What do you think?
Rate this book
Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші
Щоденник Володимира Вакуленка-К. — болючі й правдиві записи, які вів письменник від початку повномасштабного вторгнення і під час окупації Ізюма та його рідного села Капитолівки на Харківщині. Аж до викрадення рашистами, неминучість якого усвідомлював, як і те, що в нього мало шансів вижити — бо українець, бо волонтер і активіст, бо має гідність. За день до викрадення Володимир приховав щоденник під вишнею на своєму подвір’ї, заповівши батькові: «Коли наші прийдуть — віддаси». Як воно – жити в окупації? Якими стають люди? Що відкривається перед очима та в серці? А сьогодні, у День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє «курли» ніби чулося: «Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!» Володимир Вакуленко-К.
До книжки увійшли тексти щоденника окупації, вибрана поезія Володимира Вакуленка-К. для дітей і дорослих, а також історії від друзів, колег та очевидців, що занурять у хроніку перших місяців повномасштабної війни Росії проти України.
Серія «Бібліотека Українського ПЕН»
Видання здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»
Усі кошти із продажу першого накладу будуть переказані родині письменника
Авторка ідеї та передмови Вікторія Амеліна, координаторка видання Тетяна Терен. Підготовка тексту щоденника Ярини Цимбал, Тетяни Ігошиної. Післямови Сашка Дерманського, Катерини Лихогляд, Ірини Новіцької
У виданні використано фотографії Вікторії Амеліної,
Владислава Краснощока, Леоніда Логвиненка, Максима Ситнікова, КЗК «Харківський літературний музей» та з архіву родини Вакуленків.
Ілюстрації Валерія Пузіка
До книжки увійшли тексти щоденника окупації, вибрана поезія Володимира Вакуленка-К. для дітей і дорослих, а також історії від друзів, колег та очевидців, що занурять у хроніку перших місяців повномасштабної війни Росії проти України.
Серія «Бібліотека Українського ПЕН»
Видання здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»
Усі кошти із продажу першого накладу будуть переказані родині письменника
Авторка ідеї та передмови Вікторія Амеліна, координаторка видання Тетяна Терен. Підготовка тексту щоденника Ярини Цимбал, Тетяни Ігошиної. Післямови Сашка Дерманського, Катерини Лихогляд, Ірини Новіцької
У виданні використано фотографії Вікторії Амеліної,
Владислава Краснощока, Леоніда Логвиненка, Максима Ситнікова, КЗК «Харківський літературний музей» та з архіву родини Вакуленків.
Ілюстрації Валерія Пузіка
192 pages, Hardcover
First published January 1, 2023
4 people are currently reading
355 people want to read
About the author
Володимир Вакуленко-К.
3 books3 followersSee also Volodymyr Vakulenko-K.
Володимир Володимирович Вакуленко (відомий як Володимир Вакуленко-К.) народився 1 липня 1972 року на Харківщині — український літературний діяч, контрлітератор, письменник, поет, перекладач.
Лауреат міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка, Лауреат Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича, Лауреат міжнародного конкурсу "Коронація слова" (Спеціальна відзнака в номінації "Пісенна лірика"). Нагороджений відзнакою "Срібний тризуб" до 20-ліття Незалежності України за літературні досягнення (2011).
Автор книг: «Монограмота» (2008), «Ви…не» (2011), "Сонечкова сім'я" (2011), "Ми, Провінція!" (2012), «Татусева Книга» (2014) - (Видавництво Старого Лева).
Мав численні публікації в журналах, антологіях, альманахах як в дорослих виданнях, так і в дитячих. Упорядник і співупорядник кількох друкованих проєктів, організатор та учасник численних літературних акцій та фестивалів.
Вбитий навесні 2022 року під час російського вторгнення в Україну (Ізюмський район, Харківщина). Похований в Харкові в грудні 2022 року.
Володимир Володимирович Вакуленко (відомий як Володимир Вакуленко-К.) народився 1 липня 1972 року на Харківщині — український літературний діяч, контрлітератор, письменник, поет, перекладач.
Лауреат міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка, Лауреат Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича, Лауреат міжнародного конкурсу "Коронація слова" (Спеціальна відзнака в номінації "Пісенна лірика"). Нагороджений відзнакою "Срібний тризуб" до 20-ліття Незалежності України за літературні досягнення (2011).
Автор книг: «Монограмота» (2008), «Ви…не» (2011), "Сонечкова сім'я" (2011), "Ми, Провінція!" (2012), «Татусева Книга» (2014) - (Видавництво Старого Лева).
Мав численні публікації в журналах, антологіях, альманахах як в дорослих виданнях, так і в дитячих. Упорядник і співупорядник кількох друкованих проєктів, організатор та учасник численних літературних акцій та фестивалів.
Вбитий навесні 2022 року під час російського вторгнення в Україну (Ізюмський район, Харківщина). Похований в Харкові в грудні 2022 року.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 58 reviews
November 26, 2023
Книгу можна поділити на три частини. Перша - це щоденник, який вів Володимир, опинившись в окупації. Друга - вибрані вірші. Третя - вибрані дитячі вірші.
Я спеціально хочу з самого початку структурувати свої думки, щоб не дати вам суцільні емоції. Бо все, що я прочитав, від першої до останньої сторінки - це емоції, яких я волів би не мати, але які я не міг собі дозволити не отримати. Я свідомо обрав купити цю книгу, прочитати її, дізнатись більше про Володимира Вакуленка, подивитись на життя його очима. Я не можу об'єктивно пояснити, чому мені потрібно було це, але я просто не відчував, що я, як людина і як українець, який любить літературу, маю якийсь інший вибір. Для мене було очевидним рішення пройти через ці важкі емоції, через прочитання щоденника окупації вбитого росіянами письменника, передмову до якого написала Вікторія Амеліна, яку також вбили росіяни. Віка загинула 1 липня, в день народження Володимира. Саме вона знайшла і доклалася до опублікування цього щоденника, який Володимир закопав під вишнею, і сказав батькові "коли наші прийдуть - віддаси".
