Наше. Спільне

by Таня Касьян

Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» наповнена історіями як людей не публічних, так і медійних особистостей нарівні з іншими. Чи усвідомлювали можливість повномасштабного вторгнення, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 24 лютого… А також думками психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни.

Авторка розповідає і про власний досвід, згадує, яким був 2014-й рік для її рідного Маріуполя, та описує свою тривожність на початку лютого 2022 року, розмови з психотерапевтом, ветераном АТО.

Разом з читачем Таня Касьян пройде шлях від першого усвідомлення війни до відповідей на питання «Як не програти після перемоги?». Бо навіть коли здається, що світло згасло, варто пам’ятати — воно завжди є всередині нас. І ми точно можемо його зберегти.

Genres: Nonfiction, Ukraine

216 pages, Paperback

Published August 1, 2023

About the author

Таня Касьян — письменниця, журналістка, громадська активістка. Народилася та виросла у Маріуполі. З 2014 року живе у Києві. Працювала журналісткою та головною редакторкою. Зараз очолює правозахисну організацію «Точка опори ЮА». Авторка книжки «Про що мовчать» та упорядниця «Довідника безбар’єрності», авторка та ведуча подкасту «Потрошку».

Reviews

[Vadym Didyk · Rating 5 out of 5]

Сама назва книги - "Наше. Спільне" - немов підбиває певний підсумок, окреслює межі, лишає за собою найважливіше і найболючіше. Я весь рік шукав баланс між буденністю, збереженням кукухи, бути корисним, розважати інших, і чітким усвідомленням того, що відбувається там, де мене нема або не було. Я переконаний, що досвід має бути колективним, хоча б на якомусь рівні, аби зберегти шанси на майбутнє.

"Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни" - це книга громадської активістки Тані Касьян. Я був на презентації книги на Форумі, і досі пригадую ті емоції, які були як в спікерок, так і в слухачів. Сум, сльози, обійми, біль. Те, що я прочитав, додало мені повнити цим емоціям, розтягнуло їх у часі, показало контекст, історію, причини. Це історії багатьох людей, які пережили найстрашніші дні та події. Хтось перебував у Драмтеатрі у Маріуполі під час того самого авіаудару, хтось тікав від війни під градом куль, хтось втратив друзів, рідних, хтось отримав важкі фізичні пошкодження. Це історії різних людей, які масштабуються на нас усіх. Хтось з них знав, що війна буде, хтось ігнорував це, хтось з усмішкою казав, що це неможливо. Але реальність прийшла до всіх, разом з танками, повітряними тривогами, смертями знайомих та рідних. З горем, яке принесли росіяни, зокрема, у Маріуполь (авторка і багато героїв саме звідти), неможливо впоратись наодинці. Тому наша задача, якщо ми не воюємо безпосередньо, спільно сприяти процесам, які вплинуть на позитивний результат війни. Це волонтерство, підтримка, обізнаність, активізм.

Це дуже щемка та болюча книга, але разом з тим світла. Таня пише дуже зважено, реалістично, разом з тим занурює в страшні дні, але потім ти ніби виринаєш з води і жадібно ковтаєш повітря, коли психотерапевтка Марія Фабрічева пояснює та препарує кожен розділ, кожну історію. Взагалі, тема важливості психотерапії проходить в цій книзі червоною ниткою. Це рятувальне коло, без якого багато людей з цієї книги захлинулися б.

Хочеться, аби у Тані та всіх інших, хто поділився цими історіями, все було добре та спокійно. А до ворога - огида.

Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Чесна, щира, глибока книга про нас, і все те, що ми переживаємо. І як нам жити зараз, і як жити далі.

Тут знайдете абсолютно жахливі історії того, як війна вплинула на багатьох людей, які емоційні стани вони переживали, і як справлялися з цим. Ви побачите в цих історіях себе і своїх друзів. Також відповіді на питання чому ми так почуваємось від психотерапевтки, і як з цим справлятися. І що ми маємо робити після перемоги.

Варто прочитати цю книгу хоча б заради 11 причин чому нам варто жити далі.

