів".
Михайло Василевич, переписувач "Пересопницького Євангелія", втратив натхнення до подальшої роботи, вважаючи, що вже ніколи не перевершить своє творіння. Він вирушає на Полісся, звідки розходиться слава про такого собі Микиту Стовпника. Його чуда, сподівається Михайло, вилікують цю душевну хворобу.
Дорогою він пристає до диякона Созонта і ченця Павла, які так само прямують до Микити. Ці двоє подорожніх здружилися, хоча мабуть діаметрально протилежні погляди на світ. Павло вважає, що чудеса існують, навіть якщо вони вигадані, бо хтось же в них вірить, а значить, для когось вони все одно що справжні, тому яка різниця? Созонт як колишній правник будь яке чудо бажає звірити з фактом - лише тоді воно може називатися правдивим. Ці троє, кожен зі своїм каменем на душі, ідуть до Микити-чудотворця, щоб той подарував їм спокій. Вони чують багато дивовижних переказів про живого святого і самі стають свідками багатьох незвичних подій. Не "Кентерберійські оповіді", але паралелі є.
Михайло Василевич, переписувач "Пересопницького Євангелія", втратив натхнення до подальшої роботи, вважаючи, що вже ніколи не перевершить своє творіння. Він вирушає на Полісся, звідки розходиться слава про такого собі Микиту Стовпника. Його чуда, сподівається Михайло, вилікують цю душевну хворобу.
Дорогою він пристає до диякона Созонта і ченця Павла, які так само прямують до Микити. Ці двоє подорожніх здружилися, хоча мабуть діаметрально протилежні погляди на світ. Павло вважає, що чудеса існують, навіть якщо вони вигадані, бо хтось же в них вірить, а значить, для когось вони все одно що справжні, тому яка різниця? Созонт як колишній правник будь яке чудо бажає звірити з фактом - лише тоді воно може називатися правдивим. Ці троє, кожен зі своїм каменем на душі, ідуть до Микити-чудотворця, щоб той подарував їм спокій. Вони чують багато дивовижних переказів про живого святого і самі стають свідками багатьох незвичних подій. Не "Кентерберійські оповіді", але паралелі є.
September 4, 2015
чергове наближення Шевчука до Умберто Еко, щоправда, без постмодернізма. знов, люди-круки та неглибока містика, але цікаво. вимагаю Шевчукові Нобеля!
March 21, 2014
по прочитанню жаліла, що книга не потрапила мені до рук років 6 тому. попри те, що вона художня, в ній артикульовано багато теологічних питань та питань з царини людського буття. та і відповіді на ці питання часом двоїсті і полярні до інших же відповідей. як тут же написано: істина не знаходиться посередині двох крайностей, посередині двох крайностей знаходиться прірва.
В основі сюжету детективна лінія, невелике "розслідування". Розповідь зіткана не лише з дій в реальному для героїв часі, але і з марень, снів, духовидства, спогадів героїв. Від того книга сприймається дуже яскравою та голограмічною. А які ж красиві описи у Шевчука! Вони візуалізуються чітко-чітко. Вони небанальні і барвисті. Особливо припала до душі мова твору, побудова діалогів. Просто чудова книга, яку варто почитати
В основі сюжету детективна лінія, невелике "розслідування". Розповідь зіткана не лише з дій в реальному для героїв часі, але і з марень, снів, духовидства, спогадів героїв. Від того книга сприймається дуже яскравою та голограмічною. А які ж красиві описи у Шевчука! Вони візуалізуються чітко-чітко. Вони небанальні і барвисті. Особливо припала до душі мова твору, побудова діалогів. Просто чудова книга, яку варто почитати
July 28, 2025
Може й трохи нижче, ніж 5, але най буде
February 8, 2024
W ładny sposób mówi o roli religii w życiu człowieka, czym miałaby być, i jak naprawdę zostaje wykorzystywana jako instrument
May 22, 2026
«Око Прірви» - це моя перша книга Валерія Шевчука, і тепер можу з упевненістю сказати, що не остання. Чесно кажучи, досі не розумію, як такий чудовий автор міг пройти повз мене: я про нього раніше навіть не чув.
Під час читання у мене постійно виникали паралелі з «Іменем троянди» Еко - і прямі, і непрямі. Навіть стало цікаво, чи читав його Шевчук. Роман 96 року, тож думаю, що цілком міг. Але ці паралелі в жодному разі не псують враження - радше навпаки, додають ще один рівень задоволення від читання.
З точки зору роботи з текстом автор чудово володіє ремеслом: влучне цитування першоджерел головними героями, щільна тканина тексту, жанрові прийоми, загалом, глибокі цікаві думки, які герої проговорюють у діалогах та монологах. Це моя друга після «Мондегріна» книга українського автора, коли я, крім аудіоверсії, купив ще й паперове видання, щоб можна було ручкою відмічати цікаві місця.
Деякі слабкі моменти я собі таки відмітив, але це радше про мої очікування, ніж про якість самого роману. Тож всіляко рекомендую. Неймовірна книга.
Під час читання у мене постійно виникали паралелі з «Іменем троянди» Еко - і прямі, і непрямі. Навіть стало цікаво, чи читав його Шевчук. Роман 96 року, тож думаю, що цілком міг. Але ці паралелі в жодному разі не псують враження - радше навпаки, додають ще один рівень задоволення від читання.
З точки зору роботи з текстом автор чудово володіє ремеслом: влучне цитування першоджерел головними героями, щільна тканина тексту, жанрові прийоми, загалом, глибокі цікаві думки, які герої проговорюють у діалогах та монологах. Це моя друга після «Мондегріна» книга українського автора, коли я, крім аудіоверсії, купив ще й паперове видання, щоб можна було ручкою відмічати цікаві місця.
Деякі слабкі моменти я собі таки відмітив, але це радше про мої очікування, ніж про якість самого роману. Тож всіляко рекомендую. Неймовірна книга.
January 21, 2024
Це одна із найцікавіших книг, які коли-небудь читав. Це щось неймовірне! Краса та вишуканість слова у Валерія Шевчука роблять книгу не просто цікавою, але і справжнім красним письменством. Забуті слова воскресають на сторінках цього роману. Це вигадлива та химерна подорож через нічний містичний Київ, поліські ліси та волинські болота на острів, де кояться незбагненні речі. Суміш філософсько-релігійних диспутацій із бесідами про буденщину. Фантасмагоричні історії, де реальність переплітається марення сну та реальність. Дуже рекомендую знайти час на цю книгу, вона того варта.
July 28, 2021
Химерна філософська проза Валерія Шевчука в усій красі. Дуже сподобалось)
September 29, 2020
Роман Валерія Шевчука “Око Прірви” побачив світ у 1996 році. Критики відносять його до жанру історичної фантастики. Йдеться тут про віру і мораль, про пошуки себе та пізнання власного "я", про «сродну» працю. Ця розповідь насичена містицизмом, релігійними термінами, цитатами, історіями. Часом здається, що читаєш житіє якогось святого. Однак у цю літературну страву автор додає перчинки - легкі вкраплення з еротичними нотками. Події на острові мають дективні елементи (це дійсно новий святий з учнями чи сектанти, які наслідують відомого святого?).
Опис Ока Прірви знаходимо уже на 2 сторінці. Далі воно зустрічається у творі неодноразово і виявляється, що бачить його не тільки головний герой. Що ж це таке? Що символізує цей образ-символ? Відповіді ми поступово знаходимо, читаючи твір, однак до кінця розуміння істинного значення не приходить, оскільки у кожного воно своє.
Цікаво пише Валерій Шевчук про воду, яка є у кожного, - це "можливість вільно мислити і творити". Взагалі символ води є наскрізним у романі. Інколи це прозора джерельна вода, часом болотяна. Наявні тут мотиви дороги та сну.
Події відбуваються у ХVI ст. Згадується тут 1556 рік, коли головний герой Михайло Василевич починає писати й малювати Євангеліє. Після розмови з отцем Григорієм, він вирушає в дорогу. Його мандрівними товаришами є диякон Созонт (цікавою є їх розмова про розум) та геть протилежний, на перший погляд, Павло.
Дорогою побратими діляться своїми знаннями один з одним, розповідають історії, однак не завжди вони є правдивими. Наприклад, переказуючи почуту від Созонта-диякона історію про одне з чуд, Павло сильно прикрашає оповідку вигаданими деталями. Надалі неодноразово герої привласнюватимуть чужі історії, пристосовавши їх до сучасного, власного життя. Особливо це стосується перебування героїв на острові.
Цікавою є розмова Созонта з дивним подорожнім Кузьмою про гріх Адама й Єви. Спонукає до роздумів діалог Кузьми з незрячим учнем Микити Теодоритом про Бога і диявола.
