What do you think?
Rate this book
Квітослава
До збірки львівського письменника Отара Довженка увійшли оповідання та повість “Квітослава”. Психологічно дуже точні, твори приємно дивують своєю чистотою та прозорістю, такими незвичними в наш час. Не ухиляючись від принципів реалізму, автор гранично щиро виповідає читачеві історії кохання і життя. Активна громадська та журналістська позиція молодого автора допомагає йому бути відвертим та відкритим перед читачами та героями власних творів.
216 pages, Hardcover
First published January 1, 2006
1 person is currently reading
5 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
April 21, 2014
Ти ба, вона мені ще й сподобалась. Щоправда, попередня книжка, яку я взяла до рук, виявилась збіркою напівтрилеристичних есей, що мені не до душі. Квітослава ж - така проста, така дивна, з отим тонким почуттям гумору у міжабзацних рядках, яке виникає, коли описуєш дійсність.
Хоча звідки мені знати, коли вона там виникає? Я ж то нічого не писала.
Повість коротка і довго водночас: 70 сторінок і 20 років життя, без зайвої деталізації і нагнітання пристрастей - хоча фабула це б дозволила. Завжди ставлюся з повагою до авторів, які нехтують тим, що дозволяє їм зробити з оповіді той фактаж, на якому вона будується - так було, скажімо, із Тим, хто Пройшов Крізь Вогонь.
Інколи виникала думка "Отаре, я розтягну її на цитати". Інколи чудувалась із того, як автор недописує дещо, цілком довіряючи читачевій, себто заочно - моїй, уяві, і одразу ж виникала притлумлена гордість із того, що я виправдовую авторову довіру, хоча гордитись-то особливо й нема із чого.
Насамкінець задалась питанням: якщо фінал ось такий, яким він є, то до чого був той дивний вступ? Коли ж нарешті дійшло (я, принаймні, плекаю надію на те, що правильно дійшло), то посміхнуло. Таки й правда: а) кожен судить про людей в міру своєї розпущеності, б) не варто шукати чорну кішку у темній кімнаті, якщо її там немає, в) не суди, та й несудима будеш. Хоча насправді цей висновок не стосується тексту, бо більше, я навіть упевнена, що здивувала б ним автора. Але то не до повісті, а лишень до однієї думки.
А якщо загалом... От і чудово, що у Квітуні є щось попереду. Це тішить. Обожнюю оптимістичні речі, за якими немає фальші.
PS. Спершу писала це ручкою. Йойки, як же я звикла до клавіш!..
*сором, здивування, "а у наш час..." і "вже мені ця молодь теперішня" разом, замішані на сміхові*
Відгук спершу написано у мій блог
Хоча звідки мені знати, коли вона там виникає? Я ж то нічого не писала.
Повість коротка і довго водночас: 70 сторінок і 20 років життя, без зайвої деталізації і нагнітання пристрастей - хоча фабула це б дозволила. Завжди ставлюся з повагою до авторів, які нехтують тим, що дозволяє їм зробити з оповіді той фактаж, на якому вона будується - так було, скажімо, із Тим, хто Пройшов Крізь Вогонь.
Інколи виникала думка "Отаре, я розтягну її на цитати". Інколи чудувалась із того, як автор недописує дещо, цілком довіряючи читачевій, себто заочно - моїй, уяві, і одразу ж виникала притлумлена гордість із того, що я виправдовую авторову довіру, хоча гордитись-то особливо й нема із чого.
Насамкінець задалась питанням: якщо фінал ось такий, яким він є, то до чого був той дивний вступ? Коли ж нарешті дійшло (я, принаймні, плекаю надію на те, що правильно дійшло), то посміхнуло. Таки й правда: а) кожен судить про людей в міру своєї розпущеності, б) не варто шукати чорну кішку у темній кімнаті, якщо її там немає, в) не суди, та й несудима будеш. Хоча насправді цей висновок не стосується тексту, бо більше, я навіть упевнена, що здивувала б ним автора. Але то не до повісті, а лишень до однієї думки.
А якщо загалом... От і чудово, що у Квітуні є щось попереду. Це тішить. Обожнюю оптимістичні речі, за якими немає фальші.
PS. Спершу писала це ручкою. Йойки, як же я звикла до клавіш!..
*сором, здивування, "а у наш час..." і "вже мені ця молодь теперішня" разом, замішані на сміхові*
Відгук спершу написано у мій блог
August 15, 2014
Таке відчуття, що книга писалась з олімпійською наполегливістю: перші сторінки явно не вражають і десь до своєї середини "Квітослава" - це повість на трієчку. Але, на диво, наприкінці сюжет якось випогоджується, і відкритий фінал заслуговує вже на тверду четвірку. Інші оповідання - це вже просто шедеври і за змістом, і за формою - живі, яскраві, правдиві, читаються на одному подиху.
Але це перше враження насправді хибне, бо "Квітослава" була написана пізніше за оповідання і в неї, якщо судити з авторської післямови, було вкладено більше творчих сил та ідей. Мабуть, в цьому випадку задум просто перевершив виконання. І таке буває за умов надмірної скурпульозності. Проте є одна надія, якої можна бути певним: цей твір в Отара - не останній. Тож я із задоволенням чекатиму на продовження.
Але це перше враження насправді хибне, бо "Квітослава" була написана пізніше за оповідання і в неї, якщо судити з авторської післямови, було вкладено більше творчих сил та ідей. Мабуть, в цьому випадку задум просто перевершив виконання. І таке буває за умов надмірної скурпульозності. Проте є одна надія, якої можна бути певним: цей твір в Отара - не останній. Тож я із задоволенням чекатиму на продовження.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews