Zmieszam z węglem twoją krew. Zrozumieć ukraiński wschód

Ukrainian Voices #20

by Oleksandr Mykhed, Ołeksandr Myched, Michał Petryk (Translator)

Zmieszam z węglem twoją krew nie jest opowieścią o wojnie. Ołeksandr Myched opisuje swoje podróże na wschód Ukrainy, zanim doszło do rosyjskiej inwazji: do dumnego, niejednorodnego, barwnego regionu, który nie ogranicza się tylko do Donieckiego Zagłębia Węglowego. Przełamuje stereotyp, zgodnie z którym "Donbas" oznacza węgiel: kopalnie, hałdy i dymiące kominy; teren zamieszkany przez robotników i ludzi bez określonej tożsamości.

Myched rozmawia ze zwykłymi mieszkańcami, z górnikami, ale też artystami i intelektualistami: osobami, które nasiąkły tutejszym doświadczeniem i bólem. Niektórzy z jego rozmówców nalegają, by w ogóle nie używać nazwy "Donbas", bo została narzucona dla opisu tutejszych kombinatów przemysłowych. Wraca do wybranych miast: Bachmutu, Pokrowska, Konstantynówki, Siewierodoniecka, Dobropola, Lisiczańska. Dziś znamy je głównie jako miejsca bitew. Część z nich, jak Bachmut, już nie istnieje.

Wydana w 2020 roku książka stanowi imponujący wielogłos o przeszłości i teraźniejszości tego regionu. Dziś czytamy ją jako opowieść o straconej historii, ludziach i miastach, ale także zapis nieskończonej miłości do Ukrainy.

Genres: Nonfiction, Ukraine, Ukrainian Literature, History, War, Audiobook

464 pages, Paperback

First published April 24, 2020

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

​Є щось іронічне у тому, що я прочитав книгу Олександра Михеда "Я змішаю твою кров із вугіллям", перебуваючи на теренах Донецької області у складі ЗСУ.

І якраз десь на площині того многогранника, який можна описати топонімами Добропілля, Покровськ, Краматорськ, Бахмут, Лисичанськ, Костянтинівка, Сєвєродонецьк... Так, наче я несвідомо відтягував це читання, доки не випаде нагода відповідного досвіду.

А коли відкрив книжку (запустив додаток, бо тут я читаю лише електронки, чесно куплені за грошове забезпечення) то пронісся крізь неї (чи може це вона так наскізь мене пройшла) менше, ніж за добу.

Як і "Смерть лева Сесіла мала сенс" Олени Стяжкіної, ця книга – не найпростіше читання, надто багато крові, поту та сліз намішано тут з вугіллям і піском, але в якомусь сенсі читання дуже тарапевтичне.

Ще до того, як ми сюди заїхали, командування попередило, що навколо нас житиме багато сєпарів, що ми повинні на це зважати, бути обережними, контактів і зайвих розмов не заводити і не виходити за межі розташування по одному. Безпека понад усе, звісно, але в те, що люди настільки нерозумні, щоби навіть після п'яти місяців повномасштабної російської агресії залишатися "сєпарами", я вірити не хочу.

І читаючи, як Олександр Михед їздить українським Сходом, шукає і досліджує його міфологеми, спілкується з дуже різними людьми, а також як про український Схід розповідають такі вихідці з цих місць, як наприклад, Ігор Козловський, Алевтина Кахідзе, Олена Стяжкіна, Володимир Рафеєнко та інші, і слухаючи, як в розмовах місцевих жителів проскакують українські інтонації та слова, як діти кричать на спортивному иайданчику "Вийди звідси, розбійнику!" або "Слава Україні!", я як ніколи розумію наскільки тут, на українському Сході все направду не однозначно.

Хочеться знайти слова, підібрати ключики, виманити із закостенілих мушель українську ідентичність (або можна бодай людяність, якщо з ідентичностями поки заскладно) хоча б тих людей, з якими це ще зробити можливо. Врятувати їх, бо після Бучі, Ірпіня, Бородянки, Маріуполя ми надто добре засвоїли, що є від чого і від кого рятувати.

На українському Сході все виявляється значно складнішим, ніж лише протистояння двох менталітетів – українського і російського. Тут набагато цікавіша історія, ніж ми звикли знати, бо під наростами і пухлинами совєцьких міфів і наративів можна віднайти козацьку і хліборобську Луганщину, бельгійську Костянтинівку, англійський Донецьк тощо.

Пишучи цю книгу, Олександр Михед ще побував в Лисичанську та Сєвєродонецьку, читаючи її сьогодні я знаю, що ці міста не так давно, але дуже болісно – тимчасово окуповані нашим одвічним ворогом.

Ми не маємо іншого вибору, крім як перемогти, але на шляху до нашої перемоги варто бодай спробувати хоч трохи зрозуміти український Схід.

[Данило Судин · Rating 5 out of 5]

Про цю книгу вже багато було сказано - переважно хорошого, хоча я натрапив і на два негативні відгуки. Найцікавіше, що на репліку автора "Я ж писав цю книгу не для науковців" критики відповіли повторним обуренням: "То визнай, що ти її взагалі писав не для читачів!"

Насправді, Михед абсолютно щирий в цьому зізнанні, що писав він не для наукоців. Його текст не претендує на науковість. Він навіть не маскується під польовий щоденник. Я б сказав, що це дзеркало. Розбите дзеркало, яке чимось нагадує обкладинку Амадока: уламки, складені докупи. Але так складені, що вже не збагнеш, що ж саме кожен з них відбиває: тих, хто дивляться в дзеркало, щось за їхньою спиною, чи взагалі небо над цією сценою?

Михед описує шість міст Донеччини та Луганщини. Він "наїздить" туди з робочими поїздками - в межах мистецького проекту творення нового міфу Сходу. Тому ціль Михеда - збагнути, що зараз відбувається в свідомості мешканців Сходу, а потому - знайти, за що можна зачепитися, щоб будувати новий міф, але вже український. Тому його пошуки розуміння українського Сходу - не стільки цілісна картина Сходу, скільки "побічний" продукт виконання міфотворчого завдання.

Сам текст - доволі тяжке чи гнітюче читання. Михед описує Схід наче постапокаліптичний світ, де все видається безнадійним і пропащим. Але водночас з цим Михед наче запитує: а ви впевнені, що я пишу про Схід, а не про ваш регіон? Оці всі карикатурно-сюрреалістичні моменти, де в одному приміщенні сусідять і стрип-бар, і похоронне бюро, засмічені та розвалені дитячі майданчики - це про Схід чи про будь-який інший регіон України? Розбиті маршрутки, хитруваті таксисти та й взагалі "аборигени", які намагаються здерти з довірливих "туристів" побільше грошей. Це лише Схід?

І доводиться визнати: ні, це не Схід, це вся Україна. Читаючи його книгу я постійно пригадував історії з рідного мені Львова. І межа між абсурдом на Сході та абсурдом у Львові - дуже тонка. Ось вам історія про соціальне кафе, створене для мешканців - куди б заходили покавувати не туристи, а саме мешканці району. До речі, з можливістю продавати власну випічку. Але мешканці "збунтувалися": відвідувачі кафе топчуть газон, шумлять, смітять, порушують громадський спокій. І кафе заривається. Або ось інша історія - ОСББ, де все має бути зразковим, а тому нові відремонтовані пісочниці стоять порожні серед дитячого майданчика, закритого на ключ. Чи інше ОСББ, де мешканці хочуть закрити дитячий майданчик, щоб туди не ходили "чужі" діти, бо вони ж не платять за ремонт поламаних речей, а взагалі - краще майданчик тримати закритим наніч та на час обіду, бо дуже ті діти шумлять і не дають спокійно жити. Чи ось інша історія: знищують мозаїку, бо вони не пасує до нового ремонту. І байдуже, що та мозаїка - це частина ідентичності району. Або ж руйнують арт-інсталяцію, бо просто руйнують. Можна з цього зробити вікторину: яка з історій про Схід, а яка - про Львів? Коли забрати прив'язку до конкретних місцевостей, то всі ці випадки стають дуже подібними. Тому під час читання цієї книги мене постійно переслідувало питання: Михед пише про Схід чи про всю Україну?

