What do you think?
Rate this book
Заплакана Європа
288 pages, Hardcover
First published August 2, 2013
7 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
April 5, 2016
Головний висновок, який я зробила з історії, розказаної авторкою (автобіографічної, наскільки я втямила), - неважливо, де ти, а важливо - з ким. Бо оті всі поневіряння, через які довелося пройти головній героїні у пошуках щастя в Європі, трапилися б з нею і в Україні, і де-інде, оскільки поруч був чоловік-егоїст-тиран-придурок. Тобто "заплакана" тут не Європа, а жінка...
Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.
Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...
Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.
Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...
January 8, 2014
Кожного разу, коли берусь читати роман пера нового для мене українського автора, потай остерігаюсь, що в черговий раз натраплю на безсюжетну мішанину рефлексій подану під соусом «життєвої» диванної хфілософії. Роман Наталки Доляк не такий зовсім. По ньому можна було б зняти фільм – динамічний, який триматиме глядача у напрузі. В той же час у ньому кипітимуть пристрасті та мінятимуться декорації «бойових дій». Це історія одних «хворих» стосунків та історія бажання однієї особи спекатися батьківщини, зректись свого коріння аби заново народитися в шкірі людини з закордону.
Він - гордий єдиним фактом бути чоловіком. Йому зобов’язані геть усі: близькі, родичі та найбільше – держави в яких він перебуває. Він за патерналізм та сидіння на шиї. Вона – молода, наївна та віктимна. Вона як мишка з анекдоту колеться, раниться, але продовжує героїчно їсти кактус. На жаль, для читача з пострадянського простору ця модель стосунків дуже впізнавана. Але це не заважає щоразу обурюватися: «ну як так можна поводитись? » і ще «як таке можна терпіти?». Попереду майорить мрія про світле майбутнє, в головах героїв з*являються нові і нові плани міграції, вигадані легенди для отримання політичного притулку, прокладаються маршрути. Місця їх поневірянь дуже чітко візуалізуються в уяві. Тут міграція зображена палітрою в якій немає ні романтично-рожевого, ні трагічно-чорного кольору. Нас запрошують побачити побут нелегала, поспостерігати за налагодженням його соціальних контактів, угледіти чим живе людина у таких умовах.
Стиль написання тексту дуже лаконічний, тут немає зайвого. Від цього кожна ситуація ніби підсиленіша і чіткіша. Це швидкочитання, адже сюжет дуже динамічно розвинеться, а напруга до кінця книжки лише зростатиме…
Він - гордий єдиним фактом бути чоловіком. Йому зобов’язані геть усі: близькі, родичі та найбільше – держави в яких він перебуває. Він за патерналізм та сидіння на шиї. Вона – молода, наївна та віктимна. Вона як мишка з анекдоту колеться, раниться, але продовжує героїчно їсти кактус. На жаль, для читача з пострадянського простору ця модель стосунків дуже впізнавана. Але це не заважає щоразу обурюватися: «ну як так можна поводитись? » і ще «як таке можна терпіти?». Попереду майорить мрія про світле майбутнє, в головах героїв з*являються нові і нові плани міграції, вигадані легенди для отримання політичного притулку, прокладаються маршрути. Місця їх поневірянь дуже чітко візуалізуються в уяві. Тут міграція зображена палітрою в якій немає ні романтично-рожевого, ні трагічно-чорного кольору. Нас запрошують побачити побут нелегала, поспостерігати за налагодженням його соціальних контактів, угледіти чим живе людина у таких умовах.
Стиль написання тексту дуже лаконічний, тут немає зайвого. Від цього кожна ситуація ніби підсиленіша і чіткіша. Це швидкочитання, адже сюжет дуже динамічно розвинеться, а напруга до кінця книжки лише зростатиме…
June 28, 2019
Як мене дратувала безхарактерність головної героїні, її в*ялість та байдужість і ця постійно тенденція "пливсти за течією!" От багато що дратувало, але полишити читання не могла - читається дуже просто та швидко. Сюжет не має нічого надзвичайного. Якщо все, викладене в книзі, справді з життя авторки - то вона, правда, молодець.
September 6, 2015
Дуже захоплює історія. Відірватися було неможливо.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews