What do you think?
Rate this book
Рівне/Ровно
Цей роман, завершений і вперше опублікований 2000 року, можна віднести до жанру “пророцтв”, або, науковою мовою, антиутопій. Ще можна сказати, що автор передбачив одне з роздоріж, на якому ще зовсім недавно стояла наша країна – розділення України на Східну та Західну. Що насправді розділяє стіна, якщо її побудувати по живому тілу міста, країни? На що здатна людина, чиє дитинство й молодість залишились в недосяжності за декілька кілометрів поруч? Сашко Ірванець, який “побачив її, Стіну. Побачив її у своєму рідному місті” розповідає про це досить переконливо. Стає моторошно. Хочеться будь-що не допустити ситуаціїї, коли ти мусиш відповісти собі на питання: “Чим та ким я можу пожертвувати, а ким — ні?..
208 pages, Hardcover
First published January 1, 2001
7 people are currently reading
112 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
July 22, 2023
Alternative history / realistic dystopia (sort of).
The idea is great but, unfortunately, this text is extremely boring and probably too introspective/personal.
I like HOW Олександр Ірванець writes but don’t like WHAT he writes about. He has a very mature, confident, well-articulated style. He definitely has excellent ideas and is able to develop them in a very logical and structured way. You instantly recognize a good writer. From the very first pages, you are waiting for something exciting and thought-provoking. Waiting, and waiting, and waiting… and when the last page comes, you just shrug shoulders — oooookey…
This story had such great potential, really! It is not an accident that it is being republished these days for the fifth (!) time since 2001, as this subject (a city/country divided between the West/progress/civilization and rotten Russia/USSR/”Communism”) is even more relevant today than it was at the time of its first publication. As I already noticed in “Хвороба Лібенкрафта,” Олександр Ірванець has a very good memory regarding “how the Soviet life REALLY looked like” and he recreates it in his books with incredible vivacity and precision (so that you feel nauseated and depressed immediately, trying not to think about a real possibility of (still/again) living there).
Well, he basically does this in this book too, except that he should not have done it so thoroughly, in my opinion. We have two parts of the city, the Western one and the Soviet one. There are 5 years between them and already a civilizational gap. It would be logical to talk about BOTH parts equally, right? However, this book became “a walk down memory lane” where 90% of the text is dedicated to the “Soviet part” (either as our hero sees it right now or as he remembers his childhood and youth under the Soviets — which is the same, actually, because the Soviets do not change, as you understand). I’ll repeat: all this is well-written and could have been good material for some other story. But not for this one, when we expect to learn more about “the divided city” and the different developments of the two parts, their interaction, etc.
For me, it was too much of the author/hero’s personality and his petty memories about the most insignificant things and, especially, too much of the city. The book is a love poem to Rivne, which is cool, but how much a reader needs to follow all its streets, and buildings, and parks, with all their “history”? seriously, I hate this even when a writer talks about the cities I know well and love myself — nope, just stop “walking me there,” it’s not a story, it’s lazy and ridiculous! I have listened to an audiobook, but as I can see, the paper book even contains real photographs of the mentioned objects and streets, which is, again, has zero meaning and importance for the story.
Why? Why? What is the purpose?…
There is a very good seed for acrid satire in the style of “Москва 2042” by Владимир Войнович (“Соціалістична Республіка України = СРУ,” “Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола,” “професор Чмоня,” трилогія Степаниди Добромолець “Шлях до волі,” “На волі краще, як в неволі,” і “З волі в неволю не хоче ніхто,” etc.) but the author decided not to develop it much, and these short excursions into comical realms leave a strange and lonely feeling amidst a rather depressing and “dusty” text overall.
Also, as I already said, some aspects of the story, especially the key concept of a wall in the middle of an artificially divided society, the eternally stalled time and lost opportunities in one of them, and the Soviets/Russians patiently waiting for “unification” (=capturing) of the “lost” territories feels especially relevant today, and sometimes even outright terrifying.
