Без ґрунту. Оповідання

by В. Домонтович

Роман «Без ґрунту» й оповідання «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…» об’єднані спільною темою. Це історії про співіснування в одній людині суперечливих ідентичностей і потреби прикидатися тим, ким не почуваєшся.

Події роману «Без ґрунту» розгортаються на рубежі 1920–1930-х, коли речники ідеології нового світу прокламують повний розрив з будь-якою традицією: почати історію з чистого аркуша, виплекати людину, не обтяжену ніяким спадком. В авторитарній державі вождь має стати єдиним об’єктом поклоніння.

Харківський культуролог Ростислав Михайлович приїздить до рідного міста Дніпро, щоб вирішити долю споруди вчителя – Варязької церкви.

Домонтович змальовує атмосферу тотального державного страху, вдягання масок, що часом приростають до облич, та інтелектуальної втечі від страшної реальності.

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Classics, Ukraine

336 pages, Paperback

Published January 1, 2023

About the author

Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.

For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)

For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)

Reviews

[Vlad Kiorsak]

Я дуже люблю українську літературу 20-х - 30-х рр. Я обожнюю урбаністичні романи того часу. Я захоплююся текстами Домонтовича. Але "Без ґрунту" не типовий роман. Він був виданий у 1942 році, хоча й описував Україну 20-х років. На відміну від творів представників "Розстріляного відродження" "Без ґрунту" наскрізно песимістичний і тривожний текст. Тут немає надії, немає відчуття настання нової епохи і трепету перед лицем цивілізаційних зламів. Домонтович вже дивився з висоти років на той час і не бачив у ньому нічого крім страху і туги. У сюжеті ніхто не помирає, не втрачає кохання, не потрапляє у в'язницю, усе, на перший погляд, виглядає буденно, але у всіх діях героїв відчувається якась марність і зневіра.

Я думаю багато хто зрозуміє це зараз, відчує прокрастинацію головного героя, його способи відмежуватися від реальності і поринути у тимчасові принади насолод.

Цей твір не заходив мені із захватом та ентузіазмом. Тут було багато сюжетних відхилень, роздумів про мистецтво і життя. Однак усе тут було гармонійно.
Такі твори однозначно треба читати!

Окрема подяка за оповідання "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти". Дуже класна історія написана на основі не менш класного історичного персонажа. Я тішився декілька днів, повертався до тексту, читав додаткові матеріали і розповідав друзям.

[Diana · Rating 4 out of 5]

Атмосфера твору відчувається, як дуже творча. Тому підтвердженням є і вставна новелла про архітектора Линника (моя улюблена частина тексту), і історія про відому оперну співачку Ларису Сольську, і справа про Варязьку церкву. Але в той же час, увесь твір пронизаний відчуттям страху і песимізму. Безвихідь оселяється в душі головного героя і так і не полишає його.
Люди навколо нього (і він сам) переставали відчувати таку знайому їм землю "ґрунт" під ногами. Тепер нова реальність вимагає позбутися усього старого, відмежуватись від тисячолітньої історії свого краю, і почати з нового аркушу.

[Євгенія Яцюк · Rating 4 out of 5]

Це моя третя книжка Домонтовича, але вперше коли мені здається, що я дуже тупа для цієї книги, я не дуже зрозуміла, що саме хотів сказати автор цією історією. Через це, вони здалась мені трошки нудненькою

Взагалі Домонтович схоже залишаєт своїх головних героїв спеціально нещасними в коханні, чисто фішка його

Це все що я винесла з цієї книжки🤣 ну і що радянська влада гавно, але ну якби ми і так це знали

[Alyona · Rating 5 out of 5]

Просто обожнюю ❤️ Для мене не існує такого тексту, який готова почати читати ще раз щойно акінчивши. Але цей - виключення.
Зробіть собі подарунок: насолодіться цим текстом у Дніпрі навесні.

[Kyrylo Brener · Rating 3 out of 5]

Поставив би 3.5, якби гудрідз нарешті зробили нормальну систему оцінювання.

"Без ґрунту" сподобалась загалом, хоча в історію кохання я не повірив, а початок цієї історії кохання взагалі схожий на якийсь стрьомний сталкерінг. Втім це напевно вкладається в персонажа головного героя, справді відірваного від усього гедоніста, якому в принципі пох на все. Подобається мова роману і загальна атмосфера.

