Писати війну

by Ганна Улюра

Сьогодні ми у пошуках адекватних слів для позначення досвідів, що їх переживаємо. Є потреба порівняти війну, на якій і якою ми живемо, з тими, які лише бачили в кіно чи про які читали в новинах. Про кожну з воєн пишуть і чимало книжок, кожна війна набуває свого звучання, кожен автор виробляє свої смисли і руйнує уявлення про війну як про неперсоніфіковане абстрактне зло. І кожна війна вимагає своєї мови.
У цій книжці триває 17 воєн – сучасних, тих, що розгорталися або на зламі століть, або в XXI сторіччі. Авторка пише про твори, які популярні у своїх літературах і описують досвіди, про які, на жаль, рідко хочеться чути. Але хто зна, можливо, чужий досвід – проговорений, переосмислений – допоможе і нам подолати травматизм нашого, у нашій війні?

Genres: Nonfiction, Lit Crit

320 pages, Hardcover

First published January 1, 2023

Reviews

[Ярослава]

Для мене це - одне з найсильніших читацьких вражень минулого року, мені дуже сподобалося, як вибудувана книжка (від розповіді з перспективи жертв до розповіді з перспективи злочинців), я взагалі люблю, як пише Улюра, але свого часу не встигла написати розлогий відгук з цитатами, бо книжку буквально з'їв пес.

(От пес вдає, що в нього немає жодних підступних планів щодо книжки, а тільки щира читацька любов, але насправді він бреше, підступні плани в нього є:


Аж ось виклали минулорічне відео для Єстетів, де я трошки ділюся враженнями: тиць. І взагалі дуже раджу книжку.

[Данило Судин]

Заповідалося на хорошу книгу, але не склалося.
В книзі дуже потужний вступ, який пропонує новий погляд на літературу про війну: 1) слухати треба тих, хто війну пережив на власному досвіді, 2) не займати погляд сторонніх, бо часто це погляд катів та убивць, які відсторонено дивляться на страждання.

І після цього складного, але цікавого вступу, книжка йде зовсім іншим курсом. Ми читаємо про тексти, написані як тими, хто пережив війну, як і тими, хто навіть не бував в країні, де досі триває війна.

І структура книги працює проти неї самої. Замість розповідей про те, які ж прийоми та способи оповіді про війну, авторка розповідає про кожен твір окремо. Наче всюди є біографічна довідка про автора / авторку, історична довідка про війну, короткий переказ сюжету та авторських прийомів, але... Все виявляється до болю повторюваним. Ось основні мотиви творів про війну:
1) асбурд: війна - це асбурд
2) подорож: війна - це вимушена мандрівка
3) родина: війна - це звуження соціального світу до найближчих родичів

Власне, здається, все.

Тому на 201-ій сторінці я капітулював.

[морока · Rating 5 out of 5]

Я від самого початку не можу бути обʼєктивною, бо зізнаюся одразу – я абсолютна фанатка стилю письма пані Ганни. І цього разу це мене не підвело – у книзі відчувається постійна присутність авторки і це радше плюс. Весь процес читання більше походив на лекцію-розмову, але у дружньо-саркастичному стилі.

Остання фраза із книги, на мою думку, описує її повністю. Про «мораторій на “ми”». Чомусь спочатку здавалося, що ця книга ніби мусить запевнити, що далі все буде добре. Але, слава богині (всесвіту, авторці чи кому там ще) все абсолютно не так, бо це було б суцільною брехнею. Мені ця книга сказала, що далі буде важко, боляче і часом нестерпно, але далі таки буде.

p.s. ну і ще один показник вдалого читання для мене: після цієї книги зʼявився цілий список що варто почитати далі.

[Julia Yepifanova]

Потужний вступ.
Мапа гарячих точок Global Conflict Tracker знов розвертає мене обличчям до того, чому всім байдуже до чужих війн. Відповідь дуже проста - тому.
The Seven Moons of Maali Almeida - книжка, що я купила останньою, і перша книжка, про яку буде йтися у "Писати війну".
У мене були зависокі очікування.
Я пройшла цей текст до кінця, але мені від нього додалося лише більшої впевненості у тому, що не існує ніякої літератури саме про війну. Існує відверта брехня про війну. Існують розповіді про чиєсь життя поруч з війною. Існують прекрасні твори про жах і марність будь-якої війни, до яких неможливо доторкнутися поки живеш війною.