Це свідчення проти російського тероризму. Про це писав і сам Володимир, і акцентувала Вікторія на посмертному врученні Prix Voltaire Вакуленку.
"Володимир Вакуленко вів записи під час окупації, маючи надію, що ви, світ, зможете його почути"
Мені здається, прочитати ті декілька десятків сторінок, які написала людина в окупації, тверезо усвідомлюючи, що його можуть вбити за його тверду патріотичну позицію, і яка заздалегідь заховала їх за декілька днів до того, як його забрали росіяни, це те найменше, що ми можемо зробити.
Мені дуже відгукнулись слова Іри Юрченко, процитую: "Я хочу вас попросити, якщо є можливість, купити цю книжку. Щоби зберегти слова Володимира — ці страшні 36 аркушів щоденника і чудові його дитячі вірші, поезії, якими доповнили видання — для майбутніх поколінь. Щоби з'являлися додруки і книжка не закінчилася одним накладом. Щоби ні його, ні ім'я Вікторії Амеліної ніколи не забувались. І щоби ніколи не пробачити."
Кожна сторінка - це про віру, щирість і патріотичну позицію автора, і про біль і сльози читача. Це настільки несправедливо, що такі сильні духом люди гинуть від рук кончених нікчемних створіть, що хочеться кричати. І дуже хочеться помститись.
Якщо буде можливість, також рекомендую подивитись фільм-розслідування Катерини Лихогляд для "Суспільного" про викрадення Володимира Вакуленка - "Записи під вишнею".
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
Я спеціально хочу з самого початку структурувати свої думки, щоб не дати вам суцільні емоції. Бо все, що я прочитав, від першої до останньої сторінки - це емоції, яких я волів би не мати, але які я не міг собі дозволити не отримати. Я свідомо обрав купити цю книгу, прочитати її, дізнатись більше про Володимира Вакуленка, подивитись на життя його очима. Я не можу об'єктивно пояснити, чому мені потрібно було це, але я просто не відчував, що я, як людина і як українець, який любить літературу, маю якийсь інший вибір. Для мене було очевидним рішення пройти через ці важкі емоції, через прочитання щоденника окупації вбитого росіянами письменника, передмову до якого написала Вікторія Амеліна, яку також вбили росіяни. Віка загинула 1 липня, в день народження Володимира. Саме вона знайшла і доклалася до опублікування цього щоденника, який Володимир закопав під вишнею, і сказав батькові "коли наші прийдуть - віддаси".
Це свідчення проти російського тероризму. Про це писав і сам Володимир, і акцентувала Вікторія на посмертному врученні Prix Voltaire Вакуленку.
"Володимир Вакуленко вів записи під час окупації, маючи надію, що ви, світ, зможете його почути"
Мені здається, прочитати ті декілька десятків сторінок, які написала людина в окупації, тверезо усвідомлюючи, що його можуть вбити за його тверду патріотичну позицію, і яка заздалегідь заховала їх за декілька днів до того, як його забрали росіяни, це те найменше, що ми можемо зробити.
Мені дуже відгукнулись слова Іри Юрченко, процитую: "Я хочу вас попросити, якщо є можливість, купити цю книжку. Щоби зберегти слова Володимира — ці страшні 36 аркушів щоденника і чудові його дитячі вірші, поезії, якими доповнили видання — для майбутніх поколінь. Щоби з'являлися додруки і книжка не закінчилася одним накладом. Щоби ні його, ні ім'я Вікторії Амеліної ніколи не забувались. І щоби ніколи не пробачити."
Кожна сторінка - це про віру, щирість і патріотичну позицію автора, і про біль і сльози читача. Це настільки несправедливо, що такі сильні духом люди гинуть від рук кончених нікчемних створіть, що хочеться кричати. І дуже хочеться помститись.
Якщо буде можливість, також рекомендую подивитись фільм-розслідування Катерини Лихогляд для "Суспільного" про викрадення Володимира Вакуленка - "Записи під вишнею".
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
August 29, 2023
Про те, про що не можна сказати, треба мовчати
Людвіґ Вітґенштайн
Наразі більше нічого про цю книгу я сказати не можу. Вітґенштайн дає пораду, якій треба слідувати. Хіба що можу додати: Цю книгу повинні прочитати кожен українець та кожна українка!
Людвіґ Вітґенштайн
Наразі більше нічого про цю книгу я сказати не можу. Вітґенштайн дає пораду, якій треба слідувати. Хіба що можу додати: Цю книгу повинні прочитати кожен українець та кожна українка!
June 8, 2024
«Батько письменника розповість, що сина здав сусід «за банку тушонки й цигарки»
«Уже й все?» - промайнуло у голові, коли дійшла до запису про журавлів і їхнє «курли», якими, як я чула на минулорічному Арсеналі, закінчується написане послання. Так швидко… Направду перебувати на цих сторінках, а себто відчувати себе у окупації, це аж ніяк не ті відчуття, яких прагнеш. Я і книгу минулого року відклала, бо не прагнула.
Під обкладинкою буде не тільки щоденник, а й світлини, спогади про процес пошуку пана Володимира, посилання за qr-кодом на фільм-розслідування, його поезія для дорослих та дітей, спогади про нього.
«Свої страшніші за ворога, і це я переконався на власні очі. Хоча іншого я і не уявляв. У перші дні окупації купа стукачів, які за кілька цигарок чи кусень хліба розповідали фактично про все, що було можливо.»
Як же страшно, опинившись у такі страшній ситуації та відповідаючи за життя сина, бачити таке. Мені здається, у такі моменти ти відчуваєш поруч з каменюкою страху ще й крижану самотність. І вмить усе геть не так, як ми читали у романах про війну. Бракує відчуття плеча і головного героя знайдуть при дорозі вбитим кількома пострілами, потому поховають у могилі під номером 319. І як же швидко закінчився списаний рукою щоденник…
«Уже й все?» - промайнуло у голові, коли дійшла до запису про журавлів і їхнє «курли», якими, як я чула на минулорічному Арсеналі, закінчується написане послання. Так швидко… Направду перебувати на цих сторінках, а себто відчувати себе у окупації, це аж ніяк не ті відчуття, яких прагнеш. Я і книгу минулого року відклала, бо не прагнула.
