Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945

by Karolina Lanckoronska, Кароліна Лянцкоронська, Наталя Ткачик

Цю книжку, написану 1945 року, впродовж десятиліть європейські видавці відкидали – то як надто антиросійську, то як надто антинімецьку. Сьогодні спогади відомої польської діячки, науковиці, львів’янки Кароліни Лянцкоронської (1898–2002) про події Другої світової війни звучать особливо гостро і суголосно з воєнним досвідом українців у ХХІ столітті.
Кароліна Лянцкоронська описала те, що бачила на власні очі й учасницею чого їй довелося стати: прихід перших совітів до Львова 1939 року, допити НКВС, утечу до окупованого німцями Кракова, діяльність у польському русі опору, перебування у станиславівській в’язниці та конфронтацію з начальником станиславівського гестапо Крюґером, вирок смерті, ув’язнення у львівській та берлінських в’язницях, понад два страшні роки в Равенсбрюку. Але передусім ці спогади – про людяність у нелюдських обставинах, про внутрішню силу й гідність і про те, що війна – це не тільки про смерть, а й про шалену любов до життя.

Genres: Polish Literature, History, Nonfiction, War, Biography, Memoir

424 pages, Hardcover

First published January 1, 2001

About the author

Historian and art historian, daughter of Count Karol Lanckoronski. She studied at University of Vienna. After 1918 she went to Univeristy of Lwów to teach. During World War II she was working for Polish underground. She stayed some time in prison in Stanisławów and later sent to notorious Ravensbruck concentration camp for women. After release in 1945 she wrote memoirs. Since end of the war she lived in Fribourg, Switzerland and later in Rome until her death at age of 104.

Reviews

[Jane Rukas]

"Позицію тих, хто шукав порозуміння з ворогом, годі було захистити в моральному сенсі".

«Страждання облагороджує» — однак не тоді, коли воно триває безкінечно довго й витискає всі духовні соки в найкращі роки життя

Дуже неоднозначні враження від книги. Ось, що пише авторка в передмові: "Я віддала на переклад кілька фрагментів і потім показала їх двом видавцям. Обоє відразу ж їх відкинули, пославшись на те, що «текст занадто антиросійський». За кілька років я знову показала свої спогади двом іншим англійським видавцям, вони теж відмовили, цього разу заявивши, буцім «текст надто антинімецький»". Я б до цього ще додала, що текст трохи антиукраїнський і дуже пропольський. Не те, щоб це було геть неочікувано, авторка полячка, просто іноді це було: Польща свята та ідеальна, всі навколо погані. І це повсякчас заважало мені читати ці, безперечно, важкі та важливі спогади. Наведу декілька прикладів: "Якщо ж ішлося про справи насущні, то у Львові ми стикалися з простим й інколи дуже простацьким українським націоналізмом частіше, ніж із комунізмом і російським імперіалізмом, який «у дрібні справи не втручався»".

Або ось таке: "Україна, яка зненацька заволоділа ними, — це щось невимовно дике й до болю чуже. Такі зізнання пробуджували в нас сміливі сподівання на злагоду й порозуміння в майбутньому". На підтвердження дволикості українців вона згадує про промови Корнійчука (знайшла, кого згадувати, звісно ж). Авторка неодноразово наголошує, що українці недолюблюють поляків. Хм, а що ж це так? Ну, не знаю, може варто було загадати про пацифікацію. Але вона зручно воліє про це нічого не говорити. От же ж ці погані українці, які ні з цього ні з того почали не любити святих поляків.

У всьому іншому - книжка сильна, і гарно показує, що історія таки циклічна. Чого варта тільки ця цитата: "Тільки ненависть до Росії тоді живо відгукувалася". Це, звісно, має бути тренд на всі часи.

А ще є такий пасаж про Папу: «Скажіть Папі, що той факт, що він узагалі не звертається до поляків, має для Польщі небезпечні наслідки, зокрема поширення антиримських настроїв. Ми робимо все, що в наших силах, але не маємо можливості протидіяти, адже в той час як ми переживаємо жахливу катастрофу, Папа до поляків узагалі не звертається. По-друге, перекажіть, щоб нунцій у Берліні, Орсеніго, більше не їздив до Дахау й до наших ув’язнених священників. Його візити їх дуже розчаровують: його аж ніяк не можна назвати неупередженим, а до всього він ще й украй нетактовний».

