«Війна і ми» Сергія Пантюка — це роман-сповідь. Це плетиво спогадів, відчаю і перемог. Війна справді живе в кожному з нас. Просто ми в цьому не хочемо зізнатися собі. Вся історія людства зіткана з воєн. І всі вони неодмінно на благо комусь. Тому невидимому, що перебирає мотузками, граючи у свій, тільки йому зрозумілий, ляльковий театр.
А людство? Воно втомлюється без воєн. Воно зловісно підганяє все нові й нові хвилі лихоліть, забуваючи, що, коли стріляють, куля може вибрати й тебе, яким би ти хорошим не був.
перебирала вдома книжки і знайшла цю дуже здивувалася вже навіть не пам'ятаю коли її купила, але точно до 24.02.2022 взявши до рук,і поглянувши, що видана вона була ще до 2014, то саркастично подумала - ну і що ми тоді знали про війну то але помилилася автор описує війни вже нашої сучасності, і не якісь далекі, а ті котрі нас торкалися, просто це було не так відчутно тут є і Афганістан, і Молдова, і Грузія тобто те чого торкався Совєцький Союз і наш сусід - йр так от, для мене стало вражаючим відкриттям, що автор вже тоді використовує "Совєцький Союз", а не радянський союз. чому те недоразумєніє називається саме совєцький варто погуглити кожному. я, здається, бачила епізод у Телебачення Торонто і ще автор згадує багато чого, що особисто для мене тільки зараз відкривається, і про союз і про інше я рада, що колись купила цю книгу
Попри порядок слів у назві, ця книга скоріше про себе улюбленого, ніж про війну. Всупереч крилатому вислову режисера Станіславського, який можна сміливо поширити на будь-який вид піднесеної діяльності, автор любить не війну в собі, а себе на війні. Він відправляє нас у подорож своїми преживаннями, емоціями та спогадами, іноді занадто особистими та лише іноді пов’язаними із війною. Виправдати назву паралелями із романом Льва Толстого також не можна, бо всі паралелі на назві й закінчуються.
Помилкою буде шукати в цій книзі продовження традицій української військової мемуаристики. Це скоріше художня чи автобіографічна повість в традиціях постмодернізму, де процес написання книги є частиною сюжету (метапроза), а сам сюжет повен незбагненних збігів на межі магічного реалізму. Утім, деякі із цих збігів дещо передбачливі. Так що для шанувальника військових спогадів ця книга буде розчаруванням, якщо тільки він не буде одночасно любителем белетристики. Шкода, бо людині, яка брала участь у двох збройних конфліктах (в Нагорному Карабасі та в Придністров’ї), безперечно мало би бути про що розповісти окрім своїх цивільних письменницьких буднів та «пацанських» історій з 90-х, які личить розповідати хіба що в генделику з пластиковими столами та курами гриль.
Для деяких історій та висловів узагалі важко уявити доречний контекст. Зокрема, мені абсолютно зайве було читати про те, що в содатській казармі пахне спермою. Такий «перл» можна чекати хіба що від літературних збоченців на кшталт Вільяма С. Берроуза. А що пристойну людину може змусити виносити на широкий читацький загал подібні спостереження — загадка. Як і людська душа.
Рекомендовано психологам та любителям постмодернізму. Не рекомендовано шанувальникам Юрія Горліса-Горського.