Є кілька нюансів, які викликають питання, та кожен з нас переживає війну по-своєму, і книга теж цього вчить - вчитись приймати інших людей та точки зору, заради нашого спільного майбутнього, в якому нам ще вчитися жити один поруч з іншим.

Найбільше вражають історії сильних людей, таких різних, але з такою схожою суперсилою концентрування люті в дію. Віктор Пилипенко, діва Монро, Лариса Денисенко, Василь Байдак. Такі різноманітні, але при цьому схожі долі, на які сильно вплинула війна.

Також тут буде словничок чутливої комунікації, який на перше місце ставить людину (людина з інвалідністю, людина з порушеннями зору, людина з депресивними епізодами).

Діяльність Тані захоплює і викликає повагу. Таню, понад усе бажаю прогулятися у вільному Маріуполі, разом з вашою скелею 💔

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Книжка про різні досвіди війни, яка зігріває, обіймає і шепоче: ти не одна. Тепла, попри весь біль. З нею ніби проходиш терапію. Дуже раджу.

[Julianna · Rating 5 out of 5]

Хочу порекомендувати вам прочитати цю книгу.

Чому вона сподобалася мені
- Читаючи її я пережило/випустила емоції які приховувала і стримувала з лютого 2022 року
- Дізналася про історії людей з Маріуполя, Бучі та інших, як вони переживали і сприймали по різному перший час повномасштабного вторгнення
- Дізналася від простих людей (історії їхні) як в Маріуполі здійснювалася окупація
- Зрозуміла, наскільки важко, але можливо будувати сенс життя
- І найважливіше, те, що потрібно переживати емоції (горе і злість теж), а не давити чи стримувати їх в собі.

[Alessandra Fediv · Rating 5 out of 5]

Це перша книга про війну яку я осмілилась прочитати.

Тільки завдяки тому, що Емма Антонюк сказала що вона зцілююча, а не травмуюча, і це - правда.

Книга розповідає історії життя багатьох людей, особливо акцентуючись як вони діяли при початку повномасштабного вторгнення.

Бий.
Стій.
Біжи.

Деякі історії мене невимовно засмучували, а деякі вселяли надію.

Загалом відчуття приємне і хочу особливо відмітити як чудово володіє словом авторка, як приємно і легко читати!

Книжку на таку важку тему я прочитала за день, її не хочеться відкладати.

Багато говориться про співчуття та прийняття українців навколо нас. Різних. Із своїми болями, втратами, та сприйняттям реальності.

Таню, дякую! І я мріятиму про вашу зустріч з батьками із Маріуполя 🫶

[Lidiia Marinat · Rating 5 out of 5]

Книга з болючими (і захоплюючими) історіями та життєствердними ідеями. Тут історії українців, як вони зустріли та переживають війну. На початку глав цитати з пісень Vivienne Mort, а після кожної історії аналіз психологині того, що з нами відбувається.

Книга нагадала мені, що треба робити ЗАРАЗ те, що любиш, особливо в дрібницях. «Шукати опору зараз, щоб витримати». А також, що ми не можемо дозволити собі стояти на місці.

І також книга вчить приймати інакшість:
не «тікають», а «рятуються від війни»
не «жертви», а «постраждалі»
не «візок», а «крісло колісне»
не «з вадами», а «з порушенням» і тд.

[witivisi]

Відгук Марини, де все добре розписано 👇

https://www.goodreads.com/review/show...

[Valentyna · Rating 4 out of 5]

Кожен з нас має свою власну історію ранку 24 лютого 2022 року. В більшості ці спогади закарбувалися у пам’яті надяскраво з відтінком внутрішньої тривоги та необхідності швидкого прийняття рішень. Під час прочитання книги читач знайомиться з досвідом інших людей (часом знайомих, часом - ні), проникаючись особистою історією кожного, що дає змогу краще зрозуміти думки, почуття та ставлення українців в особах головних героїв книги.

Запам’яталася мені проста та лаконічна фраза з книги: “Життя - це вже подія”. А й справді! І нам не потрібно його розділяти на “до” та “після”, бо кожен досвід є унікальним та неповторним, наше світосприйняття може відрізнятися, але “теперішнє” не було б таким, якби не все прожите минуле.