Оповідання не сподобались, частину проскіпав навіть.

[Olena Brazhnyk · Rating 5 out of 5]

Дочитала «Без ґрунту» 🔥
Коротку прозу, яка увійшла до книжки не планую читати найближчі кілька років, тому вважаю основну мету виконаною 😎

[Yuliia · Rating 4 out of 5]

3,5

[Marian · Rating 4 out of 5]

Потік свідомості надзвичайно гарною українською мовою. Так ніби слухаєш класну музику, але не розумієш змісту. Я дуже люблю структуровані тексти, де чітко проглядається мотив, і темп розповіді. Тут все навпаки, так ніби тобі розповідають про речі у світі, які в дивний спосіб вʼяжуться між собою

[Tanya Fabrychenko · Rating 4 out of 5]

Яка ж «Без ґрунту» візуальна книжка! Стільки описів картин, споруд, міста. І я ніби вдихала всі ці образи разом з текстом. Можливо, це достатньо якісна начитка була, а можливо, Домонтович може й інструкцію до освіжувача повітря написати так, що ти будеш в шоках це читати/слухати.

Мені трохи не вистачило звʼязку любовної лінії та основного сюжету. Якось зовсім не переплітались між собою теми і важко було переключатись.

Але в моменти коли йшлося про зміни в суспільстві, його нові комуністичні підвалини, мене не покидало відчуття тотальної приреченості і пустоти. Напевно, це був звичний стан українців 1920-1930-х років, і це дуже страшно.

[Bo Denysiuk · Rating 5 out of 5]

Дуже цікавий і нестандартний досвід читання, який, напевно, не кожному буде до смаку. Вже зустрічала від знайомих кілька відгуків, що книжка якось неочікувано обривається, сюжет не закінчений, не зрозумілий.

Але! Я якраз бачу, як Ростислав проходить по ідеальному Кемпбелівському колу героя. От тільки це історія про нестандартного героя. Це герой, який не приймає виклик і не йде в мандри. Він не просто той звичайний герой, що якби про людське око вагається, чекає, поки добре попросять. І навіть не той, що все ж таки зважується на героїчний вчинок, коли тиск обставин стає занадто сильним. Пан Ростислав провалює будь-які випробування, він йде на поводу у всіх "вартових порогів". Він дуже, дуже вправний ескапіст і того прекрасно свідомий. І, на мою думку, це найкращий тип героя для такої теми, для того світу, який зображує автор.

Я щиро співчувала всім другорядним героям, які зустрічаються на шляху Ростислава і яким він навіть не намагається допомогти, і, як на мене, це саме те, що треба.

Все закінчується не почавшись, тому що герой ніколи так і не йде на поклик. Тому що в ньому, як і в майже всіх інших герой, доба той поклик вбила.

Дуже сумний та дуже актуальний твір. І дуже смачно написаний. За стиль додаткова зірочка)

[Severyn · Rating 5 out of 5]

Майстерно розбираючи особистість на гранули, для Домонтовича не є проблемою виділити десяток сторінок чи кілька розділів для розкриття персонажу свого твору. Не пам'ятаю, щоб зустрічав щось схоже, тому був під враженням, читаючи повість «Без ґрунту».

Два оповідання, що доповнюють повість, вміло контрастують з нею, розкриваючи історії козаків з пізньої козацької доби.

[Yuliia · Rating 3 out of 5]

3,5 ⭐️

Цей роман - однозначно хороша ілюстрація того як імперія впливала на українську культуру.

[Kyryl · Rating 4 out of 5]

Мій перший прочитаний роман-трактат, і до чого тут недовершеність як українська константа?

Хочу поділитися думками про багатовимірність безґрунтянства, персонажів та ідею першопочатків Линника.

"Без ґрунту" - це багатошаровий концепт, що працює одразу на кількох рівнях.
Примітивний - екологічний: вирубані сади, занедбані береги Дніпра, що перетворився на "креслення колишньої ріки".
Далі - соціальний: люди перестали лагодити дахи й хвіртки, бо звикли жити тимчасово, втративши віру в стабільність.
Глибше - культурно-історичний: розрив зв'язку з минулим та традиціями.
Тонкий - екзистенційний: втрата зв'язку із сакральним, із трансцендентним виміром життя.