Дуже відгукується ось це: "При всьому нашому індивідуалізмі кожен почувався частиною моноліту. Таким чином постало щось співмірне з масовим екстазом, який, ясна річ, зростав разом із передчуттям близької смерті тільки за те, що ти — поляк. Було ще одне джерело цієї неймовірної напруги. Почуття, яке переповнювало кожного зокрема і всіх разом, було не тільки націоналізмом. Любов до власного народу, чиє існування під загрозою, звісно, з кожним днем міцнішала".

"Колись вони скажуть, що «не знали», — і частково це буде правда. «Не знають», бо не хочуть знати. Вони сліпо вірять у перемогу, яку мають намір використовувати всіляко й без обмежень, тож воліють не знати, якими засобами ця перемога досягається. У цьому й криються причини духовної катастрофи Німеччини. Тож ставлення до них повоєнного світу зовсім не повинно визначатися почуттям помсти чи ненависті, симпатія до будь-якого націоналізму не може тут узагалі братися до уваги. Визначати це ставлення повинна тільки необхідність убезпечити людство від таких катаклізмів, щоб християнська цивілізація не зійшла нанівець…" - ось це можна сказати і про руських зараз.

Про ворожу мову під час війни: "Здавалося, між мною і ними виріс якийсь бар’єр — німецька мова. Мова, за посередництвом якої я колись засвоювала стільки культурних цінностей, сьогодні стала для мене ніби заплямованою. Події останніх років її збезчестили. Я відчувала до неї таку сильну відразу, що не допомагало навіть самовмовляння, самопереконування в тому, що я сама собі шкоджу, звужуючи власний культурний горизонт. Насправді я багато читала, але без сродної внутрішньої користі".

Смерть повсякчас присутня під час війни, і в цій книзі дуже багато смертей: "смерть має бути постійно в нас присутня, щоб ми зневажали життя, якщо йдеться про вищі цінності, а з іншого боку, щоб ми любили життя, яке щомиті можемо втратити, у якому нам судилося служити нашим ідеалам і свідчити іншим, — але термін його закінчення сам у собі абсолютно неважливий".

Насамкінець, хочу закнчити на чомусь хорошому, тому цитата про те, як Київ все-таки переміг: "Київ звернувся до Москви з проханням затвердити таку назву: Український львівський університет імені Івана Франка. Москва погодилася, але без слова «український». Вона була не проти, щоб університет називався іменем українського поета, але назва не мала містити прикметника на позначення національності. Тож повсюдно з’явилися написи й оголошення з назвою «Львівський університет імені Івана Франка». Проте ми знали, що українці не здалися, той «розформований» напис не давав їм спокою. І вдруге в Москву надіслали подання, заручившись міцною підтримкою впливових товаришів. Урешті якогось дня на вході до університету з’явилися дві великі таблиці багряного кольору, з повною назвою закладу: на одній — російською мовою, а на іншій — українською. В Українському львівському університеті імені Івана Франка переміг Київ".

[Yuliia Razinkova · Rating 5 out of 5]

Це одні з найцікавіших мемуарів, які я зустрічала у своєму житті 😱 спогади дійсно неординарної жінки (графиня з давнього шляхетного польського роду, здобула ступінь доктора мистецтвознавства у Львові) з такою ж неординарною долею (з 1939 до 1945 життя покидало її зі Львова до Рима — між ними була викладацька діяльність під час окупації совєтів, правозахисна діяльність у Генеральній губернії під час окупації німців, тюрма у Станіславові, тюрма на Лонцького, тюрма в Берліні, концтабір Равенсбрюк). Де б не перебувала ця жінка, вона завжди найважливішою своєю метою вважала допомогу і служіння іншим, несучи цю свою мету з подиву гідною впевненістю і непохитністю.
Не варто також забувати, що ми читаємо книгу, написану полькою — і дуже гордою полькою. Тому тут буде зустрічатися абсолютна ненависть до совєтів, жах від німців, подекуди зневага до українців і інших національностей. Також мене здивувала майже повна відсутність згадок про долю євреїв під час війни. Тобто найбільшими страждальцями, які залишились без батьківщини, тут виступають саме поляки (ну але це нормально можна сприйняти, якщо підходити до книги з холодною головою)
Але загалом це дуже цікавий екскурс у Другу світову війну