[Jane Rukas]

Мені не дуже був до вподоби стиль написання Улюри, та і вибір декількох книг здався трохи дивним, але я додала більшість творів до прочитання у майбутньому

[Yuliia Razinkova · Rating 3 out of 5]

Може я покладала занадто великі сподівання на цю книгу, до того ж це Улюра (глиба літературознавства!), але.... Це видання виглядає як дууууже детальний аналіз, буквально прерарування творів про війну. Але який сенс мені читати ці розбори, якщо я з самим творами не знайома 🤷 тож більш-менш мені було цікаво читати про Жадана, Жеребцову і Хоссейні (ну тому що їх тексти я читала раніше). Можливо я просто не ЦА

[Mila · Rating 3 out of 5]

Достатньо свіжа публіцистика (видана у 2023) “Писати війну” від Ганни Улюри – книжка, від якої я очікувала багато, але отримала мало. Книжка починається потужним вступом, але далі все скочується в звичайну переспівку з додаванням власної безцінної думки.
Чого я очікувала – огляду літератури про війну, з порівнянням які художні, літературні прийоми використовують автор_ки, аналізу тексту, аналізу авторської призми, через яку та чи інша війна подається.

Що я отримала – короткі статті з переказом біографій письменників та письменниць, та змісту книжок. А, також з бекграундом війн, про які автор_ки писали. Тільки тут є одна проблемка – у бекграунді достатньо багато помилок та неточностей, я не впевнена, якими джерелами користувалась авторка (приміром, ось цитата: “З 20 березня до 1 травня тривала фаза активних боїв, яка отримала назву операція “Шок і трепет” (згодом її перейменували у “Свободу Іраку”)”, але секундочку, шок і трепет – це військова стратегія, яка пишеться без лапок, а операція від початку називалась «Свобода Іраку»!).

Ця книжка мала великий потенціал, але показала лише переспівки з коментарями авторки, в яких дуже часто все ще просвічувалась совєтська свідомість (серйозно, коли ви вже погуглите слово “латиш” і зрозумієте, що жителі Латвії – то латвійці, а латиші – лише окрема народність, а не всі підряд громадяни цієї країни). Я сподівалась побачити тут дійсний аналіз, а отримала наскоро написану публіцистику, яка ще й сильно давила на емоції подекуди.

Окреме питання в мене до підбірки авторів та авторок, яких вирішила висвітлити в свойому опусі пані Ганна. При тому, що вона у вступі заявляє, що слухати треба людей, які пережили війну і не брати до уваги погляди сторонніх осіб, які могли б належати до агресорів у цьому конфлікті, далеко не всі книжки, про які вона пише, вкладаються в цей паттерн. Як то кажуть, добре бути патріотом закордоном, і десь третина цих книжок як раз від таких авторів. Вони не писали про свій досвід чи про свою війну. І я аж ніяк не забираю в них право писати подібні книги, бо все ж таки це історія їхньої країни, проте я не розумію, чому пані Ганна не постаралась знайти книжки від людей, які прожили це всередині, щоб порівняння різних поглядів було більш… рівнозначним? Найголовнішим WTF для мене тут стали книжки грузина про Абхазську війну (ще й написану російською), росіянки про Чеченські війни та українця про ефіопсько-ерітрейську війну. Тому що це книжки з погляду чужинців у цих місцинах, культурах і війнах, часом навіть – представників сторони загарбників. Знову ж таки, я абсолютно не заперечую їхнього досвіду, але повертаємося до початку цього абзацу та про те, яких книжок я очікувала побачити в цій книзі.

Інше моє питання до авторки – це чому оминули увагою Азію? Війни Китая, Японії, Кореї? Зрештою, В’єтнам. Якщо авторка вважає, що пост-колоніальні війни (якщо вона вже хотіла так на них зусередитися) були тільки в Європі, Африці та на Середньому Сході, то в мене для вас сюрприз-оголошення.

В принципі, книжку прочитати можна. Відкриєте для себе або нові історичні факти, або можливо навіть щось у список “до читання”. Проте я знову розчаровуюсь в українській публіцистиці – поки що ми беремо кількістю, а не якістю. А шкода.

[Vityska · Rating 5 out of 5]

Обожнюю читати Улюр, бо це наче балакаєш із дуже розумним іронічнмм співбесідником на дуже цікаву тему і постійно відкриваєш для себе щось нове . Рідкісне задоволення