Відверто кажучи, я очікувала, що книга стане таким собі порадником для підтримки емоційного стану в умовах триваючої військової агресії рф проти України, але це більше про прожите людьми та отриманий досвід авторкою книги під час проходження нею психотерапії - тому залишаю 4⭐️.

Окремо хочу виокремити “словник чутливої комунікації”, викладений наприкінці книги - надзвичайно практична річ, яку варто поширювати у комунікації, щоб кожен, незалежно від віку, володів правильною термінологією і цим проявляв повагу до оточуючих.

[Andrii Shvets · Rating 4 out of 5]

Непроста книга, йой як непроста. Читав у декілька спроб з перервами до тижня.

Авторка зуміла передати через своє бачення та спогади знайомих/родичів/колег тривожний час до початку повномасштабного вторгнення та страшні моменти опісля. І при цьому всьому наскрізною темою є надія, віра в людей, Перемогу та подальший розвиток України, хоч і зрозуміло, що перешкод ще багато.

Трохи моторошно, що історії від різних людей, але усі досить схожі у емоціях, переживаннях та знаходженні себе опісля. Дуже доречні поради психолога, показані різні варіянти відновлення та сприйняття реальності "24 лютого 2022 +".

Вірю, що Таня дочекається зустрічі з батьками, а кожен із читачів знайде свого терапевта, який допоможе у будь-якій ситуації.

[Maria-Anna · Rating 3 out of 5]

Якщо б ця книжка вийшла в 2022 чи 2023 році, то вона б справила набагато краще враження. Зараз історія, що будується на інтервʼю волонтерів, військових та медійних діячів це не нова ідея, а тим більше коли це пишеться такою мовою, що складається з суцільних кліше типу «ця війна з нами назавжди» чи «це не спринт, а марафон».

Авторка ніби не може вирішити чи хоче писати свої мемуари чи історії інших. Оцього авторського «я» як для документального нонфікшену забагато. Як для мемуарів історій інших людей забагато. Уривки про досвід авторки мають одні в ті самі ідеї та думки і на третьому розділі стає нецікаво.

І при цьому всьому книжка не дає відповіді на питання, як зберегти в собі людину під час війни, питання, яке написано прям під назвою книжки на обкладинці. Коли авторка говорить про «разчєловєчіваніє», вона при цьому описує найжахливіші досвіди різних людей, які пережили окупацію в Маріуполі та в Київській області. Як після цього сприймати ворога без люті, авторка не дає ні своїх думок ні аргументів. Це звучить наївно і не логічно писати «ми не маємо це сприймати ось так», а потім на наступній сторінці розповідати про те, як евакуюються з Маріуполя полями і дивляться на розмазані внутрішності на дорозі. Вся книжка не наближається ні разу до розвʼязання питання, яке вказано на обкладинці як головний фокус книжки.

Історії людей, з якими авторка проводила інтервʼю не мають достатньо емоційного забарвлення, бо авторка розповідає про них в третьому лиці з висновками - «вона вирішила, що більше так не може», «він зрозумів, що має залишитися». Тому і зʼявляється оце відчуття дисонансу між дуже емоційними частинами про особистий досвід авторки та історіями інших.

Можливо, якщо б я не прочитала до цієї й книжки Looking at Women Looking at War Вікторії Амеліної, я б була менш критичною. Але та книжка це майстер-клас в тому, як писати про почуття українців без кліше і як дати простір героїням своєї книжки, а свій особистий досвід вплітати так, щоб зберігався баланс. І це при тому, що Вікторія Амеліна кілька разів змінювала головний фокус книжки в процесі роботи та не дописала її і не доредагувала. Але в тому форматі, в якому її видали, вона набагато більше cohesive ніж книжка Наше Спільне Тані Касьян. Оцінка 3/5 це з дуже великим авансом.

[Та, що не полетіла у Ирій]

Це видання може доповнити список таких книг як "77 днів лютого", "Позивний для Йови" і т.д.
Однак для декого це може бути і ретравматичним досвідом.