[Marta Duda-Gryc · Rating 5 out of 5]

"Wspomnienia wojenne" Karli - jak ją zwano - Lanckorońskiej są niezwykłym dokumentem z tych czasów. Napisane tuż po wojnie, z pamięci i na podstawie zapisków, które Lankorońska mogła wykonywać przez pewien czas w więzieniu, ukazują wojnę z punktu widzenia jednocześnie cywila i osoby zaangażowanej z ogromną determinacją w walkę przeciwko okupantom. Przedstawiają nieludzkość obu totalitaryzmów, z którymi zetknęła się autorka, w bezlitosny i zarazem pełen zadziwienia sposób. Z totalitaryzmem sowieckim zetknęła się we Lwowie, po jego zajęciu przez armię radziecką we wrześniu 1939 r. Opisując narastającą niepewność, terror, kolejne zniknięcia (głównie inteligencji) i wywózki, nie stroniła od akcentów humorystycznych (oficer sowiecki kupujący grzechotkę - towarzyszki występujące w teatrze w wieczorowych... powłóczystych koszulach nocnych, zakupionych w lwowskich sklepach). Zderzenie okropieństw, jakich dopuszczają się ludzie pod osłoną systemu z ironiczną trzeźwością oceny absurdalnych elementów świata totalitarnego cechuje również dalszą, "niemiecką" część "Wspomnień", poświęconą pracy Lanckorońskiej w Radzie Głównej Opiekuńczej, pobytom w kolejnych więzieniach i wreszcie w obozie kobiecym w Ravensbrück. Zapewne częściowo dlatego książkę tę czyta się z zapartym tchem i bez poczucia obezwładniającej beznadziei (która ogarnia mnie na samo wspomnienie "Medalionów", a przede wszystkim opowiadań obozowych Borowskiego czy "Innego świata" Herlinga-Grudzińskiego). Ta niezwykła kobieta miała wszak niewiarygodne szczęście: przeżyła wojnę (i dożyła roku 2002!), choć zginąć mogła w każdej chwili, w każdym z więzień, w których ją trzymano, albo w Ravensbruck, w którym jeszcze na początku kwietnia 1945 r. gazowano więźniarki. Jej wojenne dzieje są więc dziejami optymistycznymi. Nie tylko dlatego jednak, że bohaterka tej nieprawdopodobnej opowieści ocalała z zawieruchy. To, co przebija się przez jej wspomnienia, to przede wszystkim to, jak niezwykle odważnym człowiekiem była na przekór wszystkiemu. Na przekór straszności wojny, na przekór pochodzeniu z arystokratycznej rodziny, które dawało jej przepustkę do ucieczki na zachód (wszak jej brat przetrwał wojnę w Szwajcarii), na przekór mieszanemu pochodzeniu (jej matka była Niemką), na przekór instynktowi samozachowawczemu tylu ludzi, którzy nie podnosząc głowy, nie patrząc na sztandary, zadowalają się przyziemnym przetrwaniem - byle przetrwać. Ona - wręcz przeciwnie. Wybrała przywiązanie do polskości i moralności opartej na chrześcijaństwie i zwykłej przyzwoitości. Z własnej woli, świadomie, jako nie młódka przecież, nie naiwna dwudziestolatka, ale ponad czterdziestoletnia uczona, zaangażowała się w legalną i nielegalną pracę na rzecz rodaków (i nie tylko). Uważała, że jej arystokratyczne pochodzenie, tradycje rodzinne i wykształcenie są powodami, dla których musi dawać z siebie jak najwięcej (i jeszcze więcej!) ludziom i swojemu krajowi. Niektóre jej odczucia mogą się wydawać anachroniczne współczesnemu czytelnikowi, ale trudno nie chylić czoła przed jej wszechogarniającym szacunkiem dla ludzi, życia i praw ludzkich niezależnie od narodowości, wyznania, wykształcenia - i dziś (niestety) wydaje się to postawą bardzo postępową, zwłaszcza jeśli się pamięta, jak w skonfliktowanych narodowościowo czasach i miejscach żyła.
