77 Days of February: Living and Dying in Ukraine, Told by the Nation’s Own Journalists

by Марічка Паплаускайте (Editor), Edoardo Ballerini (Narrator)

From a team of leading Ukrainian reporters, 77 Days of February is the bracingly powerful and intimate story of the early days of the Russian invasion of their thriving, independent nation. It brings to the world, in a way not seen before, the experiences of everyday Ukrainians whose lives have been forever torn apart by this brutal and illegal war, and celebrates their monumental strength and resilience.


The twenty-four stories here, along with an introduction by Serhiy Zhadan, the internationally revered writer, musician, and activist, share the harrowing struggles of ordinary people in extraordinary circumstances, and reveal compassion, sacrifice, and heroism at every turn. Written in real time, these reports bring the first days of Ukraine invasion viscerally to life. There is the man in Bucha who lost his entire family to the shelling and now gives interviews to journalists next to the graves of his wife and children, so that the world might better understand Russia’s crimes against humanity. There is the woman in Kharkiv, raped for a week by a Russian soldier who then shoots her ailing mother dead in front of her. The police patrol that collects bodies, victims of Russian rage. The fourteen-year-old boy who is taken by Russian soldiers to Belarus—one of thousands of such cases—and the remarkable campaign to bring about his return. The workers at the zoo in occupied Demydiv, near Kyiv, who endure near-constant threats of execution so that Archie the rhino, Lekha the camel, and 300 other animals have at least some chance of survival. The young Kharkiv family, moving from subway to basement to survive the bombing, until they have no choice but to make a daring escape from the city. The old man in the war-torn city of Irpin, alone and unable to walk—and the de-mining trainer who fights for days to reach the town, find him, starved and naked but alive, and rescue him….

Genres: War, Nonfiction, History, Ukrainian Literature, Ukraine, Short Stories, Journalism

Audiobook

First published January 1, 2022

About the author

Марічка Паплаускайте — українська журналістка, редакторка, письменниця й медіаменеджерка. Співзасновниця групи видань The Ukrainians Media та шеф-редакторка друкованого журналу Reporters. Марічка має 16 років досвіду у журналістиці та є амбасадоркою жанру літературного репортажу в Україні.

Фіналістка професійного конкурсу «Честь професії» (2019, 2020) та Премії імені Георгія Ґонґадзе (2021). Укладачка та співавторка книжки «77 днів лютого» (2022).

Reviews

[Nina (ninjasbooks) · Rating 5 out of 5]

These stories made the war more real. The suffering and strength the personal accounts demonstrated held more power than any news report can ever convey. If you want to know how the war in Ukraine affect the people living there; this is a safe bet.

[Kate Borysenko · Rating 5 out of 5]

У мене є три думки щодо цієї книги:
1. Це дуже важлива та потрібна книга, коли пам'ять ще свіжа і є можливість писати по свіжим слідам
2. Я згризла всі нігті, поки читала її, хоча вона маленька
3. Якщо ви пустили сльозу під час новорічної промови пана президента, то тут вас просто рознесе на молекули

[Maria · Rating 4 out of 5]

Історії, що розривають серце
Дуже болісно
Тонесенька книжка, яку не можливо прочитати за раз. Ні за два…
Всі історії знайомі. Всі їх чули/бачили/читали/проживали в перші дні повномаштабної війни…
Але такі конче потрібні, щоб пам’ятати. Щоб через рік, два, 5, 20 ми не входили в нове коло старих помилок

Але, все ж, відчула себе трохи ошуканою. Знаючи, що це збірка репортажів журналістів Reporters, я навіть не задумалася, що це в більшості просто репринт 3 номеру журналу…це розчарувало…а зважаючи на ту кількість одруківок в книжці, це взагалі виглядає дуже і дуже дивним рішенням🤔

Та попри все, це той маст-рід, який потрібно розповсюджувати. В Україні і закордоном.
Ці жертви не мають бути марними

[Tania Lukyniuk · Rating 5 out of 5]

Я плакала всі 200+ сторінок книги. Це про Київ, це про Маріуполь, це про Бучу та Ірпінь, це про Харків, це про Чернігів. Це про Україну та кожного з нас. Історія, яку викарбовано в наших серцях назавжди. Дякую, що ця книга і ця памʼять є. Неможливо забути і неможливо простити. Слава Україні та українцям 💙💛

[Katya Bediukh · Rating 5 out of 5]

На жаль, пам’ять з часом грає проти нас. Розкласти на деталі події перших місяців війни для мене є чимось надможливим.

Дякую команді Reporters, що не стали чекати завершення війни, а зафіксували ці історії вже.

Дуже важлива книга, яку обов’язково потрібно перекласти англійською і поширювати серед іноземців.

[Vadym Didyk · Rating 5 out of 5]

Це книга-нагадування. Зараз, коли пішов другий рік від моменту повномасштабного вторгнення, відчуття притупились, спогади затуманились, тривоги сприймаються як буденність. Ми повернулись до серіалів, до книг, ми ховаємо емоції та біль за нескінченною роботою, і вже є дуже мало людей, яким ми пишемо "як ти?". Знову можемо їсти, знову можемо спати. Рік тому все було інакше.

Це книга-флешбек. Неважливо, в якому місті України ми були - ми однаково не могли їсти та спати у перші дні війни. Коли лунала сирена, ми вже були одягнені, ми бігли до тривожної валізи у коридор чи ванну, і намагались відчути там безпеку. Хтось тікав, хтось донатив, хтось волонтерив, хтось воював.

Це книга-історія. Головні герої тут - люди та міста. Маріуполь, Чернігів, Сіверськодонецьк, Ірпінь, Буча…Провідники "Укрзалізниці", які рятували сотні тисяч людей, школяр Сергій, якого ледь не вбили росіяни, а потім забрали від батьків і вивезли з країни, доглядачі зоопарку "12 місяців" на Київщині, які лишились з тваринами, ризикуючи загинути…

Це книга-свідчення. Читаючи її іноземці вжахнуться, а українці згадають. Це історії, за якими стоїть життя та смерть. Це вечір, коли ми лягли спати, і ранок, коли ми прокинулись в іншому світі. Як довго ми будемо пам'ятати ті мурахи по шкірі, те відчуття, коли пересохло в роті, ту інтонацію людей о 5-й ранку, які промовляли нам "почалась війна, летять ракети"?

Це книга-спогад. До неї важливо повертатись і перечитувати. Влізати в шкіру інших людей, які гинули лише тому, що опинились не в тому місці і не в той час. Бачити росіян очима цих людей. Пам'ятати і переказувати іншим, що росіяни - це нечисть, це вороги, це вбивці.

Дуже сильні репортажі команди The Reporters про нашу криваву реальність та про боротьбу за життя і незалежність.

"...наша моральна перемога у тому, що українцям вдалося свій праведний гнів перевтілити у мужність. Між ненавистю до ворога і любов'ю до ближнього гору взяла любов"

[Andrii Korpalo · Rating 5 out of 5]

Я не уявляю, як описати цю книгу. Кожна історія показує на скільки українці сильні, дружні, навіть у жахливих обставинах любов до ближнього понад усе. А москалі просто істоти, які не заслуговують на існування.

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Тут всі слова зайві. Це боляче, звісно. Але водночас в ті перші місяці ми були такі згуртовані, такі об'єднані одним прагненням..

А ще впевнена, що тут кожен впізнає десь себе, свою історію, бо зібрані дуже-дуже різні матеріали. Зліпок історії – так написав Жадан про цю книжку в передмові. Так воно і є.

[sasha ivashchenko · Rating 5 out of 5]

надзвичайно цінна книга, прочитала трохи більше, ніж за один день, плакала, «відчувала».
раджу кожному, хто не надто вразливий.
однозначно в список найкращих книг цього року, як би банально таке оцінювання не звучало.