У цій книзі, окрім історій українців, є поради психотерапевтки.

[Vika Kovalova · Rating 4 out of 5]

воно наче все й так: ми всі, українці, в одному човні, давайте не будемо між собою сваритись і мірятись своїм болем, кому з нас тяжче.
ми можемо не знати що пройшла людина, тому не варто засуджувати чиїхось дій чи слів.

чесно, мене це кумарило всю дорогу.
величезна кількість людей так і не зробила висновків. вони досі не встановили логічний причинно-наслідковий зв'язок. можливо, це (скажу максимально наближено до "словника чутливої комунікації") люди з порушеннями інтелекту.
але, осіб саме з такими порушеннями я точно засуджуватиму.
як і тих неадекватів, які з зони ведення бойових дій вперто не вивозять своїх дітей. цьому немає виправдань.

в деяких моментах книга тригерила. тому поставлю їй 4⭐️
але Vivienne Mort створила потрібну атмосферу і я дійсно відчула себе на сеансі анонімних (чи ні) постраждалих від війни українців(-нок)

[Христина Лончина · Rating 5 out of 5]

Історії війни, пошуку себе, психотерапії, цивільних і військових, окупації, переїзду закордон, втрату дому та близьких.

Це історії про втрату й віднаходження себе. Набуття розуміння свого місця тут і зараз, а ще - що робити, щоб "зберегти в собі людину під час і після війни" 💙.

У цій книзі ви знайдете особисті переживання авторки, яка родом із Маріуполя, повномасштабне зустріла в Києві, а її батьки - в Маріуполі, де перебувають й досі... Тендітна лінія батьків тут пронизана через увесь текст, боляче, але думаю тим, хто має схожий досвід - буде дуже помічним й потрібним.

А також Таня Касьян поговорила про досвід життя у війні з іншими, зокрема тут ви прочитаєте історії доволі знайомих вам людей: військового та правозахисника Масі Найєма, блогерки Монро, адвокатки й письменниці Лариси Денисенко, так і незнайомих: військової Марії (Джаз) Козир, журналіски та військової Ірини (Чека) Цибух, волонтерки Олі Брайченко та і ще низки інших людей, чиї досвід важливо прочитати й переосмислити.

Я була на презентації книжки в межах Bookforum Lviv 2023, вже тоді я зрозуміла - книжка дуже сильна й варта уваги. А ще після презентації я вийшла з розумінням, що все-таки маю запит для терапії, бо до цього, думала, що ніт. А після прочитання - зрозуміла, що цей запит актуальний досі, але "лізти" в то все, поки немаю ні сил, ні можливостей, тому поки, як є...

🫂 "Наше. Спільне" - це справді про наше спільне. Досвід війни, переживання, реакції - вони, звичайно ж, можуть бути різними у всіх людей, але ми, живучи в Україні, перебуваємо в одному контексті. У контексті війни.

Ми маємо бути чутливими, емпатичними, мудрими. Не критикувати вибір іншої людини, ми не знаємо, що вона пережила. Розуміти, що не військові мають пристосуватися до цивільних, а навпаки. Через війну збільшується кількість поранених, ми - цивільні, маємо знати, як правильно їх називати, як звертатися, пропонувати допомогу.

Вкінці книжки є Словник чутливої комунікації, слова та вирази з якого, варто вивчити всім. Це важливо!

[Yaroslava Lytvynenko · Rating 5 out of 5]

Рекомендую дану книгу для розуміння скільки всього ми, українці, вже пережили, проте важко уявити скільки всього ще попереду. Книга допомогла мені зрозуміти чому варто триматись за будь-які ознаки життя, а не війни та як комунікувати в сучасних реаліях.

[Vira Pasichnyk · Rating 4 out of 5]

Книга «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» Тані Касьян була вибрана мною зовсім випадково. Сочатку я звернула увагу на обкладинку, потім прочитала анотацію і вже після цього ознайомилася з декількома відгуками й зрозуміла, що таки хочу її прочитати❤️‍🩹

Якщо вірити опису на сайті видавництва, то дана книга мала б стати певним путівником, який допоможе підготувати себе до життя у країні під час та після війни. Але як на мене, то книга трохи не про це.