І для мене відповідь очевидна: ясна річ, що про всю Україну. Як на мене, то це і є задумка Михеда. Показати, що Схід нічим особливо не вирізняється. Звісно, після 1991 р. розвал промисловості завдав удару по укладу життя мешканців Сходу. А ще російська пропаганда тут була ефективнішою. Але найголовніше - кордон з Росією. Саме це відіграло найбільшу роль в 2014 р. А поза тим Схід аж так не відрізнявся, щоб його демонізувати. Чи навпаки.

Одна з історій, яка є "ключем", а також віссю тексту - розповідь про Марка Залізняка. Один з негативних відгуків на цьому дуже зосереджувався. Мовляв, Михед знайшов притомного місцевого, який вписується в образ постапокаліптичного брутального Донбасу. Але, як на мене, роль історії про Залізняка зовсім інша. Марко Залізняк - фотограф-самоук, який фотографував - нехай це й пролунає пафосно Історію. А точніше, він робив фото дрібних повсякденних подій короткого ХХ ст. - від Першої світової війни до 1960-х рр. Отих дрібних подій, про які сміливо можна сказати: "All those moments will be lost in time, like tears in rain". Навіщо цей аматор Михедові? Я вбачаю тут подвійну мету.
Але почну з важливої тези: фото Залізняка є "іконічними" чи "класичними" при ілюстрації колективізації. Ось найвідоміше фото - розкуркуленої сім'ї.

Це фото, зроблене Залізняком. І це фото з Донбасу. До речі ось посилання на підбірка фото Залізняка: https://www.radiosvoboda.org/a/holodo...
І ось тут Михед реалізує свою подвійну задачу. По-перше, він наче запитує: а ви знали, що це фото з Добнасу? Адже виходить, що Донбас постає символом трагедії селянства всієї України. І цим Михед ненав'язливо натякає: то ви далі вірите у регіональну роздробленість України? Тоді чому фото з цього регіону таке промовисте і для інших частин України?
І по-друге, Михед запитує: а що ми знаємо про цього фотографа? Як він ставився до комуністичної влади? Як йому вдавалося робити ці знімки? Навіщо він їх робив? Що він хотів сказати нащадкам? Михед все це розплутує, як детективну історію. І показує, що ці фото - це бунт проти влади. Залізняк в цьому бачив своє покликання - зберегти пам'ять про ті часи. Він негативно ставився до більшовиків, але ніколи публічно цього не висловлював. Парадокс, який показує, як сталінська система ламала людей. І попри це, Залізняк робив фото, він документував те, що мало зникнути. Або що мало виглядати інакше. Одне з фото Залізняка - селяни довкола воза з колосками. Не зжатим збіжжям, а саме колосками, які наче по одному збиралися на полі.

Ніби банальне фото. Але воно зроблене в 1932 р. І підпис - конфісковане збіжжя. Окремі колоски. Вочевидь, відібране у селян. Хоча Михед розповідає й іншу історію: як Залізняк так само зібрав залишки зібжжя на полі, за що його похвалили - і дозволили забрати зерно собі. І так він наче "анулював" "закон про п'ять колосків", бо потім селяни діяли так само - і аргуентували тим, що от Залізняку ж дозволили.
Біографія Залізняка - це історія кривавого ХХ сторіччя крізь долю однієї людини. Це і спротив владі - і своїми фото, що фіксує правду, яку влада хотіла б приховати, і діями - радше підпільними, партизанськими, бо відкритий бунт означає майже миттєву загибель. Це й історія закоріненості. Залізняк відчуває свою відповідальність перед минулим, але перш за все - перед майбутніми поколіннями. І тут Михед наче знову запитує: що ми не взагалі знаємо про Схід? А про інші регіони України? Ось ми вже чверть століття використовуємо фото Залізняка в історичних розвідках про колективізацію та Голодомор, а що ми знаємо про цю людину?

В тексті є й інші історії та приклади. Але замість їх переказувати - краще прочитати книгу.
Важливим є інше. І про це пише Михед прямим текстом. Україна не є регіонально роздробленою. Радше регіонально невідомою. Ми живемо в світі стереотипів. Тому зрозуміти український Схід - це, перш за все, зрозуміти і себе та свій регіон.

[Ярослава]

На наступному тижні треба розгребти завали й написати детальніше, бо книжка крутєйша, а поки що, просто щоб не забути, копіюю короткі враження з фейсбуку:

Спроба подати альтернативу міфам про схід - і радянським (про унікальність його досвіду у Другій світовій - ні, були герої, а були і злочинці, як і деінде; про його виключно індустріальну природу - ні, насправді регіон не монолітний і дуже розмаїтий; про шахтарський героїзм, тощо-тощо), і українським, тим, який під гаслом "відмовмося від Донбасу" (там було дике поле до совітів? ні, ось його строката європейська історія - він чи не більше був інтегрований у європейський економічний простір, ніж будь-який інший регіон; там завжди була феодальна покора? ні, от історія його дисидентів і вільнодумців - власне, з однієї такої історії взято й назву; тощо, тощо). Усе приправлено блискучими абсурдними деталями, вихопленими з фактури міст: магазин світла "Все до лампочки", чи от про ідентичності: "У нас день хіміка завжди був важливішим за день шахтаря. Ми взагалі ближче до Слобожанщини, нід до Донбасу". І таке інше. І споряджене розлогими розмовами з найвідомішими публічними представниками Сходу (Жадан, Стяжкіна, Козловський, Рафєєнко, Мінін).
Однак особисто в мене лишилося відчуття безнадії: наскрізний сюжет книжки - вилазки на Схід, щоб створити якісь фішечки в міському просторі, які осмислили б нібито невидимий і непривабливий простір по-новому. І всі об'єкти, створені в рамках проєкту, майже одразу виявляються знищеними.

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Почнімо з того, що мені дуже важко писати відгук на цю книгу. Я довго на неї чекала і вболівала, тому якось навіть хвилююсь, лиш би передати все те, що відчуваю. Важко пояснити наскільки вона захоплива, яка важлива, скільки всього в ній є. Неймовірно сильно хочу, щоб ви її купили, прочитали і знайшли там хоча б половину того, що побачила для себе я.

Про що книга?
Ця книга – мандрівка українським Сходом у часі і просторі.
Структурно ви побачите тут переплетені щоденники автора під час подорожі шістьма прифронтовими містами, інтерв’ю з митцями уродженцями Сходу, а також «розповіді про» історичні нариси-цікавинки.

І що там з тими шістьма містами?
Вони всі схожі, але всі різні (спойлер: прямо як всі ми). Михед шукає міфологеми міста, ті історії, образи, той міф, що буде близьким кожному мешканцю, і врешті разом з командою проекта Метамісто створює захопливі, дивовижні артпроекти (це взагалі окрема тема, від якої відвисає щелепа).