To prawda, Karolina Lanckorońska miała mnóstwo szczęścia. Cieszyła się końskim zdrowiem. Jej pochodzenie i znajomości we Włoszech sprawiły, że potraktowano ją w wielu przypadkach ulgowo. Nie umniejsza to jednak w niczym mojego podziwu dla niej. Gdy przebywała w ciemnicy, gdy znajdowała się w lwowskiej celi na skraju śmierci głodowej, a potem żyła w obozie w stałym zagrożeniu egzekucją, nie traciła wewnętrznego spokoju ducha, wynikającego z przeświadczenia o słuszności oporu przeciwko nieludzkości prześladowcy. Czerpała z tego ogromną, niezrozumiałą siłę. W ciemnicy wyobrażała sobie na czarnym tle celi obrazy z muzeów europejskich; później, w lepszej celi, pisała z pamięci rozprawę o Michale Aniele i robiła notatki po grecku; w Ravensbruck, gdy na jej usilne żądania zwolniono ją z "luksusowej" izolatki i dołączono do żyjących w straszliwych warunkach pozostałych więźniarek, robiła wykłady dla innych udręczonych kobiet, m.in. "królików" - kilkudziesięciu Polek, na których Niemcy przeprowadzali eksperymenty chirurgiczne. Razem z innymi niezłomnymi (Maria Bortnowska) próbowała też ratować kogo się dało przed egzekucjami i pracą nad siły.
Jej patriotyzm dla współczesnego człowieka może wydawać się również czymś anachronicznym. Dla mnie bardzo wyraźnie jest powiązany z umiłowaniem wartości humanistycznych i kultury. "Dulce et decorum est pro patria mori" - Karolina Lanckorońska wypowiadała te słowa jak najbardziej poważnie. Czytelnik wierzy w tę miłość i nie może jej nie podziwiać, nawet jeśli niektóre emocjonalne sformułowania autorki wspomnień zdają się zbyt emocjonalne, zbyt naiwne dla współczesnej cynicznej duszy.
Bezczasowe są za to powracające zadziwienia tej przedwojennej humanistki - że naród, który wydał Bacha, Beethovena, Goethego, był w stanie tak nieopisanie, tak nieludzko zdziczeć i dopuszczać się tak potwornych, powszechnych okrucieństw.
Jak paradoksalnie pogodna jest ta książka o okrucieństwach zadawanych ludziom przez ludzi świadczy choćby ten cytat:
[po przewiezieniu z więzienia w Stanisławowie do Lwowa] "Obudził mnie dopiero tramwaj i kroki przechodniów. Choć malutkie okienko pod sufitem miało szkło matowe, zrozumiałam, że jestem tuż przy trotuarze ulicy Leona Sapiehy i że o parę metrów ode mnie ludzie chodzą sobie po Lwowie. Ucieszyłam się. Zaczęłam medytować nad swoim nowym położeniem. W ciągu niecałych 24 godzin pozornie prowadzona na śmierć, potem pozornie zwolniona, teraz w nowym więzieniu, miałam rzecz jedną prześliczną, wspomnienie wczorajszej jazdy, cudów przyrody ojczystej, ozłoconej dla mnie jeszcze blaskiem wolności. Ta fatamorgana już znikła, ale wspomnienie zostało. Nigdy nie zrozumiem, dlaczego Dante uważa, że nie ma rzeczy boleśniejszej nad wspominanie w nieszczęściu o godzinach szczęśliwych. Wydaje mi się, że takie wspomnienie jest właśnie wielkim źródłem sił".
Ot, piękny człowiek.