This one especially:
“МИ, ПРЕДСТАВНИКИ ТРУДЯЩИХ ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЗАХІДНОГО, ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНОГО В МИНУЛОМУ СЕКТОРА М. РОВНО НА СЬОГОДНІШНЬОМУ УРОЧИСТОМУ ЗІБРАННІ ОДНОГОЛОСНО ПРИЙМАЄМО ТА ГАРЯЧЕ ПІДТРИМУЄМО ДОВГОЖДАННИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РЕЙД ЗБРОЙНИХ СИЛ СРУ, ВНАСЛІДОК ЯКОГО НАРЕШТІ ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ НАШОГО БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО МІСТА…”.
Or this monologue, for example:
“Ви ж зрозумійте — вам Україна все одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики… Історію компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам’ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися… пардон — дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі в високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете — чиновникам!”
Creepy and painful.
Still, it was very boring, despite being one of the best Ukrainian texts I have read recently. (I wish he would rewrite the book today before its republication.)
The idea is great but, unfortunately, this text is extremely boring and probably too introspective/personal.
I like HOW Олександр Ірванець writes but don’t like WHAT he writes about. He has a very mature, confident, well-articulated style. He definitely has excellent ideas and is able to develop them in a very logical and structured way. You instantly recognize a good writer. From the very first pages, you are waiting for something exciting and thought-provoking. Waiting, and waiting, and waiting… and when the last page comes, you just shrug shoulders — oooookey…
This story had such great potential, really! It is not an accident that it is being republished these days for the fifth (!) time since 2001, as this subject (a city/country divided between the West/progress/civilization and rotten Russia/USSR/”Communism”) is even more relevant today than it was at the time of its first publication. As I already noticed in “Хвороба Лібенкрафта,” Олександр Ірванець has a very good memory regarding “how the Soviet life REALLY looked like” and he recreates it in his books with incredible vivacity and precision (so that you feel nauseated and depressed immediately, trying not to think about a real possibility of (still/again) living there).
Well, he basically does this in this book too, except that he should not have done it so thoroughly, in my opinion. We have two parts of the city, the Western one and the Soviet one. There are 5 years between them and already a civilizational gap. It would be logical to talk about BOTH parts equally, right? However, this book became “a walk down memory lane” where 90% of the text is dedicated to the “Soviet part” (either as our hero sees it right now or as he remembers his childhood and youth under the Soviets — which is the same, actually, because the Soviets do not change, as you understand). I’ll repeat: all this is well-written and could have been good material for some other story. But not for this one, when we expect to learn more about “the divided city” and the different developments of the two parts, their interaction, etc.
For me, it was too much of the author/hero’s personality and his petty memories about the most insignificant things and, especially, too much of the city. The book is a love poem to Rivne, which is cool, but how much a reader needs to follow all its streets, and buildings, and parks, with all their “history”? seriously, I hate this even when a writer talks about the cities I know well and love myself — nope, just stop “walking me there,” it’s not a story, it’s lazy and ridiculous! I have listened to an audiobook, but as I can see, the paper book even contains real photographs of the mentioned objects and streets, which is, again, has zero meaning and importance for the story.
Why? Why? What is the purpose?…
There is a very good seed for acrid satire in the style of “Москва 2042” by Владимир Войнович (“Соціалістична Республіка України = СРУ,” “Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола,” “професор Чмоня,” трилогія Степаниди Добромолець “Шлях до волі,” “На волі краще, як в неволі,” і “З волі в неволю не хоче ніхто,” etc.) but the author decided not to develop it much, and these short excursions into comical realms leave a strange and lonely feeling amidst a rather depressing and “dusty” text overall.
Also, as I already said, some aspects of the story, especially the key concept of a wall in the middle of an artificially divided society, the eternally stalled time and lost opportunities in one of them, and the Soviets/Russians patiently waiting for “unification” (=capturing) of the “lost” territories feels especially relevant today, and sometimes even outright terrifying.