Персонажі, або що оточує протагоніста

Герой роману є свідомим утікачем від реальності. Він обирає інтелектуальну еміграцію, залишаючись фізично присутнім. Це принципова позиція людини, яка розуміє тоталітарну систему настільки глибоко, що бачить неможливість чесної гри з нею. Його"нічогонеможливість" можна розуміти не як слабкість, а форму опору: відмову від співучасті.

І Домонтович не героїзує цю позицію. Ростислав, головний герой, усвідомлює ціну свого вибору - професійну кастрацію, життя "без ґрунту", підвішеність між епохами з вагабондизмом. Це інтелектуальна чесність автора: він показує, що в деяких історичних ситуаціях немає гідних варіантів, лише менш згубні.

Інші персонажі функціонують як голоси діалогу епох. Я не відчував ніякої зацікавленості ними, але це може бути стратегією філософського роману. Нам представляють своєрідний "симпозіум" ідей, де кожна постать репрезентує певну світоглядну позицію міжвоєнної доби.

Питання культурної ідентичності

Вчитель Ростислава протиставляє себе "настанові на бароко", пропонуючи натомість візантійську традицію - похмурі пейзажі першопочатків, каміння, рубання першого міста замість садів і квітів. Це боротьба за спадщину Київської Русі проти звичної орієнтації на козацьку добу.

І до цього у мене є питання. Линників культ "першопочатків" і "нефінальності" як абсолютна цінність звучить привабливо в контексті культурно-історичної полеміки, але чи не веде він до певного нігілізму щодо "сформованого"? Чи дійсно натюрморти та завершені форми гідні лише зневаги? Іронічно, адже собор Линника залишився недобудованим - символом грандіозного, нереалізованого задуму.

Українська константа

Доволі болюча тема роману, про яку чомусь не кажуть - недовершеність як прокляття української культури. Собор Линника, що так і не збудований, стає метафорою всього проєкту українського модернізму: "починати й не кінчати, напружувати зусилля, м'язи і зриватися в катастрофу". Це перегукується з гоголівською традицією незавершеності, але тут вона набирає трагічніших обертонів.

Зовнішні обставини (тоталітарна система, історичні катастрофи тощо) перетворюють недовершеність із творчого принципу на історичну долю. Проте сам роман є завершеним - і в цьому трохи парадоксальна його перемога над власним песимізмом.

Вагабондизм як привілей і прокляття

Домонтович не подає безґрунтянство виключно в негативному світлі - ми знайомимося з формою інтелектуальної свободи. Свобода мандрувати епохами, не бути прикутим до однієї традиції, брати з кожного часу своє - це привілей мислителя.

Але така свобода має ціну - життя в уяві замість життя в історії, нездатність діяти та неможливість змінити реальність. Як алегорія, Ростислав не може закоренитися у приватному житті, тому він втікає у визначене тимчасове кохання.

[Олексій Трішкін · Rating 5 out of 5]

Напрочуд атмосферна, не банальна і необхідна книга. Інтелектуалізм у кожному рядку. Попри це не можна сказати, що твір важко читається, навпаки, дія розгортається легко і сильно затягує в описані події. Така характерність, як уривчаста оповідь, лише на початку вибиває з колії, та одразу ж картинка доповнюється все новими непрописаними деталями.
У романі Без ґрунту ми спостерігаємо злам часів, коли старий світ, світ традицій та поетизму, відживає своє і поступається місцем матеріалізму, вигоді, загальним нормам і необхідності. На перший план виходять люди без почуттів, щирості, любові, проте заплутані, втрачені, які бояться бути самими собою. Так народжується епоха масок, котрі лишилися всього, що мали, а натомість нічого не набули.
В оповіданні Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти автор продовжує тему відсутності минулого та сумнівного майбутнього. У такій формі авантюрної розповіді він зображує нам постійний пошук власного я, якого годі й шукати в епоху невизначеності.
Така невизначеність є і в оповіданні Помста, де зруйновані бар’єри недоторканості особистості, де немає усвідомлення, що не можна нав’язати іншим свій світогляд і підпорядкувати цілий народ своїм цілям. Що одній людині рятунок, іншій - загибель.
Дуже чітко подібне розділення показано в Приборканий гайдамака, де людині нав’язують чужі думки і наказують робити зовсім протилежне її сутності. Також Домонтович показує важливість власної думки, власного внутрішнього наповнення, за браком якого неодмінно слідує духовна смерть.
Тож на прикладі запропонованих творів можна сказати, що письменника дуже хвилювала проблема самоідентифікації як особистості, як народу. Тільки за умови пізнання себе, наявності культурної та духовної пам’яті, нерозривного зв’язку поколінь ми можемо дати опір тим, хто намагається використати нас у власних корисливих цілях.