Під обкладинкою буде не тільки щоденник, а й світлини, спогади про процес пошуку пана Володимира, посилання за qr-кодом на фільм-розслідування, його поезія для дорослих та дітей, спогади про нього.
«Свої страшніші за ворога, і це я переконався на власні очі. Хоча іншого я і не уявляв. У перші дні окупації купа стукачів, які за кілька цигарок чи кусень хліба розповідали фактично про все, що було можливо.»
Як же страшно, опинившись у такі страшній ситуації та відповідаючи за життя сина, бачити таке. Мені здається, у такі моменти ти відчуваєш поруч з каменюкою страху ще й крижану самотність. І вмить усе геть не так, як ми читали у романах про війну. Бракує відчуття плеча і головного героя знайдуть при дорозі вбитим кількома пострілами, потому поховають у могилі під номером 319. І як же швидко закінчився списаний рукою щоденник…
June 3, 2024
Важко читати, але потрбіно знати, що нас вбивають за те, що ми просто українці.
Вірші дитячі просто прекрасні
Вірші дитячі просто прекрасні
December 12, 2025
Ця книжка розповіла мені історію про просту людину, яка робила хороші речі для своїх близьких і рідних, для своєї спільноти і країни. Це історія письменника, волонтера. Він брав участь у Революції Гідності, піклувався про військових та свого особливого сина. Він жив у маленькому селищі поряд з містом Ізюм, мав свій дім, садок. Був чесним, принциповим і добрим. І потрапив під окупацію. Сумніваючись, чи виживе, Володимир закопав свій щоденник у саду під вишнею і попросив батька віддати його потім нашим. Згодом його знайшла Вікторія Амеліна. Володимира вбили. Його здали місцеві за пачку цигарок і бляшанку тушонки. Вата. Та сама, яку він описує на сторінках свого зошита. Вата, з якою боровся.
Ці свідчення очевидця рвані, але чесні. І вони ятрять душу. На противагу віршам, які доповнюють книгу. Складні і часто патріотичні для дорослих. Душевні і такі добрі для діток.
Володимира вбили. Вікторію теж. І ще сотні тисяч таких самих українців і українок, як вони. А за що? За те, що ми просто хочемо жити по-своєму.
Ці свідчення очевидця рвані, але чесні. І вони ятрять душу. На противагу віршам, які доповнюють книгу. Складні і часто патріотичні для дорослих. Душевні і такі добрі для діток.
Володимира вбили. Вікторію теж. І ще сотні тисяч таких самих українців і українок, як вони. А за що? За те, що ми просто хочемо жити по-своєму.
September 2, 2023
Письменник Володимир Вакуленко підписував свої книжки як Володимир Вакуленко-К.
Літерою К. він вшановував своє рідне село Капитолівку в Ізюмському районі Харківської області. Те село, в якому він народився, жив, творив, виховував самотужки сина, зустрів окупацію та був зраджений своїми ж «за банку тушонки й цигарки».
У могилі №319 в похованнях у ізюмському лісі було знайдене його тіло з двома кулями всередині.
Щоденник складається з 36 списаних аркушів в клітинку. Фіксація березневих подій від очевидця та безумовна віра в перемогу від поета. Волонтерство та ізоляція. Розпач через зрадників і радість через бої («…значить місто стоїть, значить хлопці живі»). Свідчення про замучених голодом і холодом односельчан. Страх за свою особливу дитину. Прийняття власного неминучого кінця.
Цей артефакт війни знайшла Вікторія Амеліна, якій судилося пролити світло на останні дні Вакуленка, задокументувати воєнні злочини окупантів і загинути від травм, отриманих внаслідок влучання російської ракети по краматорському кафе. Втрати, від яких нам не оговтатися.
XXI століття.
Щоденник, закопаний під вишнею. Могила №319.
Розстріляний український літератор.
Будинок Володимира Вакуленка стоїть з самого краю села. Так, «хата скраю…».
Він зустрів ворога першим.
«Я перетворююсь…». Ми перетворюємося.
Ця книга написана для нас, живих.
Літерою К. він вшановував своє рідне село Капитолівку в Ізюмському районі Харківської області. Те село, в якому він народився, жив, творив, виховував самотужки сина, зустрів окупацію та був зраджений своїми ж «за банку тушонки й цигарки».
У могилі №319 в похованнях у ізюмському лісі було знайдене його тіло з двома кулями всередині.
Щоденник складається з 36 списаних аркушів в клітинку. Фіксація березневих подій від очевидця та безумовна віра в перемогу від поета. Волонтерство та ізоляція. Розпач через зрадників і радість через бої («…значить місто стоїть, значить хлопці живі»). Свідчення про замучених голодом і холодом односельчан. Страх за свою особливу дитину. Прийняття власного неминучого кінця.
Цей артефакт війни знайшла Вікторія Амеліна, якій судилося пролити світло на останні дні Вакуленка, задокументувати воєнні злочини окупантів і загинути від травм, отриманих внаслідок влучання російської ракети по краматорському кафе. Втрати, від яких нам не оговтатися.
XXI століття.
Щоденник, закопаний під вишнею. Могила №319.
Розстріляний український літератор.
Будинок Володимира Вакуленка стоїть з самого краю села. Так, «хата скраю…».
Він зустрів ворога першим.
«Я перетворююсь…». Ми перетворюємося.
Ця книга написана для нас, живих.
September 4, 2023
А поки письменника читають, він живий.
Цю книгу мають всі прочитати, це навіть не обговорюється.
Почав читати, і одразу мороз....
Починається книга з тексту Вікторії Амеліної, яка загинула після обстрілу російських ракет у Краматорську, вона ж і шукала та знайшла рукопис щоденника Вакуленка, якого вбили моskaлі, коли він був в окупації. Про таке важко читати, але треба! Сподобались дуже дитячі вірші!
Рекомендую до обов'язково прочитання!
Цю книгу мають всі прочитати, це навіть не обговорюється.
Почав читати, і одразу мороз....
Починається книга з тексту Вікторії Амеліної, яка загинула після обстрілу російських ракет у Краматорську, вона ж і шукала та знайшла рукопис щоденника Вакуленка, якого вбили моskaлі, коли він був в окупації. Про таке важко читати, але треба! Сподобались дуже дитячі вірші!
Рекомендую до обов'язково прочитання!
April 2, 2025
Достобіса боляче. Наше розстріляне відродження.
Щоденник окупації, свідчення колег, історія пошуків тіла... Але дитячі вірші виявились найбільш болючі.
Щоденник окупації, свідчення колег, історія пошуків тіла... Але дитячі вірші виявились найбільш болючі.
March 6, 2024
«Не хочу звикнути. На розстрілі спочинок.»
Прикро і соромно, що про таких людей дізнаєшся занадто пізно. Точніше через трагічні обставини. Ця книжка - це дуже важливий пазл памʼяті для українців і світу. Про все те зло, яке до нас прийшло.
Володимир Вакуленко був патріотом там, де патріотів вважали диваками, писав про перші дні війни та окупації. Після того читаючи його дитячі вірші, думаєш «як, чому, за що?», така світла і глибока людина…
Війна забирає найкращих, але «поки письменника читають, він живий».
Прикро і соромно, що про таких людей дізнаєшся занадто пізно. Точніше через трагічні обставини. Ця книжка - це дуже важливий пазл памʼяті для українців і світу. Про все те зло, яке до нас прийшло.
Володимир Вакуленко був патріотом там, де патріотів вважали диваками, писав про перші дні війни та окупації. Після того читаючи його дитячі вірші, думаєш «як, чому, за що?», така світла і глибока людина…
Війна забирає найкращих, але «поки письменника читають, він живий».
July 30, 2024
Дуже боляче, але дуже важливо.
— Після прибуття окупантів надії на те, що хтось щось підвезе, абсолютно згасли. Нас загнали в повнісіньке гетто, щоправда, на білих стрічках поки що не малюється зірка Давида. А вчора бачив невеликий ключ журавлів, і в їхньому «курли» чулося: «Усе буде Україна!»
— Після прибуття окупантів надії на те, що хтось щось підвезе, абсолютно згасли. Нас загнали в повнісіньке гетто, щоправда, на білих стрічках поки що не малюється зірка Давида. А вчора бачив невеликий ключ журавлів, і в їхньому «курли» чулося: «Усе буде Україна!»
September 23, 2023
Боляче читати. Неймовірний жаль, що це серце вже не бʼється. Книга для домашньої бібліотеки кожного українця. Памʼятати якомога довше зло, заподіяне росіянами.
June 16, 2025
Це було болюче читання, але таке потрібне мені зараз.
Вакуленко пише з такою щирістю, що відчуваєш: він говорив не лише за себе — за всіх, хто не має голосу. За сина. За батьків. За Україну.
Його вже немає, але його слово — живе. «Я перетворююсь» — це не просто література. Це — прощання, крик, пам’ять.
Для мене ця книга на рівні документального фільму про Маріуполь. Це книга, після якої щось у тобі змінюється. Ти вже не той.
Не я закінчила книгу, а вона мене.
Вакуленко пише з такою щирістю, що відчуваєш: він говорив не лише за себе — за всіх, хто не має голосу. За сина. За батьків. За Україну.
Його вже немає, але його слово — живе. «Я перетворююсь» — це не просто література. Це — прощання, крик, пам’ять.
Для мене ця книга на рівні документального фільму про Маріуполь. Це книга, після якої щось у тобі змінюється. Ти вже не той.
Не я закінчила книгу, а вона мене.
February 28, 2024
«Володимир Вакуленко вів щоденник, сподіваючись, що ви його прочитаєте. Тож, якщо ви тримаєте цю книжку в руках, Володимир Вакуленко переміг».
обовʼязково для прочитання
обовʼязково для прочитання
February 21, 2025
Було важко читати, до очей підходили сльози і стримати їх було не можливо. Але це така важлива книжка! Вважаю, що всім треба ознайомився і періодично перечитувати.
Вірші просто неймовірні, торкаються всіх глибин душі, що тільки є. Такі емоції важко передати словами.
Вірші просто неймовірні, торкаються всіх глибин душі, що тільки є. Такі емоції важко передати словами.
September 6, 2025
«У що я перетворююсь:
Серце без почуттів,
Очі без погляду.
Тож, якщо я помер, Схороніть по-людськи, Щоб не доводилося Більше блукати Серед таких, як я» ©
Щемко, боляче, страшно.
Але вже не плачеться.
Ким був Вололимир Вакуленко. Що писав? Чим займався? Знайдете у цій книзі. А ще тут оцифрований його щоденник, який він писав, будучи в окупації, і який заховав під вишнею, по якому потім зробили документальний фільм «Записи під вишнею».
Серце без почуттів,
Очі без погляду.
Тож, якщо я помер, Схороніть по-людськи, Щоб не доводилося Більше блукати Серед таких, як я» ©
Щемко, боляче, страшно.
Але вже не плачеться.
Ким був Вололимир Вакуленко. Що писав? Чим займався? Знайдете у цій книзі. А ще тут оцифрований його щоденник, який він писав, будучи в окупації, і який заховав під вишнею, по якому потім зробили документальний фільм «Записи під вишнею».
July 7, 2025
«Перетворююсь в розділ, у простір, у постріл
Створюю те, що, либонь, на погибель приречене.
Але що пропонується - в невловимім потоці стріл,
Лиманами ллється змова, мови не стало на речення»
було боляче
Створюю те, що, либонь, на погибель приречене.
Але що пропонується - в невловимім потоці стріл,
Лиманами ллється змова, мови не стало на речення»
було боляче
July 11, 2024
Це книга, після якої ще довго збиратиму себе по шматочках. Важко описати всі ті емоції та безвихідь які накривають, але все ж таки спробую відокремити та донести хоча б шматочки думок.
Щоденник сам по собі дуже короткий (35 сторінок зошиту, списаного від руки). Немає жодного вигаданого персонажа чи героя, щоденник як він є. Мабуть це найсильніший твір, який я коли-небудь читала. Жодна книга про Голокост чи про WW2 не занурила мене в таку глибину почуттів.