This one especially:
“МИ, ПРЕДСТАВНИКИ ТРУДЯЩИХ ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЗАХІДНОГО, ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНОГО В МИНУЛОМУ СЕКТОРА М. РОВНО НА СЬОГОДНІШНЬОМУ УРОЧИСТОМУ ЗІБРАННІ ОДНОГОЛОСНО ПРИЙМАЄМО ТА ГАРЯЧЕ ПІДТРИМУЄМО ДОВГОЖДАННИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РЕЙД ЗБРОЙНИХ СИЛ СРУ, ВНАСЛІДОК ЯКОГО НАРЕШТІ ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ НАШОГО БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО МІСТА…”.
Or this monologue, for example:
“Ви ж зрозумійте — вам Україна все одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики… Історію компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам’ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися… пардон — дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі в високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете — чиновникам!”
Creepy and painful.
Still, it was very boring, despite being one of the best Ukrainian texts I have read recently. (I wish he would rewrite the book today before its republication.)
August 24, 2015
здавалось би, ну веселий же хлопець Ірван-Іцерван, живцем послухати - фонтан емоцій - а пише невесело, посередньо, суцільний стьоб на стьобі і стьобом поганяє в невідомому напрямі, антиутопія, де антиутоп сам автор. жарти якісь вимучені (про Гуменюків та Степаниду зокрема), секс непривабливий, ідея невиразна, радує в книжці одне - обсяг))
May 25, 2017
No i proszę, krakał Irwaneć i wykrakał: już nie ma tej Ukrainy, jaka była, gdy tę książkę pisał, ani gdy Prószyński ją po polsku wydawał. Krym i spory kawałek jej wschodniej części w łapskach Sowietów udających Rosjan.
Niby nie było wielką trudnością stworzyć taką historię, dla kogoś kto urodził się w tej części Europy na początku lat 60-tych XX wieku. Ale zrobił to przednio i niezwykle przekonująco. Ślady panoszenia się bolszewii w tym regionie przez tych kilka dekad, trzeba będzie jeszcze długo i mozolnie wypalać.
Albo czekać aż po prostu wymrą do końca wszystkie pokolenia, które cokolwiek z tego czasu pamiętają. Patrząc na dzisiejszą Polskę, Białoruś czy Ukrainę (że też udało się to Bałtom!), ale i Czechy czy Węgry, trudno mieć jakąkolwiek nadzieję.
Wyjątkowa i bardzo dobra książka.
Niby nie było wielką trudnością stworzyć taką historię, dla kogoś kto urodził się w tej części Europy na początku lat 60-tych XX wieku. Ale zrobił to przednio i niezwykle przekonująco. Ślady panoszenia się bolszewii w tym regionie przez tych kilka dekad, trzeba będzie jeszcze długo i mozolnie wypalać.
Albo czekać aż po prostu wymrą do końca wszystkie pokolenia, które cokolwiek z tego czasu pamiętają. Patrząc na dzisiejszą Polskę, Białoruś czy Ukrainę (że też udało się to Bałtom!), ale i Czechy czy Węgry, trudno mieć jakąkolwiek nadzieję.
Wyjątkowa i bardzo dobra książka.
June 30, 2025
Насправді мені хотілось зробити перерву в читанні українських авторів, але поїхавши в гості до рідних, забув узяти з собою щось почитати, і мені трапилась збірка Олександра Ірванця "Сатирикон-ХХІ". Першим у збірці йшов роман "Рівне/Ровно", а далі все, як в тумані. Настільки насичена мова, динамічні події, що проковтнув його буквально за кілька днів. Мені дуже не вистачало такої фантастики, яка не тикає своєю "фантастичністю" просто в лоб.
