What do you think?
Rate this book
Повітряна й тривожна книжка
Війна триває з 2014-го.
Та повномасштабне вторгнення росії в Україну 2022 року остаточно поділило наші життя на до і після. Тепер ми завжди маємо вдома запас води, консервів і локшини швидкого приготування. Миємо голову не тоді, коли треба, а поки є вода й електрика. Майже не послуговуємося ліфтом, але мало не щодня користуємося свічками й так званим правилом двох стін. Робота стала рятівною рутиною, теплі зручні речі — персональним «бомбосховищем», а червона помада чи манікюр — нагадуванням про звичне життя. У «Повітряній тривожній книжці» авторка з позиції власного досвіду описує реалії міста часів війни. І те, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Ми стали відвертішими, різкішими й водночас значно сильнішими. «Як колись» уже ніколи не буде, але точно настане «після перемоги».
Та повномасштабне вторгнення росії в Україну 2022 року остаточно поділило наші життя на до і після. Тепер ми завжди маємо вдома запас води, консервів і локшини швидкого приготування. Миємо голову не тоді, коли треба, а поки є вода й електрика. Майже не послуговуємося ліфтом, але мало не щодня користуємося свічками й так званим правилом двох стін. Робота стала рятівною рутиною, теплі зручні речі — персональним «бомбосховищем», а червона помада чи манікюр — нагадуванням про звичне життя. У «Повітряній тривожній книжці» авторка з позиції власного досвіду описує реалії міста часів війни. І те, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Ми стали відвертішими, різкішими й водночас значно сильнішими. «Як колись» уже ніколи не буде, але точно настане «після перемоги».
- GenresUkrainian LiteratureWar
192 pages, Hardcover
Published January 1, 2023
5 people are currently reading
69 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 22 of 22 reviews
November 10, 2023
Це водночас і дуже сумна, але й дуже підтримуюча книжка, яка несе в собі правду про життя в тилу в час війни, але й багато світла. Дуже люблю рефлексії Ірини Славінської і читатиму все, що вона напише. І дуже хотілось би, аби її переклали на багато мов!
«Після 24 лютого стало важливим те, що допомагало тримати рамку нормальності. Хоча яка може бути нормальність під звуки прильотів?»
«Ворог не переможе, допоки не забере мене в мене. Допоки я маю змогу відчувати себе у власній шкірі.»
«Можливо, цей текст- замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.»
«Після 24 лютого стало важливим те, що допомагало тримати рамку нормальності. Хоча яка може бути нормальність під звуки прильотів?»
«Ворог не переможе, допоки не забере мене в мене. Допоки я маю змогу відчувати себе у власній шкірі.»
«Можливо, цей текст- замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.»
October 23, 2023
Книга нашої реальності - тут і про тривожний рюкзак, і про життя під час блекауту і Новий Рік під обстріли.
Добре, якби цю книгу переклали різними мовами та роздавали іноземцям
"24 лютого в ті дні ще було майбутнім - у нього не хотілось вірити, проте воно вже бриніло"
"У кожної з ракет є імена знайомих киян та киянок, які в кращому разі просто її бачили, в гіршому - від неї загинули. У цьому спектрі ми проживаємо кожну з повітряних тривог"
💔
Добре, якби цю книгу переклали різними мовами та роздавали іноземцям
"24 лютого в ті дні ще було майбутнім - у нього не хотілось вірити, проте воно вже бриніло"
"У кожної з ракет є імена знайомих киян та киянок, які в кращому разі просто її бачили, в гіршому - від неї загинули. У цьому спектрі ми проживаємо кожну з повітряних тривог"
💔
July 6, 2024
Ессеї Ірини Славнської - як дружня розмова на складні теми. Авторці вдалося добрати спокійний і виважений голос для розповіді про війну. У книжці багато побуту, і це для мене, дуже цінні моменти. Маленькі нитки контакту з досвідом, якого в мене не було
October 15, 2023
Іноді ця реальність для мене надмірна.
Книжка-свідчення життя під час війни, але не на окупованих територіях чи на полі бою, а у Києві, що не менш важливо. Вона складається з коротких історій на різні теми - тривожний рюкзак, тривоги, світло, і тд. Авторка ділиться власними думками, роздумами і відчуттями.
Мені здається, що вона є хорошим свідченням нашої реальності і потім буде як спогад, який вдалося так детально зафіксувати.
Зараз її важко читати, бо війна все ще йде і всі ці реалії нікуди не ділися, на жаль.
Поки я пишу ці слова, хтось загинув. Поки я обідаю з колегою, хтось загинув. Поки триває моя презентація книжки в книгарні, хтось загинув. Поки я в ефірі працюю перед мікрофоном, хтось загинув. Усі ці мої дії можливі в принципі тільки тому, що хтось ціною свого життя захищає може життя, наші життя.
Укриттями за ці місяці могли стати й геть не бетонні та геть не підземні приміщення. Хтось ховався у своєму внутрішньому світі - і стратегії тут незліченні злість або пошук позитиву, нескінченне волонтерство або зосередженість суто на власних потребах.
Зрештою, першу зірку найкраще видно саме в темному-темному місті, де немає електрики й де прихилилося небо.
У рюкзак не можна пакувати відчуття дому.
Дім там, де я.
March 4, 2025
Тут особливо немає чого говорити.
Це просто наші "спільні" спогади про 2022.
Можливо колись нам знадобиться допомога у пригадуванні цих подій, але зараз це все ще свіже.
Мені здається що її незле перекласти різними мовами. Вона для звичайних людей дуже помічна.
Ну і звісно для майбутніх поколінь українців.
Це просто наші "спільні" спогади про 2022.
Можливо колись нам знадобиться допомога у пригадуванні цих подій, але зараз це все ще свіже.
