What do you think?
Rate this book
Без ґрунту. Оповідання
Роман «Без ґрунту» й оповідання «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…» об’єднані спільною темою. Це історії про співіснування в одній людині суперечливих ідентичностей і потреби прикидатися тим, ким не почуваєшся.
Події роману «Без ґрунту» розгортаються на рубежі 1920–1930-х, коли речники ідеології нового світу прокламують повний розрив з будь-якою традицією: почати історію з чистого аркуша, виплекати людину, не обтяжену ніяким спадком. В авторитарній державі вождь має стати єдиним об’єктом поклоніння.
Харківський культуролог Ростислав Михайлович приїздить до рідного міста Дніпро, щоб вирішити долю споруди вчителя – Варязької церкви.
Домонтович змальовує атмосферу тотального державного страху, вдягання масок, що часом приростають до облич, та інтелектуальної втечі від страшної реальності.
Події роману «Без ґрунту» розгортаються на рубежі 1920–1930-х, коли речники ідеології нового світу прокламують повний розрив з будь-якою традицією: почати історію з чистого аркуша, виплекати людину, не обтяжену ніяким спадком. В авторитарній державі вождь має стати єдиним об’єктом поклоніння.
Харківський культуролог Ростислав Михайлович приїздить до рідного міста Дніпро, щоб вирішити долю споруди вчителя – Варязької церкви.
Домонтович змальовує атмосферу тотального державного страху, вдягання масок, що часом приростають до облич, та інтелектуальної втечі від страшної реальності.
336 pages, Paperback
Published January 1, 2023
About the author
В. Домонтович
31 books49 followersViktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 45 reviews
April 16, 2026
«здичавіти і здивачіти» — як мінімум у подяку за мій новий дивіз ставлю 5. а насправді — за всю неочікувано гармонійну збірку.
улюблене — «ой поїхав ревуха та по морю гуляти» — про польського шляхтича, що по скитаннях світом віднайшов таки дім в українській мудрості
коротеньке і стрімке оповідання, як я раніше без тебе була? прочитайте…
я ж просто залишу собі оце, якщо ще колись нападе спокуса полінуватися:
«Він сноб, денді, скептик і, разом з тим, палкий ентузіаст, фантаст, людина крайнощів, складна натура, що сполучає цинізм цивілізації й цноту дикунства».
«…здичавіти і здивачіти...»
«Лорд Байрон міг би позаздрити на надзвичайність його пригод. Небезпеки підстерігали його на кожному кроці. Постріл з рушниці, удар кинджалу, щасливо відбитий. У кожній крихті їжі, в кожному ковтку рідини могла бути отрута. Хто зна, чи побіжно відчутий біль не був спазмом останнього кохання?..»
дума 18 ст. про ревуху у виконанні володимира кушпета: тут.
з вірша «фарис» (вершник), який міцкевич присвятив одній із іпостасей ревухи — еміру тадж-уль-фехру:
«Чую, — крякав, — запах трупа,
Годі, коню, марно тупать!
Бедуїн шука дорогу,
Кінь шука трави зі стогу.
Зупиніться, марна праця:
Вам назад не повертаться!
Тут блукає тільки вітер,
Всі сліди давно він витер;
Коням тут нема принади,
Тут пасуться тільки гади.
Тільки трупи тут ночують,
Тільки яструби кочують».
«Глянув я тоді навколо:
Сонце вже поволі йшло,
Тінь лягла до видноколу,
І погоні не було.
Тут природа сном обнята,
Тут, у вічній тишині,
Як нелякані звірята,
Сплять стихії всі земні,
І від мене — від людини —
Жодна з острахом не лине».
***
«приборканий гайдамака» — це «пігмаліон», але замість гіґінза й елізи — пилип орлик і сава чалий. тут звучить немало пострілів і буквальне «Ґрунт вислизнув йому з-під ніг».
а ще:
«Тепер він знов мав нагоду збільшити ставку, міг піднести обсяг своєї політичної гри, якій він віддавався з тією блискучою й химерною пристрастю, з якою інші люблять жінок, владу, Бога або книжки».
«Війна завжди була для нього політикою. Запах пороху завжди для нього змішувався з запахом чор-
нила. Дія була теорією. Теорія — проєктом дії».
***
«помсту» написано про полонених, які обирають лишитися в полоні (безґрунтярство тим епічніше, що лишаються вони, бо за 10 років на чужині понавстигали насаджати у землю міцнокорінних яблуньок і назаводити дітей). і про червоне й чорне в козацтві. страшна річ. ну або типовий вівторок дотракійця, не знаю.
«Спалахнуло чорне полумʼя злоби».
***
найбільша зірка тут, звісно, роман. на тепер найулюбленіший у домонтовича. мені вже нема шо втрачать, цей відгук і так нечитабельний, тому далі традиційно вже просто копичка цитат:
про дніпро, безґрунтярство і безґрунтярство дніпра:
«На зламі століття життя під степовим соняшним небом було копійчане, бездумне, без примушених днів, без непередбачених тривог. По степах з неораною цілиною паслися неозорі стада овець. Селяни не угноювали піль; казали, що від гною горітиме хліб. Хати палили кизяком, зробленим з висушеного коров'ячого гною. Відро вишень, привезених великою гарбою до міста, продавали на "Озерці" за копійку. І тому, що відро вишень коштувало на базарі копійку, недосяжною мрією для малого хлопця лишалися штани, пошиті з купленого в місті краму. Отож мале, чіпляючись за материну спідницю, просило мами:
— Купіть мені, мамо, мателіяльні штани!
У місті рідко хто за тих патріярхальних часів купував для себе вишні на базарі. Тоді люди ще не обернулися на наймачів, що винаймають для себе мешкання й живуть по чужих хатах. Кожен жив в своїй хаті, і в кожного при хаті був свій садок. Міські садиби були тоді безмежні в своїй безмірності, з пасіками, городами, садками.
Трамвай уже бігав по проспекту, але воду ще возили з Дніпра в діжках. Вода хлюпала в чорноті горішнього чотирикутного отвору. В сінях, в темному кутку коло дверей стояла велика діжка для води, прикрита збитою з дощечок покришкою. І мідний кухлик, поставлений зверху на покришку, блідо сяяв каламутним золотом в холодній півтемряві ґанкових сіней.»
«І оце після сніданку, запаливши цигарку, я виходжу з готелю й спиняюсь на ґанкові.
Який чудовий, теплий, але не гарячий, весь насичений вогкістю ранок. Такі ранки в степовій Україні бувають тільки на весні. Вода на Дніпрі вже спала. Щодня перепадають рясні дощі. Чорноземля ще зберігає весняну вологість.
Усе місто довкола мене в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зеленобіле тло утворюють в довколишніх садах. Ранкове повітря насичене солодким тьмяним ароматом білого квіту.
Я мну з огидою цигарку і викидаю її геть в бляшану урну. Такого ранку курити цигарку межує з блюзнірством!
П'яний од пахощів, я стою на ґанкові. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? Харків, Глухів, Київ? Я уявляю собі Київ, горяне, глибокими ярами розкреслене місто. Я відтворюю собі в уяві зелені його вулиці, сади і рішуче кажу:
— Ні!
Київ — офіційний, церемонний, сказати б так: стриманий. Він підібраний, можливо, навіть дещо педантичний. Каштани, що ними в Києві обсаджені вулиці, квітнуть декоративно пишно, але без паxощів. Усе дуже коректно й пристійно, але без всякого ентузіязму. Щодо лип, щодо старого Києва, то липи з їх м'яким і ніжним ароматом лишилися для міста тільки згадкою в скасованій, хоч і не зовсім ще забутій назві: Липки.
Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.
Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка! Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленник з підручника гідрографії.
Я не витримую. Я обертаюсь, спустошений, розчарований, в німому пригніченні. Я потребую співчуття. Я нарікаю. Я скаржуся. Не звертаючись ні до кого, я кажу:
— Уявіть собі, жадного дерева!»
«У саду не лишилося старих дерев».
«…Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були реґляменту піском посипаних доріжок. Ґазони й клюмби були спеціяльними написами заборонені для дітей, псів і п'яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола й зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгальтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленого вугілля й повапнених кам'янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до ґрандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло.
3 дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений "Парк культури й відпочинку", плід бухгальтерської ретельности, трестівських директив і обіжникового формалізму.
Тільки Дніпро й небо були ті самі: величні й безкраї.»
любовна лінія має закрут, гідний фентезі! ніколи такої музики не зустрічала. не розказуйте девіду мітчеллу, він накрутить з того роман на 600 сторінок:
«Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема ніколи не втрачає своєї ваги для тих, що покохали».
«Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів».
але моє улюблене, про що б це не сигналізувало (шевельов у «шостому в ґроні» каже, що про одірваність гг од реальності і його прагнення заховатися в гастрономічних і мистецьких задоволеннях), все ж описи їжі.
