Зігмунд виривається з рідного містечка, загубленого в полтавських пампасах — чи то у пошуках себе, чи просто якомога далі від осоружного аґрусу. За лаштунками великої київської бібліотеки він знайомиться і заводить дружбу з колишнім футболістом, фанатом «Тоттенгема», і тендітною мистецтвознавицею, яка полюбляє вештатись промзоною Рибальського острова. Далі на героя чекатиме несподіваний політ на Балкани у надії зустрітися із дівчиною, яку він знає лише з електронного листування. Буття Зігмунда ніби триває в двох вимірах: поступово заповнюється строката мапа місць зустрічей, на які він реагує із сардонічним гумором, водночас тривають пошуки слідів Григорія Сковороди. Коли починається повномасштабна війна, з робочого завдання ці пошуки перетворюються на точку опертя. Два світи поволі переплітаються, а герої, здається, нарешті усвідомлюють, що для них є домом.
У автора хороше почуття гумору. В головному герої відчувається українська душа – не шароварна, а досить щира. Така, що торгує ягодами в Полтавській області, але вирішує шукати кращого життя у цьому вашому Києві. Мені також подобались сцени з бібліотеки, куди Зігмунд влшатувався працювати – в них точно відчувається трушність.
Але після прочитання враження лишилися якісь… тьмяні чи шо. Сюжетні ходи для мене були незрозумілими: нашо мені стільки інформації про футбол? Нашо героїв було перевозити в Сербію? А ще: нашо мені стільки зносок і інформації, яка ніяк не допомагає сюжету рухатися вперед?
Розумію, що це автобіографічна книга: шо було, чим цікавився – про те і написано. Але хотілося побачити в художній літературі все ж більше літературності, аніж нарисовості. І тут два шляхи: або додати в роман якусь центральну ідею, видалити все, що її ніяк не стосується, вигадати щось, що допомогло би ту ідею розкрити. Або залишити канву «я був тут – потім поїхав туди – а тут я зробив таке», але загорнути це в якусь хитромудру обгортку – унікальний авторський стиль письма, складну літературну техніку тощо.
По суті «Ich möchte додому» – це 300 сторінок про те, як головний герой жив-жив-жив і тут внєзапно почалося повномасштабне вторгення, а він – продовжив жити.
3,5 ⭐️ Сподобалось: автобіографічність, бібліотека (мені її було замало, хотілось би ще), самоіронія про дипломованих графоманів після курсів літосвіти, які тут креативно названі курсами саммерсвіти, відсутність пафосу (не без того, але могло бути гірше) при написанні розділу про перші місяці війни, інтрига з Еммою. З іншого: забагато зайвої інформації та історій випадкових героїв, туристичні замальовки.
“Ich möchte додому” - роман, де дивним чином сплелися Сковорода, війна та Балкани. Одна з небагатьох книг, сторінки якої по-справжньому змушували мене сміятися. А в одному з персонажів я навіть впізнав себе. Усім раджу прочитати цю чудову добру книгу. Про що вона насправді? Я думаю, про вибір: “Ich möchte” чи все таки “додому”.
Спочатку мені здалась цікавою ідея прочитати книгу з назвою, яку я навіть не можу вимовити.🤧 Не кажучи про те, щоб зрозуміти цю назву))).😆😆
Але ми ж легких шляхів не шукаємо. Тим паче, мені часто подобаються твори з абстрактним, нелогічним, але захопливим сюжетом.🤗🤗🤗
Почну, напевно, з головного, ееех - книгу я не дочитала. 😆😆😆
По сюжету хлопець з невеличкого містечка на Полтавщині влаштувався в Києві на роботу в місцеву бібліотеку. І от десь третина книги йде якраз мова про його життя-буття в столиці.❤️
З того, що мені сподобалось і про що було цікаво читати, так це про внутрішній устрій бібліотек, структура самої системи, систематизація та реєстрація фондів. Також наведено невеличке порівняння нашої з американською системою реєстрації книг.📗📕📘📔📒
Твір написано в своєрідній юмористичній манері, але...навіть не так - АЛЕ жарти виглядають, як нібито якись умовний дядя Боря на родинному святі трохи підпив і починає згадувати своє парубкування й мочить сторічні жарти впереміш з новими сучасними словами та виразами. Всі сміються, бо як образити кума троюрідної сестри зятя тітки Степаніди))).
Перемішано все поспіль: Арсенал- Тотенхем- Дайнеріс- Чендлер- Сковорода- Ковальські- Арахамія- герої відеоігор- Патінсон- Хорвардс- Зара- путін-лох- Ралф Лорен- будівництво київського водогону- Лєнін- Петлюра...