Важким і сповненим невідомості та страху був шлях мандрівників через болото. Тут зникає в Оці Прірви Кузьма, який приєднався до трьох товаришів уже наприкінці дороги до болота. На острові виявляється, що в Микити 6 учнів. Дуже несподівано було читати про вбивство розбійника біля стовпа Микити. Цікавим є слово-проповідь про гру.
Пишучи про життя Микити, Созонт дізнається таке: "Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все." Свої історії про чуда Микити розповідають його учні.
Під час цієї мандрівки живим повертається тільки Михайло.
"Втікаючи від Ока Прірви — світу цього, — стали творцями нового Ока Прірви й почали йому служити, як язичницькому ідолу, ревно того ідола охороняючи і стоячи біля нього, як пси на прив'язі. Але цим вони себе прирекли, бо відають, що Ока Прірви, ними створене, пожере рано чи пізно їх самих."
Композиційно роман має 24 розділи та епілог, стилістика тексту складна: речення великі, складні, насичені цитатами з релігійних книг, однак попри це читати написане дуже легко.
Раджу почитати. Ви будете вражені!
Опис Ока Прірви знаходимо уже на 2 сторінці. Далі воно зустрічається у творі неодноразово і виявляється, що бачить його не тільки головний герой. Що ж це таке? Що символізує цей образ-символ? Відповіді ми поступово знаходимо, читаючи твір, однак до кінця розуміння істинного значення не приходить, оскільки у кожного воно своє.
Цікаво пише Валерій Шевчук про воду, яка є у кожного, - це "можливість вільно мислити і творити". Взагалі символ води є наскрізним у романі. Інколи це прозора джерельна вода, часом болотяна. Наявні тут мотиви дороги та сну.
Події відбуваються у ХVI ст. Згадується тут 1556 рік, коли головний герой Михайло Василевич починає писати й малювати Євангеліє. Після розмови з отцем Григорієм, він вирушає в дорогу. Його мандрівними товаришами є диякон Созонт (цікавою є їх розмова про розум) та геть протилежний, на перший погляд, Павло.
Дорогою побратими діляться своїми знаннями один з одним, розповідають історії, однак не завжди вони є правдивими. Наприклад, переказуючи почуту від Созонта-диякона історію про одне з чуд, Павло сильно прикрашає оповідку вигаданими деталями. Надалі неодноразово герої привласнюватимуть чужі історії, пристосовавши їх до сучасного, власного життя. Особливо це стосується перебування героїв на острові.
Цікавою є розмова Созонта з дивним подорожнім Кузьмою про гріх Адама й Єви. Спонукає до роздумів діалог Кузьми з незрячим учнем Микити Теодоритом про Бога і диявола.
Важким і сповненим невідомості та страху був шлях мандрівників через болото. Тут зникає в Оці Прірви Кузьма, який приєднався до трьох товаришів уже наприкінці дороги до болота. На острові виявляється, що в Микити 6 учнів. Дуже несподівано було читати про вбивство розбійника біля стовпа Микити. Цікавим є слово-проповідь про гру.
Пишучи про життя Микити, Созонт дізнається таке: "Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все." Свої історії про чуда Микити розповідають його учні.
Під час цієї мандрівки живим повертається тільки Михайло.
"Втікаючи від Ока Прірви — світу цього, — стали творцями нового Ока Прірви й почали йому служити, як язичницькому ідолу, ревно того ідола охороняючи і стоячи біля нього, як пси на прив'язі. Але цим вони себе прирекли, бо відають, що Ока Прірви, ними створене, пожере рано чи пізно їх самих."
Композиційно роман має 24 розділи та епілог, стилістика тексту складна: речення великі, складні, насичені цитатами з релігійних книг, однак попри це читати написане дуже легко.
Раджу почитати. Ви будете вражені!
This entire review has been hidden because of spoilers.
November 21, 2024
Якщо ви не знайомі зі стилістикою Валерія Шевчука, тоді, можливо, вам складно буде подужати першу половину книги, де ще мало подій і багато розлогих описів та філософських роздумів.
Але далі ви будете винагороджені яскравою, емоційною містичною оповіддю, написаною отою особливою шевчуківською багатющою мовою. Блискучий текст в поєднанні з готичними візіями віддаленої місцини, уявних та реальних страхів і сумнівів і дорога назад, як найбільше випробування і прозріння, - ця книга залишає по собі незабутнє враження.