у шашличній:
«Безперечно, господар мав рацію, повʼязуючи в один вузол те, що, на перший поверховий погляд, здавалося б, не мало між собою жадного звʼязку: вміння готувати шашлики, мистецтво малювати й здібність багато вина випити.»
«Усе робилося поважно й неквапливо. Господар приймав нас, немов священнодіяв. Лишилося враження, що ми для нього не просто випадкові люди, які ненароком мимохіть потрапили сюди з вулиці, а вибрані містагоги, учасники ритуального обряду, його найдорожчі, люб'язні його серцеві приятелі, бо годувати людей шашликами й частувати їх вином — то високе покликання, яке не кожній людині дається згори. В цей спосіб здійснюється важливе й істотне. Їсти й пити не фізіологічний акт насичення, а ствердження спільноти, щасливої й щирої людської дружби.»
для контрасту — у витвицьких:
«Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.
Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументапьна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу.
Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.»
«Простуючи порожньою тихою вуличкою розлогого степового міста, я віддаюся втішному полону згадок про минуле. Про страви, що завжди були надміру товсті, залляті сметаною й маслом. Про дрібно покраяні, притрушені перцем, перемішані з цибулею соковиті помідори. Про великі пухкі паляниці. Великі з зелено-чорною шкірою стиглі кавуни, які хрумтять, коли їх розрізувати.»
для ще більшого контрасту — пітєрського хрючева линника:
«Ми пішли. Ми потрапили поблизу на бічній вуличці, між Мойкою й Морською, до огидного брудного трактиру, розташованого в сутеренах. Збитими плитами східців ми зійшли вниз. Заля з низьким склепінням, з вогкими стінами, з нечистою й гнилою, пропльованою підлогою була повна кухонного чаду, тютюнового диму, смороду горілки, людських випарів. В сірій каламуті туманних сутінків жовтими плямами розпливалось з-під широких бляшаних дашків світло великих гасових лямп. За столиками сиділи сумнівні й двозначні постаті, умовні тіні людських істот, жалюгідні покидьки міста, п'яниці, з червоними очима кріликів, сухотні злодії, п'яні повії. На стінах висіли написи, які проголошували: "Роззуватися за столами забороняється!", "Забороняється висловлюватися матерно!" Це були жадні символи, стилізовані під льокальний тон. Я бачив: стягнувши чоботи, візник у своєму тяжкому ватяному кафтані розмотував на ногах прілі онучі.
Мене охопило почуття одчаю. Мене сповнював страх, змішаний з жалем і болем. Я подивився на Линника, на його елеґантний циліндер, на руду клином м'яту борідку. Здавалось, він не реаґував.
Як і всі, ми пили горілку з щербатих склянок і запивали її пивом. Ми їли підозріле вариво, що звалося "солянкою". "Половий" в широкій і довгій кумачевій сорочці на випуск, підперезаний вузьким ремінцем, поставив перед нами на стіл тарілку з ковбасою і другу з пласким, вимоченим в в оцеті фіолетовим оселедцем. Солоні огірки завершували невибагливе меню цього відкритого ніччю притону. Я наткнув на виделку шматок ковбаси. Я вагався. У мене вистачило мужности взяти його до уст, але я не наважувався проковтнути. Я підвівся з свого стільця і сказав: "Пробачте, я на хвилину!" Я пішов виплюнути непрожований шматок в темний куток трактирної залі. Там тхнуло вогкою цвіллю й сечею. Стояв запаскуджений фікус. 3 огидою я виплюнув з рота жвачку м'яса.»
про інші мистецтва теж добре:
«— Що робити майстрові, — кажу, — коли йому тією ж білою, тотожною собі фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний сніг далеких гірських верховин, слизьку луску риби й срібне мінливе тремтіння поверхні ріки?!.
(між іншим, десь тут домонтовичу стає нудно всередині сюжету й він кидає собі виклик?.. так чи інакше, трапляється повний модернізм і, хоч немало синього, бо дніпро таки, але мене аж сліпить, так усе біліє: білий льняний плащ, біле вапно безбарвних вʼязничних стін, біле сяйво церкви й на відстані зелено-біле довкілля квітучих дерев, біле з жовтавим відтінком волосся, біле полотно блюзи, біле квіття акації, блакитно-біле море. є жовта глина, синій камінь, білий пісок. білий вестибюль. клявіятура піяніна, — білий клявішний шлях, перерваний чорним поруччям. біла, вся в соняшному сяєві, вся ніби наскрізь просяяна світлом «Варязька церква». білосіра риба, нанизана на лико. білебілебіле… )
«— Ми повинні, — кажу я, — оцінити досвіди цього майстра. Десь у глибинах памʼяті він, певне, не знаючи того сам, зберігав згадки про старовинні традиції іранської мініятури, про канонічні для цього мистецтва персонажі, жести, фарби. Успадкований від тисячоліть архаїзм він сполучив з власною недосвідченістю примітива. Сміливістю, якої йому аж ніяк не бракувало, він перемагав з відвагою неука мистецьку свою безпомічну невправність.»
«— Дивіться, — кажу я до Ґулі, — він ніколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Він не обмежував себе в виборі кольорів. Він був щедрий і щирий. Він малював тією фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власні уподобання, підказані власністю його непримхливого серця, коли він зважував, що, як і якою фарбою малювати! — Кожен мистець, — продовжую я, — с разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова памʼять народу плекає й живить памʼять мистця. Реалізм, —повчально зауважую я, — є явище більш складне й глибоке, ніж це здається на перший, дещо поверховий погляд.»
«Що особливо цінно в творчому доробкові цього майстра, — розгортаю я свою думку, — це те, що він зовсім не рахується з традиціями банального реалізму. до якого нас призвичаїли малярі XIX століття. Банальний реаліст малює захід сонця так, як він його бачить і ніколи так, як знає. Він малює червоно-жовте сонце, що схиляється до обрію, хоч ще з шкільної лави він, знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить інакше. Він одночасно малює те, що бачить, і те, що знає. Ось, приміром, зверніть, прошу вас, увагу на цей малюнок ріки. Тут намальована поверхня ріки, що сяє на сонці й гарячими відблисками проміння сліпить людині очі, але майстер не задовольняється з цього. Він не хоче, щоб йому закинули, що він не був правдивий у своєму мистецтві і не намалював того, про що він знав якнайкраще, що кожна ріка в цій плідній і квітучій країні багата на смачну й добру рибу. Отже, він малює те, що бачить: сліпучу поверхню ріки, і те, що знає: ріку, повну риби з дбайливо виписаними півколами луски.»
думаю, фінал на своєму місці. нікому не личить відкрита кінцівка більше, ніж курортному ��оману. я б навіть не назвала її відкритою… просто собі в стилі домонтовича.
сильно приємно, що роман закінчується «нестерпним білим блиском дніпра». значить, вистачило фарби)
улюблене — «ой поїхав ревуха та по морю гуляти» — про польського шляхтича, що по скитаннях світом віднайшов таки дім в українській мудрості
коротеньке і стрімке оповідання, як я раніше без тебе була? прочитайте…
я ж просто залишу собі оце, якщо ще колись нападе спокуса полінуватися:
«Він сноб, денді, скептик і, разом з тим, палкий ентузіаст, фантаст, людина крайнощів, складна натура, що сполучає цинізм цивілізації й цноту дикунства».
«…здичавіти і здивачіти...»
«Лорд Байрон міг би позаздрити на надзвичайність його пригод. Небезпеки підстерігали його на кожному кроці. Постріл з рушниці, удар кинджалу, щасливо відбитий. У кожній крихті їжі, в кожному ковтку рідини могла бути отрута. Хто зна, чи побіжно відчутий біль не був спазмом останнього кохання?..»
дума 18 ст. про ревуху у виконанні володимира кушпета: тут.
з вірша «фарис» (вершник), який міцкевич присвятив одній із іпостасей ревухи — еміру тадж-уль-фехру:
«Чую, — крякав, — запах трупа,
Годі, коню, марно тупать!
Бедуїн шука дорогу,
Кінь шука трави зі стогу.
Зупиніться, марна праця:
Вам назад не повертаться!
Тут блукає тільки вітер,
Всі сліди давно він витер;
Коням тут нема принади,
Тут пасуться тільки гади.
Тільки трупи тут ночують,
Тільки яструби кочують».
«Глянув я тоді навколо:
Сонце вже поволі йшло,
Тінь лягла до видноколу,
І погоні не було.
Тут природа сном обнята,
Тут, у вічній тишині,
Як нелякані звірята,
Сплять стихії всі земні,
І від мене — від людини —
Жодна з острахом не лине».
***
«приборканий гайдамака» — це «пігмаліон», але замість гіґінза й елізи — пилип орлик і сава чалий. тут звучить немало пострілів і буквальне «Ґрунт вислизнув йому з-під ніг».
а ще:
«Тепер він знов мав нагоду збільшити ставку, міг піднести обсяг своєї політичної гри, якій він віддавався з тією блискучою й химерною пристрастю, з якою інші люблять жінок, владу, Бога або книжки».
«Війна завжди була для нього політикою. Запах пороху завжди для нього змішувався з запахом чор-
нила. Дія була теорією. Теорія — проєктом дії».
***
«помсту» написано про полонених, які обирають лишитися в полоні (безґрунтярство тим епічніше, що лишаються вони, бо за 10 років на чужині понавстигали насаджати у землю міцнокорінних яблуньок і назаводити дітей). і про червоне й чорне в козацтві. страшна річ. ну або типовий вівторок дотракійця, не знаю.
«Спалахнуло чорне полумʼя злоби».
***
найбільша зірка тут, звісно, роман. на тепер найулюбленіший у домонтовича. мені вже нема шо втрачать, цей відгук і так нечитабельний, тому далі традиційно вже просто копичка цитат:
про дніпро, безґрунтярство і безґрунтярство дніпра:
«На зламі століття життя під степовим соняшним небом було копійчане, бездумне, без примушених днів, без непередбачених тривог. По степах з неораною цілиною паслися неозорі стада овець. Селяни не угноювали піль; казали, що від гною горітиме хліб. Хати палили кизяком, зробленим з висушеного коров'ячого гною. Відро вишень, привезених великою гарбою до міста, продавали на "Озерці" за копійку. І тому, що відро вишень коштувало на базарі копійку, недосяжною мрією для малого хлопця лишалися штани, пошиті з купленого в місті краму. Отож мале, чіпляючись за материну спідницю, просило мами:
— Купіть мені, мамо, мателіяльні штани!
У місті рідко хто за тих патріярхальних часів купував для себе вишні на базарі. Тоді люди ще не обернулися на наймачів, що винаймають для себе мешкання й живуть по чужих хатах. Кожен жив в своїй хаті, і в кожного при хаті був свій садок. Міські садиби були тоді безмежні в своїй безмірності, з пасіками, городами, садками.
Трамвай уже бігав по проспекту, але воду ще возили з Дніпра в діжках. Вода хлюпала в чорноті горішнього чотирикутного отвору. В сінях, в темному кутку коло дверей стояла велика діжка для води, прикрита збитою з дощечок покришкою. І мідний кухлик, поставлений зверху на покришку, блідо сяяв каламутним золотом в холодній півтемряві ґанкових сіней.»
«І оце після сніданку, запаливши цигарку, я виходжу з готелю й спиняюсь на ґанкові.
Який чудовий, теплий, але не гарячий, весь насичений вогкістю ранок. Такі ранки в степовій Україні бувають тільки на весні. Вода на Дніпрі вже спала. Щодня перепадають рясні дощі. Чорноземля ще зберігає весняну вологість.
Усе місто довкола мене в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зеленобіле тло утворюють в довколишніх садах. Ранкове повітря насичене солодким тьмяним ароматом білого квіту.
Я мну з огидою цигарку і викидаю її геть в бляшану урну. Такого ранку курити цигарку межує з блюзнірством!
П'яний од пахощів, я стою на ґанкові. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? Харків, Глухів, Київ? Я уявляю собі Київ, горяне, глибокими ярами розкреслене місто. Я відтворюю собі в уяві зелені його вулиці, сади і рішуче кажу:
— Ні!
Київ — офіційний, церемонний, сказати б так: стриманий. Він підібраний, можливо, навіть дещо педантичний. Каштани, що ними в Києві обсаджені вулиці, квітнуть декоративно пишно, але без паxощів. Усе дуже коректно й пристійно, але без всякого ентузіязму. Щодо лип, щодо старого Києва, то липи з їх м'яким і ніжним ароматом лишилися для міста тільки згадкою в скасованій, хоч і не зовсім ще забутій назві: Липки.
Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.
Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка! Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленник з підручника гідрографії.
Я не витримую. Я обертаюсь, спустошений, розчарований, в німому пригніченні. Я потребую співчуття. Я нарікаю. Я скаржуся. Не звертаючись ні до кого, я кажу:
— Уявіть собі, жадного дерева!»
«У саду не лишилося старих дерев».
«…Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були реґляменту піском посипаних доріжок. Ґазони й клюмби були спеціяльними написами заборонені для дітей, псів і п'яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола й зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгальтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленого вугілля й повапнених кам'янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до ґрандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло.
3 дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений "Парк культури й відпочинку", плід бухгальтерської ретельности, трестівських директив і обіжникового формалізму.
Тільки Дніпро й небо були ті самі: величні й безкраї.»
любовна лінія має закрут, гідний фентезі! ніколи такої музики не зустрічала. не розказуйте девіду мітчеллу, він накрутить з того роман на 600 сторінок:
«Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема ніколи не втрачає своєї ваги для тих, що покохали».
«Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів».
але моє улюблене, про що б це не сигналізувало (шевельов у «шостому в ґроні» каже, що про одірваність гг од реальності і його прагнення заховатися в гастрономічних і мистецьких задоволеннях), все ж описи їжі.
у шашличній:
«Безперечно, господар мав рацію, повʼязуючи в один вузол те, що, на перший поверховий погляд, здавалося б, не мало між собою жадного звʼязку: вміння готувати шашлики, мистецтво малювати й здібність багато вина випити.»
«Усе робилося поважно й неквапливо. Господар приймав нас, немов священнодіяв. Лишилося враження, що ми для нього не просто випадкові люди, які ненароком мимохіть потрапили сюди з вулиці, а вибрані містагоги, учасники ритуального обряду, його найдорожчі, люб'язні його серцеві приятелі, бо годувати людей шашликами й частувати їх вином — то високе покликання, яке не кожній людині дається згори. В цей спосіб здійснюється важливе й істотне. Їсти й пити не фізіологічний акт насичення, а ствердження спільноти, щасливої й щирої людської дружби.»
для контрасту — у витвицьких:
«Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.
Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументапьна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу.
Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.»
«Простуючи порожньою тихою вуличкою розлогого степового міста, я віддаюся втішному полону згадок про минуле. Про страви, що завжди були надміру товсті, залляті сметаною й маслом. Про дрібно покраяні, притрушені перцем, перемішані з цибулею соковиті помідори. Про великі пухкі паляниці. Великі з зелено-чорною шкірою стиглі кавуни, які хрумтять, коли їх розрізувати.»
для ще більшого контрасту — пітєрського хрючева линника:
«Ми пішли. Ми потрапили поблизу на бічній вуличці, між Мойкою й Морською, до огидного брудного трактиру, розташованого в сутеренах. Збитими плитами східців ми зійшли вниз. Заля з низьким склепінням, з вогкими стінами, з нечистою й гнилою, пропльованою підлогою була повна кухонного чаду, тютюнового диму, смороду горілки, людських випарів. В сірій каламуті туманних сутінків жовтими плямами розпливалось з-під широких бляшаних дашків світло великих гасових лямп. За столиками сиділи сумнівні й двозначні постаті, умовні тіні людських істот, жалюгідні покидьки міста, п'яниці, з червоними очима кріликів, сухотні злодії, п'яні повії. На стінах висіли написи, які проголошували: "Роззуватися за столами забороняється!", "Забороняється висловлюватися матерно!" Це були жадні символи, стилізовані під льокальний тон. Я бачив: стягнувши чоботи, візник у своєму тяжкому ватяному кафтані розмотував на ногах прілі онучі.
Мене охопило почуття одчаю. Мене сповнював страх, змішаний з жалем і болем. Я подивився на Линника, на його елеґантний циліндер, на руду клином м'яту борідку. Здавалось, він не реаґував.
Як і всі, ми пили горілку з щербатих склянок і запивали її пивом. Ми їли підозріле вариво, що звалося "солянкою". "Половий" в широкій і довгій кумачевій сорочці на випуск, підперезаний вузьким ремінцем, поставив перед нами на стіл тарілку з ковбасою і другу з пласким, вимоченим в в оцеті фіолетовим оселедцем. Солоні огірки завершували невибагливе меню цього відкритого ніччю притону. Я наткнув на виделку шматок ковбаси. Я вагався. У мене вистачило мужности взяти його до уст, але я не наважувався проковтнути. Я підвівся з свого стільця і сказав: "Пробачте, я на хвилину!" Я пішов виплюнути непрожований шматок в темний куток трактирної залі. Там тхнуло вогкою цвіллю й сечею. Стояв запаскуджений фікус. 3 огидою я виплюнув з рота жвачку м'яса.»
про інші мистецтва теж добре:
«— Що робити майстрові, — кажу, — коли йому тією ж білою, тотожною собі фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний сніг далеких гірських верховин, слизьку луску риби й срібне мінливе тремтіння поверхні ріки?!.
(між іншим, десь тут домонтовичу стає нудно всередині сюжету й він кидає собі виклик?.. так чи інакше, трапляється повний модернізм і, хоч немало синього, бо дніпро таки, але мене аж сліпить, так усе біліє: білий льняний плащ, біле вапно безбарвних вʼязничних стін, біле сяйво церкви й на відстані зелено-біле довкілля квітучих дерев, біле з жовтавим відтінком волосся, біле полотно блюзи, біле квіття акації, блакитно-біле море. є жовта глина, синій камінь, білий пісок. білий вестибюль. клявіятура піяніна, — білий клявішний шлях, перерваний чорним поруччям. біла, вся в соняшному сяєві, вся ніби наскрізь просяяна світлом «Варязька церква». білосіра риба, нанизана на лико. білебілебіле… )
«— Ми повинні, — кажу я, — оцінити досвіди цього майстра. Десь у глибинах памʼяті він, певне, не знаючи того сам, зберігав згадки про старовинні традиції іранської мініятури, про канонічні для цього мистецтва персонажі, жести, фарби. Успадкований від тисячоліть архаїзм він сполучив з власною недосвідченістю примітива. Сміливістю, якої йому аж ніяк не бракувало, він перемагав з відвагою неука мистецьку свою безпомічну невправність.»
«— Дивіться, — кажу я до Ґулі, — він ніколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Він не обмежував себе в виборі кольорів. Він був щедрий і щирий. Він малював тією фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власні уподобання, підказані власністю його непримхливого серця, коли він зважував, що, як і якою фарбою малювати! — Кожен мистець, — продовжую я, — с разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова памʼять народу плекає й живить памʼять мистця. Реалізм, —повчально зауважую я, — є явище більш складне й глибоке, ніж це здається на перший, дещо поверховий погляд.»
«Що особливо цінно в творчому доробкові цього майстра, — розгортаю я свою думку, — це те, що він зовсім не рахується з традиціями банального реалізму. до якого нас призвичаїли малярі XIX століття. Банальний реаліст малює захід сонця так, як він його бачить і ніколи так, як знає. Він малює червоно-жовте сонце, що схиляється до обрію, хоч ще з шкільної лави він, знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить інакше. Він одночасно малює те, що бачить, і те, що знає. Ось, приміром, зверніть, прошу вас, увагу на цей малюнок ріки. Тут намальована поверхня ріки, що сяє на сонці й гарячими відблисками проміння сліпить людині очі, але майстер не задовольняється з цього. Він не хоче, щоб йому закинули, що він не був правдивий у своєму мистецтві і не намалював того, про що він знав якнайкраще, що кожна ріка в цій плідній і квітучій країні багата на смачну й добру рибу. Отже, він малює те, що бачить: сліпучу поверхню ріки, і те, що знає: ріку, повну риби з дбайливо виписаними півколами луски.»
думаю, фінал на своєму місці. нікому не личить відкрита кінцівка більше, ніж курортному ��оману. я б навіть не назвала її відкритою… просто собі в стилі домонтовича.
сильно приємно, що роман закінчується «нестерпним білим блиском дніпра». значить, вистачило фарби)
Read
January 25, 2024Я дуже люблю українську літературу 20-х - 30-х рр. Я обожнюю урбаністичні романи того часу. Я захоплююся текстами Домонтовича. Але "Без ґрунту" не типовий роман. Він був виданий у 1942 році, хоча й описував Україну 20-х років. На відміну від творів представників "Розстріляного відродження" "Без ґрунту" наскрізно песимістичний і тривожний текст. Тут немає надії, немає відчуття настання нової епохи і трепету перед лицем цивілізаційних зламів. Домонтович вже дивився з висоти років на той час і не бачив у ньому нічого крім страху і туги. У сюжеті ніхто не помирає, не втрачає кохання, не потрапляє у в'язницю, усе, на перший погляд, виглядає буденно, але у всіх діях героїв відчувається якась марність і зневіра.
Я думаю багато хто зрозуміє це зараз, відчує прокрастинацію головного героя, його способи відмежуватися від реальності і поринути у тимчасові принади насолод.
Цей твір не заходив мені із захватом та ентузіазмом. Тут було багато сюжетних відхилень, роздумів про мистецтво і життя. Однак усе тут було гармонійно.
Такі твори однозначно треба читати!
Окрема подяка за оповідання "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти". Дуже класна історія написана на основі не менш класного історичного персонажа. Я тішився декілька днів, повертався до тексту, читав додаткові матеріали і розповідав друзям.
Я думаю багато хто зрозуміє це зараз, відчує прокрастинацію головного героя, його способи відмежуватися від реальності і поринути у тимчасові принади насолод.
Цей твір не заходив мені із захватом та ентузіазмом. Тут було багато сюжетних відхилень, роздумів про мистецтво і життя. Однак усе тут було гармонійно.
Такі твори однозначно треба читати!
Окрема подяка за оповідання "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти". Дуже класна історія написана на основі не менш класного історичного персонажа. Я тішився декілька днів, повертався до тексту, читав додаткові матеріали і розповідав друзям.
January 23, 2025
Атмосфера твору відчувається, як дуже творча. Тому підтвердженням є і вставна новелла про архітектора Линника (моя улюблена частина тексту), і історія про відому оперну співачку Ларису Сольську, і справа про Варязьку церкву. Але в той же час, увесь твір пронизаний відчуттям страху і песимізму. Безвихідь оселяється в душі головного героя і так і не полишає його.
Люди навколо нього (і він сам) переставали відчувати таку знайому їм землю "ґрунт" під ногами. Тепер нова реальність вимагає позбутися усього старого, відмежуватись від тисячолітньої історії свого краю, і почати з нового аркушу.
Люди навколо нього (і він сам) переставали відчувати таку знайому їм землю "ґрунт" під ногами. Тепер нова реальність вимагає позбутися усього старого, відмежуватись від тисячолітньої історії свого краю, і почати з нового аркушу.
March 26, 2026
Поки найяскравіше враження цього року. Дуже насичені і концентровані тексти, особливо оповідання. Хоча рівень ставок у кожній історії зростає. Роман такий «почитаймо про велемудрого та освіченого автора, який не може наважитися жити це життя» і до «псохологічна напруга, складні вибори і кров, кров, кров…».
Все сподобалось. Тепер треба читать «Агента з ведмедиком»
Все сподобалось. Тепер треба читать «Агента з ведмедиком»
February 26, 2025
Це моя третя книжка Домонтовича, але вперше коли мені здається, що я дуже тупа для цієї книги, я не дуже зрозуміла, що саме хотів сказати автор цією історією. Через це, вони здалась мені трошки нудненькою
Взагалі Домонтович схоже залишаєт своїх головних героїв спеціально нещасними в коханні, чисто фішка його
Це все що я винесла з цієї книжки🤣 ну і що радянська влада гавно, але ну якби ми і так це знали
Взагалі Домонтович схоже залишаєт своїх головних героїв спеціально нещасними в коханні, чисто фішка його
Це все що я винесла з цієї книжки🤣 ну і що радянська влада гавно, але ну якби ми і так це знали
May 13, 2026
Спочатку було складно і нуднувато, але потім Домонтович мене підкорив. Плюс дуже допоміг ключ до розуміння і пошук додаткової інформацію.
Друга половина вже значно легше сприймалась, бо ти вже в курсі що і до чого.
Роздуми про мистецтва, кохання, історію, політику, психологію і загалом суспільства.
До того ж таке актуальне відчуття відчаю і безвиході, безсенсовності і прокрастинації, що аж в око попало.
Друга половина вже значно легше сприймалась, бо ти вже в курсі що і до чого.
Роздуми про мистецтва, кохання, історію, політику, психологію і загалом суспільства.
До того ж таке актуальне відчуття відчаю і безвиході, безсенсовності і прокрастинації, що аж в око попало.
May 1, 2024
Просто обожнюю ❤️ Для мене не існує такого тексту, який готова почати читати ще раз щойно акінчивши. Але цей - виключення.
Зробіть собі подарунок: насолодіться цим текстом у Дніпрі навесні.
Зробіть собі подарунок: насолодіться цим текстом у Дніпрі навесні.
August 15, 2024
Поставив би 3.5, якби гудрідз нарешті зробили нормальну систему оцінювання.
"Без ґрунту" сподобалась загалом, хоча в історію кохання я не повірив, а початок цієї історії кохання взагалі схожий на якийсь стрьомний сталкерінг. Втім це напевно вкладається в персонажа головного героя, справді відірваного від усього гедоніста, якому в принципі пох на все. Подобається мова роману і загальна атмосфера.
Оповідання не сподобались, частину проскіпав навіть.
"Без ґрунту" сподобалась загалом, хоча в історію кохання я не повірив, а початок цієї історії кохання взагалі схожий на якийсь стрьомний сталкерінг. Втім це напевно вкладається в персонажа головного героя, справді відірваного від усього гедоніста, якому в принципі пох на все. Подобається мова роману і загальна атмосфера.
Оповідання не сподобались, частину проскіпав навіть.
April 30, 2024
Дочитала «Без ґрунту» 🔥
Коротку прозу, яка увійшла до книжки не планую читати найближчі кілька років, тому вважаю основну мету виконаною 😎
Коротку прозу, яка увійшла до книжки не планую читати найближчі кілька років, тому вважаю основну мету виконаною 😎
December 22, 2023
Дуже цікавий і нестандартний досвід читання, який, напевно, не кожному буде до смаку. Вже зустрічала від знайомих кілька відгуків, що книжка якось неочікувано обривається, сюжет не закінчений, не зрозумілий.
Але! Я якраз бачу, як Ростислав проходить по ідеальному Кемпбелівському колу героя. От тільки це історія про нестандартного героя. Це герой, який не приймає виклик і не йде в мандри. Він не просто той звичайний герой, що якби про людське око вагається, чекає, поки добре попросять. І навіть не той, що все ж таки зважується на героїчний вчинок, коли тиск обставин стає занадто сильним. Пан Ростислав провалює будь-які випробування, він йде на поводу у всіх "вартових порогів". Він дуже, дуже вправний ескапіст і того прекрасно свідомий. І, на мою думку, це найкращий тип героя для такої теми, для того світу, який зображує автор.
Я щиро співчувала всім другорядним героям, які зустрічаються на шляху Ростислава і яким він навіть не намагається допомогти, і, як на мене, це саме те, що треба.
Все закінчується не почавшись, тому що герой ніколи так і не йде на поклик. Тому що в ньому, як і в майже всіх інших герой, доба той поклик вбила.
Дуже сумний та дуже актуальний твір. І дуже смачно написаний. За стиль додаткова зірочка)
Але! Я якраз бачу, як Ростислав проходить по ідеальному Кемпбелівському колу героя. От тільки це історія про нестандартного героя. Це герой, який не приймає виклик і не йде в мандри. Він не просто той звичайний герой, що якби про людське око вагається, чекає, поки добре попросять. І навіть не той, що все ж таки зважується на героїчний вчинок, коли тиск обставин стає занадто сильним. Пан Ростислав провалює будь-які випробування, він йде на поводу у всіх "вартових порогів". Він дуже, дуже вправний ескапіст і того прекрасно свідомий. І, на мою думку, це найкращий тип героя для такої теми, для того світу, який зображує автор.
Я щиро співчувала всім другорядним героям, які зустрічаються на шляху Ростислава і яким він навіть не намагається допомогти, і, як на мене, це саме те, що треба.
Все закінчується не почавшись, тому що герой ніколи так і не йде на поклик. Тому що в ньому, як і в майже всіх інших герой, доба той поклик вбила.
Дуже сумний та дуже актуальний твір. І дуже смачно написаний. За стиль додаткова зірочка)
February 26, 2025
Потік свідомості надзвичайно гарною українською мовою. Так ніби слухаєш класну музику, але не розумієш змісту. Я дуже люблю структуровані тексти, де чітко проглядається мотив, і темп розповіді. Тут все навпаки, так ніби тобі розповідають про речі у світі, які в дивний спосіб вʼяжуться між собою
January 14, 2026
Змішані почуття, тривожний текст і дуже багато сюжетних вихилясів. Не можу скащати, що сподобалося, але й не неприємно було читати.
October 27, 2025
Мій перший прочитаний роман-трактат, і до чого тут недовершеність як українська константа?
Персонажі, або що оточує протагоніста
Питання культурної ідентичності
Українська константа
Вагабондизм як привілей і прокляття
Хочу поділитися думками про багатовимірність безґрунтянства, персонажів та ідею першопочатків Линника.
"Без ґрунту" - це багатошаровий концепт, що працює одразу на кількох рівнях.
Примітивний - екологічний: вирубані сади, занедбані береги Дніпра, що перетворився на "креслення колишньої ріки".
Далі - соціальний: люди перестали лагодити дахи й хвіртки, бо звикли жити тимчасово, втративши віру в стабільність.
Глибше - культурно-історичний: розрив зв'язку з минулим та традиціями.
Тонкий - екзистенційний: втрата зв'язку із сакральним, із трансцендентним виміром життя.
Персонажі, або що оточує протагоніста
Герой роману є свідомим утікачем від реальності. Він обирає інтелектуальну еміграцію, залишаючись фізично присутнім. Це принципова позиція людини, яка розуміє тоталітарну систему настільки глибоко, що бачить неможливість чесної гри з нею. Його"нічогонеможливість" можна розуміти не як слабкість, а форму опору: відмову від співучасті.
І Домонтович не героїзує цю позицію. Ростислав, головний герой, усвідомлює ціну свого вибору - професійну кастрацію, життя "без ґрунту", підвішеність між епохами з вагабондизмом. Це інтелектуальна чесність автора: він показує, що в деяких історичних ситуаціях немає гідних варіантів, лише менш згубні.
Інші персонажі функціонують як голоси діалогу епох. Я не відчував ніякої зацікавленості ними, але це може бути стратегією філософського роману. Нам представляють своєрідний "симпозіум" ідей, де кожна постать репрезентує певну світоглядну позицію міжвоєнної доби.
Питання культурної ідентичності
Вчитель Ростислава протиставляє себе "настанові на бароко", пропонуючи натомість візантійську традицію - похмурі пейзажі першопочатків, каміння, рубання першого міста замість садів і квітів. Це боротьба за спадщину Київської Русі проти звичної орієнтації на козацьку добу.
І до цього у мене є питання. Линників культ "першопочатків" і "нефінальності" як абсолютна цінність звучить привабливо в контексті культурно-історичної полеміки, але чи не веде він до певного нігілізму щодо "сформованого"? Чи дійсно натюрморти та завершені форми гідні лише зневаги? Іронічно, адже собор Линника залишився недобудованим - символом грандіозного, нереалізованого задуму.
Українська константа
Доволі болюча тема роману, про яку чомусь не кажуть - недовершеність як прокляття української культури. Собор Линника, що так і не збудований, стає метафорою всього проєкту українського модернізму: "починати й не кінчати, напружувати зусилля, м'язи і зриватися в катастрофу". Це перегукується з гоголівською традицією незавершеності, але тут вона набирає трагічніших обертонів.
Зовнішні обставини (тоталітарна система, історичні катастрофи тощо) перетворюють недовершеність із творчого принципу на історичну долю. Проте сам роман є завершеним - і в цьому трохи парадоксальна його перемога над власним песимізмом.
Вагабондизм як привілей і прокляття
Домонтович не подає безґрунтянство виключно в негативному світлі - ми знайомимося з формою інтелектуальної свободи. Свобода мандрувати епохами, не бути прикутим до однієї традиції, брати з кожного часу своє - це привілей мислителя.
Але така свобода має ціну - життя в уяві замість життя в історії, нездатність діяти та неможливість змінити реальність.
February 8, 2025
Яка ж «Без ґрунту» візуальна книжка! Стільки описів картин, споруд, міста. І я ніби вдихала всі ці образи разом з текстом. Можливо, це достатньо якісна начитка була, а можливо, Домонтович може й інструкцію до освіжувача повітря написати так, що ти будеш в шоках це читати/слухати.
Мені трохи не вистачило звʼязку любовної лінії та основного сюжету. Якось зовсім не переплітались між собою теми і важко було переключатись.
Але в моменти коли йшлося про зміни в суспільстві, його нові комуністичні підвалини, мене не покидало відчуття тотальної приреченості і пустоти. Напевно, це був звичний стан українців 1920-1930-х років, і це дуже страшно.
Мені трохи не вистачило звʼязку любовної лінії та основного сюжету. Якось зовсім не переплітались між собою теми і важко було переключатись.
Але в моменти коли йшлося про зміни в суспільстві, його нові комуністичні підвалини, мене не покидало відчуття тотальної приреченості і пустоти. Напевно, це був звичний стан українців 1920-1930-х років, і це дуже страшно.
November 29, 2023
Як для класики дуже легко читається.
Здалось, шо всі персонажі наче на розрив кричать про свої думки та погляди. Сподобалась тематика твору і глибоке занурення в українське мистецтво і те, який вибір мали діячи в 20ті. Головний герой явно намагається не мати власної думки, але крізь любовну лінію гарно показана його пилка натура і небайдужість до культури. Класно передана природа і як вона завжди наче заземляє опововідь.
Цікавий ключ, доповнив моє сприйняття. Нагадую шо читати його треба обов’язково наприкінці)
Буду далі знайомитись з автором
Здалось, шо всі персонажі наче на розрив кричать про свої думки та погляди. Сподобалась тематика твору і глибоке занурення в українське мистецтво і те, який вибір мали діячи в 20ті. Головний герой явно намагається не мати власної думки, але крізь любовну лінію гарно показана його пилка натура і небайдужість до культури. Класно передана природа і як вона завжди наче заземляє опововідь.
Цікавий ключ, доповнив моє сприйняття. Нагадую шо читати його треба обов’язково наприкінці)
Буду далі знайомитись з автором
August 10, 2025
Майстерно розбираючи особистість на гранули, для Домонтовича не є проблемою виділити десяток сторінок чи кілька розділів для розкриття персонажу свого твору. Не пам'ятаю, щоб зустрічав щось схоже, тому був під враженням, читаючи повість «Без ґрунту».
Два оповідання, що доповнюють повість, вміло контрастують з нею, розкриваючи історії козаків з пізньої козацької доби.
Два оповідання, що доповнюють повість, вміло контрастують з нею, розкриваючи історії козаків з пізньої козацької доби.
April 6, 2024
3,5 ⭐️
Цей роман - однозначно хороша ілюстрація того як імперія впливала на українську культуру.
Цей роман - однозначно хороша ілюстрація того як імперія впливала на українську культуру.
December 22, 2024
Напрочуд атмосферна, не банальна і необхідна книга. Інтелектуалізм у кожному рядку. Попри це не можна сказати, що твір важко читається, навпаки, дія розгортається легко і сильно затягує в описані події. Така характерність, як уривчаста оповідь, лише на початку вибиває з колії, та одразу ж картинка доповнюється все новими непрописаними деталями.
У романі Без ґрунту ми спостерігаємо злам часів, коли старий світ, світ традицій та поетизму, відживає своє і поступається місцем матеріалізму, вигоді, загальним нормам і необхідності. На перший план виходять люди без почуттів, щирості, любові, проте заплутані, втрачені, які бояться бути самими собою. Так народжується епоха масок, котрі лишилися всього, що мали, а натомість нічого не набули.
В оповіданні Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти автор продовжує тему відсутності минулого та сумнівного майбутнього. У такій формі авантюрної розповіді він зображує нам постійний пошук власного я, якого годі й шукати в епоху невизначеності.
Така невизначеність є і в оповіданні Помста, де зруйновані бар’єри недоторканості особистості, де немає усвідомлення, що не можна нав’язати іншим свій світогляд і підпорядкувати цілий народ своїм цілям. Що одній людині рятунок, іншій - загибель.
Дуже чітко подібне розділення показано в Приборканий гайдамака, де людині нав’язують чужі думки і наказують робити зовсім протилежне її сутності. Також Домонтович показує важливість власної думки, власного внутрішнього наповнення, за браком якого неодмінно слідує духовна смерть.
Тож на прикладі запропонованих творів можна сказати, що письменника дуже хвилювала проблема самоідентифікації як особистості, як народу. Тільки за умови пізнання себе, наявності культурної та духовної пам’яті, нерозривного зв’язку поколінь ми можемо дати опір тим, хто намагається використати нас у власних корисливих цілях.
У романі Без ґрунту ми спостерігаємо злам часів, коли старий світ, світ традицій та поетизму, відживає своє і поступається місцем матеріалізму, вигоді, загальним нормам і необхідності. На перший план виходять люди без почуттів, щирості, любові, проте заплутані, втрачені, які бояться бути самими собою. Так народжується епоха масок, котрі лишилися всього, що мали, а натомість нічого не набули.
В оповіданні Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти автор продовжує тему відсутності минулого та сумнівного майбутнього. У такій формі авантюрної розповіді він зображує нам постійний пошук власного я, якого годі й шукати в епоху невизначеності.
Така невизначеність є і в оповіданні Помста, де зруйновані бар’єри недоторканості особистості, де немає усвідомлення, що не можна нав’язати іншим свій світогляд і підпорядкувати цілий народ своїм цілям. Що одній людині рятунок, іншій - загибель.
Дуже чітко подібне розділення показано в Приборканий гайдамака, де людині нав’язують чужі думки і наказують робити зовсім протилежне її сутності. Також Домонтович показує важливість власної думки, власного внутрішнього наповнення, за браком якого неодмінно слідує духовна смерть.
Тож на прикладі запропонованих творів можна сказати, що письменника дуже хвилювала проблема самоідентифікації як особистості, як народу. Тільки за умови пізнання себе, наявності культурної та духовної пам’яті, нерозривного зв’язку поколінь ми можемо дати опір тим, хто намагається використати нас у власних корисливих цілях.
July 9, 2024
«Колись людство тішило себе, розповідаючи казок, тепер воно воліє палити цигарки. Ілюзорне джерело несталих химер! Умовна спроба зробити дійсність необов’язковою!»
February 20, 2026
Цю книжку мені складно оцінювати, тому що роман «Без ґрунту» — найслабше й найнудніше, що я читала в Домонтовича. Оповідання — в принципі не дуже моя історія. Але от останнє оповідання про Саву Чалого прям таке живе й насичене, хоч бери й історичний байопік знімай.
June 16, 2025
Спостерігати за головним героєм, за його робочими та несподіваними любовними поневіряннями мені було так цікаво і кумедно! Хоч це і не комедійний твір, та гумору Домонтовичу не бракне. Однак, маскуючись за анекдотичними епізодами, можна віднайти і глибші роздуми про місце людини і мистецтва в тогочасному світі.
Окремо варто відмітити вставну новелу про архітектора, в персонажі якого мистецтвознавці віднаходять прототип Георгія Нарбута. Домонтович вже не вперше використовує цей прийом, але в “Без ґрунту”, як мені здається, він досить розійшовся, і розповідь про персонажа Линника могла б бути захопливим окремо стоячим оповіданням.
Власе переходячи до оповідань, наведених в збірці, - перше з них, “Ой поїхав Ревуха по морю гуляти” якраз перегукується з цією новелою за формою, вле набуває ще більшого масштабу. Проте, як і в інших оповіданнях, мені не вистачило кульмінацій, і ці твори малої форми вийшли для мене досить рівні і, якщо по правді, не надто цікаві.
4.25 🌕🌕🌕🌕🌗
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
Окремо варто відмітити вставну новелу про архітектора, в персонажі якого мистецтвознавці віднаходять прототип Георгія Нарбута. Домонтович вже не вперше використовує цей прийом, але в “Без ґрунту”, як мені здається, він досить розійшовся, і розповідь про персонажа Линника могла б бути захопливим окремо стоячим оповіданням.
Власе переходячи до оповідань, наведених в збірці, - перше з них, “Ой поїхав Ревуха по морю гуляти” якраз перегукується з цією новелою за формою, вле набуває ще більшого масштабу. Проте, як і в інших оповіданнях, мені не вистачило кульмінацій, і ці твори малої форми вийшли для мене досить рівні і, якщо по правді, не надто цікаві.
4.25 🌕🌕🌕🌕🌗
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
June 26, 2025
«Я вже нічого не хотів. Нічого не прагнув. Я хотів тільки зрозуміти, що це: помста? Віками накопичена «шевченківська» лють народу проти панів? Сліпий стихійний інстинкт руїнництва? Демони глухонімії?.. я лежав у хаті поруч із тифозними і, лежачи, вночі в маячневій темряві хати нарікав на народ, на село, яке заперечує все, що не є ним. Замкнути своє життя в межах села й не прийняти нічого, що ж поза тином, по той бік царини й цвинтаря?.. Свідомість народу здавалась мені грандіозною в своїй замкненій величі».
This entire review has been hidden because of spoilers.
October 25, 2024
«Без ґрунту»
Перш ніж щось сказати предметно, подумалося, що цей текст мені перш за все близький безґрунтям: попри незмірну відданість місцям, де я народилася, моє усвідомлення їх прийшло далеко поза ними.
Для мене цей текст складається з чотирьох шарів: культурологічного, психологічного, пейзажно-ностальгійного та з лінії неправдоподібного, як на мене, любовного роману. З мого означення зрозуміло, що мені сподобалося найменше. Але перетікання цих шарів одного в інший, витворення їх цією трохи дивною – але впізнаваною генетичною памʼяттю! – мовою роблять з цього тексту щось виняткове.
Мова в Домонтовича не лише місцями архаїчна в доброму значенні, але й не надміру вигадливо поетична. І поетика ця не романтизована чи екзальтована, а темна й передчуттєво-приречена. Мабуть, це для мене чи не ключова ознака якісного тексту. Не тому, що я думаю, нібито ми приречені чи естетизую депресивне мислення. Просто така оптика для мене правдивіша.
Я ніколи не була у Дніпрі, а тут опинилася в цьому місті столітньої давності, уквітчаному пахкими акаціями. Обожнюю, як вони цвітуть! Уявляла їхні розлогі крони, що мімікрують під перисті хмари, старі яркуваті стовбури, гладкі кружальця їхніх листочків і непривітні дзьомбики колючок, вишукану чорну серединку їхніх молочних грон. Здається, акація – одне з дерев мого «ґрунту».
Імена і по батькові в тексті завжди мене відштовхують, бо є в цьому щось радянсько-номенклатурне. Кожного разу позіхаю на таких персонажах, бо навіть не маю надії їх запамʼятати. Але в тексті Домонтовича завдяки деталізованим і аргументованим розлогим психологічним портретам ці всі ПІБ живі і справжні. Тому – зовсім розрізнювані.
Цікаво, що протагоніст для мене виявився суперечливим і емпатувати йому багато де було складно (у діалогах з Ларисою, в оцінці її зовнішності, у бажанні робити природу комфортабельною, у швидкому вивітрюванні розуміння мислення інших людей тощо), однак його свідомість була ідеальним провідником в українські 20-ті з увиразненням багатьох аспектів тогочасної реальності.
Історичні оповідання.
Думаю, вони хороші в своєму жанрі, але особисто мені не дуже подобається історична проза, яка (за своєю суттю, а не конкретно ця) романтизує чи домальовує відстутні факти. Зрештою, історія ціннісно є патріархальною. І тому я відчуваю внутрішню суперечність між прагненням її знати та бажанням аналізувати її критично, з феміністичної точки зору. Але наша реальність доводить, що історія, яка твориться сьогодні, видозмінює і ускладнює український фемінізм, якому стають чужими цінності ліберального європейського фемінізму і який вбирає контексти і адаптується до свого середовища набагато органічніше, ніж той самий європейський фемінізм.
Перш ніж щось сказати предметно, подумалося, що цей текст мені перш за все близький безґрунтям: попри незмірну відданість місцям, де я народилася, моє усвідомлення їх прийшло далеко поза ними.
Для мене цей текст складається з чотирьох шарів: культурологічного, психологічного, пейзажно-ностальгійного та з лінії неправдоподібного, як на мене, любовного роману. З мого означення зрозуміло, що мені сподобалося найменше. Але перетікання цих шарів одного в інший, витворення їх цією трохи дивною – але впізнаваною генетичною памʼяттю! – мовою роблять з цього тексту щось виняткове.
Мова в Домонтовича не лише місцями архаїчна в доброму значенні, але й не надміру вигадливо поетична. І поетика ця не романтизована чи екзальтована, а темна й передчуттєво-приречена. Мабуть, це для мене чи не ключова ознака якісного тексту. Не тому, що я думаю, нібито ми приречені чи естетизую депресивне мислення. Просто така оптика для мене правдивіша.
Я ніколи не була у Дніпрі, а тут опинилася в цьому місті столітньої давності, уквітчаному пахкими акаціями. Обожнюю, як вони цвітуть! Уявляла їхні розлогі крони, що мімікрують під перисті хмари, старі яркуваті стовбури, гладкі кружальця їхніх листочків і непривітні дзьомбики колючок, вишукану чорну серединку їхніх молочних грон. Здається, акація – одне з дерев мого «ґрунту».
Імена і по батькові в тексті завжди мене відштовхують, бо є в цьому щось радянсько-номенклатурне. Кожного разу позіхаю на таких персонажах, бо навіть не маю надії їх запамʼятати. Але в тексті Домонтовича завдяки деталізованим і аргументованим розлогим психологічним портретам ці всі ПІБ живі і справжні. Тому – зовсім розрізнювані.
Цікаво, що протагоніст для мене виявився суперечливим і емпатувати йому багато де було складно (у діалогах з Ларисою, в оцінці її зовнішності, у бажанні робити природу комфортабельною, у швидкому вивітрюванні розуміння мислення інших людей тощо), однак його свідомість була ідеальним провідником в українські 20-ті з увиразненням багатьох аспектів тогочасної реальності.
Історичні оповідання.
Думаю, вони хороші в своєму жанрі, але особисто мені не дуже подобається історична проза, яка (за своєю суттю, а не конкретно ця) романтизує чи домальовує відстутні факти. Зрештою, історія ціннісно є патріархальною. І тому я відчуваю внутрішню суперечність між прагненням її знати та бажанням аналізувати її критично, з феміністичної точки зору. Але наша реальність доводить, що історія, яка твориться сьогодні, видозмінює і ускладнює український фемінізм, якому стають чужими цінності ліберального європейського фемінізму і який вбирає контексти і адаптується до свого середовища набагато органічніше, ніж той самий європейський фемінізм.
November 24, 2025
смакую кожну сторінку
September 16, 2024
Без грунту.
Це перше за все твір-роздум. Це така хвиля філософії і почуттів. Через 100 років зміни світу ці роздуми зачіпають, мабуть, зовсім інші струни, але всеодно читати Домонтовича для мене - це задовлення. Я ціную його заховлення музикою. Мені здається, в людині має бути багато музики, щоби так писати про неї. Про її вплив. Її плинність. Її дотик до душі, враження від неї. Я сміялася щиро з сцени у шашличній, бо де б зараз таке вдалось пережити, щоби корчмар сварився з поваром задля задоволення клієнта, підбираючи кращу страву. Я помітила його поціновування вина, кокре насичене смаком. Мені цей твій дуже багато про автора. Бо, здається, так не можна написати чужі почуття. Так пишуть про власний досвід. Про власні думки.
Через головного героя автор нас знайомить із іншими, часами вельми колоритними, персонажами,як монументаліст Станислав Бирський, що готовий усюди поставити новий дім пролетаріату. Чи художник. Чи Гуня.
Я довго думала про головного героя та його захоплення невідомою жінкою. Ця історія вимальовується настільки несподівано у цій повісті, що це майже останнє, чого ти чекаєш. Дивно так, просто все кинути і так захопитись думкою про цю незнайому особу.. Хоча.. Можливо це і не так дивно, у світі без телефону та інтернету з купою опцій, не могти відмовитись від ідеї, від профілю, від.. когось. Зрештою, у дитинстві, - коли були лише листи і телеграми, - люди шукали шляхів "випадково" перетнутись, щоби зусітріти знову своє захоплення, чи потрапити йому чи їй на очі.
Оповідання вкінці тільки додає всій книзі "відчуття автора в тексті".
Загалом я б радила читати цю книгу усім зацікавленим в тому, щоби прсото поринути в думки. Це не про сюжетну лінію.. Це більше про сприйняття мистецтва через призму того часу і погляди атвора. І, звісно, союзу. Конфлікт цінностей.
Це перше за все твір-роздум. Це така хвиля філософії і почуттів. Через 100 років зміни світу ці роздуми зачіпають, мабуть, зовсім інші струни, але всеодно читати Домонтовича для мене - це задовлення. Я ціную його заховлення музикою. Мені здається, в людині має бути багато музики, щоби так писати про неї. Про її вплив. Її плинність. Її дотик до душі, враження від неї. Я сміялася щиро з сцени у шашличній, бо де б зараз таке вдалось пережити, щоби корчмар сварився з поваром задля задоволення клієнта, підбираючи кращу страву. Я помітила його поціновування вина, кокре насичене смаком. Мені цей твій дуже багато про автора. Бо, здається, так не можна написати чужі почуття. Так пишуть про власний досвід. Про власні думки.
Через головного героя автор нас знайомить із іншими, часами вельми колоритними, персонажами,як монументаліст Станислав Бирський, що готовий усюди поставити новий дім пролетаріату. Чи художник. Чи Гуня.
Я довго думала про головного героя та його захоплення невідомою жінкою. Ця історія вимальовується настільки несподівано у цій повісті, що це майже останнє, чого ти чекаєш. Дивно так, просто все кинути і так захопитись думкою про цю незнайому особу.. Хоча.. Можливо це і не так дивно, у світі без телефону та інтернету з купою опцій, не могти відмовитись від ідеї, від профілю, від.. когось. Зрештою, у дитинстві, - коли були лише листи і телеграми, - люди шукали шляхів "випадково" перетнутись, щоби зусітріти знову своє захоплення, чи потрапити йому чи їй на очі.
Оповідання вкінці тільки додає всій книзі "відчуття автора в тексті".
Загалом я б радила читати цю книгу усім зацікавленим в тому, щоби прсото поринути в думки. Це не про сюжетну лінію.. Це більше про сприйняття мистецтва через призму того часу і погляди атвора. І, звісно, союзу. Конфлікт цінностей.
October 22, 2023
“І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці з'являється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.”
Написано дуже гарно і ностальгічно. Один з тих рідких випадків де на тлі сюжету зображено не багатьма оспіваний Київ, а Катеринослав - історичний Дніпро. Деякі пейзажі та місця досі знайомі та дорогі серцю - Соборна площа, катедральний собор, історичний музей і навіть гірничий інститут. Саме ця частина на мене справила найбільше враження - трохи трагічне минуле міста яке люблю і знаю з дитинства. І як навіть зараз тут досі актуальна проблема знищення історичних памʼяток.
“Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, відновлювати паркани, зробити фіртки, замазати дірки, вибиті в цеглі стін кулеметними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати - в печери або лігва, міста — в переходові табори.
Колишнє губерніяльне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі гімназії, панотці, штабскапітани, колежські асесори на заощаджуваний гріш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції, його поглинув новий побут, і тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий світлом нового індустріяльного сонця.”
Написано дуже гарно і ностальгічно. Один з тих рідких випадків де на тлі сюжету зображено не багатьма оспіваний Київ, а Катеринослав - історичний Дніпро. Деякі пейзажі та місця досі знайомі та дорогі серцю - Соборна площа, катедральний собор, історичний музей і навіть гірничий інститут. Саме ця частина на мене справила найбільше враження - трохи трагічне минуле міста яке люблю і знаю з дитинства. І як навіть зараз тут досі актуальна проблема знищення історичних памʼяток.
“Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, відновлювати паркани, зробити фіртки, замазати дірки, вибиті в цеглі стін кулеметними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати - в печери або лігва, міста — в переходові табори.
Колишнє губерніяльне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі гімназії, панотці, штабскапітани, колежські асесори на заощаджуваний гріш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції, його поглинув новий побут, і тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий світлом нового індустріяльного сонця.”
April 27, 2025
В. Домонтович
«Без ґрунту»
Не певна, чи нам розповідали хоч щось про Домонтовича в школі, чи просто він був в переліку імен 20-30 х рокі. Сама його історія життя заслуговує на р��ман. Домонтович (справжне імя Віктор Петров) був не тільки письменником, а й істориком, археологом, критиком і що найнеймовірніше-розвідником. В 30х він свідомо пішов на співпрацю з радянською розвідкою, щоб захистити себе і свою кохану, що була дружиною Миколи Зерова.
Збірка оповідань, де основним є «Без грунту», для мене було чудовим початком познайомитись з автором. Події розгортаються десь в 20-30х, саме час нової ідеології та зрушень. Головний герой роману Ростислав Михайлович їде у відрядження до Дніпра аби прийняти рішення щодо недобудованої Варязької церкви по проекту Степана Линника, рішення чи перетворити на пам’ятку чи повністю зруйнувати і побудувати там щось практичне.
Ростислав Михайлович не хоче приймати жодних рішень, більш того, він не хоче робити нічого. Проте він з натхненням згадує Степана Линника, який був його вчителем, згадує його ідеї, життя і смерть. Головний герой також знайомиться з відомою співачкою, розуміючи що це вона по звукам кроків, які для нього прозвучали як мелодія (дуже поетично).
Я читала і дивувалася, як можна описувати людей так яскраво, що навіть знаючи, що це літературні герої я гуглила чи є вони насправді. Опис самого міста, наче сам там блукаєш. Ресторан, де ти разом з героєм смакуєш найпрекрасніші страви. Опис пристрасті, яка так швидко зайнялася і загасла з тим, як поїзд з героєм полишав місто. Після таких красивий, в саму точку підібраних слів, дуже важко переключатися на сучасні романи. Саме після прочитання я зацікавилася автором, адже так писати може тільки людина, яка має непересічний інтелект.
«Без ґрунту»
Не певна, чи нам розповідали хоч щось про Домонтовича в школі, чи просто він був в переліку імен 20-30 х рокі. Сама його історія життя заслуговує на р��ман. Домонтович (справжне імя Віктор Петров) був не тільки письменником, а й істориком, археологом, критиком і що найнеймовірніше-розвідником. В 30х він свідомо пішов на співпрацю з радянською розвідкою, щоб захистити себе і свою кохану, що була дружиною Миколи Зерова.
Збірка оповідань, де основним є «Без грунту», для мене було чудовим початком познайомитись з автором. Події розгортаються десь в 20-30х, саме час нової ідеології та зрушень. Головний герой роману Ростислав Михайлович їде у відрядження до Дніпра аби прийняти рішення щодо недобудованої Варязької церкви по проекту Степана Линника, рішення чи перетворити на пам’ятку чи повністю зруйнувати і побудувати там щось практичне.
Ростислав Михайлович не хоче приймати жодних рішень, більш того, він не хоче робити нічого. Проте він з натхненням згадує Степана Линника, який був його вчителем, згадує його ідеї, життя і смерть. Головний герой також знайомиться з відомою співачкою, розуміючи що це вона по звукам кроків, які для нього прозвучали як мелодія (дуже поетично).
Я читала і дивувалася, як можна описувати людей так яскраво, що навіть знаючи, що це літературні герої я гуглила чи є вони насправді. Опис самого міста, наче сам там блукаєш. Ресторан, де ти разом з героєм смакуєш найпрекрасніші страви. Опис пристрасті, яка так швидко зайнялася і загасла з тим, як поїзд з героєм полишав місто. Після таких красивий, в саму точку підібраних слів, дуже важко переключатися на сучасні романи. Саме після прочитання я зацікавилася автором, адже так писати може тільки людина, яка має непересічний інтелект.
February 4, 2025
«Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне памʼяті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.»
Цей текст мені сподобався дещо більше ніж «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус». Можливо тому, що оповідь тут розгортається на фоні мого улюбленого Дніпра, яке з-під пера Домонтовича постає ностальгічним сном, тугою за містом свого дитинства, яке вже ніколи не буде таким, як було колись.
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.»
Неймовірно приємно спостерігати за тим, як плавно автор вимальовує переходи від головної теми твору до роздумів про мистецтво, від них - до описів щедрих частувань їжею та питвом у шашличній, від тих - до прекрасних пейзажів весняного степового міста, його затишних вуличок, оманливо палючого сонця на березі Дніпра.
Дуже і дуже актуальний, як і сто років тому, написаний інтелектуальною, але легкою для сприйняття мовою, твір.
«Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руінах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попередне. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста — в переходові табори.»
p.s. З короткої прози «Помста» найбільш припала до душі.
Цей текст мені сподобався дещо більше ніж «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус». Можливо тому, що оповідь тут розгортається на фоні мого улюбленого Дніпра, яке з-під пера Домонтовича постає ностальгічним сном, тугою за містом свого дитинства, яке вже ніколи не буде таким, як було колись.
«І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.»
Неймовірно приємно спостерігати за тим, як плавно автор вимальовує переходи від головної теми твору до роздумів про мистецтво, від них - до описів щедрих частувань їжею та питвом у шашличній, від тих - до прекрасних пейзажів весняного степового міста, його затишних вуличок, оманливо палючого сонця на березі Дніпра.
Дуже і дуже актуальний, як і сто років тому, написаний інтелектуальною, але легкою для сприйняття мовою, твір.
«Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руінах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попередне. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста — в переходові табори.»
p.s. З короткої прози «Помста» найбільш припала до душі.
March 22, 2024
_ 6/10 _
_ Без ґрунту:
_ Історія, яка яскраво показує дві протилежності:
Чоловіку, абсолютно безпринципному, в якому немає людяності, бажання працювати й почуття відповідальності, дають завдання відстояти закинуту церкву, яку хочуть віддати під складське приміщення. Її збудував один геніальний архітектор, який був абсолютним соціопатом, не звертав увагу на навколишніх, жив роботою й мистецтвом, їв тільки коли виходив з дому (а це було дуже рідко). На цьому контрасті назва дуже гарно розставляє акценти, бо ніби як "Без ґрунту" стосується архітектора, але насправді ж ні, він якраз має свої переконання і жагу до життя, а от головний герой...
_ Наступні три історії написані дуже епічно зі смачно прописаними бойовими сценами, правда з різними сенсами в закінченні: шлях додому в стилі "Одісея"; шлях до помсти й трагічно-логічний фінал; лайтова версія з уривка біографії безпринципного зрадника - Івана Сірка.
_ Це було перше знайомство з письменником, про роботи якого я чув дуже багато хороших відгуків і поки читалось нелегко. В нього однозначно є свій унікальний стиль, який точно мене зачепив, але я, все ж, трішки занадто багато очікував. Хоча й Дімарова я теж не одразу полюбив, а тепер😁.
_ Єдине що однозначно вибивало з колії - це відсутність чергувань голосних/приголосних, але то так із більшістю творів сторічної давності...
_ Без ґрунту:
_ Історія, яка яскраво показує дві протилежності:
Чоловіку, абсолютно безпринципному, в якому немає людяності, бажання працювати й почуття відповідальності, дають завдання відстояти закинуту церкву, яку хочуть віддати під складське приміщення. Її збудував один геніальний архітектор, який був абсолютним соціопатом, не звертав увагу на навколишніх, жив роботою й мистецтвом, їв тільки коли виходив з дому (а це було дуже рідко). На цьому контрасті назва дуже гарно розставляє акценти, бо ніби як "Без ґрунту" стосується архітектора, але насправді ж ні, він якраз має свої переконання і жагу до життя, а от головний герой...
_ Наступні три історії написані дуже епічно зі смачно прописаними бойовими сценами, правда з різними сенсами в закінченні: шлях додому в стилі "Одісея"; шлях до помсти й трагічно-логічний фінал; лайтова версія з уривка біографії безпринципного зрадника - Івана Сірка.
_ Це було перше знайомство з письменником, про роботи якого я чув дуже багато хороших відгуків і поки читалось нелегко. В нього однозначно є свій унікальний стиль, який точно мене зачепив, але я, все ж, трішки занадто багато очікував. Хоча й Дімарова я теж не одразу полюбив, а тепер😁.
_ Єдине що однозначно вибивало з колії - це відсутність чергувань голосних/приголосних, але то так із більшістю творів сторічної давності...
Displaying 1 - 30 of 45 reviews