Цікаво та сумно було знайти паралелі із «Садом Гетсиманським». Харків, приміщення технікуму, політ вʼязні, яких тримають в жахливих умовах, катують та вбивають. Рівно те саме відбувається у 2022 році: Ізюм, приміщення школи, полонені українці зазнають тортур та вмирають від рук русскіх окупантів.
Автор щоденника, Володимир, до самого кінця вірив у ЗСУ, у визволення від окупації. Мабуть це найболючіша струна. Страчують людину, яка вірить в життя, яка має сенси в своєму житті, яка до останнього вірить у перемогу добра.
Дитячі вірши, сповнені любові та радості. В першу чергу, сповнені любові до свого особливого сина, з особливими потребами.
«Засинай Віталіку,
Спи мій вередулько».
З цією книгою я як ніколи почала цінувати свою надзвичайну привілегію - можливість ростити свого сина українцем. Ціною еміграції. Ціною відмови від рідного дому, відмови від близьких стосунків, ціною щоденних докорів сумління.
Пішла збирати себе до купи.
Щоденник сам по собі дуже короткий (35 сторінок зошиту, списаного від руки). Немає жодного вигаданого персонажа чи героя, щоденник як він є. Мабуть це найсильніший твір, який я коли-небудь читала. Жодна книга про Голокост чи про WW2 не занурила мене в таку глибину почуттів.
Цікаво та сумно було знайти паралелі із «Садом Гетсиманським». Харків, приміщення технікуму, політ вʼязні, яких тримають в жахливих умовах, катують та вбивають. Рівно те саме відбувається у 2022 році: Ізюм, приміщення школи, полонені українці зазнають тортур та вмирають від рук русскіх окупантів.
Автор щоденника, Володимир, до самого кінця вірив у ЗСУ, у визволення від окупації. Мабуть це найболючіша струна. Страчують людину, яка вірить в життя, яка має сенси в своєму житті, яка до останнього вірить у перемогу добра.
Дитячі вірши, сповнені любові та радості. В першу чергу, сповнені любові до свого особливого сина, з особливими потребами.
«Засинай Віталіку,
Спи мій вередулько».
З цією книгою я як ніколи почала цінувати свою надзвичайну привілегію - можливість ростити свого сина українцем. Ціною еміграції. Ціною відмови від рідного дому, відмови від близьких стосунків, ціною щоденних докорів сумління.
Пішла збирати себе до купи.
September 8, 2023
Це книжка,яку необхідно прочитати всім українцям. І тим,хто розуміє хто такий кацап і тим,в кого вата замість мізків(можливо,хоч трішки розвидніється). Читаючи перший розділ,написаний Амеліною,я плакала,далі злилась на продажних вкраїнчиків,які зустрічали кацапів ледь не з обіймами,потім було сприйняття того,що історія циклічна. І якщо урок не було вивчено,ця історія обов'язково повториться. Якщо не з тобою,то дійовими особами будуть твої діти і внуки.
Страшний,незаслужений кінець історії життя світлої,достойної, доброї людини,яку вбили тільки тому,що вона-українець. Але Вакуленко живе у своїх віршах,у своїх вчинках і у серцях тих людей,які його люблять. Сьогодні стало на одну таку людину більше.
Страшний,незаслужений кінець історії життя світлої,достойної, доброї людини,яку вбили тільки тому,що вона-українець. Але Вакуленко живе у своїх віршах,у своїх вчинках і у серцях тих людей,які його люблять. Сьогодні стало на одну таку людину більше.
October 19, 2023
Це дуже боляче, але дуже важливо читати.
November 23, 2023
«Чому ми так далеко від Бога й так близько до росії?»
Ці слова не виходять з моєї голови вже деякий час, як і сама книга.
Боляче читати, а ще гірше усвідомлювати, що це може забутися, як страшний сон і на цьому все. Наше завдання - не дати забути собі і світові про Володимира та інших патріотів своєї країни.
Ці слова не виходять з моєї голови вже деякий час, як і сама книга.
Боляче читати, а ще гірше усвідомлювати, що це може забутися, як страшний сон і на цьому все. Наше завдання - не дати забути собі і світові про Володимира та інших патріотів своєї країни.
Read
June 23, 2024«Чому ми так далеко від Бога й так близько до Росії?»
August 4, 2024
“Він не був лапочкою” (с).
This is a very remarkable book, and I suppose that every Ukrainian reader knows the painful story of Володимир Вакуленко and Вікторія Амеліна. They (together and individually) deserve our deepest respect and a good tribute to their dedication to Ukrainian culture and our collective identity as proud Ukrainians. This book is an important part of this tribute.
It consists of a couple of introductory essays about Володимир Вакуленко, his full-scale war-time diary (buried by him in the ground shortly before he was detained and killed by Russian occupants), and his poems, so it can be read very quickly. It’s a very sweet, lovely, beautifully made book with a lot of photographs and illustrations. It looks like everybody loves it and recommends it to each other as one of the most essential readings about this war.
Unfortunately, it also ironically very far from who Володимир Вакуленко was in real life and how he would (most probably) have wanted to be remembered.
Of course, I have not known him myself. However, some time ago, I read this article about him: “Номер 319. Поет Володимир Вакуленко – ще одна жертва російської агресії” by Ольга Мусафірова and was immediately thrilled by the complexity and “edginess” of this personality. He was definitely not a very pleasant or gregarious person. Most probably, he was even extremely “inconvenient” for his close social circle and not very loved by anybody. (Let’s admit it: you would consider him a jerk.) Still, you can see that exactly these characteristics make his other sides — those that we appreciate now — shine and throb as a guiding star. This multifaceted nature is what makes a human the most interesting and valuable. And this book (oh so sweet and respectful!) totally ignores this multifacetedness. From it, you can see an image of some goody-goody person, so sweet that it becomes almost sugary. And you basically still don’t know anything about him after reading it. He was not a sweetheart! And yes, sadly, it looks like he would not like THIS portrait of him.