Якось уривками та всі ці рандомні імена і назви не сплетаються в єдину картину.
Деякі жарти були б смішні тільки в контексті, а переказувати історію, чому це смішно якось не має сенсу.
І остаточно я закинула цю книгу, коли прочитала, що дата народження Стівена Кінга - це наступний день після дня міста Карлівка.🤣🤣 Та за три роки до того як Сковорода вступив в академію, з'явилася писемна згадка про Карлівку))). Вибачте,🔥🔥🔥але це летіли два крокодили, один зелений інший на південь)).
І все це отак якось підряд написано і не зв'язано. Тут можна дописати ще купу подій як по року, так і по даті))) Накшталт, [ далі моя творчість, в стилі твору🤦♀️] майже за два тижні до Покрова Богородиці, коли святкування перенесли з Григоріанського календаря на Юліанський. А Юліанський календар це схоже на ім'я коняки з мультика- Юлій, тобто календар конячий. Сенс можете уловити, бачите його?- ні. А він є, як і той суслик, який з армії. А армія радянська, це дуже схоже на слово "рада", якщо так, то Рада Верховна. Якщо верховна то є зверху, тобто в горах. 🎼Там де гори-полонини, де стрімки потоки-ріки.🎵...Гарна пісня про гуцулів, а на Полтаві є пам'ятник галушкам. А Галушка, то Вєра Брєжнева, а Брежнев то генсек, типу Дамблдор, де вчився Гаррі, а Гаррі, то майже Григорій, а Григорій - то Сковорода!!! [овації, шум та закидування помідорами]🤪😆🤯🥹🥱
Загалом це смачна страва. Порція величезна, попри те, що 50 г через обжертість ішли тугувато і розтягнулися на ніч.
Але масно. Ніде правди діти.
Тобто книжка — так названий представник «життєвої, правдивої літератури»; ба більше: там дуже багато автобіографії, якщо книжка не вся така.
258 сторінок прочитано за день. Інші — на жаль, розтягнув на ніч. Адже попри те, що багато чого мені відгукувалося — в книжці напхано багато всього. Нелінійним викладом. Абзацами відділено.
Карлівку Зігмунд уважає богом забутим місцем; київські поїзди стоять тут дві хвилини. Потому потяг зупиняється на двох полтавських вокзалах: Полтаві-Південній (тут зазвичай стоять довгенько — додам я) і Полтаві-Київській (тут — мало). А взагалі з Гребінок швидше доїхати до Києва, ніж до Полтави всупереч тому, що Гребінки — то Полтавська область (у 2010-му мав приблизно такий самий діалог у 214 потязі сполученням «Феодосія-Київ» з жінкою, що їхала якраз до Києва з тих самих Гребінок) і підтримую автора, бо дійсно поки проїдеш Гоголеве, Лубни, Миргород (звісно, із зупинками там; і не дай бог, щоби на твою долю випала двохвилинна зупинка в Кривохатках; наче Зігмунда то оминуло)...
Фактично ось такий стиль книжки і якби це не спричинило мої рефлексії в дужках — то книжку, щиро кажучи, я теж би закинув, як кілька людей, адже надто вже то інтимні контексти.
У бібліотеці явно чекали Олега Винника, а прийшов Зігмунд, і тому, аби не ганьбитися — не дали йому Лесю Українку, а дали Григорія Сковороду. Ну а Зігмунд — а що Зігмунд? У сенсі — а що автор? Правильно: подав біографію Сковороди, причому конкретним таким обсягом. Позаяк Сковорода був «мандрівним філософом» — Зігмунд пробігав десь поряд у власній манері: футбольна команда «Динамо»; алкогольний сон на угорській лавочці; Белград і Нові Сад із реверансом Андрію Любці; Могилянка; повномасштабка…
Як бачите, стиль книжки залишився тим самим, що й на початку; читати іноді було то важкувато. Здебільшого мені з книжкою було добре, проте перенасичена вона дуже, тож радити утримаюсь, а то раптом закинете, але пробуйте, якщо зацікавив.
Загалом враження нейтральні, бо голова таки встигла поболіти, але дещо таки було близько мені.
Дуже автобіографічна книжка Ігоря Перенесієнка мені сподобалась з перших сторінок. Гумор, ерудованість автора, ідея та сеттінг — сподобалось все. Але є і недоліки.
