Розповідь про неспокій

Розповіді про неспокій #1

by Юрій Смолич

253 pages, Hardcover

First published January 1, 1968

Reviews

[Ярослава · Rating 4 out of 5]

(Поперетягую сюди всякі старі враження десятилітньої давності з фейсбуку і, пробачте на слові, жж - Смолича скоро перевидадуть Основи!)

"У передпокою він одягся і, попрощавшися, почав узувати калоші - тоді ще носили гумові калоші. Права калоша не взувалася зразу, злетіла з черевика, перевернулася, із неї викотився жмуток паперу: калоші були, мабуть, номером більші. Валеріан [Підмогильний] нахилився, підняв жмуток паперу і, закладаючи його знову в носок калоші, мовив, криво і гірко всміхнувшися:
- Знаєте, товаришу Юрій, інколи хочеться отак залізти в носок своєї калоші, ще й затулитися потім отаким жмутком паперу".
Юрій Смолич, "Розповіді про неспокій немає кінця"

Прочитала трилогію спогадів Юрія Смолича ("Розповідь про неспокій", "Розповідь про неспокій триває", "Розповіді про неспокій немає кінця"). В такі моменти мені хочеться, щоб в мене була якась інша література, не з такою безрадісною історією - ну, британська там, скажімо, яку люблю сліпо й безкорисливо, як тільки й можна любити чужу культуру - але що вже маємо:)
Смолич - не найяскравіший зі свого покоління, але пив, говорив про літературу і їздив на полювання з усіма тими, кого ми вважаємо найяскравішими - і кого він, так склалося, пережив. Полишений на самоті із пам"яттю, він намагається вирвати у нелюдського часу хоч крихту вразливо, обурливо, запаморочливо людського:
* як любив Йогансен життя, як не міг влежати після операції в лікарні, бо захопив недостатньо книжок, і втік, ледве прийшовши до тями, додому, як - майстер-дедлайнер - напередодні дедлайну випивав пляшку пива, годинку куняв і до ранку писав авторський аркуш, без правок, бо й не епречитував, як виграв у більярд у Маяковського і той мусив проповзти під столом і застряг;
* яким добрим оповідачем був Довженко ("може, навіть кращим, ніж кінорежисером"), як він не вмів довіряти некрасивим людям, як перед смертю просив у спілки письменників квартирку, нехай маленьку, але щоб з вікон було видно Десну;
* як в Копиленка на кухні постійно бомжували Сенченко (на сіні), Панч і Вражливий (на плиті), сам Копиленко на газетах, але як подумав, що Смоличу ніде жити, зразу запропонував: "Слухай, якщо тобі нема де жити, то приходь до нас: он бачив у кутку скриню - там, либонь, хазяйська картопля, на ній можна розкішно влаштуватися";
* коли від Вражливого пішла дружина, то на один стіл в їдальні переїхав Багряний, на другий Плужник, така от богемна тусовка;
* що Василь Блакитний шалено любив радіо, про що Смолич згадував, коли вісімнадцятилітню доньку того, Майю Вовчик-Блакитнку, закинули в глибокий тил гітлерівців і вона передавала по рації партизанам розвіддані;
* як адміністратор ВАПЛІТЕ Гарбуз не міг проминути жодних похоронів - як дізнавався, що десь є небіжчик, навіть геть незнайомий, то все організовував, співав над могилою гімни, ридав, як над рідним, і шалено тішився.
І т.д., і т.пю
Чи, скажімо, німа сцена, коли на публічну критику роману Смолича за націоналізм з'являється Юрко Тютюнник зі словами "Я був не тільки лідером націоналізму, але й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі. Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, виявилася в своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, то я б наказав тих нікчем розстріляти!" І пішов 🙂 Роман, в цілому, виправдали 🙂 (А Тютюнник потім, як відомо, спеціалізувався на тому, що грав у кіно себе ж.)
І весь цей треш і угар ніжно треться об глибокий, непролазний, паршивий жах. Я не звикла думати про те покоління в контексті ПТСР, а там це ж про кожного другого. Скажімо, Сосюра: Смолич пише, що Василя Блакитного були обурили в Сосюри рядки "Я б нагана в руки взяв / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв" - і продовжує: "Проходячи мимо щойно відкритих приватних крамниць, що у своїх вітринах виставляли різні спокуси - кав'яр, балики, різну смаженину й вудженину - Сосюра навіть хапався за камінь: розбити, розтрощити до чортів чобачих! ...
- Він же правду каже, Василь [Блакитний, якого обурила та строфа], і я з ним цілком згодний: тільки ленінська політика й вірна. Але ж це - від розуму, а від серця...
Він зупинився і тут же, на тротуарі Сумської вулиці, незважаючи на перехожих, розстебнув сорочку й оголив груди: біля серця червоніла в Володиних грудях ямка - сюди влучила куля, коли його розстрілювали".
Або от він же перед смертю, в якусь із останніх розмов зі Смоличем вже з лікарні: "- Слухай, а пам'ятаєш, скільки я в тебе з'їв яєчень тоді в Харкові, як ми голодували? Ти думаєш, я не знав, що, з'їдаючи два яйця, я залишав тебе голодним на цілий день? Знав і все одно так робив. Свинство! А що я мав робити, коли хотілось їсти? А далі.... далі я не вмів, право слово, подумати, що буде далі".
Себто непевність була в самій можливості "далі", й ті, хто "далі" таки отримав, не дуже, схоже, знають, що з ним робити - і тому мене тіпає, коли беруться критикувати, як то заведено, наприклад, Домонтовича, тому що чистеньким не міг вийти ніхто, вижили - і на тім спасибі.
Смолич, без питань, робив велику справу, намагачись повенути ті почасти ще майже й не реабілітовані імена. І от всім дрібним лівакам треба для прочищення мізків давати читати оце: тому що до холєри страшно, як, щоб зберегти щось від своїх друзів, він посмертно змушує їх лизати руку, яка їх вбила. Де і як може, він вказує, що є його прагматичними додатками (скажімо, коли розказує про смерть Свідзинського як поширювані націоналістами чутки - sapienti sat; а Слісаренку приписавши "я радий, що пройшов крізь той холодний вогонь символізму, болтяну водичку модернізму та мідні труби в оркестрі футуризму: бо тепер бодай знаю, де погано пахне", Смолич сумлінно додає: "Це - не цитата, і, можливо, я не зовсім точний в переказі його мови"). Де може, намагається вберегти перспективу з іншого боку: скажімо, з Підмогильним відвідує могилу героїв Крутів, наводить якусь необхідну кількість кліше ("не зумівши побачити світ, яким він був ... вони далися на провокацію націоналістичних сил"), а потім цитує Підмогильного: "Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах". Але в цілому мені так страшно не було на жодному триллері.