Міста, назви яких відомі за випусками новин, постають у обривках розмов, з місцевим колоритом, з болем повсякдення, з відгомоном війни. В описах кожного міста я неодмінно над якоюсь деталлю думала «ну прямо до болю знайомий мені Мордор-Слов’янськ, моє найсхідніше місто» з обшарпаними будинками, розбитими вікнами, покинутими заводами, дірявими дорогами та сміховинними білбордами депутатів, і вічною невирішеною проблемою “де сфоткатись молодятам”. А ще пси. (Пси - боже, одного разу на возкалі чекали вечірній потяг і я думала нас загризе зграя псів, було справді страшно).

Але все ж кожне місто розкривається по-особливому. Лише деякі блискітки із цього неймовірного калейдоскопу:
Костянтиніка має ритуальні послуги і двері в салон-парадиз в одному домі. Тут графітники з різних таборів у вічних битвах замальовують першу букву «Слава ДНР – УНР». «Легко полюбити Сан-Франциско, а ти спробуй Костянтинівку полюби.»
Лисичанськ як виявляється має рік заснування від балди. Постає максимально фрагментарним: тут все «кажуть» і «наче», і нічого конкретного не існує. Помічені два вічні ідоли: символ Євро2012 та герб радянського союзу. Життя з вічним нерозірвавшимся снарядом поряд.
Добропілля де кажуть «Они с Западной Украины, но уважаемые тем не менее», з неймінгом, який має заманювати шукачів золота, і бентегою зрівнянною з «Гронами Гніву». А ще патріотичним знаком I love dobropolye англійською через російську.
Бахмут з неймовірною історією у 400 з гаком років, казаном національностей, болючими історіями війни, різдвяними прикрасами Ленін-Сталін повішеними на гілки (свято наближається). Місто як дитина – якій яку іграшку не дай вона то розіб’є, щоб «познайомити зі своїми іграшками».
Сєвєродонецьк або ж Сєпародонецьк. «Разговаривающим в храме посылаются скорби» (обожнюю). З дітьми, які безтурботно граються і згадуватимуть цей дворік у Сєвєродонецьку у своїх майбутніх США, куди їх занесе доля, якомога далі від цих місць.
Покровськ з вічними перейменуваннями і дискусіями щодо гербів. Де кожна соціальна інтеракція як бої псів. Там, де є цілі династії шахтарів, які не хочуть, щоб діти були шахтарями.
А також бонусний Київ – майже детективна робота в архівах. І те як історія фотографа Сходу Марка Микитовича Залізняка поступово проявляється неначе той полароїд, і ти вже не можеш не вболівати.

І що там за інтерв’ю?
Інтерв'ю-сповіді-рефлексії митців, які народились на Сході. Як і кожна розмова з новою людиною (всі кого ти зустрічаєш знають щось, що ти не знаєш), ці люди відкрили для мене своє бачення українського Сходу, свій болючий щемкий досвід, і показали нові грані розуміння. Мене вразили розповіді Ігоря Козловського про насаджені міфи, і я одразу загуглила його (взагалі гуглила ледь не на кожній сторінці все підряд і це прекрасно), щоб послухати цей спокійний голос і ці мудрі, безмежно сумні слова людини, яка 700 днів провела у полоні у так званій ДНР. Алевтіна Кахідзе - яка після того як кажуть “Вона з Донбасу” представляється “Привіт! У мене немає рогів”. Потім Роман Мінін про призму предметів гордості, і що на Сході це ядуча «здатність виживання» і це по-новому розкрило очі. Мене розчавив Сергій Жадан, як він вміє, своєю душевністю і любов’ю, яка струменить з кожної сторінки. Олена Стяжкіна промовляла неймовірно важливі речі про ГУЛАГ, який союз запхав кожному в голову, про міфи Донбасу, який не мав місця для жінок, для дітей, для мультинаціонального казана, хотілось запам’ятовувати кожне слово. Володимир Рафеєнко поділився одним з найважливіших моментів, на яких наголошує книга - що ця гібридна війна могла бути будь-де, і не українці її накликали.
І знову ж таки, це лише крихти від цих важливих розмов.

І що це за розповіді про?
Історичні-літературні-довідникові вставки. Вони прекрасні. Це як сидіти біля затишного вогнища і слухати, слухати. Михед вміє бачити події наскрізь, ці зв’язки між речами і перев’язувати це все у захопливі історії, що задовольняють цікавість. Від черепахи кримської війни до створення Донецька, від доброго/лихого духа шахт Шубіна до святої Варвари, я знаю це вам все зараз нічого не говорить, але боже ж як же це круто.

І не важко читати книгу про Схід?
Важко. Тут ледь не на кожній сторінці боляче. Травми буквально зариті як міни всюди –
травми радянської спадщини, шахтарів, травми воєн тієї, цієї, травми загубленого дитинства, травми вигнання з Едему і пошуків Раю, травми нездійсненного і втраченого. Насильство і безумство повсякдення. Одна з найболючіших тем - аварії на шахтах, адже тепер ми знаємо точну ціну вугілля – три мертві людини на тонну. Та хоча б назва книги, історія шахтаря Нікітіна - відважної людини, що протистояла системі – якому погрожували цими страшними словами «Я змішаю твою кров з вугіллям» і запихали в психлікарню, ламали стрижень і вбивали надію.
В якийсь момент вся ця поліфонія давить на мозок, але в кінці прекрасний вузлик зав'язується і ледь не плачеш від того як це добре зроблено.

Як взагалі вижити після всієї цієї бентеги?
Чіплятися за абсурд і любов до неньки, такою як вона є.
Тут є всі відтінки абсурду від гомерично смішного, до несамовито сумного. Від пам’ятника клею і герба покровська, який малювала анонімна десятикласниця (напевно в пейнті), гра нінтендо з вовком, що має ловити яйця, до болючого «Тут легше купити зброю аніж конституцію України». Прийом металолому цілодобово. Вічний вогонь з пап’є маше. Ну як тебе не любити?

То чому варто читати?
Тут багато важливих уроків, до яких неодмінно повертатимешся.
Реальність фрагментарна, маніпульована, геть суб’єктивна, існує лише в нашому мозку.
Міф про Донбас насаджений, тут буквально все кишить міфами, які треба руйнувати, починаючи від стереотипів у своєму мозку.
Серед «своїх» є погані, серед «чужих» є хороші, люди є люди.
Понад усе, важливо залишатись людьми.

У цій книзі багато уроків і тем для роздумів. Багато фактів і переосмислень. Її не можна просто прочитати і забути, вона відлунюватиме всередині ще довго.

Закінчу цитатою автора, що лунає як заповіт.

«Не применшувати честь, гідність.
Не применшувати ціну людського життя. […]
Не повертатися до примар, але й не будувати замків на піску.
Не думати минулим, але й не забувати – хто ми.
На давати змішувати тіло своєї правди з вугіллям.»

[Oleh Bilinkevych · Rating 5 out of 5]

Справжня насолода, читати настільки крутезний український нон-фікшн.
На платформі багацько розгорнутих відгуків, які вичерпно пояснюють, чому книга Михеда це mustread для кожного українця, який хоче відкинути стереотипи та по-новому побачити Донеччину та Луганщину.
Не буду повторюватись. Тому просто запрошую Вас до читання, адже це того варте!

[Nika · Rating 5 out of 5]

[погані свої завжди були. вони і будуть. вони будуть скрізь. це історія про людську природу, про спокуси, про зло, яке часто виглядає привабливим і легшим, прагматичнішим, ніж добро.
але бути "поганим своїм" - не остаточний вирок, як на мене. Поки ми живі, завжди є шанс на зміни.
головні християнські тексти саме про це. апостол Павло не завжди був добрим до християн, але потім щось з ним сталося. диво, навернення, відкриття, любов
Петро зрікся Христа тричі, а потім, коли чув, як півень співає - плакав. виходить так, що плакав все життя. це важко усвідомлювати, важко жити з почуттям провини, але, мабуть, воно і є щепленням або болючим запобіжником для того, щоб "ніколи знову". без півня, який співає щоранку, було би легше, але зла було би більше]


Що ж. я дочитала чи ба навіть прожила. вона не відпускає тебе, манить, хоча б ілюзією того, що зараз ще трішки і зрозумієш. схід, людей, українців.

було подекуди відчуття безвиході, болю, зневіри і все ж розуміння. не повного, але хоча б направлення на шлях, який позбавлений ярликів (зовсім не моїх).

і навряд, що ця книга колись відпустить. хіба як все відбудеться?

[Lisa · Rating 2 out of 5]

Дуже змішані враження, багато реально цікавих фактів, і задоволення моєї цікавості уже жирний плюсік. Але просвітача і фан фектів в ній набагато менше, ніж я очікувала, і загалом ніж можна очікувати від книги такого жанру, формату і ну розміру.

По-перше, це геть не нонфікшен. Це якась есеїстика, томні рефлексії, хтось більш скептично налаштований міг би сказати - грантоїдство. Я максимально не люблю такі драматично-сентиментальні роздуми в подібних книгах, через це я абсолютно не можу читати Алєксієвич, хоча і розумію важливість таких книг. Така надмірна художність утомлює. Відчувається, що це реально більше арт-проект, ніж нехудожня книга, яка хоче щось пояснити і розказати. Звідси і оці всі дивні вставки про згвалтованих цуценят, теракти в США, урагани-цунамі і так далі, типу автор хотів мабуть підкреслити атмосферу сьогодення, на якому тлі існує контекст українського сходу? Але це реально нічого не додає, крім накалу сентиментальності і очевидно вау-фактора. Не знаю я нахуя там про згвалтованих цуценят короче.

По-друге, ну прям відчувається зверхність до цього сходу максимальна, оце все підкреслювання, що ах ми там робили ці арт-проєкти, а через кілька тижнів їх нівечили, ох божечки. Ох яке там все сіре і сумне, як же важко там жить, які люди некультурні. Бачила думки про те, що так автор намагася натякнути, що на сході все як і скрізь, і що ми всі якесь малокультурне стадо, і таксисти скрізь дурять, і культури не поважають. Не знаю, це прям напряжно так сквозило, не думаю, що це якась неприязнь до сходу україни, скоріше це неприязнь загалом креативного класу до брудних пролетаріїв) Порівняння з Бельгійським Конго і намагання в колоніальну оптику теж здивували, які і розмашисті відступи в, наприклад, історію шахтарського виробничого роману. Від книги я очікувала більшого занурення в локальний контекст, і хоча це правда цікаво і мабуть важливо - прив’язати наше до загального і навести якісь паралелі, але нууу такоє. Що дав книзі розтягнутий багатослівний переказ типової структури роману про шахтарів? Як саме має працювати порівняння з Конго? Відчувалося як дипломна робота, якій не вистачало матеріалу до необхідної кількості сторінок, якшо чесно.


Дуже сподобалися монологи-вставки, думаю, що всіх з тих героїв, за виключенням Жадана, я б скоріше за все ніколи не почула без цієї книги. Але і там, як-то кажуть, не без курйозів. Про 25% найрозумніших процентів сказали неодноразово, і в одному місці там здається реально героїня-східна інтелектуалка стверджує, що ці зєлібоби і за путіна голосували б, бо розумієте ж, культури нема, ума нема, а шо тут ждать. Мабуть, треба порадіти, що це вже не стереотип про схід, а просто страждання фан-бази сивого гетьмана, але це виглядало тупо і примітивно у книзі, яка наче має розвінчувати стереотипи і показувати людей не зі звичної точки зору “фу шахтарське бидло”.

Було багато крутих фактів і нових для мене речей про історію регіону. Шахтарський фольклор, про те, як переселяли туди людей, про мультикультурність і мультирелігійність регіону, Гадаю, ця книга виконує своє призначення в тому сенсі, що вона реально підсвічує як ми всі мислимо реально якимось міфологемами, які до реальності стосуються хіба що побіжно. І якось міняла і робила багатшим контекст, бо таки да, виявляється, що український схід це не тільки донбас, і не тільки шахти, і не тільки любітєлі рускаго міра. Чи вдало вона це робить? Ну такоє, мабуть, головне, що робить. Я рада, що ця книга є, що вона викликала резонанс, що багато людей вирішили поглибитися в тему самостійно після неї. Але надіюся, що на цю тему ще хтось, хто може нормально писати, на цю тему іще порефлексує)

[Kira Snow · Rating 5 out of 5]

Зрозуміти Схід чи себе?

Читати цю книгу – це як відривати пластир із напівприсохлої рани: може, якщо повільніше, потрошку, то менше болітиме?

Якщо комусь сьогодні в українській літературі бракує злободенності та реалістичності, то ця книга для вас. Це свого роду художній репортаж з місця подій: чим живе і дихає Схід України.

Зачіпає в першу чергу повсякдення у фокусі зображення. Олександр Михед разом із командою подорожував містами Донеччини та Луганщини, розмовляв з людьми, відвідував краєзнавчі музеї та архіви. У книзі він демонструє поліфонію думок, пластів реальності, ідей та міфологем, у мішанині з яких живе Схід. І це як ковток свіжого повітря (даруйте мені це кліше) посеред різноштибових новин, на які давно уже навчився не реагувати навіть.

У часи, коли так гостро стоїть питання розподілу за принципом «інакшості», тобі пропонують простір із розкиданими відповідями про цю інакшість. І що прикметно – простір незамкнений у жодному разі.

Ви обов’язково знайдете персональну точку входу в цю книгу. І отримаєте великі шанси знайти точку входу в український Схід. Все залежить лише від того, які запитання ви наважитеся собі поставити.

Книга раз за разом випробовуватиме на міцність: ану, як ти зреагуєш на це? Тільки пильно вдивляється у тебе, очікуючи реакції, не книга, а ти сам. І від цього стає трохи лячно. І совісно. І відповідально.

Фантасмагорія Сходу зачаровує і примушує ціпеніти. Як це вкласти в голові?

Я з Калуша (Івано-Франківщина), йому майже 500 років. І мені за шкільних років з-під підручника з історії України вважалося, що моє місто молоде. А як тоді мислити місто, яке отримало свій статус, скажімо, у 1932-му? Я не знаю.

Як уродженка Галичини, я б хотіла почитати таку книгу і про Захід України. А окрім того – про кожну з її частин. Як можна любити, не розуміючи?

І так, мене вразили інтерв’ю з людьми культури родом зі Сходу. Я їх спеціально цитувала в процесі читання, таке реципіювання було необхідним для того, аби вмістити це в собі.

Ще від себе трішки. (ха! начебто все інше було від когось іншого)

*подивіться виступ Олени Стяжкіної на TEDxKyiv «До встречи в Донецке!»

Те, що трапилося на Сході, не залишиться на Сході.

Треба розуміти, що велика частина України живе так, ніби Сходу немає і не було ніколи. Обернулися спиною до проблеми. Закрили очі.

Але ж він нікуди не дівся. Михед каже про це: він нікуди не дівся. Оберніться в той бік. Спробуйте їх зрозуміти.

Ти ж не можеш відкинути від себе ліву ногу чи праву руку просто тому, що вона болить.

Залишилося останнє запитання. Навіщо читати цю книгу?

Для того, щоб знати. Розуміти. Вкладати в себе щось трішки більше, аніж ти сам. Зробити спробу оцінити навколишню дійсність і себе в ній.