[Viktoria Tytarenko · Rating 5 out of 5]

«Людина ніколи не розуміє того, чого сама не пережила»

Кароліна Марія Аделаїда Францішка Ксавера Малгожата Едіна Лянцкоронська народилася 1898 року в сімʼї чи не найвідомішого в Австро-Угорській імперії мистецтвознавця, колекціонера і мецената Кароля Лянцкоронського. Граф походив зі знатного польського шляхетського роду і володів, зокрема, чималим маєтком у Галичині. Матір’ю дівчинки була аристократка, німкеня Малгожата Ліхновська. Змалечку Карла вільно розмовляла кількома мовами: французькою, англійською, німецькою та польською, що в майбутньому їй надзвичайно згодилося.

Під час Першої світової війнu Кароліна працювала санітаркою в реабілітаційному осередку у Відні.

Смерть батька змусила її 1934 року переїхати до Львова й зайнятися успадкованими маєтками.

Незабаром Кароліна захистила докторську дисертацію і стала першою в Польщі жінкою, що здобула докторський ступінь із мистецтвознавства.

Та уночі 22 вересня 1939 року совєтськa армiя зайняла Львів.

Саме з цього моменту і розпочинаються страшні спогади всього, що відбувалося навколо Кароліни Лянцкоронської.

Спочатку про грабунок, невігластво та варварство совєтськогo союзу.

Згодом про кaтування та знущання есесівцiв.

Опинившись між двох анти людських тотaлітарних режимів того часу – радянськuм та нацистськuм Кароліна Лянцкоронська докладала величезних зусиль задля порятунку людей, розвінчання пропагандистськuх міфів, фіксації та оприлюдненню правди про злочинu проти людяності.

Але найстрашніші спогади з концтаборy Рaвенсбрюк де вона провела понад два роки до закінчення війнu.

У своїх «Воєнниx спогадах» авторка розповіла все, що бачила власними очима. Тут немає абсолютно ніякої вигадки. Вона виклала всю-всю правду.

І це дуже страшно. Адже читаючи книгу я не могла не думати про нинішню ситуацію і про всіх полонениx, які знаходяться у окупантa…

Я не можу сказати, що від книги я в захваті і вона мені надзвичайно сподобалась, адже це не та книга, про яку так говорять.

Та я можу сказати, що я захоплювалася героїзмом Кароліни Лянкоронської, адже
навіть у вкрай несприятливих умовах  yв’язнення у тюрмаx Станіславова чи Львова та найбільшому нацистськомy жіночому концтаборi Равенсбрюк  ця енергійна та мужня жінка знаходила способи допомагати іншим в’язням.

Тому принагідно раджу прочитати і вам цю книгу💔

[Michał Hołda · Rating 5 out of 5]

Deeply sad book,of life of Polish countess, teacher at University of Lwów, graduated from University of Vienna, worker of RGO (Polish charity organization) helping prisoners of war and racial doctrination.

Because of SS Krüger personal input to her case, she has been in concentration camp in Germany, and most of war years she has spended time imprisoned

However by Intervention of Italian aristocracy and few German officers, that acted on behave of that intervention. She still has to be imprisoned.

Also that Krüger officer, confessed to her, killing Polish tutors, scholars, professors of Love University, her friends.

Her unusual circumstances, that sometimes she has favorites, like decent meal. Was due to believe that her mother has been German.

In this book, there is this evidence of imprisoned woman, Polish, Czech, German, detailed view of life in woman camp. With dignity and class, they lived there. Unfortunately near the and of the war, soviet influence in between prisoners grew.

Autor, whenever she could, she read, and she mentions that Shakespeare was born when Michael Angelo died. Although when she tried Goethe or Scheler, she was stuned that, because of language and her memories, there was now an barrier, and even when she admits she owe a lot of her education to Germany.

How the same people can do such violence. All in the name of executing of the order,command, word no matter the effect, result.

Sad, and stressful reading.