[Ірина Білоусова · Rating 5 out of 5]

Я почала читати книгу в березні, а завершила в листопаді. Просто після першого заходу зрозуміла, що не можу витримати такого читання. Потрібно було трохи часу та інших обставин щоб продовжити.
Дуже цінна книга, правдиві і від того страшні репортажі, які крім болю дають ще й відчуття надії. Коли важко сприймати навколишню дійсність, то деякі з цих історій зможуть вас переконати у силі людяності, у незламності, у непокорі уподібнюватися злу. Дякую всім авторам за цю роботу!

[Oksana Uskova · Rating 5 out of 5]

Читання книжок-репортажів про війну (особливо, про перший день) - це мазохізм. Час, можливо, й настав, щоб “відрефлексувати” той день, але все ще пекельно болить кожна хвилина після. Спогади досі занадто яскраві. Повертатися у той день зовсім не хочеться.

Ці репортажі більше про березень, ніж про “77 днів”, але хіба це так важливо? Після 24 лютого мені зима була ще довго… Настільки, що я мерзла і не могла ніяк зігрітися. Сиділа у квітні у квартирі у теплих штанях, термобілизні, двох світерах, зимовій парці, шапці і кутала кота у теплу хустку… Кіт був проти, я не розуміла чому, тут же так до біса ХОЛОДНО. Те, що це нервове я зрозуміла тоді, коли майже зварила себе в окропі в душі, але так і не зігрілася. Почало відпускати “колотити” у травні. Я досі відчуваю холод. Тож коли вдома немає опалення, я не знаю, чи я мерзну через це, чи тепер мені завжди буде холодно.

Читати цю книжку не зігріває. Читаєш репортаж 15 хвилин - потім ходиш два дні у соплях. Потім стається Дніпро, або Бровари, або Бахмут і ще один репортаж The Reporters - і з ліжка більше ніколи не хочеться підніматися. Навіть говорити з іншими людьми потребує якихось надмірних зусиль. То як я можу оцінити книжку, яка виймає усю душу з мене? Дуже суб’єктивно. Мені "сподобалася" книга, як може сподобатися похід до стоматолога без анастезії. Вона якісно написана, і дуже важлива для подолання нашої колективної травми. Вона добре "продасться" на Захід.

Але... січень був пога��им часом для читання на цю тему, а до “хорошого” часу ще дожити треба. Але... книга болить, книга заганяє у депресію та безнадію, книга тригерить. Повірити не можу, що пишу це, але книга небезпечна. Можн�� "не вивезти текст" психологічно зараз. Я не змогла.

P.S. До речі, це "жіноча збірка" - авторки репортажів виключно жінки.

[AShch · Rating 5 out of 5]

Книга яка має бути перекладена на всі мови цівілізованого світу. Її обовязково треба читати тим хто все ще шукає гарних рускіх

[Book · Rating 5 out of 5]

«77 днів війни. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни»

Важка книга, важкі історії. Безліч флешбеків з 2022 року. Якщо вам хочеться зануритись на початок повномасштабної та згадати ті дні і місяці, то ця книга саме для вас, але буде нелегко.

Книга, нагадування про те, що для багатьох ще досі лютий 2022 року.

Це збірка історій журналістів журналу Reporters. Вона переповнена болем, стражданнями, відчаєм і страхами. Чесно кажучи читалось важко.

Для мене ця книга стала таким собі посібником з того, що:
1. русня - не нація.
2. русня не повинна існувати.
3. росія повинна зникнути, з мапи, з нашої мови , з наших голів. Про неї може нагадувати тільки перепахане поле.
Морально тяжка книга, місцями прям хотілось зупинятись та пропускати.

Раджу.

10/10

[Анна Савіна · Rating 5 out of 5]

Дуже правильно, що в книзі зібрані події перших днів війни на "свіжу пам'ять", але тим не менш від кожної історії дуже боляче.
Після кожної історії починаєш наново згадувати свої перші страшні хвилини, дні після початку повномасштабного вторгнення і хочеться також занотувати їх.

Раджу до читання, адже дізнаєшся купу деталей цієї страшної війни, і від того не менш страшно і боляче.