Бо не існує єдиної відповіді. Тим цікавіше ставити запитання.

[Iryna K · Rating 3 out of 5]

Мені складно ставити оцінку цій книзі. Бо ніби ж вона цікава по формі, і гарно написана, однак мені настільки не подобається позиція автора, що літературні якості тексту втрачають вагу.
Написано щонайменше 5 критичних оглядів на "Я змішаю твою кров із вугіллям", і я погоджуюся з більшістю закидів до автора - і щодо його постколоніального, зверхнього підходу до місцевих, і щодо приписування Донеччині та Луганщині характеристик, які властиві усій країні (якщо не усім постсоціалістичним країнам - тією чи іншою мірою), і щодо зведення Сходу до індустріальних міст (цікаво, що цей підхід критикується навіть всередині книжки, у монолозі Жадана).
Водночас я не шкодую, що прочитала її, бо маю тепер дуже багато поживи для думок (хоча це радше завдяки постійній незгоді з автором)). Крім того, монологи Жадана і Кахідзе однозначно варті прочитання.
Я точно можу сказати, що мій Схід, моя батьківщина - значно менш відмінна від решти українських регіонів, ніж хотілося б думати тим, хто вважає особливості "ментальності" мешкан_ок Донеччини та Луганщини однією з причин війни та російської окупації. А от про особливе, про відмінне я буду думати і сподіваюся ще десь про це прочитати. Але точно не у цій книзі.

[Igor Mogilnyak · Rating 5 out of 5]

5⭐️ #ebook

Михед топ! Ще одна сильна прочитана (ще одна у запасі) книга автора!

[Iryna Yurchenko · Rating 5 out of 5]

Ображені
⠀
Десь рік тому зчепилися з подругою через Схід – знаєте, така експертна розмова з кавою на лавці у місці мирному. Не суть вже про що вона була, та висновок – якась внутрішня образа не давала можливості бути хоч трохи об'єктивними, виправдати ставлення чи навіть слова людей, що звідти. Чи там.
⠀
На мої сторіз з цією книжкою багато хто писав – сумніваюся, що хочу читати, бо в мене образа чи що. Чому я маю зрозуміти Схід? Чому умовний хтось там хоче до "сусідів"? Чому тому самому не потрібна своя культура, мова, країна в кінці кінців? Чому чому чому...
⠀
Не думайте, що ця книжка – спроба виправдати усіх і вся. Ні. "Я змішаю твою кров із вугіллям" – дослідження становлення Сходу – ще з Юзівки, історичних причин та міфів, способу, що часто вимушений, життя людей там. Глибинне копання в усіх тих стереотипах, з якими живуть не лише вони, а й ми, умовах, які багато чого пояснюють – від того "Донбас всю страну кормит" до речей актуальніших та болючіших.
⠀
Не думайте, що ця книжка – надрив, трансляція болісної реальності. Ні. Автор досить спокійно та, наскільки це можливо, об'єктивно несе вам ще й голоси людей. Настільки різних – як і всі ми в цій регіонами різній країні. Від віршів Сосюри на стінах до того, через що та образа і виникає. Без зайвого, аби ви самі вирішували – що добре, чи то пак правильно, а що – ні.
⠀
Не думайте, що ця книжка – прямолінійний репортаж, виключно свідчення на тлі історичності у суміші з фактами. Ні. Михед багатогранний, тому й окрім очікуваного для такої праці дослідження – тут і мистецтво, і література, питання, що я б назвала філософськими. З останніми ж – право на відповідь залишається за вами.
⠀
Не думайте, що ця книжка – спокійне, лінійне чтиво. Хоч і читається вона дійсно легко, захоплює (ай, як це слово в контекст не вписується!) – враження, ніби в невідомих собі водах. Пливеш, наче за течією, аж раптом занурює, топить, тягне в болото якесь.
⠀
Не думайте. Читайте. Та слідкуйте за своїми рефлексіями, бо катарсис можливий. Всі ті "чому" отримали відповіді – не зовсім приємні чи легкі для сприйняття, але потрібні для розуміння. Моєї образи більше немає.

[Sem · Rating 3 out of 5]

Пам'ятаючи випадок, коли Михед нагуглив твіттер української критикеси та посміявся над її твітом про те, як їй не сподобалася ця книга (вона це виразила у дещо менш тендітних словах, бо то ж твіттер), одразу поставлю тригер ворнінг: якщо ви Олександр Михед, не читайте, я вашу книгу лаяти буду, ще й жахливою українською. (Apropos of nothing: скаржитися на те, що комусь там не сподобалася ваша книга та шеймити їх, викладаючи скріни - гидко.)

Перше враження від книги - просто 5 зірок. Сама концепція просто мрія: глибоке занурення у життя людей в тому регіоні України, який всі звикли змальовувати дуже розмазано. "Ну там, ці, ем, бидло, та шахтарі, та індустріалізація." А тут цілий такий товстенький нон-фікшн з купою інтерв'ю з мешкнцями сходу, перші розділи додають колориту з цитатами таксистів, активістів, місцевих тітоньок та різних анонімних персонажів.

Проблеми з'являються саме тоді, коли в книгу приходить сам Михед і ті, кого він обрав для інтерв'ю. Деякі персоналії беруть і зводять схід, який щойно поставав різномаїтним, цікавим, зі своєю міфологією, культурою та забобонами, як зоопарк. Просто прірву, де страждають недолугі шахтарі, адже вони бухають і йогою не займаються. Чесно кажучи, просто гидко на таке дивитись, особливо коли перед цим іде примітка, що говорить "відомий український інтелектуал". Інтелект це не прочитані книги, виступи на конференціях чи есеї. Інтелект це емпатія до людей, не схожих на вас, розуміння та бажання захопитися їхнім баченням світу та культури.

Далі є пасажі про те, що російськомовність у українців це, звісно, наслідок союзу, що правда. Але зверху вони припорошені тезою що, мовляв, більшість російськомовних українців це такі потаємні прихильники Росії та Путіна (там десь є сюрреалистичне висловлювання ніби ті, хто голосував за Зеленського, голосували би і за Путіна. Я за коміка не голосував, але... вау. Ніяково таке читати в книжці, яку начебо редагували і яка начебто намагається зрозуміти схід, показати красу країни, полюбити її людей.)

Михед взагалі поставив у інтро зауваження, мовляв, не все, що тут надруковано, сходиться з його позицією. Але це нагадує трешові "opinion columns" у Нью Йорк Таймс чи Ньюзвік, куди кличуть альт-райт дикунів, а потім це виправдовують тим, що "всіх же треба вислухати". Якщо робите "масштабне беспреценденте дослідження сходу", то вислухати треба тих, хто його розуміє, а не кличе місцевих українців бидлотою, українофобами і тд. Це видається просто боягузством. Надрукую провокаційних висловлювань, а потім напишу, що я от у захваті від сили та незламності людей у Северодонецьку. Такий шаткий, неприємний центризм вимальовується.

Навіть якщо заплющити очі на жахливу якість інтерв'ю, легше не стане. Адже Михед, за декілька років праці над цією вражаюче дослідженою книгою, зовсім забув про те, що вона має бути книгою, а не збіркою його записів і думок. Замість дослідження культурного насліддя, сучасного розвитку чи занепаду, архітектури, та будь чого, пов'язаного зі сходом, Михед робить відступи про трагедії, що траплялися за час написання - урагани, масові розстріли у США, теракти і т.д. Додання цього жорстокого перегляду новин не створює темпорального контексту чи якогось відчуття несправедливості у світі. Натомість, здається що Михед, нудьгуючий у провінціальних містечках, проводить забагато часу скролячи новини, замість того, щоб зробити більш об'ємні профілі місцевих театралів, муралістів і інших.