[Anna · Rating 4 out of 5]

Wspaniała kobieta i historyk sztuki. We Wspomnieniach wojennych opisuje swoje życie w trakcie Drugiej Wojny Światowej - pobyt we Lwowie (praca w Radzie Głównej Opiekuńczej, aresztowanie przez Gestapo i przesłuchanie przez Hansa Krügera, szef Gestapo w Stanisławowie, który myśląc, że hrabina Lanckorońska wkrótce umrze, pochwalił się, że odegrał decydującą rolę w wymordowaniu polskich profesorów lwowskich na początku lipca 1941 oraz akcji wymordowania polskiej inteligencji w Stanisławowie. Z więzienia w Stanisławowie przeniesiono ją do Lwowa, a stamtąd do obozu koncentracyjnego Ravensbrück (nr obozowy 16076). W obozie przeprowadzano eksperymenty medyczne m.in. na Polkach, z których część zmarła w męczarniach, a pozostałe przy życiu do śmierci miały kłopoty zdrowotne. Przeżyła i po wojnie zamieszkała we Włoszech.

[Nataliia Riabianina · Rating 5 out of 5]

Рецензія на книгу Кароліни Лянцкоронської "Воєнні спогади"

Мемуари Кароліни Лянцкоронської "Воєнні спогади" є видатним документом доби, яка відкриває читачам унікальне вікно в життя інтелектуальної, сильної та відважної жінки з вищого суспільства, котра пройшла жахіття Другої світової війни і не втратила людської гідності. Кароліна Лянцкоронська – польська аристократка, мистецтвознавиця, історик і меценатка – була частиною давнього польського роду з титулом і знатним минулим. Вона мала можливість залишитися осторонь від подій, але вирішила допомагати польському підпіллю, і навіть під час арешту не зламалася перед німецькою владою.

Кароліна Лянцкоронська належала до відомої польської аристократичної родини Лянцкоронських, яка зіграла важливу роль у збереженні польської культури та мистецтва. Лянцкоронська здобула освіту в галузі історії мистецтв, була професоркою і відомою меценаткою, котра допомагала мистецьким і науковим установам у Польщі. Її благодійність і освіченість були відомі ще до війни, однак саме воєнні роки розкрили її як справжню героїню та патріотку.

"Воєнні спогади" – це не просто особиста історія, це документ великого значення, де на основі власних вражень і досвіду Лянцкоронська змальовує жорстокість нацистського режиму та життя в окупованій Польщі. Вона описує жахіття, свідком яких була, і людей, які стали героями цієї війни. Книга показує реалії воєнного життя, будучи насиченою фактами і конкретними історичними подіями, що робить її інколи важкою для читання. Авторка не оминає деталей – згадує імена німецьких офіцерів, професорів, вчених, пересічних громадян, які або допомагали їй, або були катами.
Стиль книги вражає своєю щирістю і точністю, адже Лянцкоронська не просто передає свої емоції, але й розповідає про події з академічною скрупульозністю, що є зрозумілим для дослідниці історії. Завдяки цьому книга є і особистою, і об’єктивною водночас, пропонуючи читачеві можливість побачити Другу світову війну з точки зору свідка і учасниці.

Однією з найважливіших особливостей "Воєнних спогадів" є те, що вони показують іншу сторону війни – не тільки трагедії й страждання, а й силу духу, відвагу і бажання боротися за свободу навіть у найтемніші часи. Книга також дозволяє зрозуміти, як багата і освічена жінка могла використовувати свої знання та зв'язки для підтримки польського підпілля. Лянцкоронська стає прикладом того, як особисті можливості й ресурси можна поставити на службу справедливості, навіть коли це загрожує життю.
Ці мемуари є чудовим джерелом для тих, хто хоче глибше зрозуміти складність життя людей у часи окупації. Окрім того, книга знайомить із багатьма значними історичними постатями, мистецькими діячами й інтелектуалами, що для широкого загалу може бути новим і цінним відкриттям.

"Воєнні спогади" Кароліни Лянцкоронської – це глибоке і проникливе свідчення, яке поєднує особистий досвід і важливу історичну інформацію, що робить книгу складною, але надзвичайно цікавою і корисною для тих, хто цікавиться історією Другої світової війни.

Вона не просто розповідає про події війни, але й відкриває унікальний погляд на війну через призму життя освіченої, заможної жінки, яка виявилася сильнішою, ніж могла б здатися на перший погляд.