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

- А що таке "русская народная сказка?".
- А оце за вікном у нас.
Чернігів, Березень, 2022
Репортажі, які треба буде перечитувати, так само як і "Позивний для Йова" Михеда.

[Bohdana · Rating 5 out of 5]

Та книга, яка потрібна для інформування.

[Stanislaus · Rating 5 out of 5]

Ця книга містить у собі той спектр емоцій, який відчував кожен українець, якого так чи інакше торкнулася повномасштабна війна: це є і сум, страх, біль, страждання, почуття провини та несправедливості, гнів, безпорадність, людяність, надія, віра. Дата — 24 лютого 2022 року — викарбувана на наших серцях і душах, і з якою нам доведеться жити і пам'ятати все, що бачили, і все, що чули.
Голос війни — саме так можна охарактеризувати цю збірку справжніх історій, які повинні бути почуті. Це боляче, знову переживати ті страшні події на кінець лютого, але важливо для кожного українця і людини іншої нації. Для тих, хто не розуміє нас, для тих, хто виправдовує або ж щиро радіє повномасштабному вторгненню, для тих, хто кожен день чує повітряну тривогу замість будильника.
Тут неможливо виокремити історії і сказати, яка краща, або яка гірша, — вони всі про те, як люди боролися, незважаючи на погрози, кулі та смерть, що дихала у спину. Всі ті історії, читач немов проживає, а тому ще більше жахається тому, що такі страждання і тортури взагалі можливі.
Пам'ятайте, що разом — ми сильніші. Лише об'єднавшись заради спільної мети, можна перемогти ворога. А доклавши зусиль і вбити його. Людяність і доброта — найголовніші якості українців, які зіграли не останню роль у виживанні та у майбутньої перемоги.
Слава Україні! Слава нації! Смерть рабсійській федерації!

[Tanya Khytra · Rating 5 out of 5]

В передмові С.Жадан пише «Біль і радість потребують документації».
Дякую всім авторкам та команді Reporters, що зробили це.

Ця збірка репортажів зберігає в собі нашу пам’ять, нашу людяність і наївність, нашу силу.

З кожною сторінкою все важче прийняти, як багато жаху ставалось/стається щодня, як багато свідчень ще треба прочитати і скільки томів це буде, і як тисячі з них вже не будуть почуті.

335-й день війни, дочитала книгу про перші 77 днів.

[Олександра Рижкова · Rating 4 out of 5]

Важко все це, але хочу пам'ятати

[Оксана Юрик · Rating 5 out of 5]

Книжку яку варто прочитати кожному,щоб памʼятати і не забувати

[Malecha · Rating 5 out of 5]

Книга зібраних репортажів перших 77-ми днів війни. Парадоксально легко читається, попри те, що історії в книзі надто важкі. Мабуть, тільки тому, що це все ми проживали. Кожен відчув на собі те 24 лютого, хоча у всіх воно було різним.

Книга варта уваги, як мінімум тому, що в ній наша історія, яка пишеться до сьогодні, яку варто постійно поновлювати в пам‘яті, бо таке не забувають і не пробачають.

[Yulia Çimen · Rating 4 out of 5]

Було дуже боляче читати цю книгу. Трохи легше було від того, що таких як я було багато - ми читали разом з книжковим клубом Палає.

Читала і дякувала в душі всім тим, в кого знайшлись все це задокументувати.

[Yuliya Skorubska · Rating 5 out of 5]

Дуже важлива книга. Прям для перечитування, щоб не забувати жодної історії, жодного подвигу, жодного "хориста".
Емоційна, зворушлива і така правдива.

Пройшло майже 2 роки повномасштабного вторгнення, 1,5 роки від подій на Київщині, Чернігівщині, в Маріуполі - страшних подій, які б не мали відбуватись у 21 столітті, у сучасному світі. І розуміння, що ті події здаються такими далекими, та й не такими вже й страшними. Бо попереду ще Херсонщина, Соледар, Бахмут, місяці полону сотень військових і цивільних, викрадення і вивезення в росію наших дітей, блекаути, підрив ГЕС, дуже складні бої наступу... І ще невідомо що і скільки попереду..