📚 Про що це, якщо коротко: герой Зігмунд живе у Полтавській області, торгує ягодами з городу батьків і вирішує втекти до столиці. Там він влаштовується п��ацювати у бібліотеку Вернадського, і далі починаються перипетії столичного життя: буде багато Києва, фірмові авторські дотепи, алюзії на сучасність і класику (здебільшого, з поясненням у зносках), кохання, вставна частина тревел-блогу з Сербії, коронавірус, розмови про футбол та спортивну журналістику, розв’язка, яка призвела до написання цієї ж книги та кода — перші місяці після російського вторгнення.
🫣 Все перелічене мені сподобалося, але у книги є один недолік: вона багато у чому надмірна. Пояснюю.
👾 Приблизно після 100-ї сторінки ерудованість автора затьмарює все і починає втомлювати. Він наводить цікаві факти направо і наліво, і це шкодить саме цьому роману. 👾 Тут взагалі часом забагато зайвого тексту, який збиває динаміку хорошої книжки і не є важливим.
Чарівна історія про Полтаву, Карлівку, Київ, Сковороду, Сербію і бібліотеки. Головний герой никається між усіма цими рівновіддаленими і рівноблизькими точками, вчиться заповнювати бібліотечні картки і заводити друзів, ну а закінчиться це все у лютому 2024 року, але Сковорода безсмертний. Це таке побутове письмо з пригодами, де іноді регочеш з усієї сили, іноді вискочить якийсь крінж, але воно все своє і до серця прикладається.
Спочатку дуже складно було пробиратися через безліч зносок та, на мій погляд, зайвої інформації. Так, автор ерудований, знає багато цікавинок. Але чи всі вони треба були в тексті? Навряд. Ви не знайдете в цій книзі динамічного сюжету чи складних перипетій, але є гумор, опис життя знайомих районів Києва, приємні герої.
I expected a lot from this book as the author’s style looked fresh and cocky, sophisticated enough to appear promising among our modern writers. Alas, I was disappointed. The style is indeed pretty good; I liked the rich concoction of various allusions and references and the overall humorous approach to life, and you clearly see that the author is an intelligent and clever person. However, the whole story was so disconnected and empty that I did not even understand what was the purpose of writing such a book.
Apparently, the author had a curious chain of events in his real life that looked like an interesting mixture to him (work in a scientific library, intellectual conversations with a virtual friend, travel to Serbia, sports reportage, literature courses, etc.), and so he decided to represent them in a book (probably only very slightly fictionalized), but I am not sure that other people would find all this as “interesting” as the immediate participants of the events. There is no central idea or strong enough personality that would consolidate all these strange episodes into one life and stimulate us, readers, to follow them without questions, just “enjoying the ride.” At least, it did not work for me (but I can assume that some people might still love it).
I think that he did not figure out exactly what he wanted to write about, and if he had concentrated on just one or two themes (probably introducing the other ones as just small secondary episodes), the book would have benefited immensely.
Для цього мені треба було пропрацювати з десять років у бібліотеці й дійти до думки, що в житті нарешті треба щось міняти. Подобалося письмо, бачив, що люди не бояться публікувати абсолютно будь-що, тож захотілося довести самому собі, що також здатен витворити продукт.
Зображати потрібно те, що тебе оточує. Базово хотів писати про сусіда-алкоголіка. Кільцева, автомийки, шпалерний ринок і всі ці веселі історії «понаїхавців», які насправді не дуже-то й веселі. Але кураторка Litosvita, почувши все це, драматично видихнула і м’яко сказала, що ні. Уже протягом першої консультації вона дізналася, що з 2010 року листуюся зі знайомою з Гамбурга, і дала пас убік того, що на сюжет треба почепити любовну лінію.”
Yeah, I suppose a separate book “про сусіда-алкоголіка. Кільцева, автомийки, шпалерний ринок і всі ці веселі історії «понаїхавців», які насправді не дуже-то й веселі” would be indeed much better: at least, we would have some STORY and key framework settings at the basis of the book. (Although I would love to read more about the author’s work in a scientific library, for example, if he decided to develop the theme properly.)
What I liked here is the continuous references to Григорій Сковорода and his philosophy, which, again, look cool and intelligent but do not mean much in this hodgepodge of weird experiences. But I definitely like the idea of this “intergenerational conversation” of cultures.
Most probably, I would appreciate the book more after a second reading; the problem is that I do not feel like re-reading it at all, it was too empty for me in general, although it is certainly not a bad book. I hope the author will forget everything that he “learned” in these hapless “literature courses” and find his own subjects and approaches to writing.