Це книга - оприсутнення одного з найтаємничіших українських поетів, зірка якого яскраво спалахнула в похмурі 70-ті. Це книга-діалог Поета з Сучасником поза межами звичного часу, і книга-розмова Грицька Чубая з його близькими друзями – і вірші, і друзі пережили поета на багато років. Ця книга – як лист у пляшці, вкрай важливе послання з минулого в майбутнє тим, хто може його відчитати, тим, хто зуміє проростити у серці живі слова.
перечитування і перечитування. настільна книжка. поезії Чубая - це джаз ногами, руками, вухами, очима, язиком, легенями. джаз із середини в середину. купуючи собі, бери одразу дві, бо одну точно захочеш подарувати
Потрапило мені до рук це чудове видання. Люблю вірші Грицька Чубая, люблю музику його сина Тараса, тож вирішила придбати для домашньої бібліотеки таку книжку. А то наклад закінчиться, і де її потім шукати. Книжка дуже приємна, справжня перлина. Оформлення студії Аґрафка завжди вражає стилем і смаком. Я захотіла цю книжку, лише побачивши розгорти деяких сторінок.
Багато віршів з цієї книжки Тарас Чубай поклав на музику, і коли я їх читала, в голові сама собою починала звучати мелодія, і як я не намагалася, не могла без неї читати.
Взагалі у мене з поезією стосунки не дуже складаються. От якщо написано прямо: он біжить песик, тут все зрозуміло. Але є й інша поезія: де треба думати, перебирати сенси, а то і просто насолоджуватися звучанням. Кожен вірш тут - як дивовижний камінець, його хочеться роздивлятися, часом зазирнути всередину, або подивитися крізь ного на сонце, подивуватися, який він гладенький, які на ньому візерунки. І з віршами теж так. Вони короткі, але дуже лаконічні і об'ємні.
Купила собі, а потім і подруга, з якою ми у підлітковому віці разом вчили ті вірші напам'ять, подарувала мені її знову. Вірші-ключі до глибоких відчуттів, які по-новому дозволяють відчути повсякдення.
Джіньюслі. Цікаво побачити тут деякі декларативні "шістдесятницькі" вірші, ледь не епіграми, які характерні для раннього Чубая і дають можливість простежити еволюцію його лірики. Чубай – тихий і голосний, розчарований і натхненний, елегійний і сатиричний, самотній та всесвітній. Коли я читав Еліота, побачив, звідки ростуть деякі Чубаєві риси: недовіра до світу та ієрархії, самотність та глибока метафоричність, але при тому Чубай зовсім інший, у нього ширший емоційний діапазон, у принципі більше емоції, він працює із впізнаваними образами, його поезії не те, щоб сильно герметичні, тому читати його і приємно, і корисно
Колись давніше 'Плач Єремії' наповнюава мої вечори. Я добре пам'ятаю, що ці вірші були для часу спокою, для душі. Для себе. Такі, про які хочеться подумати перед сном. Такі, які приносять глибокі оксамитові сни.
Ця частина збірки ще досі сама сильна, як на мене. Але так, як пише Чубай.. поеми і вірші поза збірками.. Це гарно. І якось рідно. Не пафосно, але глибоко. З символізмом, але зрозуміло.
Приємне читання. Одна з моїх улюблених збірок поезії
Ця книжка простояла на полиці 6 років і тільки зараз відкрилась мені. Трішки соромно, що не знала нічого про Григорія Чубая, не читала цієї поезії, хоч дещо чула в текстах гурту «Плач Єремії».
Поет львівського андеграунду 70-х років. Спілкування з шістдесятниками. Самвидав. Під постійним наглядом КДБ. А особливо за поему «Вертеп». Одну з книжок Чубая, було долучено до кримінальної справи Василя Стуса.