“«Родился на Харьковщине, проживаю на Львовщине. Живу, лечусь от алкоголизма, иногда получается. Не люблю зажранных людей, потому, когда начинаю рассказывать о себе что-то странноватое, диагноз однозначный: пьяный. Ненавижу рожи, которые улыбаются просто из-за того, что должны скрывать свою хамскую сущность. Не люблю, когда умирают не попсовые люди. Бороться с депрессией не умею. Бухаю, пока желудок не скажет: стоп. Не запойный. Хватает максимум на два дня кряду. Большой недостаток: могу обидеть человека, сказав о нем правду. Хотя, когда устаю, могу обидеть ни за что. К счастью, потом возвращаюсь к необдуманному и вовремя прошу прощения. (Конечно, если человек действительно того заслуживает). Сам – отстойный графоман. Больше люблю напечатанное, чем на компе… В общем подвижный. Вечный панк, борец за очищение сучлит от попсы (сучлит – саркастическое, двусмысленное определение «сучасной», то есть, современной литературы. – О. М.).
Делаю кучу проектов, при этом могу и не подписаться, что делал я. Участник большинства литературных фестивалей, куратор и координатор большинства из них. Не шовинист, но не люблю, когда какое-то падло лезет Украине за пазуху… Недолюбливаю журналистов, считая, что преимущественно пишут дерьмо. То есть, снова-таки, прикидываюсь психом и неразборчиво, нарочно отвечаю не по теме, соответственно, не даю возможности писать что-то обо мне. Не амбициозный».”
*
“Сейчас, когда украинские медиа подробно рассказали о трагедии – экспертиза ДНК подтвердила, что останки поэта действительно найдены в массовом захоронении в лесополосе, на территории освобожденного Изюма, где эксгумировали 447 тел, – народ заходит на Фейсбук-страницу Вакуленко. Листает фотогалерею, лайкает, охает, ахает. Попсовое, ненавистное ему внимание-соболезнование навалилось, как земляной ком, – после смерти.
– Он не был лапочкой, – сказала одна из коллег по цеху, восстанавливая статус кво.”
*
“Резкое худое лицо, челка, черный прикид, кожаные штаны, татухи. В пятьдесят, да в провинции Харьковской области – пощечина общественному вкусу. Резкие суждения в диапазоне «Украина или смерть». Активный участник революции Достоинства на Майдане, был ранен «титушками».”
*
“В родном селе Капитоливка под Изюмом ему было неуютно. «Националист!» – шипели в спину соседи, которым украинский язык стоял костью в горле. Слыл конфликтным, странным, как минимум. Последние несколько лет в одиночку – у всех домашнее хозяйство, да и просто лень – расчищал территорию на въезде в Капитоливку. Вырубал заросли хмеля, кустарник. Вскопал землю, посадил сад. Мечтал еще расписать стену за садом, изобразить герб села. «Мы конкурс провели, рисунок имели, художника нашли. Но никто не захотел сдавать на краску…» – вспоминают сейчас в сельской библиотеке, единственном месте, куда он любил заходить «на огонек» и где его ждали. Приносил книги, журналы, диски. Предсказывал вроде в шутку: «Вот увидите, девчата, когда меня не станет, захотят тут моим именем школу или улицу назвать. Только я не хочу. Неискренне это. Знаю же, что обо мне на самом деле думают!»”
This discrepancy was especially obvious and sad for me against the background of “Anarchy in the Ukr” by Сергій Жадан that I am reading right now. This book looks like a much better tribute to such people as Володимир Вакуленко (and it is still moving, poetic, and sweet as hell! we learn how to love and forgive an internal jerk in ourselves and see beauty even in the weirdest assholes). I am not sure that we need another “Anarchy in the Ukr” (but why not? the more the merrier! I love its drive!) but I honestly expected something much more “adult” and thought-provoking than these soft tears and candy-cotton sighs.
Oh well.
(In addition to the above article, I myself also recommend the documentary “Записи під вишнею – історія викрадення письменника Вакуленка” on “Суспільне Новини.” It’s a very good investigative film, moving and thoughtful.)
This is a very remarkable book, and I suppose that every Ukrainian reader knows the painful story of Володимир Вакуленко and Вікторія Амеліна. They (together and individually) deserve our deepest respect and a good tribute to their dedication to Ukrainian culture and our collective identity as proud Ukrainians. This book is an important part of this tribute.
It consists of a couple of introductory essays about Володимир Вакуленко, his full-scale war-time diary (buried by him in the ground shortly before he was detained and killed by Russian occupants), and his poems, so it can be read very quickly. It’s a very sweet, lovely, beautifully made book with a lot of photographs and illustrations. It looks like everybody loves it and recommends it to each other as one of the most essential readings about this war.
Unfortunately, it also ironically very far from who Володимир Вакуленко was in real life and how he would (most probably) have wanted to be remembered.
Of course, I have not known him myself. However, some time ago, I read this article about him: “Номер 319. Поет Володимир Вакуленко – ще одна жертва російської агресії” by Ольга Мусафірова and was immediately thrilled by the complexity and “edginess” of this personality. He was definitely not a very pleasant or gregarious person. Most probably, he was even extremely “inconvenient” for his close social circle and not very loved by anybody. (Let’s admit it: you would consider him a jerk.) Still, you can see that exactly these characteristics make his other sides — those that we appreciate now — shine and throb as a guiding star. This multifaceted nature is what makes a human the most interesting and valuable. And this book (oh so sweet and respectful!) totally ignores this multifacetedness. From it, you can see an image of some goody-goody person, so sweet that it becomes almost sugary. And you basically still don’t know anything about him after reading it. He was not a sweetheart! And yes, sadly, it looks like he would not like THIS portrait of him.
“«Родился на Харьковщине, проживаю на Львовщине. Живу, лечусь от алкоголизма, иногда получается. Не люблю зажранных людей, потому, когда начинаю рассказывать о себе что-то странноватое, диагноз однозначный: пьяный. Ненавижу рожи, которые улыбаются просто из-за того, что должны скрывать свою хамскую сущность. Не люблю, когда умирают не попсовые люди. Бороться с депрессией не умею. Бухаю, пока желудок не скажет: стоп. Не запойный. Хватает максимум на два дня кряду. Большой недостаток: могу обидеть человека, сказав о нем правду. Хотя, когда устаю, могу обидеть ни за что. К счастью, потом возвращаюсь к необдуманному и вовремя прошу прощения. (Конечно, если человек действительно того заслуживает). Сам – отстойный графоман. Больше люблю напечатанное, чем на компе… В общем подвижный. Вечный панк, борец за очищение сучлит от попсы (сучлит – саркастическое, двусмысленное определение «сучасной», то есть, современной литературы. – О. М.).
Делаю кучу проектов, при этом могу и не подписаться, что делал я. Участник большинства литературных фестивалей, куратор и координатор большинства из них. Не шовинист, но не люблю, когда какое-то падло лезет Украине за пазуху… Недолюбливаю журналистов, считая, что преимущественно пишут дерьмо. То есть, снова-таки, прикидываюсь психом и неразборчиво, нарочно отвечаю не по теме, соответственно, не даю возможности писать что-то обо мне. Не амбициозный».”
*
“Сейчас, когда украинские медиа подробно рассказали о трагедии – экспертиза ДНК подтвердила, что останки поэта действительно найдены в массовом захоронении в лесополосе, на территории освобожденного Изюма, где эксгумировали 447 тел, – народ заходит на Фейсбук-страницу Вакуленко. Листает фотогалерею, лайкает, охает, ахает. Попсовое, ненавистное ему внимание-соболезнование навалилось, как земляной ком, – после смерти.
– Он не был лапочкой, – сказала одна из коллег по цеху, восстанавливая статус кво.”
*
“Резкое худое лицо, челка, черный прикид, кожаные штаны, татухи. В пятьдесят, да в провинции Харьковской области – пощечина общественному вкусу. Резкие суждения в диапазоне «Украина или смерть». Активный участник революции Достоинства на Майдане, был ранен «титушками».”
*
“В родном селе Капитоливка под Изюмом ему было неуютно. «Националист!» – шипели в спину соседи, которым украинский язык стоял костью в горле. Слыл конфликтным, странным, как минимум. Последние несколько лет в одиночку – у всех домашнее хозяйство, да и просто лень – расчищал территорию на въезде в Капитоливку. Вырубал заросли хмеля, кустарник. Вскопал землю, посадил сад. Мечтал еще расписать стену за садом, изобразить герб села. «Мы конкурс провели, рисунок имели, художника нашли. Но никто не захотел сдавать на краску…» – вспоминают сейчас в сельской библиотеке, единственном месте, куда он любил заходить «на огонек» и где его ждали. Приносил книги, журналы, диски. Предсказывал вроде в шутку: «Вот увидите, девчата, когда меня не станет, захотят тут моим именем школу или улицу назвать. Только я не хочу. Неискренне это. Знаю же, что обо мне на самом деле думают!»”
This discrepancy was especially obvious and sad for me against the background of “Anarchy in the Ukr” by Сергій Жадан that I am reading right now. This book looks like a much better tribute to such people as Володимир Вакуленко (and it is still moving, poetic, and sweet as hell! we learn how to love and forgive an internal jerk in ourselves and see beauty even in the weirdest assholes). I am not sure that we need another “Anarchy in the Ukr” (but why not? the more the merrier! I love its drive!) but I honestly expected something much more “adult” and thought-provoking than these soft tears and candy-cotton sighs.
Oh well.
(In addition to the above article, I myself also recommend the documentary “Записи під вишнею – історія викрадення письменника Вакуленка” on “Суспільне Новини.” It’s a very good investigative film, moving and thoughtful.)
Read
September 11, 2023Читаючи тексти двох вже мертвих людей, складається враження, що читаєш хрестоматію з української літератури. Але, на жаль, ти тримаєш в руках примірник сучасної літератури часів повномасштабного вторгнення. Живемо (і помираємо) в підручнику з історії. Ця книжка - символ, нагадування про те як війна накладається шрамом на нашу культуру та суспільство загалом, і кожного разу як хтось її відкриватиме - з незагоєних рубців сочитимуться криваві сльози шокуючого сьогодення. Дитячих книжок ставатиме все менше, а шрамів - більше.
March 15, 2025
I wish this book didn't need to exist.
This is a diary a Ukrainian children writer and poet secretly wrote under russian occupation. the last entry is written a couple of days before they kidnapped, tortured and killed him. his body was found in a mass grave after liberation. the foreword is written by another Ukrainian writer who was killed by russia one month after writing it. This is a new Executed Reneissance, this is russian imperialist bloodthirsty culture.
the book needs to be read across the world, especially by the ardent tOlStoEvSky lovers.
р*сня не люди
This is a diary a Ukrainian children writer and poet secretly wrote under russian occupation. the last entry is written a couple of days before they kidnapped, tortured and killed him. his body was found in a mass grave after liberation. the foreword is written by another Ukrainian writer who was killed by russia one month after writing it. This is a new Executed Reneissance, this is russian imperialist bloodthirsty culture.
the book needs to be read across the world, especially by the ardent tOlStoEvSky lovers.
р*сня не люди
June 5, 2024
Як можна оцінити некролог? Як можна написати відгук на епітафію? Що сказати на прощання?
Щоденник короткий і болючий. Сподіватися без надії, співпереживати, знаючи трагічну кінцівку, задаватися питаннями, які ніколи не знайдуть відповіді. Це ще болить і я не впевнена , чи варто було читати цю книгу, доки описані в ній події тривають.
Невимовно сумно і несправедливо це. Та ще й побачити передмову Вікторії Амеліної, знаючи, що за місяць після цього тексту не стане і її. Гірко читати, не знаючи, кого ще забере ця ненаситна війна.
Щоденник короткий і болючий. Сподіватися без надії, співпереживати, знаючи трагічну кінцівку, задаватися питаннями, які ніколи не знайдуть відповіді. Це ще болить і я не впевнена , чи варто було читати цю книгу, доки описані в ній події тривають.
Невимовно сумно і несправедливо це. Та ще й побачити передмову Вікторії Амеліної, знаючи, що за місяць після цього тексту не стане і її. Гірко читати, не знаючи, кого ще забере ця ненаситна війна.
August 5, 2024
Це треба прочитати всім, щоб зрозуміти як жити в окупації, через що проходять люди. Як люди здають сусідів заради цигарок чи шматка їжі.
April 24, 2025
Читати книжки про війну - важко, а коли це прямі свідчення очевидця, людини, яку вбили під час війни в окупації - важче набагато більше. Трагізму й водночас важливості й якогось навіть символізму цій книзі додає те, що щоденник автора, українського дитячого письменника Володимира Вакуленка-К., знайшла українська письменниця Вікторія Амеліна, яку також вбила росія, вона померла в наслідок поранення під час обстрілу Краматорська у 2023 році. 1 липня - у день, коли Володимиру Вакуленку-К. мав би виповнитися 51 рік.
Книга містить власне щоденник пана Володимира, це всього 36 сторінок простого зошита, списаного нерівним почерком, із багатьма закресленнями, червоні та чорні чорнила. Останній запис датований 21 березня 2022 року. Опісля його зловили окупанти, але згодом відпустити, Володимир Вакуленко-К. відчуває, що це повториться, тому закопує щоденник у саду. Місце знав лише його батько, який мав показати або ж знайти та віддати, коли місто звільнять.
Окрім щоденника, тут також є передмова Вікторії Амеліної, вибрані вірші поета, дитячі та дорослі, а також спогади про нього від Катерини Лихогляд, яка разом із "Суспільне" створили документальний фільм-розслідування "Записи під вишнею". Дитячого письменника, який приїжджав до Володимира на різні дитячі заходи, Сашка Дерманського та колишньої дружини Володимира Вакуленка - Ірини Новіцької.
Також у книзі є багато фото та ілюстрацій. Усе воно допомагає нам пізнати постать Володимира Вакуленка-К. і пам'ятати про нього та інших вбитих росією українців.
"Володимир Вакуленко вів щоденник, сподіваючись, що ви його прочитаєте. Тож, якщо тримаєте цю книжку в руках, письменник Володимир Вакуленко переміг". І ми обов'язково переможемо також!
Це книжка з розділу тих, що обов'язково має бути в домі українців. Крапка.
Книга містить власне щоденник пана Володимира, це всього 36 сторінок простого зошита, списаного нерівним почерком, із багатьма закресленнями, червоні та чорні чорнила. Останній запис датований 21 березня 2022 року. Опісля його зловили окупанти, але згодом відпустити, Володимир Вакуленко-К. відчуває, що це повториться, тому закопує щоденник у саду. Місце знав лише його батько, який мав показати або ж знайти та віддати, коли місто звільнять.
Окрім щоденника, тут також є передмова Вікторії Амеліної, вибрані вірші поета, дитячі та дорослі, а також спогади про нього від Катерини Лихогляд, яка разом із "Суспільне" створили документальний фільм-розслідування "Записи під вишнею". Дитячого письменника, який приїжджав до Володимира на різні дитячі заходи, Сашка Дерманського та колишньої дружини Володимира Вакуленка - Ірини Новіцької.
Також у книзі є багато фото та ілюстрацій. Усе воно допомагає нам пізнати постать Володимира Вакуленка-К. і пам'ятати про нього та інших вбитих росією українців.
"Володимир Вакуленко вів щоденник, сподіваючись, що ви його прочитаєте. Тож, якщо тримаєте цю книжку в руках, письменник Володимир Вакуленко переміг". І ми обов'язково переможемо також!
Це книжка з розділу тих, що обов'язково має бути в домі українців. Крапка.
August 30, 2023
Боляче читати, розуміти, що це все насправді відбувалось і відбувається.
На жаль, такі наші реалії і ми завжди маємо пам'ятати, якою ціною дається нам можливість бути українцями. Ціною багатьох життів, в тому числі і таких людей як Володимир Вакуленко-К., що прагнули розвивати українську культуру, створювати щось своє, виховувати сина в любові, вершті-решт просто жити, кохати й радіти життю.
Як і не маємо забувати, що винні в цьому саме росіяни. Що саме вони вбивають, катують, нищать все українське, до чого можуть дотягнутися.
Кажуть, що людина живе доти, доки живе про неї пам'ять. Частинку цієї пам'яті про Володимира (і Вікторію також) я тепер нестиму і в собі.
На жаль, такі наші реалії і ми завжди маємо пам'ятати, якою ціною дається нам можливість бути українцями. Ціною багатьох життів, в тому числі і таких людей як Володимир Вакуленко-К., що прагнули розвивати українську культуру, створювати щось своє, виховувати сина в любові, вершті-решт просто жити, кохати й радіти життю.
Як і не маємо забувати, що винні в цьому саме росіяни. Що саме вони вбивають, катують, нищать все українське, до чого можуть дотягнутися.
Кажуть, що людина живе доти, доки живе про неї пам'ять. Частинку цієї пам'яті про Володимира (і Вікторію також) я тепер нестиму і в собі.
August 11, 2024
Важко і страшно розуміти що це справжня історія українця. Вбили, бо вірив, писав для дітей. 35 сторінок, які розбивають серце на друзки, і збільшують розуміння того, що відбувається
Цю книгу варто читати кожному, розповідати про неї та документальний фільм «Записи під вишнею» іноземцям. Ми просто не маємо забути таких людей! «Поки письменника читають, він живий»
Цю книгу варто читати кожному, розповідати про неї та документальний фільм «Записи під вишнею» іноземцям. Ми просто не маємо забути таких людей! «Поки письменника читають, він живий»
January 14, 2024
Читати книгу було важко. Читати передмову Вікторії Амеліної, де вона пише "Я українська письменниця, маю говорити сьогодні від імені колеги Володимира Вакуленка, який, на відміну від мене, не пережив чергової спроби знищити українську ідентичність", не знаючи, що за 24 дні отримає смертельне поранення, просто нестерпно.
Displaying 1 - 30 of 58 reviews