[Olena · Rating 4 out of 5]

Як для класики дуже легко читається.
Здалось, шо всі персонажі наче на розрив кричать про свої думки та погляди. Сподобалась тематика твору і глибоке занурення в українське мистецтво і те, який вибір мали діячи в 20ті. Головний герой явно намагається не мати власної думки, але крізь любовну лінію гарно показана його пилка натура і небайдужість до культури. Класно передана природа і як вона завжди наче заземляє опововідь.
Цікавий ключ, доповнив моє сприйняття. Нагадую шо читати його треба обов’язково наприкінці)

Буду далі знайомитись з автором

[sasha · Rating 5 out of 5]

«Колись людство тішило себе, розповідаючи казок, тепер воно воліє палити цигарки. Ілюзорне джерело несталих химер! Умовна спроба зробити дійсність необов’язковою!»

[Kseniia Nosulenko · Rating 4 out of 5]

Спостерігати за головним героєм, за його робочими та несподіваними любовними поневіряннями мені було так цікаво і кумедно! Хоч це і не комедійний твір, та гумору Домонтовичу не бракне. Однак, маскуючись за анекдотичними епізодами, можна віднайти і глибші роздуми про місце людини і мистецтва в тогочасному світі.

Окремо варто відмітити вставну новелу про архітектора, в персонажі якого мистецтвознавці віднаходять прототип Георгія Нарбута. Домонтович вже не вперше використовує цей прийом, але в “Без ґрунту”, як мені здається, він досить розійшовся, і розповідь про персонажа Линника могла б бути захопливим окремо стоячим оповіданням.

Власе переходячи до оповідань, наведених в збірці, - перше з них, “Ой поїхав Ревуха по морю гуляти” якраз перегукується з цією новелою за формою, вле набуває ще більшого масштабу. Проте, як і в інших оповіданнях, мені не вистачило кульмінацій, і ці твори малої форми вийшли для мене досить рівні і, якщо по правді, не надто цікаві.

4.25 🌕🌕🌕🌕🌗

Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads

[Oxana Bayer · Rating 5 out of 5]

«Я вже нічого не хотів. Нічого не прагнув. Я хотів тільки зрозуміти, що це: помста? Віками накопичена «шевченківська» лють народу проти панів? Сліпий стихійний інстинкт руїнництва? Демони глухонімії?.. я лежав у хаті поруч із тифозними і, лежачи, вночі в маячневій темряві хати нарікав на народ, на село, яке заперечує все, що не є ним. Замкну��и своє життя в межах села й не прийняти нічого, що ж поза тином, по той бік царини й цвинтаря?.. Свідомість народу здавалась мені грандіозною в своїй замкненій величі».

[Marta Mokhnatska · Rating 4 out of 5]

«Без ґрунту»

Перш ніж щось сказати предметно, подумалося, що цей текст мені перш за все близький безґрунтям: попри незмірну відданість місцям, де я народилася, моє усвідомлення їх прийшло далеко поза ними.

Для мене цей текст складається з чотирьох шарів: культурологічного, психологічного, пейзажно-ностальгійного та з лінії неправдоподібного, як на мене, любовного роману. З мого означення зрозуміло, що мені сподобалося найменше. Але перетікання цих шарів одного в інший, витворення їх цією трохи дивною – але впізнаваною генетичною памʼяттю! – мовою роблять з цього тексту щось виняткове.

Мова в Домонтовича не лише місцями архаїчна в доброму значенні, але й не надміру вигадливо поетична. І поетика ця не романтизована чи екзальтована, а темна й передчуттєво-приречена. Мабуть, це для мене чи не ключова ознака якісного тексту. Не тому, що я думаю, нібито ми приречені чи естетизую депресивне мислення. Просто така оптика для мене правдивіша.

Я ніколи не була у Дніпрі, а тут опинилася в цьому місті столітньої давності, уквітчаному пахкими акаціями. Обожнюю, як вони цвітуть! Уявляла їхні розлогі крони, що мімікрують під перисті хмари, старі яркуваті стовбури, гладкі кружальця їхніх листочків і непривітні дзьомбики колючок, вишукану чорну серединку їхніх молочних грон. Здається, акація – одне з дерев мого «ґрунту».