[Kostiantyn Levin · Rating 4 out of 5]

“Воєнні спогади. 22 вересня 1939 – 5 квітня 1945” Кароліни Лянцкоронської цікаві для нас (українських читачів) з кількох причин. Перша – це польський погляд з українських земель (до 1939 року Кароліна мала маєток у Львівській області, жила у Львові та викладала у Львівській Політехніці) на радянську і німецьку окупацію.

Друга – це розповідь ув'язненої (хоч і упривілейованої порівняно з іншими, завдяки походженню і високим покровителям) на німецьку каральну і табірну систему, в якій Голокост не просто не посідає головного місця, а взагалі мало присутній. Це насамперед історія полячок, поляків та жінок і чоловіків багатьох інших національностей, з якими Лянцкоронська так чи інакше взаємодіяла до і під час ув'язнення в Івано-Франківську, Львові, Кракові, Берліні, та в жіночому концентраційному таборі Равенсбрюк. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що спогадів з подібної перспективни у нас перекладено не так багато.

Ну і третє – для нас цікава постколоніальна польсько-українська перспектива, адже Лянцкоронська, егалітарно солідаризуючись з усіма поляками незалежно від їхнього походження (і всюди наголошуючи по тексту безсумнівну моральну вищість і жертовність польської нації), зберігає відчутну дистанцію до українців, яку, враховуючи тодішній бездержавний статус останніх, можна вважати дистанцією колоніальною.

Актуальності книзі дає сам дух внутрішньої незламності в жаливих обставинах, просто залишу цю цитату:

"І знову я всоте відчувала неймовірну вдячність Творцеві за те, що належу до народу, який, відчайдушно борючись за власне існування, водночас захищає найвищі цінності людства."

[aleksandra · Rating 5 out of 5]

Książka zdecydowanie warta przeczytania, szczególnie gdy interesuje nas tematyka II wojny światowej, obozów, ale pod względem osobistych historii ludzi, którzy tego doświadczyli. „Wspomnienia wojenne” to właściwie pamiętnik, którym Karolina Lanckorońska pokazała tragiczne losy swoje, jak i tysiąca innych ludzi, głównie kobiet. Niektóre rzeczy sprawiają wrażenie takiej nierealności i trzeba sobie czasami przypomnieć, że to co zostało opisane zdarzyło się naprawdę, nie jest to żadna fikcja. Bardzo ciekawe wrażenie.
Na faktach, piękną polszczyzną i szczerze.
Czyta się bardzo przyjemnie, mimo tematyki.
Zdecydowanie będzie to jedna z tych książek, które zawsze będę polecać i która, myślę, zasługuje na większą popularność.

[Olia · Rating 4 out of 5]

Спогади - джерело суб'єктивне, проте, дуже важливе.
При прочитанні варто "вмикати" аналіз.

[Reader · Rating 5 out of 5]

Цікава книга й захоплива історія її героїні

[Michał Hołda · Rating 5 out of 5]

Deeply sad book,of life of Polish counties, teacher at University of Lwów, graduated from University of Vienna, worker of RGO (Polish charity organization) helping prisoners of war and racial doctrination.

Because of SS Krüger personal input to her case, she has been in concentration camp in Germany, and most of war years she has spended time imprisoned

However by Intervention of Italian aristocracy and few German officers, that acted on behave of that intervention. She still has to be imprisoned.

Also that Krüger officer, confessed to her, killing Polish tutors, scholars, professors of Love University, her friends.

Her unusual circumstances, that sometimes she has favorites, like decent meal. Was due to believe that her mother has been German.

In this book, there is this evidence of imprisoned woman, Polish, Czech, German, detailed view of life in woman camp. With dignity and class, they lived there. Unfortunately near the and of the war, soviet influence in between prisoners grew.

Autor, whenever she could, she read, and she mentions that Shakespeare was born when Michael Angelo died. Although when she tried Goethe or Scheler, she was stuned that, because of language and her memories, there was now an barrier, and even when she admits she owe a lot of her education to Germany.

How the same people can do such violence. All in the name of executing of the order,command, word no matter the effect, result.

Sad, and stressful reading.

[Oleg Kovtun · Rating 4 out of 5]

Цікаво подивитися на цю частину нашої історії з польської сторони.