Мені здається що її незле перекласти різними мовами. Вона для звичайних людей дуже помічна.
Ну і звісно для майбутніх поколінь українців.
October 12, 2025
Ірина Славінська — Повітряна й Тривожна Книжка
Це не огляд, а чисто моя маленька історія про початок повномасштабки. Так багато хочеться розповісти, але не певен, що воно потрібно чи комусь взагалі цікаво. Не всім історіям судилося бути почутими.
Початок 24 лютого 2022 року у кожного з нас був одним, але при цьому він був у кожного свій. Хтось біжав в укриття, хтось в магазин, хтось на роботу, хтось вже стояв в заторі, намагаючись біжати від війни в інші міста та країни, а хтось не встиг навіть і прокинутися від дзвінка телефону та почути «Як ти? Війна почалась….»
Ми з дружиною початок бомбування взагалі не почули. Міцний сон, хулє😅 На обох смартфонах було по декілька десятків пропущених дзвінків і повідомлень. Мені стало відомо, що треба їхати в офіс і забирати гроші, тому що компанія вирішила на деякий період зі всіма розрахуватися, а вирішувати як бути далі — то вже потім.
Я вдягнувся, начепив поясню сумку для готівки. Надивившись який безад відбувається в інших країнах під час революцій, демонстрацій і всього іншого, вирішив, що треба якось себе убезпечити в цьому плані. Шоб не було нічого зайвого на мені. Шоб виглядав обірванцем, який тільки шукає кого ги гопнуть😁 Не знаю чи потрібно воно було дійсно, але добрався я до офісу і обратно додому нормально і без пригод. От тільки періодично було чутно як вибухає небо, а поодинокі вибухові хвилі відчувалися ріденьким в поки що сухих штанях. І навіть попри цей страх не повернутися додому, було прийнято рішення, що треба дуже швидко біжати в Ашан та набирати найважливіше і те, що можна їсти навіть в укритті або без світла. Хто знає….може вийшовши з укриття я завтра не побачу вулиці.
І мені так не подобалося укриття та його сирість, що долею було вирішено мене там залишити на якийсь час — через декілька днів після початку повномасштабки, коли біжав по сходах під звуки вибухів, полетів по них перевертом, підвернувши ногу так неприємно, що подумав, що перелом. Може то він і був. Я досі не знаю.
Ірина пише в своїй книжці, що в 90-х для дітей віялові вимкнення світла були за радість. Сімʼя вся збирається, спілкуються, гуртуються, домашку не треба робити, так як нічого не видно, запалюються свічки і через це кімната виглядає, ніби в американських фільмах, коли показують чийсь дєнрік.
Отак і в мене вийшло. Коли розумів, що отакий піснєц твориться, вирішив ввімкнути в собі максимальну дитину, яка занурюється в контент і жує бутери з ковбасою, запиваючи колою — в звичайні дні батьки такого б не дозволили, але ж тут патова ситуація — хоч якось треба харчуватись.
Дуже швидко адаптувався до відключень, почав розуміти алгоритм відключень, тому що графік з нами взагалі не співпадав. Домівка кутова, тому вимикали в один час, а писали інший😅
Термосів ніколи в мене не було, але саме цього року було парочку подарунків на руках і те, що змогли розтащити з минулого офісу (за згодою власників) — дві 0.5 похідні термосні пляшки. Як же вони врятували під час відключень, коли треба зберігти гарячу воду на наступний день. І як же в мене багато тепер ліхтариків😅 З одним йдеш і світиш собі попереду, а в іншій руці червоний спалах для ідентифікації обʼєкта на дорозі — на пішохідних переходах для автомобілістів.
Ірині хочу подякувати за той вир емоцій, який виник під час читання книжки. Оця ретроспектива мені була дуже потрібна. І саме зараз.
У нас спільний початок, різний розвиток подій, проте спільне майбутнє. Тримаймося одне за одного💪
А щоб дохло більше росні, підтримайте збір Стерненка на Русоріз або Шахедоріз.
Це не огляд, а чисто моя маленька історія про початок повномасштабки. Так багато хочеться розповісти, але не певен, що воно потрібно чи комусь взагалі цікаво. Не всім історіям судилося бути почутими.
Початок 24 лютого 2022 року у кожного з нас був одним, але при цьому він був у кожного свій. Хтось біжав в укриття, хтось в магазин, хтось на роботу, хтось вже стояв в заторі, намагаючись біжати від війни в інші міста та країни, а хтось не встиг навіть і прокинутися від дзвінка телефону та почути «Як ти? Війна почалась….»
Ми з дружиною початок бомбування взагалі не почули. Міцний сон, хулє😅 На обох смартфонах було по декілька десятків пропущених дзвінків і повідомлень. Мені стало відомо, що треба їхати в офіс і забирати гроші, тому що компанія вирішила на деякий період зі всіма розрахуватися, а вирішувати як бути далі — то вже потім.
Я вдягнувся, начепив поясню сумку для готівки. Надивившись який безад відбувається в інших країнах під час революцій, демонстрацій і всього іншого, вирішив, що треба якось себе убезпечити в цьому плані. Шоб не було нічого зайвого на мені. Шоб виглядав обірванцем, який тільки шукає кого ги гопнуть😁 Не знаю чи потрібно воно було дійсно, але добрався я до офісу і обратно додому нормально і без пригод. От тільки періодично було чутно як вибухає небо, а поодинокі вибухові хвилі відчувалися ріденьким в поки що сухих штанях. І навіть попри цей страх не повернутися додому, було прийнято рішення, що треба дуже швидко біжати в Ашан та набирати найважливіше і те, що можна їсти навіть в укритті або без світла. Хто знає….може вийшовши з укриття я завтра не побачу вулиці.