Навіть коли Михед рефлексує по темі - розглядаючи занесені снігом міста, сірі будівлі, знищені промзони, доводиться стиснути щелепи та сподіватися на краще. Більшість заміток, що не є цитатами таксистів чи активістів, читаються як посередній блог, котрому не вистачає краси висловлення, зате пафосу хоч колодязь наповнюй.

Є, також, чудові моменти на кшталт згадки про 17 мільйонів переселенців, що дещо більше офіційних даних, по яким переселено було 1 мільйон. Але то ж таке, не важливо, усього лише 16 мільйонів. Взагалі, дивно бачити такі помилки у книжці, яка начебто позиціонується побудованою на любові до України. Народ ми любимо, але відображати його нам ніяково?

Після прочитання залишається якась ностальгія ��о чудовим першим сторінкам, окремим приємним моментам (історія про класного дядька, що писав на стінах окупованого міста "Слава Україні" і мав заляпану фарбою драбину; будь які розмови з культурними діячами та розповіді про те, які арт-проекти вони створили) і тому, якою я цю книжку уявляв. Бо я, уперше відкриваючи її, уявляв дійсно репортаж про культуру сходу, незламність українського народу, боротьбу з гидким насадженням радянської (а тепер і російської) пропаганди, відродження зламаного та визнання того, що не можна автоматично називати частини країни бидлом, некультурними шахтарями тощо. Але усього цього тут дуже мало і єдиним більш-менш тверезим голосом тут видається Жадан. Для нього таке не вперше, але приємно бачити усе одно.

[Анна Bilenka · Rating 5 out of 5]

Неймовірна книга.
Усвідомлення, що за кожним рядком стоїть обірване життя: в прямому чи переносному сенсі, тяжіє на серці. І хай. Хай будуть сльози і важкість, але і усвідомлення ціни теж нехай буде.

Із технічних спостережень: робота написана художнім письменником, Олександром Михедом, від того нон-фікшен структура легше сприймається.

[Marichka Blindiuk · Rating 4 out of 5]

• український Схід як рафінований знак питання (а відповіді були завжди)

• дослідження, яке хотіло бути репортажем

• плюс – лінкується багато джерел, можна закопатися

• мінус – перевантажено

• бонус-треки: інтерв‘ю з Володимиром Рафєєнком та Сергієм Жаданом

[Anna Plishak · Rating 5 out of 5]

Коли я була маленькою, у новинах часто показували мітинги шахтарів у помаранчевих касках на Майдані або під ВРУ - люди шукали справедливості. Коли Янукович балотувався у президенти, на кожному кутку рідного Києва з'являлися написи "Донбас - столиця України", "Вугілля врятує світ", "Схід - сила". Коли влітку 2013 року мені довелося побувати на Східній Україні, я потрапила в інший світ: загадкові і величні терикони, що просто заворожували, а за ними - міста, люди, події, життя. Але життя не таке шалене, стрімке і гамірне, як у столиці, а тихе, спокійне, неквапливе. Навіть у обласному центрі (Луганську) здавалося, що час зупинився перепочити і забув, що потрібно рухатися далі.
⠀
Ось що я згадувала, читаючи книгу Олександра Михеда "Я змішаю твою кров із вугіллям".
⠀
Це книга-сповідь, у якій мешканці регіону від таксистів і двірників до культурних діячів розповідають свою гірку правду.
⠀
Це книга-пошук. Автор, мандруючи містами Донеччини та Луганщини, відвідує музеї, виставки, театри, спілкується з різними людьми і разом з усіма шукає відповіді на питання, не нав'язуючи нікому (ні співрозмовникам, ні читачам) своєї власної думки.
⠀
Це книга-біль. Мабуть, жодна українська область не пережила стільки страждань та поневірянь, скільки випало їх на долю Донецької і Луганської областей, де багатьом людям навіть у ХХІ ст. доводиться боротися за виживання.
⠀
У мене не раз стискалося серце за сплюндровану долю України і українців. Мене переповнювали емоції: від злості і обурення до безпідставного сміху. Але перегорнувши останню сторінку, я почала краще розуміти людей: і тих, які виїхали, і тих, що залишилися.
⠀
Не люблю давати рекомендації, але ця книга обов'язкова до прочитання.

[Liliia Hordiienko · Rating 4 out of 5]

Хочеться зрозуміти цю країну.
Кортить пов'язати між собою усі її червоні й чорні ниточки міцними вузликами і створити власне візерунчасте полотно національної самоідентифікації. Закарбувати останню і передати генетичним кодом.
⠀
Крим анексований. Схід окупований. Йде війна.
Це рани, з яких фонтаном б'є багряна українська кров.
І хочеться якщо не залікувати їх, то хоча би спробувати знайти собі (спів)чуття, (спів)переживання, (спів)розуміння шляхом (спів)говоріння.
⠀
Це щодо НАВІЩО читати нонфік "Я змішаю твою кров з вугіллям" Олександра Михеда @mykhed.
⠀
ФОРМАльно книжка є збіркою репортажів та інтерв'ю, а також описом мистецького проєкту "Метамісто: Схід" тривалістю у півтора року, довжиною у 6 мандрівок Донеччиною та Луганщиною.
⠀
СУТНІСНО "Я змішаю твою кров з вугіллям" - детальне і глибоке дослідження не лише українського Сходу, а й пострадянськості як характеристики української реальності. Тож у ній часто йдеться про знайомі нам речі, такі собі баги ментальності, на фіксацію яких потрібен час і відсторонене самосприйняття.
⠀
Разом із тим у книжці купа купезна неочікуваних фактів про український Схід. До прикладу,
▪️про його етнічний колорит: греки, вірмени, євреї, румуни, лемки (!)
▪️про релігіозну першочергову закладку;
▪️про шахти та міфологеми шахтарських міст ("Як усе насправді - Шубін його знає");
▪️про важливі історичні постаті, яких несправедливо оминають увагою.
⠀
Книга виявилась багатогранною настільки, що беручись за її читання щовечора, спочатку я гортала сторінки навпаки, назад до вже прочитаного. Гортаючи, поверталась до nota bene на полях і знову занурювалась у роздуми над виділеним.
За бажанням тут можна копатись і продовжувати власні дослідження окремих гарней.
⠀
Читати цей нонфік складно. Часом через своєрідний виклад думок, часом через ваготу піднятих тем. Проте ціннісно те, що автору вдалось - "... поламати час, побороти його. Дати голос мертвим, а забутим історіям - світло. Розібратися з речами, які очевидні для старшого покоління і вправніших дослідників, але не зовсім очевидні для тих, хто виростав уже в інших системах координат".

[Крістіна Золотарьова · Rating 5 out of 5]

книжка важлива, щемка і разом з тим дуже делікатна. довга, розгалужена, глибока, місцями навіть смішна. ідеальна точка входу у знаймоство зі сходом і його міфами. вхід до власної копальні, де ви спробуєте видобувати свої знання та свою правду. бо на сріблястій таці приносять лише гівно (особливо, коли не хочуть показувати кухню). розбиратися у тому, що споживаєш — важливо. спробуйте.

[Ірина Грабовська · Rating 4 out of 5]

Я не люблю Донбас. Я почувалася там чужою завжди. Мені ніколи не хотілося створювати щось прекрасне для тих людей, але добре, що не всі такі, як я.

Загалом ця книга здається мені якось монументальною, не дарма я вболівала за неї в Книзі року ВВС, і дарма вона не виграла. Стиль схожий на переказ сценарію до фільму, дуже кінематографічно.