Імена і по батькові в тексті завжди мене відштовхують, бо є в цьому щось радянсько-номенклатурне. Кожного разу позіхаю на таких персонажах, бо навіть не маю надії їх запамʼятати. Але в тексті Домонтовича завдяки деталізованим і аргументованим розлогим психологічним портретам ці всі ПІБ живі і справжні. Тому – зовсім розрізнювані.

Цікаво, що протагоніст для мене виявився суперечливим і емпатувати йому багато де було складно (у діалогах з Ларисою, в оцінці її зовнішності, у бажанні робити природу комфортабельною, у швидкому вивітрюванні розуміння мислення інших людей тощо), однак його свідомість була ідеальним провідником в українські 20-ті з увиразненням багатьох аспектів тогочасної реальності.

Історичні оповідання.

Думаю, вони хороші в своєму жанрі, але особисто мені не дуже подобається історична проза, яка (за своєю суттю, а не конкретно ця) романтизує чи домальовує відстутні факти. Зрештою, історія ціннісно є патріархальною. І тому я відчуваю внутрішню суперечність між прагненням її знати та бажанням аналізувати її критично, з феміністичної точки зору. Але наша реальність доводить, що історія, яка твориться сьогодні, видозмінює і ускладнює український фемінізм, якому стають чужими цінності ліберального європейського фемінізму і який вбирає контексти і адаптується до свого середовища набагато органічніше, ніж той самий європейський фемінізм.

[Iryna Paprotska · Rating 4 out of 5]

Без грунту.
Це перше за все твір-роздум. Це така хвиля філософії і почуттів. Через 100 років зміни світу ці роздуми зачіпають, мабуть, зовсім інші струни, але всеодно читати Домонтовича для мене - це задовлення. Я ціную його заховлення музикою. Мені здається, в людині має бути багато музики, щоби так писати про неї. Про її вплив. Її плинність. Її дотик до душі, враження від неї. Я сміялася щиро з сцени у шашличній, бо де б зараз таке вдалось пережити, щоби корчмар сварився з поваром задля задоволення клієнта, підбираючи кращу страву. Я помітила його поціновування вина, кокре насичене смаком. Мені цей твій дуже багато про автора. Бо, здається, так не можна написати чужі почуття. Так пишуть про власний досвід. Про власні думки.
Через головного героя автор нас знайомить із іншими, часами вельми колоритними, персонажами,як монументаліст Станислав Бирський, що готовий усюди поставити новий дім пролетаріату. Чи художник. Чи Гуня.
Я довго думала про головного героя та його захоплення невідомою жінкою. Ця історія вимальовується настільки несподівано у цій повісті, що це майже останнє, чого ти чекаєш. Дивно так, просто все кинути і так захопитись думкою про цю незнайому особу.. Хоча.. Можливо це і не так дивно, у світі без телефону та інтернету з купою опцій, не могти відмовитись від ідеї, від профілю, від.. когось. Зрештою, у дитинстві, - коли були лише листи і телеграми, - люди шукали шляхів "випадково" перетнутись, щоби зусітріти знову своє захоплення, чи потрапити йому чи їй на очі.
Оповідання вкінці тільки додає всій книзі "відчуття автора в тексті".
Загалом я б радила читати цю книгу усім зацікавленим в тому, щоби прсото поринути в думки. Це не про сюжетну лінію.. Це більше про сприйняття мистецтва через призму того часу і погляди атвора. І, звісно, союзу. Конфлікт цінностей.

[Natalie Storozhenko · Rating 3 out of 5]

“І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці з'являється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.”

Написано дуже гарно і ностальгічно. Один з тих рідких випадків де на тлі сюжету зображено не багатьма оспіваний Київ, а Катеринослав - історичний Дніпро. Деякі пейзажі та місця досі знайомі та дорогі серцю - Соборна площа, катедральний собор, історичний музей і навіть гірничий інститут. Саме ця частина на мене справила найбільше враження - трохи трагічне минуле міста яке люблю і знаю з дитинства. І як навіть зараз тут досі актуальна проблема знищення історичних памʼяток.

“Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, відновлювати паркани, зробити фіртки, замазати дірки, вибиті в цеглі стін кулеметними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати - в печери або лігва, міста — в переходові табори.