І мені так не подобалося укриття та його сирість, що долею було вирішено мене там залишити на якийсь час — через декілька днів після початку повномасштабки, коли біжав по сходах під звуки вибухів, полетів по них перевертом, підвернувши ногу так неприємно, що подумав, що перелом. Може то він і був. Я досі не знаю.
Ірина пише в своїй книжці, що в 90-х для дітей віялові вимкнення світла були за радість. Сімʼя вся збирається, спілкуються, гуртуються, домашку не треба робити, так як нічого не видно, запалюються свічки і через це кімната виглядає, ніби в американських фільмах, коли показують чийсь дєнрік.
Отак і в мене вийшло. Коли розумів, що отакий піснєц твориться, вирішив ввімкнути в собі максимальну дитину, яка занурюється в контент і жує бутери з ковбасою, запиваючи колою — в звичайні дні батьки такого б не дозволили, але ж тут патова ситуація — хоч якось треба харчуватись.
Дуже швидко адаптувався до відключень, почав розуміти алгоритм відключень, тому що графік з нами взагалі не співпадав. Домівка кутова, тому вимикали в один час, а писали інший😅
Термосів ніколи в мене не було, але саме цього року було парочку подарунків на руках і те, що змогли розтащити з минулого офісу (за згодою власників) — дві 0.5 похідні термосні пляшки. Як же вони врятували під час відключень, коли треба зберігти гарячу воду на наступний день. І як же в мене багато тепер ліхтариків😅 З одним йдеш і світиш собі попереду, а в іншій руці червоний спалах для ідентифікації обʼєкта на дорозі — на пішохідних переходах для автомобілістів.
Ірині хочу подякувати за той вир емоцій, який виник під час читання книжки. Оця ретроспектива мені була дуже потрібна. І саме зараз.
У нас спільний початок, різний розвиток подій, проте спільне майбутнє. Тримаймося одне за одного💪
А щоб дохло більше росні, підтримайте збір Стерненка на Русоріз або Шахедоріз.
December 25, 2025
Думаю, такі книжки варто писати зараз, щоб наступні покоління знали та розуміли, з чим нам довелося стикнутися через росію. Щоб памʼять не стерлась, щоб не виховували «какіхразніц», щоб берегли традиції та знали, за що і чому стільки втрат.
Читаючи, розумієш, що це ще не кінець, хроніка подій продовжується і ми вже ніколи не зможемо побачити Асканію Нову та Кінбурнську косу в колишньому вигляді, як мріє авторка.
Це дійсно текст-обійми спільного досвіду. Цінно
Читаючи, розумієш, що це ще не кінець, хроніка подій продовжується і ми вже ніколи не зможемо побачити Асканію Нову та Кінбурнську косу в колишньому вигляді, як мріє авторка.
Це дійсно текст-обійми спільного досвіду. Цінно
October 14, 2023
«Без адекватної пам’яті «після війни» не настане».
Якщо ця книжка не загубиться серед безлічі літописів війни, її цінність буде зростати. Рефлексії авторки і увага до деталей, до змін у найменших нюансах побуту, будуть дуже цікавими і важливими на відстані, коли ми всі про це трохи забудемо, а наші діти не знатимуть взагалі. Вже зараз її варто читати іноземцям.
🎙Про магію радіо, і про роботу на радіо під час війни, і про нові навички, і про те, як робота рятує психіку. Про зміну ставлення до одягу, напоїв, звичок, запахів, і ще безліч важливих дрібниць, які зазнали трансформацій. Досвід повернення до читання після шоку перших місяців.
Повний відгук тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Якщо ця книжка не загубиться серед безлічі літописів війни, її цінність буде зростати. Рефлексії авторки і увага до деталей, до змін у найменших нюансах побуту, будуть дуже цікавими і важливими на відстані, коли ми всі про це трохи забудемо, а наші діти не знатимуть взагалі. Вже зараз її варто читати іноземцям.
🎙Про магію радіо, і про роботу на радіо під час війни, і про нові навички, і про те, як робота рятує психіку. Про зміну ставлення до одягу, напоїв, звичок, запахів, і ще безліч важливих дрібниць, які зазнали трансформацій. Досвід повернення до читання після шоку перших місяців.
Повний відгук тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
December 23, 2023
Такі важливі і болючі книги повинні бути. Деякі друзі мої не готові ще до них, бо ще дуже боляче, я читала і плакала на деяких сторінках, бо ситуації були щемкі, дуже знайомі. Це наш спільний біль. (Цікавий момент, але дуже прикрий: знайома виїжджала з України на початку війни, нещодавно повернулася, і цю книгу розкритикувала, бо нічого не зрозуміло їй, навіть половини не прочитала і кинула. От тому порада: якщо хтось не переживає війну разом з Україною і в Україні, то , скоріш за все, їм не зрозуміла буде книга. Звісно, будуть виключення і комусь із виїхавших сподобається.)
July 2, 2024
Думаю, що цю книжку я прочитала трохи зарано. Її було б добре відкласти "настоятися" на кілька десятків років, розповідати друзям з-за кордону про побут в часі війни. Але зараз, коли світло вимкнули, все описане й досі дуже актуальне, в мене неочікувано зʼявляється деяке роздратування — чому ми вже починаємо рефлексувати про воєнні будні, якщо ми не можемо передбачити навіть найближчого майбутнього.
Питання собі на подумати.
Питання собі на подумати.
May 8, 2024
Прочитала на одному подиху. Нарешті книга, яка була мені так потрібна. Нарешті хтось висловим на папері мої думки та переживання.
«Можливо, цей текст - замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.»
«Така моя зона комфорту - територія в межах державного кордону України 1991 року.»
«В умовах російської агресії проти України відчуття дому може обмежуватися дуже простим та складним водночас завданням - залишатися живою. Тому що дім там, де я.»
«Навіть у найстрашніші дні, навіть на окупованих українських землях люди знаходили сили та снагу для того, щоб розвести вогнище та зварити ранкову каву - звичний ритуал, якого не хотілося відпускати, попри обстріли, брак світла, води й опалення.»
«Одеса, Дніпро, Черкаси, Кропивницький, Вінниця чи Київ не знають, що таке справжня війна, бо там спокійно. Але що таке справжня війна? Але що таке спокійно?»
«Погано втрачати можливість вилітати з рідних аеропортів, де знаєш кожен куточок. І погано втрачати мобільність і час, постійно зациклюючись на думці, що додому буде складно повертатися, якщо раптом щось станеться.»
«Можливо, цей текст - замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.»
«Така моя зона комфорту - територія в межах державного кордону України 1991 року.»
«В умовах російської агресії проти України відчуття дому може обмежуватися дуже простим та складним водночас завданням - залишатися живою. Тому що дім там, де я.»
«Навіть у найстрашніші дні, навіть на окупованих українських землях люди знаходили сили та снагу для того, щоб розвести вогнище та зварити ранкову каву - звичний ритуал, якого не хотілося відпускати, попри обстріли, брак світла, води й опалення.»
«Одеса, Дніпро, Черкаси, Кропивницький, Вінниця чи Київ не знають, що таке справжня війна, бо там спокійно. Але що таке справжня війна? Але що таке спокійно?»
«Погано втрачати можливість вилітати з рідних аеропортів, де знаєш кожен куточок. І погано втрачати мобільність і час, постійно зациклюючись на думці, що додому буде складно повертатися, якщо раптом щось станеться.»
October 21, 2025
Це книжка, яку не ковтаєш за вечір. Її читають повільно, як глибоку розмову із собою. Вона болить, але водночас заспокоює.
В цій книзі багато тиші, повітря й думок, які не дають спокою. Через строки відчуваєш,що тривога живе поруч із ніжністю, страх — поруч із любов’ю.
Про життя, що триває, навіть коли навколо війна. Про дім, пам’ять, звички — і про силу залишатися людяною.
В цій книзі багато тиші, повітря й думок, які не дають спокою. Через строки відчуваєш,що тривога живе поруч із ніжністю, страх — поруч із любов’ю.
Про життя, що триває, навіть коли навколо війна. Про дім, пам’ять, звички — і про силу залишатися людяною.
June 30, 2024
Це чудова книга для тих, хто хоче оживити спогади та відчуття, які здаються забутими після 2022 року. Авторка майстерно відтворює думки і емоції, відображаючи їх з вражаючою точністю. Рекомендую читати цей твір обережно, адже деякі моменти можуть бути надзвичайно болючими. Потрібно дати собі час на осмислення пережитого.
Цитати:
• Але я справді розумію, навіщо триматися за звичні жести буденності: вони мають здатність повернути тобі тебе, створити враження (чи ілюзію?) контролю над власним життям. [стр.8]
• Ворог не переможе, допоки не забере мене в мене. Допоки я маю змогу відчувати себе у власній шкірі. [стр.9]
• писала Сімона де Бовуар, існує погляд на себе ніби ззовні, збоку [стр.10]
• Ворогам байдуже, які ми, — вони просто прагнуть знищити нас, фізично й морально [стр.10]
• Кожен день пронизаний такими суперечностями, певними дихотоміями. Колись здавалося, що цим суперечностям не гоже бути в парі, позаяк у часи війни — страшні — ми мусимо тільки боротися та страждати. Проте, поки ми живі, проживаємо так багато досвідів, де з журбою радість обнялась. В укритті, крім страху, можна відчувати неймовірну близькість, вдячність, любов. Звуки вибухів поряд із домом змушують серце калатати, вилітати з грудей, та обійми коханої людини дарують трохи спокою і впевненості [стр.24]
• Незабутня наївність довоєнного Києва. [стр.30]
• У рюкзак не можна спакувати відчуття дому. Проте рюкзак легко перетворюється на дім, що його носимо за плечима, тримаючись за кожну дрібничку, яку вдалося прихопити з оселі [стр.35]
• В умовах російської агресії проти України відчуття дому може обмежуватися дуже простим та складним водночас завданням — залишатися живою. Тому що дім там, де я. [стр.36]
• Довоєнна маєчка з мереживом — під фліскою воєнного часу. [стр.38]
• Довоєнна я любила не знати, де ховатися в разі російських обстрілів. [стр.38]
• Такою стала моя перша зустріч особистого з політичним і перший досвід дитячої антипатії до дорослої людини через відсутність ідеологічних збігів [стр.45]
• Пригадую вечір у довоєнній Україні, коли ми говорили про особливості мови. Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють — це щось із розряду компліментів у стилі «розумна, як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині багатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським — колонізованим і приборканим — є хіба що простір чуттєвості, без територіальних зазіхань на простір інтелектуального. Милі красиві дикуни, котрі гарно співають і добрі в любові, — про поінформовану згоду тут ніхто не питав би [стр.49]
• Імперія не дає колонії права на зрілість і думку. В мить дозрівання колонізованої «дитини» імперія іде в атаку [стр.50]
• У кожної з ракет є імена знайомих киян і киянок, які в кращому разі просто її бачили, а в гіршому — від неї загинули. [стр.54]
• Цікаво, як працюють рідні стіни [стр.60]
• якщо прилітає, поки ти вдома, а не десь далеко, на серці якось спокійніше [стр.60]
• В усіх незрозумілих ситуаціях треба помити голову. Особливо якщо почалася повітряна тривога, а вдома поки ще є електрика й вода: після появи російських ракет в українському небі доступу до цих життєвих благ певний час може не бути. [стр.62]
• навіть в умовах війни людина прагне залишатися кращою версією себе, наприклад чисто вимитою. [стр.63]
• Але витає в цьому якась дуже повітряна й майже поверхова думка — про те, що все гаразд, поки мовить радіо. А воно працює, допоки є кому тримати прямий ефір. [стр.74]
• Укриттями за ці місяці могли стати й геть не бетонні та геть не підземні приміщення. Хтось ховався у своєму внутрішньому світі — і стратегії тут незліченні: злість або пошук позитиву, нескінченне волонтерство або зосередженість суто на власних потребах [стр.75]
• Я виросла в родині, де не вміють відпочивати. Ми всі звикли до того, що найкращий відпочинок — це зміна виду діяльності. Якщо втомилася робити уроки — поприбирай, якщо важко прибирати — піди на прогулянку, можна зарахувати за спорт [стр.80]
• Мій особистий вибір — зовнішня трансляція спокою та надії, тому що можливість чути та знати новини дає можливість приймати більш обґрунтовані рішення. Веселощі точно не були доречними, проте трохи світла в голосі ще нікому не завадило [стр.85]
• Можливо, саме тому влітку я знову час від часу стала слухати музику — така собі втеча від новин. Проте досі складно ходити містом у навушниках. Треба чути простір навколо, щоб не проґавити звуків сирен або вибухів. Один зі способів життя після перемоги — можливість гуляти й не вслухатися в реальність. [стр.88]
• диригент Юрій Керпатенко як привід повідати про Миколу Куліша, перебільшеність міфу про нібито російськомовний регіон Херсонщину, а також нагода поміркувати про світ класичної музики — вона зовсім не «поза політикою», бо відмова грати умовного Чайковського на концерті в окупованому росіянами місті призводить до розстрілу непокірного українського митця крізь двері його власної квартири. [стр.101]
• Фронт і без того доволі насич��не місце, війни достатньо, не варто додавати ще й боротьбу з бюрократичними бар’єрами. [стр.102]
• Навіть у часи війни люди живуть у різних реальностях — кожному дісталася своя власна міра та мірка. [стр.103]
• Буття вдома — це розкіш говорити та слухати без перекладу. Дім — це власні внутрішні відчуття, а не лише стіни чи дах. Це те, що допомагає повернути собі себе [стр.113]
• Що таке дім? Можливо, це запах — наприклад, гостюючи в батьків я завжди впізнаю його. У дитинстві я жартувала: «Пахне, як батон». Хоча це, звичайно, зовсім не він. А що? Не знаю. Можливо, запах книжок, особливо найстарших мешканців бібліотеки. А ще килим, поліроль для меблів, пиріжки, яблука… і щось іще, невловиме. Можливо, любов [стр.108]
• Я навіть не думала, що поєднання смаку, дотику, кольору й запаху може бути таким цінним у дні війни. [стр.110]
• Проте дивно говорити про затишок або відсутність страху темряви у воєнні дні, коли все місто, як і вся країна, регулярно занурюється в морок і коли наші захисниці та захисники на фронті живуть у такій самій темряві, але без теплих стін і канап. З іншого боку, тільки вдома мені комфортно. [стр.110]
• Звучить страшно, але моменти горя можуть навіть пробуджувати апетит, адже їжею чи іншими чуттєвими досвідами — проявами життя — ми ніби мріємо про змогу спробувати побороти смерть [стр.120]
• Я усвідомила цінність довірливих розмов із тими, кого люблю. І навчилася довіряти тим, із ким раніше була менш знайома або й зовсім не знайома. Знати, що всі вони живі, — найкраще дозвілля. Чути їхні голоси — найкраще дозвілля. Знати, що мене підхоплять, якщо впаду, — неоціненно. Це й дозволяє час від часу зупинятися для перепочинку. [стр.121]
• Маріупольський театр у грудні 2022 року затуляє банер із портретами Пушкіна й Достоєвського. Найліпша ілюстрація тези про те, як росіяни перетворюють свою культуру на зброю. Найкраща відповідь на запитання про те, до чого тут Пушкін, Достоєвський, Толстой і Чайковський і як вони пов’язані з цією війною. Безпосередньо. Навіть якщо вони не стріляють, саме їх використовують як камуфляж, що приховує російські воєнні злочини [стр.139]
• Бували дні, коли я намагалася досягнути тільки одного: щосили пробувала відчути себе трохи живою. [стр.145]
• Тепер я добре розумію, чому в романах про війну регулярно можна натрапити на сцени спільних трапез, концертів, вистав і навіть танців. Це не бенкет під час чуми — це миті, коли можна відсунути вбік свій страх, удати, що його нема, почуватися живими. [стр.151]
• Насправді це про зміну пріоритетів, адже терміновим [стр.153]
• тепер є лише одне завдання — не загинути, усе інше на цьому тлі другорядне. [стр.154]
• сміємося. «Почему хохлы ржут?» — дуже популярне запитання в російських телеграм-каналах, коментарях до дописів у соцмережах, публікаціях у твітері [стр.157]
• Тому що страшно, але ми не боїмося. І тому, що навіть в умовах війни ми почуваємося живими, — згадуючи всіх наших мертвих. [стр.157]
Цитати:
• Але я справді розумію, навіщо триматися за звичні жести буденності: вони мають здатність повернути тобі тебе, створити враження (чи ілюзію?) контролю над власним життям. [стр.8]
• Ворог не переможе, допоки не забере мене в мене. Допоки я маю змогу відчувати себе у власній шкірі. [стр.9]
• писала Сімона де Бовуар, існує погляд на себе ніби ззовні, збоку [стр.10]
• Ворогам байдуже, які ми, — вони просто прагнуть знищити нас, фізично й морально [стр.10]