[Volodymyr Okarynskyi · Rating 4 out of 5]

Книжка шикарна. якби тільки не деякі вимушені ідеологічні большацькі акценти... і якби не Галан, який явно не дотягує до інших, про кого розповідає Смолич.
попри те, було незмірно цікаво.
на початку 60-х - це були перші згадки, після 30 років заборон, про Миколу Куліша, Хвильового і Курбаса (хоч і з деякими обмеженнями).
а божественному Йогансенові автор присвятив цілий розділ, і те як він "взув" Маяковського на більярді))
автор повставляв всяких смаколиків, Валеріяна Поліщука, шикарного Леоніда Чернова - маніяка мандрів, перекладача Зенкевича і "білялітературних" чуваків, типу адміністратора Гарбуза, директора будинку Блакитного Лебедя, або "завідуючого радянською владою" Антона Дикого, або генерала Тютюнника.
в розповідях про Довженка і Вишню (та й про Галана) - справжня трагедія пере- і не-пересічних людей доби сталінщини.
багато всіляких побутово-культурних подробиць. Таку укрлітературу більше розумієш і хочеш перечитати.

[Яна]

Не думаю, що це можна оцінювати зірочками. потрібна книга для тих, хто хоче пізнати людей Червоного Ренесансу, а не іконостаси.

На цьому шквал оцінок поки закінчується. Вносила те, що опрацювала за час відсутності (або загалом чомусь не вносила)

[Yevhenii Kanivets · Rating 5 out of 5]

https://ykanivets.com/%d1%80%d0%be%d0...