September 24, 2025
Рівненський суржик це красіво
November 5, 2025
Коли я починав читати, то думав, що переді мною антиутопія українського, впритул довоєнного, минулого. Зараз я розумію, що це насправді гіперболізована реальність, ба навіть пророцтво.
Умовна «стіна» існувала вже тоді, коли цей «нібито роман» (як називає його автор) вийшов у першому виданні 2001 року. Вже здається пʼяте перевидання свідчить, що існує вона й досі, і не тільки у вигляді лінії фронту в часи повномасштабної війни.
В ньому стіна розділяє Україну на проєвропейську західну та проросійську східну, схожу на Радянський Союз, і герою роману випадає нагода відвідати свою сімʼю в останній протягом одного дня. Відбувається це в межах ключового для такого поділу міста, яке є ключовим та рідним і для самого автора. Це не важко помітити, коли читаєш детальний опис вулиць, де визначною памʼяткою виявляється не тільки статуя Шевченка перед кінотеатром, а й звичайна школа чи кафешка.
Те, що відбувається з героєм протягом цього дня, виявилося однією з найдотепніших та найсумніших пригод, які мені траплялися в українській літературі. Абревіатура радянської України тут звучить, як СРУ. Фантастичний апарат, який обʼєднує думки трудящого народу — як ДУПА. І навіть поширене прізвище Гуменюків перетворилося на Гімнюків. Такий поверхневий гумор звісно не заважає насолоджуватися більш витонченою сатирою, чи критикою.
Втім, є тут і речі, про які я шкодую, і які завадили поставити книзі максимальну оцінку:
- критика тут слабо збалансована з позитивним прикладом. Грубо кажучи, в книзі суттєво більше Ровно, ніж Рівне;
- у моєму, найсвіжішому з видань, всередині немає фотографій місцин, які описує автор. В старому вони були і, як на мене, були крутим бонусом та робили пригоду ще більш туристичною.
- погроза, якою головного героя змусили діяти, якась слабка. Можливо він розумів, що ці люди здатні на більш небезпечні речі, і вибору у нього немає. Але тоді це можна було б і написати.
Умовна «стіна» існувала вже тоді, коли цей «нібито роман» (як називає його автор) вийшов у першому виданні 2001 року. Вже здається пʼяте перевидання свідчить, що існує вона й досі, і не тільки у вигляді лінії фронту в часи повномасштабної війни.
В ньому стіна розділяє Україну на проєвропейську західну та проросійську східну, схожу на Радянський Союз, і герою роману випадає нагода відвідати свою сімʼю в останній протягом одного дня. Відбувається це в межах ключового для такого поділу міста, яке є ключовим та рідним і для самого автора. Це не важко помітити, коли читаєш детальний опис вулиць, де визначною памʼяткою виявляється не тільки статуя Шевченка перед кінотеатром, а й звичайна школа чи кафешка.
Те, що відбувається з героєм протягом цього дня, виявилося однією з найдотепніших та найсумніших пригод, які мені траплялися в українській літературі. Абревіатура радянської України тут звучить, як СРУ. Фантастичний апарат, який обʼєднує думки трудящого народу — як ДУПА. І навіть поширене прізвище Гуменюків перетворилося на Гімнюків. Такий поверхневий гумор звісно не заважає насолоджуватися більш витонченою сатирою, чи критикою.
Втім, є тут і речі, про які я шкодую, і які завадили поставити книзі максимальну оцінку:
- критика тут слабо збалансована з позитивним прикладом. Грубо кажучи, в книзі суттєво більше Ровно, ніж Рівне;
- у моєму, найсвіжішому з видань, всередині немає фотографій місцин, які описує автор. В старому вони були і, як на мене, були крутим бонусом та робили пригоду ще більш туристичною.
- погроза, якою головного героя змусили діяти, якась слабка. Можливо він розумів, що ці люди здатні на більш небезпечні речі, і вибору у нього немає. Але тоді це можна було б і написати.
October 16, 2023
Так званий “нібито роман” є взірцем нашої сучасної антиутопії. Полігоном, для розгортання подій альтернативної української історії, стає реальний обласний центр Рівне (в минулому Ровно).
Уявіть собі, що ви забухали з друзями й залишилися в них на ніч, а прокинувшись з бодуна дізналися, що місто тепер розділяє стіна, по типу берлінської (або гра-престолівської).
Уявили? Вітаю, тепер ви Шлойма Ецірван (+10 до кмітливості всім хто помітив тут анаграму).
Тож попиваємо похмільну мінєралочку і дізнаємось, що місто нині розділене на Соціалістичну Республіку Україна (за підтримки наших болотних сусідів) та Західно-Українську Республіку (бельгійсько-німецький патронаж).
Вільне пересування туди-сюди віднині заборонено. Ваша сім’я там, ви тепер туть. Чекайте спец.посвідку на відвідування родини десь за п’ять рочків. Такий ось, коротко, пролог.
На вас чекає: гротеск, соціально-політичні й моральні проблеми, абсурдизація, пафос, згубний вплив тоталітаризму на людські душі, агонія української радянської літератури, фантастика й сарказм.
Після прочитання вам вкотре захочеться дослідити деяку “шизофренічність” довоєнного українського суспільства. Зона вільної торгівлі з Європою vs Митний Союз з росією. Вступ в НАТО vs подовження оренди Криму для флоту росії. І хоча фізичної стіни немає, проте вона відчувається між людьми й владою, яку той народ собі обирає.
Тепер то ми знаємо до чого призводить колективне утримання від відвідин суспільного психолога з ідентичності. Але роман був виданий в далекому 2001…
Чи не втратив він актуальності тепер? Дізнайтесь прочитавши..
https://t.me/knyhoveredun
Уявіть собі, що ви забухали з друзями й залишилися в них на ніч, а прокинувшись з бодуна дізналися, що місто тепер розділяє стіна, по типу берлінської (або гра-престолівської).
Уявили? Вітаю, тепер ви Шлойма Ецірван (+10 до кмітливості всім хто помітив тут анаграму).
Тож попиваємо похмільну мінєралочку і дізнаємось, що місто нині розділене на Соціалістичну Республіку Україна (за підтримки наших болотних сусідів) та Західно-Українську Республіку (бельгійсько-німецький патронаж).
Вільне пересування туди-сюди віднині заборонено. Ваша сім’я там, ви тепер туть. Чекайте спец.посвідку на відвідування родини десь за п’ять рочків. Такий ось, коротко, пролог.
На вас чекає: гротеск, соціально-політичні й моральні проблеми, абсурдизація, пафос, згубний вплив тоталітаризму на людські душі, агонія української радянської літератури, фантастика й сарказм.
Після прочитання вам вкотре захочеться дослідити деяку “шизофренічність” довоєнного українського суспільства. Зона вільної торгівлі з Європою vs Митний Союз з росією. Вступ в НАТО vs подовження оренди Криму для флоту росії. І хоча фізичної стіни немає, проте вона відчувається між людьми й владою, яку той народ собі обирає.
Тепер то ми знаємо до чого призводить колективне утримання від відвідин суспільного психолога з ідентичності. Але роман був виданий в далекому 2001…
Чи не втратив він актуальності тепер? Дізнайтесь прочитавши..
https://t.me/knyhoveredun
January 27, 2019
Шикарно! Це звичайно не антиутопія - іронія на суспільство минуле й сучасне (і досі сучасне). Але яка ж шикарна!
Автор уявно переносить Берлінську стіну, поділ міста на сектори (і риторику сторін, щодо цього) на своє місто - Рівне. Мені здається, що Стіну можна розуміти не так у сенсі перестороги можливого виповзання комунізму, чи поділу країни (хоча хто зна, як у момент написання було), а більше те, що суспільство поділене на "Західний сектор" і тих, хто живе "по московському часу". І то не в сенсі активних проросійських дій, а в сенсі способу життя - одностайному прийнятті правильних рішень (Слава Думально-Уніфікуючому-Променевому-Агрегату!), пристосуванстві, вислужництві, фікусам в діжках і зеленим килимовим дорожкам. І хор у вишиванках!
Ефект дежавю у мене викликала партійна критика від доярок і робітників на твір головного героя - стилізовано то воно мабуть же ж під реальну парткритику, але ну майже тотожні тексти зараз курсують у коментарях у групі В Полтаві на фейсбуку з будь-якого приводу (грішна, іноді марную час - читаю-дивуюсь). Як воно так залишилось?!
А ще більше мене здивувало, що Рівне так схоже на Полтаву. І за фото, вміщеними в книжці, і за описами. Та в принципі, і у фіналі, де головний герой думає про своє місто - ну навряд чи точніше скажеш! Аж захотілося поїхат і подивитись))
А взагалі читати легко і приємно) Стиль схожий на Андруховича, але менше барокової закрученості, іронічний, і багато "реальних" деталей.
Автор уявно переносить Берлінську стіну, поділ міста на сектори (і риторику сторін, щодо цього) на своє місто - Рівне. Мені здається, що Стіну можна розуміти не так у сенсі перестороги можливого виповзання комунізму, чи поділу країни (хоча хто зна, як у момент написання було), а більше те, що суспільство поділене на "Західний сектор" і тих, хто живе "по московському часу". І то не в сенсі активних проросійських дій, а в сенсі способу життя - одностайному прийнятті правильних рішень (Слава Думально-Уніфікуючому-Променевому-Агрегату!), пристосуванстві, вислужництві, фікусам в діжках і зеленим килимовим дорожкам. І хор у вишиванках!
Ефект дежавю у мене викликала партійна критика від доярок і робітників на твір головного героя - стилізовано то воно мабуть же ж під реальну парткритику, але ну майже тотожні тексти зараз курсують у коментарях у групі В Полтаві на фейсбуку з будь-якого приводу (грішна, іноді марную час - читаю-дивуюсь). Як воно так залишилось?!
А ще більше мене здивувало, що Рівне так схоже на Полтаву. І за фото, вміщеними в книжці, і за описами. Та в принципі, і у фіналі, де головний герой думає про своє місто - ну навряд чи точніше скажеш! Аж захотілося поїхат і подивитись))
А взагалі читати легко і приємно) Стиль схожий на Андруховича, але менше барокової закрученості, іронічний, і багато "реальних" деталей.
October 16, 2019
Оригінальна річ в жанрі альтернативної історії. Пишуть що це антиутопія, можливо, але для Донбасу 2019 року, це вже сумна реальність.
Закінчення якось не дуже сподобалось, хоча до останнього не здогадувався, як же воно буде. Останні сторінки резонули з НОІМ Кідрука: ліфт, Рівне :)
Родзинка книги - місто. Тут його поціновувачі та прості жителі Рівного, отримають задоволення пройтись знайомими локаціями. Багато сам дізнався про цей, досі не відвіданий, обласний центр України. Хочу тепер туди з'їздити :)
Закінчення якось не дуже сподобалось, хоча до останнього не здогадувався, як же воно буде. Останні сторінки резонули з НОІМ Кідрука: ліфт, Рівне :)
Родзинка книги - місто. Тут його поціновувачі та прості жителі Рівного, отримають задоволення пройтись знайомими локаціями. Багато сам дізнався про цей, досі не відвіданий, обласний центр України. Хочу тепер туди з'їздити :)
February 8, 2023
Дуже все непевне, депресивне, в стилі творів дев'яностих. Тоді популярна була тема "довгих рук" товаришів. Мовляв, справедливості в світі нема, ніде від них не дітись. Мені ще в ті роки була неприйнятна і неприємна подібна думка. Не люблю книг з нікчемним гг.