• Кожен день пронизаний такими суперечностями, певними дихотоміями. Колись здавалося, що цим суперечностям не гоже бути в парі, позаяк у часи війни — страшні — ми мусимо тільки боротися та страждати. Проте, поки ми живі, проживаємо так багато досвідів, де з журбою радість обнялась. В укритті, крім страху, можна відчувати неймовірну близькість, вдячність, любов. Звуки вибухів поряд із домом змушують серце калатати, вилітати з грудей, та обійми коханої людини дарують трохи спокою і впевненості [стр.24]
• Незабутня наївність довоєнного Києва. [стр.30]
• У рюкзак не можна спакувати відчуття дому. Проте рюкзак легко перетворюється на дім, що його носимо за плечима, тримаючись за кожну дрібничку, яку вдалося прихопити з оселі [стр.35]
• В умовах російської агресії проти України відчуття дому може обмежуватися дуже простим та складним водночас завданням — залишатися живою. Тому що дім там, де я. [стр.36]
• Довоєнна маєчка з мереживом — під фліскою воєнного часу. [стр.38]
• Довоєнна я любила не знати, де ховатися в разі російських обстрілів. [стр.38]
• Такою стала моя перша зустріч особистого з політичним і перший досвід дитячої антипатії до дорослої людини через відсутність ідеологічних збігів [стр.45]
• Пригадую вечір у довоєнній Україні, коли ми говорили про особливості мови. Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють — це щось із розряду компліментів у стилі «розумна, як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині багатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським — колонізованим і приборканим — є хіба що простір чуттєвості, без територіальних зазіхань на простір інтелектуального. Милі красиві дикуни, котрі гарно співають і добрі в любові, — про поінформовану згоду тут ніхто не питав би [стр.49]
• Імперія не дає колонії права на зрілість і думку. В мить дозрівання колонізованої «дитини» імперія іде в атаку [стр.50]
• У кожної з ракет є імена знайомих киян і киянок, які в кращому разі просто її бачили, а в гіршому — від неї загинули. [стр.54]
• Цікаво, як працюють рідні стіни [стр.60]
• якщо прилітає, поки ти вдома, а не десь далеко, на серці якось спокійніше [стр.60]
• В усіх незрозумілих ситуаціях треба помити голову. Особливо якщо почалася повітряна тривога, а вдома поки ще є електрика й вода: після появи російських ракет в українському небі доступу до цих життєвих благ певний час може не бути. [стр.62]
• навіть в умовах війни людина прагне залишатися кращою версією себе, наприклад чисто вимитою. [стр.63]
• Але витає в цьому якась дуже повітряна й майже поверхова думка — про те, що все гаразд, поки мовить радіо. А воно працює, допоки є кому тримати прямий ефір. [стр.74]
• Укриттями за ці місяці могли стати й геть не бетонні та геть не підземні приміщення. Хтось ховався у своєму внутрішньому світі — і стратегії тут незліченні: злість або пошук позитиву, нескінченне волонтерство або зосередженість суто на власних потребах [стр.75]
• Я виросла в родині, де не вміють відпочивати. Ми всі звикли до того, що найкращий відпочинок — це зміна виду діяльності. Якщо втомилася робити уроки — поприбирай, якщо важко прибирати — піди на прогулянку, можна зарахувати за спорт [стр.80]
• Мій особистий вибір — зовнішня трансляція спокою та надії, тому що можливість чути та знати новини дає можливість приймати більш обґрунтовані рішення. Веселощі точно не були доречними, проте трохи світла в голосі ще нікому не завадило [стр.85]
• Можливо, саме тому влітку я знову час від часу стала слухати музику — така собі втеча від новин. Проте досі складно ходити містом у навушниках. Треба чути простір навколо, щоб не проґавити звуків сирен або вибухів. Один зі способів життя після перемоги — можливість гуляти й не вслухатися в реальність. [стр.88]
• диригент Юрій Керпатенко як привід повідати про Миколу Куліша, перебільшеність міфу про нібито російськомовний регіон Херсонщину, а також нагода поміркувати про світ класичної музики — вона зовсім не «поза політикою», бо відмова грати умовного Чайковського на концерті в окупованому росіянами місті призводить до розстрілу непокірного українського митця крізь двері його власної квартири. [стр.101]
• Фронт і без того доволі насич��не місце, війни достатньо, не варто додавати ще й боротьбу з бюрократичними бар’єрами. [стр.102]
• Навіть у часи війни люди живуть у різних реальностях — кожному дісталася своя власна міра та мірка. [стр.103]
• Буття вдома — це розкіш говорити та слухати без перекладу. Дім — це власні внутрішні відчуття, а не лише стіни чи дах. Це те, що допомагає повернути собі себе [стр.113]
• Що таке дім? Можливо, це запах — наприклад, гостюючи в батьків я завжди впізнаю його. У дитинстві я жартувала: «Пахне, як батон». Хоча це, звичайно, зовсім не він. А що? Не знаю. Можливо, запах книжок, особливо найстарших мешканців бібліотеки. А ще килим, поліроль для меблів, пиріжки, яблука… і щось іще, невловиме. Можливо, любов [стр.108]
• Я навіть не думала, що поєднання смаку, дотику, кольору й запаху може бути таким цінним у дні війни. [стр.110]
• Проте дивно говорити про затишок або відсутність страху темряви у воєнні дні, коли все місто, як і вся країна, регулярно занурюється в морок і коли наші захисниці та захисники на фронті живуть у такій самій темряві, але без теплих стін і канап. З іншого боку, тільки вдома мені комфортно. [стр.110]
• Звучить страшно, але моменти горя можуть навіть пробуджувати апетит, адже їжею чи іншими чуттєвими досвідами — проявами життя — ми ніби мріємо про змогу спробувати побороти смерть [стр.120]