У «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» зібрані історії людей, які в першій дні війни тікали з-під обстрілів (в більшості випадків з Маріуполя), спогади авторки, а також тут додані поради до кожної історії від психотерапевтки.

Поділюся з вами ще декількома цитатами, які дуже мені відгукнулися:

• У війні немає нічого романтичного та красивого. Війна – це завжди втрати. Втрати людей, минулого життя, здоров’я, стосунків, міст дитинства… Втрата ��асу, який ми могли б використати на наш розвиток, а натомість цей час стає дорогоцінним часом виживання.

• Втрати – це завжди біль, який залишається з нами. І навіть через роки спогади про щасливі миті і розуміння того, що все втрачено, ятрять душу.

• Найдивніше було усвідомити, що після смерті немає нічого. Ні-чо-го. Ми – лише квест для патологоанатомів, який вони проходять, щоб остаточно визначити, чому ми більше не дихаємо. І найцінніший урок, який я отримала тоді, дивлячись на труп у кахельній секційні залі – любити своє життя і жити його так, як хочу.

• Ніхто не має права казати, що його біль важливіший ща біль іншого. Бо біль не порівнюють.

• Ми так прагнемо свободи, але забуваємо, що свобода не розквітає там, де є місце засудженню та не��ажанню приймати інакшість.

🎧 Темно – Vivienne Mort

[Женя · Rating 5 out of 5]

Цілий тиждень збирала думки, щоб написати відгук на цю книгу. Це виявилося непросто. З одного боку, книга мені сподобалася: там були класні герої і справді корисні поради. Але з іншого боку, були персонажі, які зовсім мені не зайшли. Можливо, тому що їхній досвід був мені чужий, і ніде не відгукувався...

Якщо коротко, то мої враження від книги можна описати цитатою однієї з героїнь: "Кажуть, що я стала цинічною, але я не хочу відкриватися повністю і впускати в себе кожну трагедію." Особливо важко було співчувати героям першої половини книги — тим, хто поїхав з України. Я їх не засуджую, але й не можу стати на їхній бік. Я не переживала їхній досвід, і вмикати емпатію, щоб зрозуміти їх, мені не хотілося.

Проте ближче до кінця з'явилися цікаві герої, і книжка вийшла на зовсім інший рівень. Коротше, я поставила їй 5 балів, хоча спочатку не планувала. І, до речі, зробила дуже багато відміток під час читання — це теж щось значить:)

[Yuliia Hlushko · Rating 4 out of 5]

Важка, тригерна, але дуже потрібна книжка. Починала читати двічі з різницею у півроку і це мало сенс: за першим разом не могла читати через сльози. За другим разом осилила за три дні. Багато речей прояснились для мене, в тому числі - емоції і почуття, які я наразі проживаю. Варто повертатись до неї, щоб згадати і зрозуміти, що ти переживав. Сподобався "Словничок чутливої комунікації" наприкінці книги - чітко, просто і зрозуміло пояснені терміни, які є частиною нашого життя, і як їх вживати коректно і правильно.
P.S.: я теж, як і авторка, виросла на березі Азовського моря, і маю незгасиму віру, що обов'язково повернусь туди. Додому.

[Anastasiia Nekrasova · Rating 4 out of 5]

Щира і терапевтична книжка. Таня писала дуже обережно, тут майже немає опису якихось жахіть війни, а більше про те як хто зустрів 24 лютого, як відреагував, що подумав ітд. Я на цих описах 24 лютого постійно плакала. Вочевидь законсервувала тоді свої емоції, а тепер вони трохи розкосервувались.
Коли ми ризикуємо померти кожну хвилину, це так по-ідіотські - не робити чогось, що можуть не зрозуміти люди.