Складно то все усвідомлювати. Але більш важливо про це пам'ятати і про це говорити.

[Інна Федорчук · Rating 4 out of 5]

Неймовірно важка з точки зору емоційного сприйняття. Для мене читання було справжними тортурами та нібито повертало в часи лютого-березня 2022. Українському читачу раджу книгу для читання після перемоги.

[Gremrien · Rating 3 out of 5]

Somewhat strange and disappointing reading.

It’s a good and important book but, reading it, I constantly felt “I have already read all of this somewhere.” In fact, one of the stories is indeed a repeat: “Пережити телепорт” by Катерина Бабкіна (the story of her evacuation with the family) have already been published under a different title (“Це не можу бути я”) in the book “Війна 2022. Щоденники, есеї, поезія,” and I found this experience incredible then (that’s why I remembered the story so well). However, the feeling of “repetitiveness” concerns rather a general impression from this book: somehow it managed to represent the war “too late, too little, too generically.”

I expected that it would be a collection of reportages written by professional journalists (as it claims to be) and, therefore, providing a more objective and probably even analytical point of view. Instead, just about half of the essays look similar to reporting (and those are quite small and short stories that do not leave a particularly strong impression); everything else is personal experiences of different people, often in the form of diaries or short everyday notes, etc. All the things that we all wrote on our facebooks at the beginning of the war, you know. These experiences are also important and necessary, but I did not understand why they are considered “репортажі, написані журналістками українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня” — no, reporting and personal experience/essays/private observations are not the same things. Even if a personal experience is described by a professional journalist, it is still not “a reportage.”

Some of the stories, as I said, are indeed reporting, but again, they feel very secondary and random. The book has no apparent structure, you do not remember much about the previous story when you start the next one, and you do not understand why they were gathered together under one cover. Our collective experience of the war is very important, yes, and every little story deserves the deepest respect and compassion, but I felt some confusion about the purpose and contents of this particular book. It is too small and random for any comprehensive “war imprint,” and, if we are talking specifically about “reporting on the war,” I have read dozens of much more impressive journalistic materials in regular news media. It would be OK if this book were just one in a well-planned series, but as a stand-alone collection of essays and reportages, it already feels quite weak and belated.

I am looking at the website of “Reporters” and see a lot of good reportages there — great long reads with beautiful and informative photographs (for example, just look at this excellent series: “Зцілені землі” or this article: “Під синіми дахами. Репортаж про смерть і життя на Донбасі”). This is what I expected to find here. However, the book does not reflect this journalistic style and quality at all. It looks more like a very haphazard collection of very unprofessional personal notes (which, of course, also should be collected and published, but not under the pretension of being “reportages” from professional journalists from “Reporters”). This doesn’t mean that I had problems with any of the stories per se — no, all of them add something meaningful to our understanding of the war, to our collective humanity overall, and they should be collected as much as possible.

A couple of quotes I liked (but honestly, there is not much to quote from it):

“У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.
— А що таке «русская народная сказка»?
— А це он за вікном у нас, — тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.

(…)

Оглядаю деякі будинки. Бачу, що ми з Вітою живемо в середині морського бою. Наш будинок — клітинка, якій усе ви щастить.
Уже коли мені залишається з пів кілометра, недалеко від мене у двір падає снаряд. Якийсь чоловік усією своєю вагою валить мене на землю. Земля в роті, очах, я підводжуся. Дістаю останню цигарку з кишені. Усі цілі, навіть вікна в будинках не повилітали. Чути свисти, починається обстріл.
Вночі знову літаки. Вони скидають бомбу в центрі. Туди, де живуть люди, які три дні тому говорили нам, що бояться виїжджати з Чернігова. До того ж, казали вони, у них у центрі спокійно.
З тої ночі артобстріл уже не обмежується околицями. Починає прилітати всюди.
Тоді ми й ухвалюємо рішення шукати тих, хто хоче виїхати, запхати всіх, кого вдасться, в авто. І їхати. Перед нами вже купа розстріляних машин. Але ми ризикуємо і проїжджаємо. Полями, малими селами, розталим бездоріжжям.