• Я усвідомила цінність довірливих розмов із тими, кого люблю. І навчилася довіряти тим, із ким раніше була менш знайома або й зовсім не знайома. Знати, що всі вони живі, — найкраще дозвілля. Чути їхні голоси — найкраще дозвілля. Знати, що мене підхоплять, якщо впаду, — неоціненно. Це й дозволяє час від часу зупинятися для перепочинку. [стр.121]
• Маріупольський театр у грудні 2022 року затуляє банер із портретами Пушкіна й Достоєвського. Найліпша ілюстрація тези про те, як росіяни перетворюють свою культуру на зброю. Найкраща відповідь на запитання про те, до чого тут Пушкін, Достоєвський, Толстой і Чайковський і як вони пов’язані з цією війною. Безпосередньо. Навіть якщо вони не стріляють, саме їх використовують як камуфляж, що приховує російські воєнні злочини [стр.139]
• Бували дні, коли я намагалася досягнути тільки одного: щосили пробувала відчути себе трохи живою. [стр.145]
• Тепер я добре розумію, чому в романах про війну регулярно можна натрапити на сцени спільних трапез, концертів, вистав і навіть танців. Це не бенкет під час чуми — це миті, коли можна відсунути вбік свій страх, удати, що його нема, почуватися живими. [стр.151]
• Насправді це про зміну пріоритетів, адже терміновим [стр.153]
• тепер є лише одне завдання — не загинути, усе інше на цьому тлі другорядне. [стр.154]
• сміємося. «Почему хохлы ржут?» — дуже популярне запитання в російських телеграм-каналах, коментарях до дописів у соцмережах, публікаціях у твітері [стр.157]
• Тому що страшно, але ми не боїмося. І тому, що навіть в умовах війни ми почуваємося живими, — згадуючи всіх наших мертвих. [стр.157]
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 22, 2024
Найперше, що хочу зауважити, як дизайн палітурки передає настрій (вайб, флер) книги! Власне, книга, авторка, ноутбук і піджак… І все це на фоні висоток міста 🏙️.
Ірина Славінська пише про свій досвід пережитого після 24 лютого, як пакувала «рюкзак готовності», які речі «зазимляли», як вперше після повномасштабного поїхала закордон, наскільки це було тривожно.
👉🏻 Про те, що рятувало під час обстрілів, про улюблену роботу — радіо, про родину та друзів, про життя, яке вже точно не буде таке, «як колись».
Про відчуття дому, про книги та музику; про базові потреби, манікюр і зафарбовані корені, як згадка про нормальне життя…
📖 Про читання книг у коридорі, поміж двох стін, під час повітряної тривоги, роботи ППО; про неготовність комунальних укриттів і як облаштували суперлюкс укриття-студію на роботі.
Загалом, книжка мені сподобалося, я ще й недавно дивилася інтерв'ю із авторкою на ютуб-каналі «Сенс», тому видання мені підсилило враження від постаті Ірини Славінської!
❤️🔥 Тож — рекомендую і книжку, і інтерв'ю, а ще можна стежити за ефірами пані Ірини на «Радіо Культура» ✨.
Ірина Славінська пише про свій досвід пережитого після 24 лютого, як пакувала «рюкзак готовності», які речі «зазимляли», як вперше після повномасштабного поїхала закордон, наскільки це було тривожно.
👉🏻 Про те, що рятувало під час обстрілів, про улюблену роботу — радіо, про родину та друзів, про життя, яке вже точно не буде таке, «як колись».
Про відчуття дому, про книги та музику; про базові потреби, манікюр і зафарбовані корені, як згадка про нормальне життя…
📖 Про читання книг у коридорі, поміж двох стін, під час повітряної тривоги, роботи ППО; про неготовність комунальних укриттів і як облаштували суперлюкс укриття-студію на роботі.
Загалом, книжка мені сподобалося, я ще й недавно дивилася інтерв'ю із авторкою на ютуб-каналі «Сенс», тому видання мені підсилило враження від постаті Ірини Славінської!
❤️🔥 Тож — рекомендую і книжку, і інтерв'ю, а ще можна стежити за ефірами пані Ірини на «Радіо Культура» ✨.
December 7, 2023
Чесна книжка, в якій Іра намагається «зібрати докупи слова історії, що струменить крізь нас». Все це було минулого року, а наче дуже довго.
February 15, 2024
Легка і важка книжка одночасно, як і видно з її назви. Про те, що до болю знайоме, але висловлене дуже вдумливо й обережно. Про просте, зрозуміле, іноді настільки сильно, що здається: хіба варто про це писати? Але, виходить, варто. Книжка лікує, бо проговорює наш спільний досвід і допомагає поплакати тоді, коли треба, або помовчати, коли хочеться. Чудова.
July 28, 2024
Отримала книгу у якості подарунку після Радіодиктанту Єдності у 2023. До мене дісталася вона тільки через півроку - у честь мого дня народження брат надіслав із Києва. Ось тільки зараз наважилась прочитати. Дякую Ірині, що привідкрила для мене тут, закордоном, українські будні кожного у воєнних реаліях.
April 29, 2024
Репортажного типу книжка, що описує реалії життя в Україні після 24 лютого.
Добре, що видають. Ще б перекладали на надцять мов і роздавали всім до читання по світу.
Добре, що видають. Ще б перекладали на надцять мов і роздавали всім до читання по світу.
January 21, 2025
Було б дуже добре перекласти цю книгу різними
мовами, щоб світ краще розумів наше щодення у часи повномасштабного. Книга розповідає як війна вплинула на наш побут і життя, життя звичайних цивільних
мовами, щоб світ краще розумів наше щодення у часи повномасштабного. Книга розповідає як війна вплинула на наш побут і життя, життя звичайних цивільних
December 2, 2025
«Можливо, цей текст — замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, ких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.»