Бал я зняла за постійні фрагменти про вбивства, каліцтва і навіть згвалтування тварин, які абсолютно нічим книгу не прикрашали і використовувалися як якийсь шок-контент. Через це я пролистала десь 5% (і нічого не втратила). Але дякую Михеду, що тепер я знаю, що читати Сосюру нікому не варто, особливо мені.

[Natalie · Rating 5 out of 5]

Ця книга дуже важлива. Шкода, що прочитала лише зараз. Шкода, що в нас така історія, що призвела до написання такої книги.

'- А там бої йшли?
- Де?
- У Бахмуті.
- Такого, як у Лисичанську, не було.Чому ти питаєш?
- Бо там, де люди бачили, що таке справжня розруха, ламати нічого не будуть.'

Цікаво, а як там Бахмут зараз?

[Stepan Zhyryk · Rating 5 out of 5]

Не вмію багато розписувати, тому напишу просто, то одна з тих книг яка обов’язково має бути у вас вдома

[Sasha Ambroz · Rating 5 out of 5]

Дуже проста за виконанням і за рахунок цього потужна книжка про те, наскільки різноманітні ті регіони України, які ми автоматично називаємо Донбасом, що тупо, або Сходом, що виключає з цього Сходу чималі інші східні території та включає чомусь частину Півдня. Фрагментарне вивчення постколоніального травматичного синдрому, від якого, в принципі, потерпає вся Україна, але дуже по-різному. Окупованим та довколаокупованим територіям так само не пощастило з історичними обставинами, як і більшості українських областей (індустріалізація не лише на Донбасі, не лише тут Голодомор, і не лише тут - майже ні��им не прикритий кордон із ненажерливим сусідом). Висновку Михед не робить ніякого, на щастя, бо його не може і бути, хіба що - перестаньте чіпляти ярлики та робити висновки про великі і дуже різні території за поведінкою кількох тисяч людей. А, ну і ще. Совок і його нащадок Росія - страшенне зло, і наслідки цього зла ми ще будемо переварювати дуже довго.

[Dana · Rating 5 out of 5]

Review 1.
Я ненавиджу росію усім, чим тільки можна ненавидіти

Review 2.
Це той випадок, коли на «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда неможливо написати класичний відгук. Це все одно що намагатися дати оцінку історії як такій або виставляти бали людським життям. Ця книга — не текст, це нерв. Відкритий перелом кістки у власному тілі. Загальний розлад тривожності. Мігрень. Відчуття, коли вдарився мізинцем об ліжко.

Чомусь я була впевнена, що мені буде важко читати через авторський стиль — документалістика інакшою не буває. Але виявилося, що складність зовсім в іншому. Книгу важко читати через емоції, які я ще точно не встигла пропрацювати з терапевтом. І не певна, чи колись зможу.

Це не історична книга. Це переказ особистої трагедії.

Про що ця книга
Олександр Михед вирушає на Схід України, щоб дослідити шість міст Донеччини та Луганщини. Це спроба зрозуміти регіон не через статистику, а через розмови з людьми, через історію заснування міст, через іноземні інвестиції, які колись створювали тут європейську індустрію, і через міфи, якими цей край обростав десятиліттями.

Ти ніби починаєш читати біографію регіону. А завершуєш — читати історію про привидів. Міста, які на сторінках книги тільки починають шукати свою ідентичність, у реальності 2025 року часто вже перетворені на попіл або перебувають в окупації. Цей контраст між «ще є» у книзі та «вже немає» в житті — це фізичний біль.

Декілька разів мене нудило так, що я ледве не блювала.

Я трималася майже всю книгу, але розридалася на останньому розділі про Покровськ. Я думала, що просто захлинуся цими емоціями. Можливо, до 2022-го року цю книгу було читати легше — тоді це сприймалося як репортаж.
Зараз же це — реквієм.

Інколи щось починаєш цінувати, лише коли зрозумів масштаби втрати.
Інакше, напевно, я просто не вмію.

Я дуже хотіла, аби цей відгук був про нас і нашу історію, а не про тих, хто її руйнує.
Але одне не можливе без іншого — всього цього могло не існувати, якби одні не шукали щастя на території іншого.
Мрії-мрії.

У книзі є слова:
«Історія ще ближче, ніж здається.
Історія ще може здетонувати.»

Здається, вона вже здетонувала.

Це обов’язкове читання для кожного, хто хоче нарешті вийти за межі стереотипів про «пролетарський Схід». Це виснажливо.
Але ж провина в кожному з нас, хто називав Донбасом все, що не входило в рамки.

[Maria Pravda · Rating 5 out of 5]

кожному, хто стояв за свої інтереси
(на усіх майданах країни)
⠀
кожному, хто хотів жити краще
(у Києві чи у Слов‘янську)
⠀
кожному, хто так і не зрозумів
(чужих інтересів та бажань)
⠀
кожному, хто живе в Україні
(на тимчасово окупованих і (здається) вільних від окупантів територіях)
⠀
потрібно прочитати цю книгу.
⠀
«вони (ми) самі винні», «ми (вони) не догледіли», «вони (ми) зрадили нас» - як обрати правильний варіант, коли усе спільне та відмінне змішалось? як осмислити, що «Донбас порожняк нє гоніт» Януковича - штучне і привнесене гасло, а «Любіть Україну» Сосюри - щире і місцеве? як притлумити відчуття образи/огиди/сорому, за все, що відбулось із нашою країною, а натомість - видихнути і увімкнути сприйняття?
⠀
потрібно прочитати цю книгу.
⠀
люди не стають злими в один момент - процес накопичення триває роками. люди не зраджують випадково - для цього потрібно мати причини. у своїй книзі про Схід Михед відтворює мапу не лише простору, але і часу, аби знайти коріння змін, які стались із Україною у 2014 році (насправді ж - набагато раніше). кожне місто, яке він досліджує - Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Костянтинівка, Добропілля, Покровськ - постає перед читачем крізь призму історій. цитати наших сучасників, вирвані із контексту (але такі влучні) щільно прилягають до спогадів про старі часи. незалежні, радянські, більшовицькі, царські, нічиї землі Сходу охоче розповідають Михеду про себе - аби лише слухав (нарешті хтось слухає).
⠀
потрібно прочитати цю книгу.
⠀
аби чесно сказати собі після читання: я #хочузрозумітисхід

[Yuliia Tsyba · Rating 4 out of 5]

363 сторінки я читала про український Схід і намагалася його зрозуміти, але це занадто мало, щоб дійсно зрозуміти цілий регіон.

Більше дізналася про його історію, культуру чи безкультур’я, про те чим дихає Схід і про що мріє.
Але, цей регіон, все ще залишається загадкою для мене. Не поганим, не гіршим за всі інші, не таким, який не шкода віддати ворогу, а просто загадковим й незрозумілим.

Величезна мандрівка Сходом, яка показує безліч абсурдностей, маніпуляцій, також сірих-безмрійних, але й прекрасних людей.
Мандрівка від європейської історії Донеччини до напису на стіні «ти х*й».
Від Марка Залізняка до людей, які створили проєкт «Метамісто: Схід».
Від тих, хто зароджує до тих хто спилює старий міст, щоб здати його на металолом.
Від абсолютної дикості й тупості до героїзму.

Книжка занадто насичена, щоб перетравити її після одного читання, а історія Сходу України, ще більш насичена, тому, однієї книжки буде мало.
Саме для цього, в кінці книжки є прекрасний перелік літератури, де можна дізнатися ще більше про Донеччину й Луганщину.

[Yuliia Razinkova · Rating 5 out of 5]

Якби була змога поставити тут 100 зірочок, я б не втомилась, щоб набрати їх вручну, кожну зі ста окремо.