July 10, 2024
Досить цікавий представник жанру. Цікавий тим, що з першої сторінки усе від сетінгу до персонажів видається страшенно абсурдним. У цій книзі рускіє змогли не лише кієвзатрідня, а за один день дійшли аж до Рівного і навіть зайшли у місто. За щасливим збігом обставин, у Рівненській області проходили якісь спільні навчання із НАТО і західну частину міста спільними зусиллями вдалось захистити від асвабаждєнія. Трохи пізніше за одну ніч між західною та східною частиною Рівного виросла стіна, яка розділила "загниваючих" капіталістів та "процвітаючу" Соціалістичну Республіку України (так, все правильно, СРУ). Письменник Шлойма Ецірван жив у східній частині міста, але саме в ніч, коли з'явилась стіна, ночував у гостях в західній, і залишився жити там, адже шлях додому був закритий.
Хоча на початку читачеві здається, що він вже готовий практично до всього, градус абсурду значно підвищується, коли герой потрапляє у райське соціалістичне Ровно. У гротескній, карикатурній манері автор показує совкові реалії з купою комітетів і рад, що не приносять ніякої користі і займаються самим лише балабольством, повальною цензурою та пропагандою, демонстративною зневагою до всього західного і одночасним прагненням добути ті самі джинси, жуйки, колу та нормальні сигарети.
Єдине, що мені не надто сподобалось - це фінал. Ну типу він мав би таким бути за законами жанру, навіть якщо книжка скоріше постьобує його. Але я якось пропустила той момент, коли герой зламався. Момент шантажу спецслужбами СРУ? Ну, може тоді, коли ця книга писалась, злив хоум відео в мережу міг бути страшилкою. У 2024 році, коли інтернет є скрізь і кожен може знайти там сіськи і піськи всіх можливих кольорів, форм та конфігурацій, є чітке розуміння того, що секс якогось пісайтєля з нікому не відомою мадам не має жодного шансу стати навіть п'ятихвилинною сенсацією. А більше нічого у страшних і всемогутніх комуняк на нього не було. Так що або автор не дотягнув мотивацію, або я провтикала якийсь тонкий психологічний момент. Нічого не виключаю.
Хоча на початку читачеві здається, що він вже готовий практично до всього, градус абсурду значно підвищується, коли герой потрапляє у райське соціалістичне Ровно. У гротескній, карикатурній манері автор показує совкові реалії з купою комітетів і рад, що не приносять ніякої користі і займаються самим лише балабольством, повальною цензурою та пропагандою, демонстративною зневагою до всього західного і одночасним прагненням добути ті самі джинси, жуйки, колу та нормальні сигарети.
Єдине, що мені не надто сподобалось - це фінал. Ну типу він мав би таким бути за законами жанру, навіть якщо книжка скоріше постьобує його. Але я якось пропустила той момент, коли герой зламався. Момент шантажу спецслужбами СРУ? Ну, може тоді, коли ця книга писалась, злив хоум відео в мережу міг бути страшилкою. У 2024 році, коли інтернет є скрізь і кожен може знайти там сіськи і піськи всіх можливих кольорів, форм та конфігурацій, є чітке розуміння того, що секс якогось пісайтєля з нікому не відомою мадам не має жодного шансу стати навіть п'ятихвилинною сенсацією. А більше нічого у страшних і всемогутніх комуняк на нього не було. Так що або автор не дотягнув мотивацію, або я провтикала якийсь тонкий психологічний момент. Нічого не виключаю.
August 5, 2025
«Рівне/Ровно»
Декілька років тому мала можливість бути присутньою на презентації ще не дописаної книги О. Ірванця «Ізмарагд княгини Несвіцької», відразу зрозуміла, що не моє. Але хотілось все ж таки дати шанс творчості досить-таки відомого в Україні автора.