Скажу чесно, не вся поезія одразу зайшла, не все було зрозуміле. У нього складні сюрреалістичні метафори. Але деякі речі – дуже моє. Хочеться перечитувати. Й насолоджуватися. І знову перечитувати. А яке оформлення книжки. Суцільний кайф.
Вірші, які перевертають в мене все всередині з невідомих мені причин багато-багато разів. Читаю і перечитую і ніяк не дочитаюсь до самої глибини. Хто зна ще скільки треба прожити, щоб дочитатись. ❤️
так добре і щемко від цих поезій! а скільки болю у «говорити, мовчати і знову говорити» - словами не передати. хочеться завчити ці всі вірші напам’ять і всім-всім навколо їх переповідати
на букрайоті (bookriot) періодично з'являються статті про вуді аллена, основне запитання яких заходить у глибокі води читацького досвіду: чи це нормально – споживати тексти людини, яка по-людськи нам відразлива? і купа авторів погоджується на тому, що ні, не нормально. вуді аллен одружився зі своєю падчіркою (там ще є неприємна історія про маленьку дівчинку, але то вже гуглиться, якщо вам цікаво) – тож ми не дивитимемось вуді аллена, хоч він і був нашим улюбленим режисером; роальд дал підтримував фашистську партію – тож ми не читатимемо своїм дітям роальда дала, хоча його дитячі книжки безмежно круті. і так далі. я навіть у чомусь розумію цю позицію, тому остережуся називати її вбогою. поки що мені на думку не спадає ситуація, в якій я би відмовилася читати книжки, які мені подобаються, суто через персоналію автора, але біс мене зна, ніхто не застрахований. печальна правда ж полягає в тому, що далеко не всі хороші письменники – хороші люди. і тут уже або шашечки, або їхати. ще печальніша правда в тому, що навпаки те саме: далеко не всі хороші люди, які пишуть, – це хороші письменники. і з поганими текстами хороших людей (зовсім гігантська іронія: ці тексти часто слабкі з літературного боку саме тому, що хороші люди дуже стараються висловити в них свої хороші ідеї так, щоб усім видно було) іноді значно складніше впоратися, ніж з хорошими текстами людей поганих – як індивідуальним читачам, так і цілим культурам.
уся ця довга передмова, вочевидь, покликана якось заспокоїти мій внутрішній дискомфорт від "п'ятикнижжя" й прояснити подивування з того місця, яке грицькові чубаєві намагаються віддати в українському літературному каноні. книжка прекрасно зроблена. шкода тільки, що в ній не так уже й багато текстів, які можуть дорівнятися до оформлення.
Я теж дуже люблю Чубая, а особливо: "Світло і сповідь", "Говорити, мовчати і говорити знову", "Марія", "Відшукування причетного", "Вертеп", дитячі вірші (див. зб. "Скоромовка, не для вовка"), "Сніг", "Зламаймо свого спокою канони...", "так упевнено маються кр��ла у ворона...", "Коли до губ твоїх...", "Плач Єремії", "Балада про любов з першого погляду" (- якщо поміняти у ній перший і останній рядок місцями :) ).
Чубай Григорій Петрович – унікальна постать в нашій поезії, світла і багатогранна. Деякі його вірші – дуже мальовничі, а деякі прямо співучі; є у нього надзвичайно прості, а є і витончено рафіновані вірші, вірші для внутрішнього, інтимного, прочитання і вірші для читання вголос...
Читайте, слухайте Чубая. Саме такі книжки роблять людей розумнішими, добрішими й талановитішими – бо надихають!
Ви точно знаєте принаймні один вірш Грицька, наприклад “Коли до губ твоїх”, який його син Тарас перетворив на пісню гурту “Плач Єремії”. Мені не все відгукалося, але загалом сподобалося. До того ж, в збірки фантастичне оформлення завдяки доньці поета Софії.