Але далі ви будете винагороджені яскравою, емоційною містичною оповіддю, написаною отою особливою шевчуківською багатющою мовою. Блискучий текст в поєднанні з готичними візіями віддаленої місцини, уявних та реальних страхів і сумнівів і дорога назад, як найбільше випробування і прозріння, - ця книга залишає по собі незабутнє враження.
January 18, 2022
Я просто в шоці, що раніше не знала про цього письменника. Аж соромно. Читаю, що Валерій Шевчук - український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози.
Він справді майстер.
Що можу сказати про "Око прірви". Кінґ і близько не стояв. Оплески. В певні моменти холодок пробігав хребтом.
Це не книга, яку мені захочеться перечитати. Але це дуже сильна сюжетно і змістово, стилістично і лексично історія.
Обов'язково планую познайомитись з іншими творами автора.
Він справді майстер.
Що можу сказати про "Око прірви". Кінґ і близько не стояв. Оплески. В певні моменти холодок пробігав хребтом.
Це не книга, яку мені захочеться перечитати. Але це дуже сильна сюжетно і змістово, стилістично і лексично історія.
Обов'язково планую познайомитись з іншими творами автора.
June 10, 2026
Важка для сприйняття через перевантаженість релігійними підтекстами та стилізацію під архаїчність.
Спочатку здавалось, що центральну тематику "ока прірви" можна було б обіграти як депресію або вигоряння. Але авторська інтерпретація виглядає як прояв деградації до рівня, коли кожну вдачу, срачку і болячку пояснюють гріхами або волею Божою. Надалі нашаровуються додаткові сенси, що взагалі перетворює "око прірви" на калейдоскоп: це вже й буквально заводь у болоті, і те, що дивиться з прірви, котрою названо відхід від чорно-білого сприйняття до істини посередині...
Посередині книги розповідь нарешті формується і набуває стійких рис з елементами детективу, але при цьому в ній лишається напхано сентенцій, біблійських цитат та проповідей, що дратує.
Одне слово, автор сприймається суттєво інтелектуально відсталим від поточного стану розвитку суспільства. Діалоги про коли всередині біс, то з чиєї волі його покликано — людської або Божої — виглядають у наш час дикими; думками темних неосвічених людей, що жили кілька сторічь тому. Якщо не тисячоліття.
Розв'язка знову скорчується панегіриками несамодостатності, обмеженості та приниженням праці митців на тлі вихваляння всього як Божого дання. Від 1★ це чтиво врятувала детектива історія, яку втиснуто всередину, за котрою дійсно цікаво було спостерігати.
Спочатку здавалось, що центральну тематику "ока прірви" можна було б обіграти як депресію або вигоряння. Але авторська інтерпретація виглядає як прояв деградації до рівня, коли кожну вдачу, срачку і болячку пояснюють гріхами або волею Божою. Надалі нашаровуються додаткові сенси, що взагалі перетворює "око прірви" на калейдоскоп: це вже й буквально заводь у болоті, і те, що дивиться з прірви, котрою названо відхід від чорно-білого сприйняття до істини посередині...
Посередині книги розповідь нарешті формується і набуває стійких рис з елементами детективу, але при цьому в ній лишається напхано сентенцій, біблійських цитат та проповідей, що дратує.
Одне слово, автор сприймається суттєво інтелектуально відсталим від поточного стану розвитку суспільства. Діалоги про коли всередині біс, то з чиєї волі його покликано — людської або Божої — виглядають у наш час дикими; думками темних неосвічених людей, що жили кілька сторічь тому. Якщо не тисячоліття.
Розв'язка знову скорчується панегіриками несамодостатності, обмеженості та приниженням праці митців на тлі вихваляння всього як Божого дання. Від 1★ це чтиво врятувала детектива історія, яку втиснуто всередину, за котрою дійсно цікаво було спостерігати.
June 14, 2023
This is a really tough read. I'm still trying to figure out what I make of it...
September 12, 2026
Магічний реалізм та релігійний екстаз на болотах Волині – кайф
July 18, 2025
Уперше прочитала цю книгу влітку 2025 року, але багато чого мій розум тоді не збагнув. Цієї весни вирішила вибрати її як дистопічний текст для одного з університетьських класів, що дало мені змогу подивитися на її слова новими очима. Не раз було відчуття, що душу низало голками... Це неймовірно глибока робота з філософськими та релігійними дискусіями, спробами збагнути радянське життя України через призму середньовіччя та майстерним закликом Шевчука зазирнути в око прірви...
Displaying 1 - 16 of 16 reviews