Колишнє губерніяльне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі гімназії, панотці, штабскапітани, колежські асесори на заощаджуваний гріш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції, його поглинув новий побут, і тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий світлом нового індустріяльного сонця.”

[Nataliya Demchenko · Rating 5 out of 5]

В. Домонтович
«Без ґрунту»
Не певна, чи нам розповідали хоч щось про Домонтовича в школі, чи просто він був в переліку імен 20-30 х рокі. Сама його історія життя заслуговує на роман. Домонтович (справжне імя Віктор Петров) був не тільки письменником, а й істориком, археологом, критиком і що найнеймовірніше-розвідником. В 30х він свідомо пішов на співпрацю з радянською розвідкою, щоб захистити себе і свою кохану, що була дружиною Миколи Зерова.
Збірка оповідань, де основним є «Без грунту», для мене було чудовим початком познайомитись з автором. Події розгортаються десь в 20-30х, саме час нової ідеології та зрушень. Головний герой роману Ростислав Михайлович їде у відрядження до Дніпра аби прийняти рішення щодо недобудованої Варязької церкви по проекту Степана Линника, рішення чи перетворити на пам’ятку чи повністю зруйнувати і побудувати там щось практичне.
Ростислав Михайлович не хоче приймати жодних рішень, більш того, він не хоче робити нічого. Проте він з натхненням згадує Степана Линника, який був його вчителем, згадує його ідеї, життя і смерть. Головний герой також знайомиться з відомою співачкою, розуміючи що це вона по звукам кроків, які для нього прозвучали як мелодія (дуже поетично).
Я читала і дивувалася, як можна описувати людей так яскраво, що навіть знаючи, що це літературні герої я гуглила чи є вони насправді. Опис самого міста, наче сам там блукаєш. Ресторан, де ти разом з героєм смакуєш найпрекрасніші страви. Опис пристрасті, яка так швидко зайнялася і загасла з тим, як поїзд з героєм полишав місто. Після таких красивий, в саму точку підібраних слів, дуже важко переключатися на сучасні романи. Саме після прочитання я зацікавилася автором, адже так писати може тільки людина, яка має непересічний інтелект.

[kaaabe · Rating 5 out of 5]

«Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне памʼяті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»

Цей текст мені сподобався дещо більше ніж «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус». Можливо тому, що оповідь тут розгортається на фоні мого улюбленого Дніпра, яке з-під пера Домонтовича постає ностальгічним сном, тугою за містом свого дитинства, яке вже ніколи не буде таким, як було колись.

«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.»

Неймовірно приємно спостерігати за тим, як плавно автор вимальовує переходи від головної теми твору до роздумів про мистецтво, від них - до описів щедрих частувань їжею та питвом у шашличній, від тих - до прекрасних пейзажів весняного степового міста, його затишних вуличок, оманливо палючого сонця на березі Дніпра.

Дуже і дуже актуальний, як і сто років тому, написаний інтелектуальною, але легкою для сприйняття мовою, твір.

«Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руінах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попередне. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста — в переходові табори.»

p.s. З короткої прози «Помста» найбільш припала до душі.

[Yevtymii Pnivchuk · Rating 3 out of 5]

_ 6/10 _

_ Без ґрунту:

_ Історія, яка яскраво показує дві протилежності:
Чоловіку, абсолютно безпринципному, в якому немає людяності, бажання працювати й почуття відповідальності, дають завдання відстояти закинуту церкву, яку хочуть віддати під складське приміщення. Її збудував один геніальний архітектор, який був абсолютним соціопатом, не звертав увагу на навколишніх, жив роботою й мистецтвом, їв тільки коли виходив з дому (а це було дуже рідко). На цьому контрасті назва дуже гарно розставляє акценти, бо ніби як "Без ґрунту" стосується архітектора, але насправді ж ні, він якраз має свої переконання і жагу до життя, а от головний герой...

_ Наступні три історії написані дуже епічно зі смачно прописаними бойовими сценами, правда з різними сенсами в закінченні: шлях додому в стилі "Одісея"; шлях до помсти й трагічно-логічний фінал; лайтова версія з уривка біографії безпринципного зрадника - Івана Сірка.

_ Це було перше знайомство з письменником, про роботи якого я чув дуже багато хороших відгуків і поки читалось нелегко. В нього однозначно є свій унікальний стиль, який точно мене зачепив, але я, все ж, трішки занадто багато очікував. Хоча й Дімарова я теж не одразу полюбив, а тепер😁.