I expected that it would be a delightful little book of poetry and was eager to make acquaintance with this poet, but I was actually seriously disappointed and confused by it. Грицько Чубай is considered one of our biggest poets of recent generations and a very important figure of the Ukrainian dissident / cultural resistance movement in the late USSR, who was tragically lost at a young age. This book is a beautiful and thoroughly composed edition containing many of his poems, plus a delicate, warm, and intelligent preface by his friend and another poet, Кость Москалець. The art design was created by our exquisite art studio “Аграфка” (Романа Романишин & Андрій Лесів), so you may expect only the best impressions from all this.
In fact, I was bewildered by this poetry to the point of exclamations “why is it even “poetry” at all??” and eventually disliked even the design of the book (it seems cool at first sight but quickly starts irritating you by its meaninlessness and monotony). Somehow I did not even feel any poetic rythms in those verses, and many of the poems included in the book look like some “poetic thoughts” that any poet probably has in mind constantly and eventually transforms most of them into finished poems, but even being written on paper, they are just “sketches,” vague ideas, not more than that. Here, such “sketches” are published as if finished poems, and I refuse to attribute them as such. For example:
“Ота пора березнева мені наймиліша, коли достоту схожими стають і березовий гай, і сорока, і засніжене поле у чорних прогалинах…”
Yep, that’s the whole poem. Another one:
“Лишень зібравсь послухать солов’я, у сад розквітлий вікна прочинити… Як час летить! В саду вже пізня осінь. І, наче горлиця на голому гіллі, вже стиха перша паморозь воркує…”
Another one:
“Тиша вечірня… Тільки десь у полях одинокий віз торохтить приглушено, наче зерня в достиглому яблуці…
То серпень від нас крадькома від’їжджає…”
Another one:
“Пейзаж
В легкому тумані осіннього ранку буковий гай виблискує позолотою — зовсім як короп дзеркальний в ставку…”
Another one:
“Чому так посмутніла ти? Невже тому, що побачила, як жабенятко в теплому струмку сніжинки ловить ротом, гадаючи, що це комахи білі?
Ні-ні, не обману тебе…”
Let’s try a bigger one:
“Запрошення
Чи є між юні хтось, що не бажає, щоби танок по горах поводить? Хто забарився — най наздоганяє, за нами д’горі схилом поспішить.
Побігли ми з перегуками, з гуками повз виноград, кошару і город і всі з піснями стрілися на луках, й долину враз осяяв хоровод.”
See what I mean? There is definitely some “poetic intention,” an inherent lyricism, probably a draft note of the most promising images, formulations, and ideas, but these are not “poems,” in my opinion, neither by form, nor by content. Most of his poems (even those that have a much more “finished” look) are similarly empty and “sketchy” to me. Almost every one of them ends where the main thought has not even appeared or apparently wasn’t able to formulate itself in full.
I think that his poem “Вертеп” is noteworthy, of course, although the most interesting fact about it was that it was written in association with Юліан Тувім’s “Бал в опері,” and I recommend reading them together. Some of its lines are striking and powerful and belong to the most important among Ukrainian “political poetry”:
О, скільки їх возноситься і падає! І скільки їх плює у наш Дніпро! І прославляє світ своєю владою, і одягає у своє добро.
…Все продиктовано і все перефарбовано і удостоєно належної ціни: за сумніви, за мислі закатовано! І за холуйство — вбрано в ордени!
Все продиктовано і все перефарбовано і узаконено, що думати — це гріх! Муштровано усе, перемуштровано, і в ранґи роботів возведено живих!
…А цю трикляту мислячу породу всю до ноги зітерти б далебі! І стільки ворогів було в народу, що й весь народ був ворогом собі!”
*
“А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін… Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків — п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують — і більш нічого. Ковтають пудинґи, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе…» Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?! — Боюсь цього «ковтають і жують»!”
Besides “Вертеп,” I really liked just a couple of other poems, and they are mostly very simple, even childish, and their naivete was probably the most appealing to me.
“Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку — зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, той шепіт мою тишу синьо крає! І забуваю я, що вмію дихати і що ходити вмію, забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається і впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, півподиху у горлі застрягає.
Зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко… Але до губ твоїх лишається півподиху, до губ твоїх лишається півкроку.”
*
“Після кіно
Михайлові Сачепку — режисеру і поету
Сьогодні ввечері на останній сеанс у кінотеатр «Дніпро» прийшло 27 Василів, Степанів, Микол та Іванів, а вийшло з кіно — 27 д’Артаньянів. Вони погрозливо виблискували очима і фехтували шпагами. Прямо од виходу стрибали в сідла і мчали кудись на прудконогих застояних конях. (То вам тільки здалося, що вони ще довго стояли в черзі на таксі!). Потім вони по канату проникали в дуже високу вежу старезного замк> (То вам тільки здалось, що вони підіймались по сходах нового багатоквартирного будинку). А потім вони обіймали своїх коханих і міцно цілували їх у малинові вуста. (І то вам тільки здалось, що вони несміло тримали дівчаток за руку). Над століттям двадцятим ніч летіла, і світло летіло від далеких зірок, які погасли ще в середньовіччі. Вгасали шпаги і погляди, кожен поволі ставав самим собою. Від неонових ліхтарів відв’язалися білі коні і поскакали в минуле.”
*
“Рушник
півень чорний червоне гроно клює і півневі тому солодко-солодко а півень червоний чорне гроно клює і півневі тому гірко-гірко”
*
“Я трава прадавня дика трава до билиночки вирвана до стеблиночки витоптана і врешті гудроном гарячим напоєна і здавалось назавжди під ним похована та сьогодні вранці я потрощила ваші асфальти росту
ось я вже вам по пояс ось я вже вам по шию ось я вже вам по очі і дивлюся ув очі віщо ось я від вас уже й вища я трава
Я знаю що вам це не до вподоби що я вища од вас і назавтра ви нашлете на мене бульдозери і знову вирвете мене з корінням або ж акуратно підстрижете під лінійку і щогодини дбайливо поливатимете водою із крану А я тоді без’язико мовчатиму як і оті мої газонні цивілізовані родичі бо я просто трава і я не про себе прийшла вам нагадувати бо ви не тільки мене одну забули я прийшла вам нагадати що ви все-таки люди і що ви також повинні щодня рости я трава”
However, the main impression was “it’s not my kind of poetry, thank you very much.”
Тепло, щиро, як розмова з близькою людиною. Але десь поза всіма рядками ледь-ледь відчутний нескінченний сум. Такий мені здався Грицько — сповнений дитячої радості, свого, особливого, відчуття світу та світлої печалі.
«У нас тут й надалі триває маскарад дощів, де всі вони ходять на довгих ходулях, і в них такі довгі прозорі плащі, і в кожного під полою ластівки доганяють комах, літаки — ластівок, літаків — кажани. Лише бджола не доганяє нікого, бо в сонячні дні вона пірнає в глибокі квітки на самісіньке дно, а вертає назад пізно ввечері, орієнтуючись на світло зірок. І літаки високо везуть заклопотаних пасажирів».
Почну з того, що оцінка суто субʼєктивна. Мені сподобалось, ця неймовірна мова і вишукані рими, теми, сенси – це все було прекрасно і майже чиста насолода ☺️ Особливо сподобалась поема «Вертеп»!
Але для мене загалом це було складно, напевне я ще своїм читацьким рівнем не доросла до цієї поезії 🤷🏻♀️ Ви ж знаєте, що деякі тексти покладено на музику сином поета Тарасом і виконує гурт «Плач Єремії»? Так от, мабуть, у мене були дещо спотворені очікування, більшість текстів значно складніші для сприйняття. Ну що ж, є куди розвиватися 🫡
Найкраща поетична збірка видана за весь час існування незалежної України. В плані наповнення і оформлення. Для постійного перечитування, зберігання і милування.