Дуже нетипова книга про умовний Схід України, яка на кожній сторінці ламає міфи про той-таки умовний Донбас. Книга розкриває міфологеми міст, половини з яких зараз вже, у 2024 році, на картах майже нема — і це страшно. Бо за кожним містом стояли люди, стояли життя, історії, нашарування доль, розмаїтість просторів і місцевостей.

"Ми створюємо міфи, щоб не досліджувати. Якби ми хотіли насправді щось дізнатися, нам би довелось почати з руйнуванням міфу" /Ігор Козловський/Світлої пам'яті...

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Книжка, яку хочеться пропустити крізь себе. Один із головних висновків - попри всі особливості Донеччини і Луганщини, спільного у нас набагато більше. Реальність невеликих містечок типова для будь-якого невеликого містечка України. Загалом, роздумів дуже багато і складно відразу оформити все це у нормальний відгук.

Єдине, що можу сказати вже зараз - читайте цю книжку. Вона важлива.

[Marta Barchuk · Rating 5 out of 5]

основа, база, ґрунт

“русские завжди роблять одне і те саме: вони приходять зґвалтувати місто і приносять туди московський час”

окрема любов – в кінці після тексту поради що ще почитати, а особливо список “шоб нічого не забути”

[Andrew Balyk · Rating 5 out of 5]

Найважливіша і найскладніша книга для мене в цьому році.

Уявіть, ви приїжджаєте поїздом у незнайоме місто. Виходите на привокзальну площу і біля кіоску або кінцевої зупинки транспорту починаєте прислухатися до голосів навколо. Вони звучать по-різному, різними мовами та на різні теми. Транслюють різні політичні погляди, відрізняються за категоричністю, настроєм. Погляд двох людей на одну й ту саму подію кардинально різний.

А тепер ще уявіть, що це незнайоме місто десь на Сході. Які будуть ці голоси? Мені було складно уявити. Більше через стереотипи, які формувались багат�� років.

В цьому головна особливість виконаної автором роботи.

Олександр Михеда в пошуках «міфологеми міста», видобування його ідентичності із колективної пам’яті та мрій, пробує торкнутися різних, але завжди важливих тем, включаючи "пошук ідентичності", причини "пацанського" менталітету, боротьбу з внутрішньою картою стереотипів (уявлень про власну країну та її жителів).

(Міфологема — це історія, цілісність, образ, що буде зрозумілим будь-якому мешканцеві цього конкретного міста, незалежно від приналежності до певного покоління»)

Також автор старається пояснити читачам, які не мали аж такого глибокого занурення в радянське, — що таке совок.

І це все доповнене інтерв'ю-сповідями-рефлексіями митців, які народились на Сході.

Чи допоможе ця книга зрозуміти український Схід? Ні. Чи зможе вона пояснити, як в одній і тій самій країні могли відбутися Революція Гідності та війна на Донбасі? Ні. То чи варто читати цю книгу? Неодмінно. Навіть якщо вона і невідповідає на поставленні запитання, але заохочує на пошуки відповідей, а це, я думаю, головне

[Elina · Rating 2 out of 5]

Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Тарас Шевченко
-------
The single story creates stereotypes, and the problem with stereotypes is not that they are untrue, but that they are incomplete. They make one story become the only story.
Chimamanda Ngozi Adichie
-------
Here be dragons
-------
До того, як почати читати книгу, я не знала про відгуки, де згадували корковошоломність і етику подібних польових досліджень, але вже на самісінькому початочку виникло стійке відчуття: ти ба, тут нам / там їм білі люди культури привезли.

Ця книга не про руйнування міфів, це їх ретельний переказ. Будинки сірі, промзони зруйновані, дороги погані, шахтарі (один раз і священник) п'яні, цінності радянські, праця важка, шахтарі не всі (ой ніт, здалося), ет сетера, ет сетера.

Голосами-цитатами своїх експертів порівнювати Донецьк з туристом і питати, як його можна любити. Мовляв, ви не місто любите, а спогади. Ну то та, бо ж в містах ми любимо каменюки, що давніша, то улюбленіша. "... спробуй, Костянтинівку полюби": Костянтинівка, вибачай, тут без шансів.

Відсутність історії Добропілля. Та нє, "братішки", є в нього історія, просто в ваш концепт трохи не вписалася.

То що залишається білим людям? Хіба що на руїнах спадщини попередніх колонізаторів зробити гарненький мурал
Here be dragons
і не засмучуватися, коли його не приймуть.

[Віта · Rating 4 out of 5]

Мені ця книга прочиталася в контексті декомунізації або, точніше, однієї розмови "Клубу бібліофагів в Урбані". В ній Олена Гусейнова зауважила: перейменування населених пунктів часто нагадує стягання скатертини зі столу, але не факт, що під нею замість добротної дерев'яної чи мармурової поверхні не буде іншої скатертини - і до суті так ніколи й не дійде (вона згадує автентичну молдовську назву бабусиного села, яку наразі чомусь ніхто не запропонував повернути й натомість обрали 'іншу скатертину'). Така ж історія тут з дослідженням міфу східноукраїнських міст, тільки замість декомунізації Олександр Михед вдався до деміфологізації, і це було цікаво. Не знаю, що дала ця книга мешканцям тих міст і чи вони її взагалі читали. Але якщо метою було довести, які українці однакові в своїй різноманітності, - то це мені десь відгукнулося. Виявляється, не тільки ми в Західній Україні проминаємо радянські часи і швиденько виймаємо з шафи зогризене міллю опудало бабусі Австрії, щоб довести наше славне минуле. Те ж саме і на Сході: "Усе, звісно, добре, але ж Костянтинівку створили бельгійці. Про це треба написати!", "Юзівку (Донецьк) створили англійці, і знаєте, англійський капіталізм такий самий, як і американський, такий фордівський, виснажливий. А от Дружківку створили французи, у нас тут були театри, галереї, іподром, борделі, ну все таке французьке", "А ви знаєте, що Краматорськ заснували швейцарці?". Так зворушливо. Хай краще буде такий міф-скатертина, замість радянських. І нашій західноукраїнській бабці Австрії комфортніше у такому товаристві.

Більш того, захотілося навіть почитати монументальні джерела про освоєння іноземцями 'дикого степу', на які покликається Олександр Михед.
Робота автора з джерелами найбільше зімпонувала в цій книзі, тож незабаром можу навіть обкластися виданнями на кшталт The Iron Tsar, the Life and Times of John Hughes (яка зворушлива ниточка веде від Г'юза, засновника Юзівки, а через нього від України, до Гарета Джонса, який першим розповів про голодомор), Coal:A Human History або Iuzovka and Revolution. Life and Work in Russia's Donbass.

А тепер традиційна ложка дьогтю. Перші більш ніж 50 сторінок наповнені прямою мовою випадкових співрозмовників-східняків у форматі 'цитати вєлікіх людєй'. Сторінка за сторінкою не пов'язаних між собою речень - це вже якось моветон у наш час. Так само пряму мову у розгорнутих монологах відомих вихідців зі Сходу здалося б на папері трішки опрацювати, бо це тільки за філологами Жаданом, Рафєєнком чи історикинею Стяжкіною можна дослівно записувати й не редагувати розмову. І під кінець книги відчутно, що вона 'під проект' писалася: усі ті  розповіді про арт-об'єкти читалися як звіт про виконану роботу.

Третину книги я б перечитала ще раз: розділи про валійців-бельгійців тощо, про Марка Залізняка, про шахтарську тематику у художній літературі. Зрештою, чому б не додати до списку до прочитання ще й The American Coal Mining Novel. A century of Development))