На останньому посту за Черніговом діти помічають у вікно військових. Вони знають, що їхній батько на війні. Старший хлопчик починає стукати у вікно.
—Там тато теж? Де тато?
Тато воює з «рускай народнай сказкай».”

(Віра Курико “Десять днів у Чернігові”)

*

“Почали бомбити нещадно. Будинок здригався усю ніч, підлога рухалася під нами. У такі моменти ти ні про що не думаєш. Я вперше відчула сильний страх, серце вистрибувало з грудей. Потім страх замінило очікування. Ти просто чекаєш, коли це все закінчиться.
Чоловік настояв, щоби ми тікали до підвалу. Я натомість йому сказала: «Нехай у нас попадуть, і все закінчиться». Більше терпіти це було неможливо. Без води. Без газу. Без світла. Без зв’язку.
Холодно, вдарили морози, ми не могли зігрітися. Коли у дитинстві я дивилася фільми про блокаду Ленінграда, не могла зрозуміти, чому вони знімають людей, які постійно лежать у цих холодних квартирах. Ми також лежали, це зберігало енергію. Сидіти було складно, а лежачи ти економиш енергію та сили.
Ми лежали у шапках та куртках, загорнуті у ковдри, як у блокадному Ленінграді. «Там хоча б давали хліб», — казала мама.
Люди взагалі не виходили з підвалів. Лише аби скип’ятити воду, яку добували, розтоплюючи сніг. Виявляється, від снігу дуже мало води. Так… Повне відро снігу, але водички обмаль. Коли згодом розтанув сніг та пішов дощ, люди черпали воду з калюж.
Нам пощастило трошки більше. Коли ще була вода, мама набрала повну ванну. А я її ще сварила за це, мовляв, як ти будеш купатися. Але саме цією водою ми користувалися, це було мінімально, дуже дозовано.
Ми пили настільки мало води, що ходили в туалет лише один раз у день. Нам довелося уявити, що унітаз — це діра у сільському туалеті. Просто немає зливного бачка, й все. Раніше ж якось жили. Посуду ми не мили, хоча раніше я намагалася протирати його серветкою, але було настільки холодно, що навряд чи бактерії там розмножувалися.
Я не могла спати ночами, постійно думала, що ми будемо робити, якщо закінчиться вода. Це була б смерть.
У підвалі нам не знайшлося місця.”

(Ганна Аргірова “Пам’ятаю, як ділила два варених яйця на 15 частинок. Всі так раділи”)

*

“У темному купе провідниця Люба дуже просить мене передати подяку волонтерам, які готують для них обіди в Києві, Львові, Франківську:
— Лані, Каті, Ігорьку в Києві, Анатолію. Вони умнічкі.
У вагоні вже темно, я не бачу її обличчя. Голос її захриплий, стомлений, але твердий.
— Хочеться сприймати це як поганий сон, — каже Люба. — Но уви — ми вже скоко раз проснулись… Але стряхнулись, ожили, понімаєм — це наша обща Україна.”

(Світлана Ославська “Паляниця-залізниця”)

[Nataliia Kurinna · Rating 5 out of 5]

“Несправедлива й жорстока війна північного сусіда проти України триває, але ми вирішили не чекати на її завершення - поки події у нашій країні все ще хвилюють міжнародну спільноту. Цією книгою ми хотіли би чесно розповісти про болючий досвід простих українців у цій найбільшій за останні вісімдесят років війні у Європі, сподіваючись на міжнародне співчуття і підтримку.”


Читаючи, мимоволі відволікаєшся і згадуєш свої 77 днів лютого 2022 року. Я не знаю, чи можна ці репортажі описати словом «цікаві», але те, що читаєш, і не можеш відірватись від кожної історії - це факт. І, так, багато чого забувається, варто хоча б час від часу записувати свої думки про те, що відбувається тут і зараз, що саме ми переживаємо.

Дуже різний досвід, погляди, вибір, близькість до лінії зіткнення, комунікація з іншими. Ті речі, які для тебе могли бути очевидними, для інших людей - зовсім інакше сприйняття.