[Oleksandr · Rating 5 out of 5]

Читаючи книгу виникло питання, що для мене значить ця книга?Відповідю була:пам'ять.Пам'ять різних людей з різних світів, яким довелось отримати спільний досвід чогось небаченого в сучасному світі,війна.
Можливо хтось скаже,що зараз емоційно важко читати щось подібне, в мене інший погляди на це,коли як не зараз читати такі книги, щоб в своєму житті не забувати,що на справді відбувається на сході нашої країни.
Забувати це привелегія для мирного життя,яку в нас відібрали росіяни.

[Uliana Dolyniak · Rating 4 out of 5]

Наскрізна тема цієї книги-як не втратити внутрішні орієнтири та сенси під час війни. Історії, розказані в книзі дають багато сили і надії, викликають співчуття і нагадують про те, наскільки багато нас обʼєднує. А пошук спільного і повага до різноманіття - це ключ до нашої перемоги.

[Maria A · Rating 4 out of 5]

Це не просто читання, а суцільна ретравматизація 🥲

[Viktoriia Sachuk · Rating 5 out of 5]

Чудова і потрібна книга.

[Анна Косцова · Rating 5 out of 5]

«Війна це не привід перестати бути людиною. Це привід стати надлюдиною».
Особливе дякую за словник чутливої комунікації!

[Валерія Растет · Rating 5 out of 5]

Дуже важка і одночасно така потрібна книга. Гадаю, кожен із нас проживає різні досвіди війни. Знаєте, як з тими трьома реакціями на небезпеку: бий, біжи, завмри. Хтось із нас впадає в апатію, хтось намагається постійно чимось займатися, аби лише ні про що не думати, хтось тікає, щоб зберегти хоч краплю нормальності. Всі ці досвіди однаково важливі, їх не можна применшувати чи перебільшувати. Ідіотизм мірятися, чиє горе більше.

Але частина із нас не знає, що робити з емоціями, які схожі на американські гірки, що випивають останні соки. Дехто може знайти втіху в роботі. Декому вистачить обіймів і фрази "Раптом що я поруч". Але є й ті, кого кидає у сльози за будь-якої ситуації. А ще є ті, хто каже собі (або ж під тиском суспільства) "зараз не час" і зрештою накопичуваний без відпущення стрес призводить до селфгарму.

Ця книга про досвіди, що їх ми отримали через війну. Історія авторки та кількох інших людей — парамедика, військового, адвоката та інших. Найбільше тут про Маріуполь із перших вуст. Таня сама з Маріуполя і у неї досі там батьки. Місцями це складно читати, боляче. Через деякі абзаци у мене наверталися на очі сльози, я вимушена була закривати книжку і просто втикати у вікно, гадаючи: "Боже, та я ще відбулася легким переляком". Мабуть, я із тих людей, хто гостро реагує і завмирає на місці, щоб осягнути те, що сприймають мої чуття. А коли відчуттів забагато, мене можуть просто полишити сили і я переходжу у стан близький до апатії. Можу вирватися, лише коли згадаю про свою мету, що дає мені сили, — робота над книгою. І я рада, що не одна я така. Мені аж легше стало, що проблема не в мені. Це один із численних варіантів відповіді на стрес.

А ще тут багато хороших порад від психолога. Я постила вже це в інсті, але повторюся. Ця порада мені найбільше запала в душу. Окрім хіба що виплюснути гнів на подушку)

Русня хоче нас знищити, хоче заборонити нам жити, хоча вони не мають на це права, тому ми маємо проживати кожний Божий день. Робити маленькі речі, що дають нам підтвердження, що ми живемо — це як із заохоченням за кожне досягнення — побалувати себе солодким, сходити на манік, подивитися фільм, який довго хотіли.

Ще одне слушне напучування стосується стосунків у суспільстві. Через війну Україна та українці зміняться докорінно. З'явиться багато людей з інвалідністю, з ампутованими кінцівками, з ПТРС ті іншими проблемами — саме людей, бо вони нічим не відрізнятимуться від інших, дрібні деталі не рахуються. Нам усім знадобиться турбота та терпіння, щоб взаємодіяти. Так, цього треба буде вчитися. І якщо ми не викопуватимемо прірви, типу "моя хата скраю", матимемо світле майбутнє.