Ці два твори хоч і видані в різний час, в 2002 та 2024 відповідно, мають низку схожих рис, і напевно це і є головна фішка творчості О. Ірванця. По-перше, вони дуже локальні, і навіть мені, людині з Рівного не зажди вдається асоціювати ті місця які автор згадує у творі. Старі і нові назви вулиць, політичні та культурні діячі місцевого рівня, рівненські анекдоти, можливо воно і добре, якщо публікуватися в газеті «Вечірнє Рівне» або «7 днів», але чи цікаво це для ширшої аудиторії?
По-друге, автор обирає центральною спорудою, якусь загальновідому пам’ятку у місті: театр, бібліотеку, музей.
По-третє, у творі обов’язково має бути ліфт, без нього ніяк.
Ідея роману «Рівне/Ровно» - цікава, поділ суспільства умовною «стіною» на радянофілів і прозахідних громадян відчутний навіть зараз. Але саме втілення цієї ідеї залишає бажати кращого. Сюжет просувається повільно та мляво, головний герой інфантильний, а його дії часто незрозумілі. Найбільше мені не сподобався «гімняний» авторський гумор, тут цілий набір: письменники Гімнюки, однокласниця Обля, каналізація і гумово-латексні протигівняні костюми, апарат «Д.У.П.А.». Слово «гімно» офіційно стає найбільш вживаним словом десь із середини книги і не покидає читача до кінця.
Чи змінилось би щось в моєму житті якби я не прочитала цю книгу? Так. Я б могла купити якусь книгу автора в майбутньому і витратити на неї гроші.
Декілька років тому мала можливість бути присутньою на презентації ще не дописаної книги О. Ірванця «Ізмарагд княгини Несвіцької», відразу зрозуміла, що не моє. Але хотілось все ж таки дати шанс творчості досить-таки відомого в Україні автора.
Ці два твори хоч і видані в різний час, в 2002 та 2024 відповідно, мають низку схожих рис, і напевно це і є головна фішка творчості О. Ірванця. По-перше, вони дуже локальні, і навіть мені, людині з Рівного не зажди вдається асоціювати ті місця які автор згадує у творі. Старі і нові назви вулиць, політичні та культурні діячі місцевого рівня, рівненські анекдоти, можливо воно і добре, якщо публікуватися в газеті «Вечірнє Рівне» або «7 днів», але чи цікаво це для ширшої аудиторії?
По-друге, автор обирає центральною спорудою, якусь загальновідому пам’ятку у місті: театр, бібліотеку, музей.
По-третє, у творі обов’язково має бути ліфт, без нього ніяк.
Ідея роману «Рівне/Ровно» - цікава, поділ суспільства умовною «стіною» на радянофілів і прозахідних громадян відчутний навіть зараз. Але саме втілення цієї ідеї залишає бажати кращого. Сюжет просувається повільно та мляво, головний герой інфантильний, а його дії часто незрозумілі. Найбільше мені не сподобався «гімняний» авторський гумор, тут цілий набір: письменники Гімнюки, однокласниця Обля, каналізація і гумово-латексні протигівняні костюми, апарат «Д.У.П.А.». Слово «гімно» офіційно стає найбільш вживаним словом десь із середини книги і не покидає читача до кінця.
Чи змінилось би щось в моєму житті якби я не прочитала цю книгу? Так. Я б могла купити якусь книгу автора в майбутньому і витратити на неї гроші.
This entire review has been hidden because of spoilers.
July 11, 2022
незважаючи на те, що я знаю кожне місце, згадане у цьому творі, це вже неактуально. моє не дуже мале, не дуже велике, надто середнє місто.
"запах — річ стійка саме через свою безтілесність."
"запах — річ стійка саме через свою безтілесність."
November 19, 2025
Думаю, що один раз прочитати варто, якщо сподобається анотація. Стиль письма автора доволі приємний, сюжет присутній. І якщо ви з міста Рівне, то вам зайде.
Displaying 1 - 14 of 14 reviews