Спершу маленький вступ про те, чого я взагалі взялася за цю збірку:) До пункту Читацького бінго Yakaboo «Переказ відомого сюжету» я приглядалася довго і давно. Бо підібрати книжку під цю вимогу не так і складно — майже кожне янг-адалтове фентезі якоюсь мірою є переказом уже проговорених сюжетів. Але оскільки я в цьому жанрі зовсім не спєц, а поряд з непоганими книжками там понаписувано чимало дурного, то вирішила питати в людей, які знаються на темі. Хорошою підказкою стала ця добірка блогерки Ксеніі Сокульської — Vaenn. Тож я подалася на пошуки оповідань Ніла Геймана — і таким чином натрапила на оцю збірку. Спершу подумала, що це просто свято якесь! Адже книга і позиціонується як ретеллінг казок, зібраних братами Грімм. І структура у неї відповідна: спершу — оригінальна казочка, далі — літературний «переспів», варіація на тему. Втім, раділа я трохи зарано. Поряд зі справді цікавими варіаціями, які водночас є самодостатніми оповіданнями, траплявся теж доволі самодостатній, відвертий трешняк.
Маленьке зауваження: не всі оповідання є ретеллінгами саме тих казок, яких — за логікою книжки — мали б стосуватися. Скажімо, аж дві історії — перша і остання — явно ведуть своє коріння від історії про Румпельштіцхена, але епіграфом ця казка слугує лише до однієї. До речі, вони обидві мені сподобалися. А, ска��імо, оповідання Реджі Олівера «Парчовий барабан» явно має більше спільного з японськими легендами про людину-лисицю, ніж із казкою «Русалка зі ставка».
Якщо говорити про най-най-най-історії, то мій дуже суб’єктивний вибір буде такий:
Наймоторошніша історія — «Вгадай моє ім’я» Ремсі Кембел. Мене взагалі найбільше лякають ті жахастики, в яких замішані маленькі діти. Це коротке оповідання досить повнокровне, цілісне і хоча відсилає до класичного сюжету «вгадай-моє-ім’я-інакше-я-заберу-твоє-дитя», але має цікаву особливість: дитина тут виступає не пасивним об’єктом торгу, а помічником, який допомагає переломити ситуацію на свою користь.
Найліричніша історія — «Вдалеч, до тьмяного моря» Ніл Гейман. Класична казка про загиблу дитину, яка з допомогою певного предмета розповідає правду про те, хто її вбив, завдяки Гейману звуичить як сумна морська балада, від якої — мурашки по шкірі.
Найтрешняковіша історія — за цей титул можуть позмагатися «Голод» Роберта Ширмана (про те як Гензель і Гретель вбили відьму і самі стали людожерами) і «Фройлейн Безстрашна» Маркуса Хайца (я просто скажу, що в цій історії фігурують сконструйовані людиною і справжні привиди, демони, живі трупи, кров фонтанує, гормони зашкалюють).
Найбільш осучаснена історія — «Зазирни всередину» Майкл Маршалл Сміт. Молода жінка живе у передмісті Лондона у будиночку, який збудований на місці середньовічного Саду подаянь. І згодом розуміє, що духи, які мешкають у цьому саду, прокинулися. І збираються про неї подбати.
Найближча до сюжету казки історія — «Попільний хлопчик» Крістофер Фаулер. Майже та ж сама Попелюшка, тільки трохи більше жорстокості, крові і помсти, а в ліжку у принца опиняється не дівчина, а юнак:)
Загалом збірочка дуже нерівна Були чудові історії, були відверто ніякі. Одні, попри відверту трешняковість, було цікаво читати, а інші, попри цікавий початок, так і не осилила до кінця (власне, лише одну).