«Натоді я віддалено працювала в ІТ, і зранку 24 лютого ми мали онлайн-планірку. Я помітила, що більшість колег-киян були відсутні, втім, і не думала їхати з Маріуполя. Я вважала, що це дуже захищене місто. Ми вісім років готувалися до вторгнення. Тут стояв полк «Азов», місто мало протитанкові укріплення. Я гадала, тут буде безпечно.»

Думаю, іноземці, які прочитають книгу, будуть вражені більше, ніж українці, які продовжують жити в Україні всі ці роки. Читати всім, памʼятати кожного.

[Olena Landar · Rating 5 out of 5]

Відгук на книгу писався важко, бо історії, які в ній - це свіжа рана українців, яка щє кровить. Кровить кров’ю загиблих та поранених воєнних, людей, які загинули від ракет ворога, рана, яка омивається слізьми кожного, хто тепер знає що таке війна. Що війна несе втрати, розпач, горе і біль. Що війна це смерть, руїни і розбиті сім’ї .

В цій книзі саме про це, тому, якщо морально ви щє не готові читати про війну, яка триває досі, відкладіть цю книгу, тому що легко не буде
В книзі зібрані історії про різних людей і їхню долю після 24 лютого, різні люди об’єднані одним лихом.
Тут і про діда на візку, якого кинули у замкнутій квартирі в Ірпені, і про вагітну, яка переправлялась через Київське море, не знаючи, чи обстріляють човен. Про психіатричну лікарню біля Чернігова, і як виживали персонал і хворі в окупації та багато інших історій.

Цінність книги важко оцінити, бо це не вигадка, тут не потрібно прописувати героїв, їхній характери і пригоди, тут опис реальних людей, пережите теж реальне, і жахає те, що щє багато людей живе в окупації і зараз, що є полонені,яких ми чекаємо додому, є зниклі безвісті і є обстріли і тривоги. Війна триває.

Книга розбила мені 💔, але його мені розбиває кожен день, бо я знаю що гинуть люди, я знаю, що живу в час війни і я знаю, що мені від цього страшно.

[Liliia · Rating 5 out of 5]

Дуже болюче-сильна збірка ще свіжих спогадів про початок вторгнення. Вона просто документує десяток таких різних але в дечому однакових історій. Як ми зустріли 24 лютого і як лютий для нас ніяк не закінчиться. Як в один момент застигли мільйони життів, як тисячі життів обірвались, як ми вийшли з ступору і почали щось робити. Просто щось, хто на що здатен. Я думала, що книга буде надто тяжкою і рік відкладала її читання.. але ця ниточка простої доброти від незнайомих людей, це єднання.. ця книга про любов до українців а не про ненависть до росіян. І це прекрасно. На цьому і треба зосереджуватись, щоб дах зовсім не з'їхав, щоб лишитись людиною, щоб рсні нічого не вдалося.

Чому це важливо. Я прожила в рідному містечку з батьками до 17 років і я дуже рідко чула щось від бабусі про війну чи про голод. Вона розповідала щось дуже коротко, сухо, вимушено. Може разів три-чотири. Я розумію чому, але я задумалась, чи змінилося б щось якби моя бабуся не мовчала? Можливо я мала б запас води і їжі 24го, може мені було б легше прийняти реальність, що вчора я вболівала за запуск шатлів спейс-ікс і роздумувала яким буде життя на Марсі, а сьогодні над головою літають ракети як в довбаних радянських фільмах про війну, які я так не любила. Я радію, що цього разу росії не вдасться стерти і приховати історію, змусити людей боятися і мовчати. Я радію, що живу у вільній Україні.

[Tetiana Gerasko · Rating 5 out of 5]

Це свіжа рана і книга усвідомлення. Важко читати, бо ти проживаєш це все не літературно. Втім, тут сказано достатньо, щоб донести людям весь страх і біль. Щоб показати відвагу, мужність і силу українців!

[Yuliia · Rating 5 out of 5]

неймовірно боляче