Автор описує стан і речі, які проходив кожен із нас під час війни. Те, як намагались впоратись зі страхом і змінювали свої буденні речі, підлаштовуючись під інші реалії життя. Майже в кожній главі можно зустріти себе минулого. Та від цього не боляче, наразі це лише спогад.
Читаючи я пригадувала свої відчуття. І, як авторка писав книжку під свічкою, я продовжувала її читати так само, підсвічуючи сторінки мерехтливим теплом.
«Хто б знав, що цю книжку писатиму в темній кухні - під час регулярних відключень електроенергії. У дитинстві, коли вимикали світло, дуже тішилася нагоді подивитися, як стоїть і горить свічка.»
І мені здається, що людина, яка не відчувала подібні стани, після прочитання зможе зрозуміти кожного українця краще. Тому це чудова книга.
Автор описує стан і речі, які проходив кожен із нас під час війни. Те, як намагались впоратись зі страхом і змінювали свої буденні речі, підлаштовуючись під інші реалії життя. Майже в кожній главі можно зустріти себе минулого. Та від цього не боляче, наразі це лише спогад.
Читаючи я пригадувала свої відчуття. І, як авторка писав книжку під свічкою, я продовжувала її читати так само, підсвічуючи сторінки мерехтливим теплом.
«Хто б знав, що цю книжку писатиму в темній кухні - під час регулярних відключень електроенергії. У дитинстві, коли вимикали світло, дуже тішилася нагоді подивитися, як стоїть і горить свічка.»
І мені здається, що людина, яка не відчувала подібні стани, після прочитання зможе зрозуміти кожного українця краще. Тому це чудова книга.
December 31, 2025
Ірина Славінська - відома українська журналістка, радіоведуча, письменниця, перекладачка. Її книга "Повітряна й тривожна книжка" - своєрідний щоденник подій 2022 року. Авторка пише про перші місяці життя в Києві після 24 лютого, свою роботу на радіо, нові виклики та звички, обумовлені повномасштабним російським вторгненням в Україну.
В останньому розділі книги є згадка про один із записів радіопрограми напередодні нового 2023 року, де колеги Ірини в спільному тексті щиро ділились своїми мріями про майбутню Перемогу. І ось так і вся книга авторки - це щира і відверта розповідь, неначе діалог ведучої зі своїми слухачами, який вона веде спокійним, виваженим голосом, без зайвого надриву та драматизму:
"Якщо не відчинити ці вікна й двері у власний світ, якщо не вслухатися в те, що там на споді звучить, якою може бути відверта розмова?"
Авторка розмірковує про посилене від втрати безпеки відчуття власного дому, підтримку рідних і взаємодопомогу друзів та колег. Коли з часом розумієш, що жити під час повномасштабної війни в тилу означає переоцінку багатьох цінностей, які стають несуттєвими і дрібними, і набуття, їм на зміну, нових, важливих навичок: піклуватись про знайомих і незнайомих, дбати про рідних і друзів, або просто обходитись днями без електрики, води, зв'язку:
"Десь не обійтися без підтримки друзів або й незнайомців - срібні нитки зв'язків між людьми дзвенять особливо тонко у воєнній реальності, снуються чи рвуться, кому як пощастить".
У кожного з нас свій досвід проживання перших місяців 2022 року. Ірина Славінська поділилась своїми спогадами і вони також є важливими для зберігання нашої спільної пам'яті про той непростий період нашого життя з його незворотними змінами.
В останньому розділі книги є згадка про один із записів радіопрограми напередодні нового 2023 року, де колеги Ірини в спільному тексті щиро ділились своїми мріями про майбутню Перемогу. І ось так і вся книга авторки - це щира і відверта розповідь, неначе діалог ведучої зі своїми слухачами, який вона веде спокійним, виваженим голосом, без зайвого надриву та драматизму:
"Якщо не відчинити ці вікна й двері у власний світ, якщо не вслухатися в те, що там на споді звучить, якою може бути відверта розмова?"
Авторка розмірковує про посилене від втрати безпеки відчуття власного дому, підтримку рідних і взаємодопомогу друзів та колег. Коли з часом розумієш, що жити під час повномасштабної війни в тилу означає переоцінку багатьох цінностей, які стають несуттєвими і дрібними, і набуття, їм на зміну, нових, важливих навичок: піклуватись про знайомих і незнайомих, дбати про рідних і друзів, або просто обходитись днями без електрики, води, зв'язку:
"Десь не обійтися без підтримки друзів або й незнайомців - срібні нитки зв'язків між людьми дзвенять особливо тонко у воєнній реальності, снуються чи рвуться, кому як пощастить".
У кожного з нас свій досвід проживання перших місяців 2022 року. Ірина Славінська поділилась своїми спогадами і вони також є важливими для зберігання нашої спільної пам'яті про той непростий період нашого життя з його незворотними змінами.
July 2, 2024
Книжка, яка дозволить кожному і кожній відчути свою приналежність до подій, які в ній описуються. Вона сумна, вона піднімає спогади, які вже наче лишилися десь дуже глибоко в пам'яті. Напевно так працює наш захисний механізм - ховає далеко те, що дуже болить, бо як інакше жити далі і відчувати нормальність? Це про вторгення, початок війни десь дуже близько біля тебе, блекаути, тривожні рюкзаки, сховища, таких книжок-свідчень потрібно більше, щоб не забувати. Це також світла книга, яка підтримує і нає надію. І ось цей колір Києва на обкладинці - це просто любов.
Displaying 1 - 22 of 22 reviews