_ Єдине що однозначно вибивало з колії - це відсутність чергувань голосних/приголосних, але то так із більшістю творів сторічної давності...

[Niomun · Rating 5 out of 5]

По-перше, мені неймовірно подобається тенденція додавати передмову (чи післямову) сучасних українських авторів до класичних творів. Це підсвічує моменти, на які людина з не найбагатшим читацьким досвідом (я, до прикладу 🙂) не завернула би увагу. Саме в цій книзі передмова написана Вірою Агеєвою і… тут також є перевага — для себе я зрозуміла, що до творів Агеєвої я ще не готова))

У «Без ґрунту» дуже влучно передано емоційний стан 30-х років. Тут нема ніякої історичної хроніки, але у повсякденних подіях прослідковуються дотепер актуальні настрої людей, що живуть у світі, який змінюється та руйнується. «Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста — в переходові табори».

Що хотілось би відмітити якою прекрасною мовою написані ці твори… вона вже сучасна, але ще зберігає цю самобутність та автентичність, яка потім буде майже знищена радянщиною та зросійщенням. Не знаю, чи то я не звертала на це увагу в інших авторів того періоду, але стиль та мова Домонтовича це неймовірна насолода.

[Laris04ka · Rating 5 out of 5]

Сама книга дуже вдало написана: шкода, що іноземний читач поки не може прочитати таку красу.

5/5, хоча в деяких моментах, на мою думку, забагато описів, а також останні розділи трохи затягнуті. Але, за інтелектуальність та такий іронічний фінал я поставити нижче 5 не можу.

Віра Агеєва у "ключі до тексту" забуває про історіософські есеї Домонтовича, написані у період МУРу. Це дуже гарно що ми відкриваємо Домонтовича як письменника, але чому ж забувати про нього як філософа? Його історіософська концепція - так - не до кінця доведена, але від цього не менш цікава. Чимось схожа на Фуко, разом з своїми нюансами звісно.
Багато з ідей твору можна знайти в них, "Без ґрунту" це такий своєрідний пріквел до МУРівського Домонтовича.
Ці есеї самі по собі не такі супер-революційні (хоча - ще раз - дуже цікаві, і взагалі тут можна посперечатись), але в поєднані з їх "художньою аплікацією" у формі роману вони really shine. Чому Агеєва вирішала про них навіть не згадати - для мене загадка.

[Emilia · Rating 5 out of 5]

Цікавий роман. Скільки площин вміщувало в собі "безґрунтя": головний герой та його рідне місто, яке залишилося тільки в памʼяті, кохання до жінки, яке немає коренів для проростання, постійний ескайпізм; Линник з пошуком свого людського ґрунту шляхом дивного та задушливого спілкування; Арсен Петрович та влада, яка весь час намагалася відібрати його творчий ґрунт та засунути у систему; Лариса, проростаюча у ґрунті кохання; Ґуля, який втілював в собі принцип "мистецтво над усе".
В кожній людині був ґрунт, на якому вона трималася, та були обставини, які намагалися цей ґрунт розпушить.

[Elizabeth Gura · Rating 5 out of 5]

Мені ця історія запам'яталась найбльш неочікуванною історію знайомства, і описами. Описами природи, історій людей, їх звичок, одягу, архітектури, погоди, всього. Здавалась, через ці описи буде важко продиратись в читанні, але навпаки, захопилась стилем і красою слів так, що захотілось почитати ще книжки автора.
А вечір гедонізму з вечерею в ресторані, де власник пригощає героїв, безперечно, був однією з найкращих частин.

[Anastation Lungwitz · Rating 4 out of 5]

Це історія про українських митців-модерністів 1920-х років. У книзі багато роздумів про сенс мистецтва, культури й життя. Водночас постійно відчувається, ніби не можеш упіймати суті, ніби сама історія позбавлена сенсу. Та наприкінці стає зрозуміло: це передусім внутрішній стан головних героїв і від цього стає особливо сумно 💔

[Sergiy Svitlooky · Rating 5 out of 5]

Стільки десятиліть забуття для нас. Домонтович один з найпотужніших прозаїків, що ми мали. Прекрасна мова, складні та інтелектуальні рефлексії про культуру та памʼять. Розповідь про Линника - взагалі окремий всесвіт, який чи не переважує на себе більше уваги за основний сюжет.