What do you think?
Rate this book
A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin
This collected volume, edited by Ron Suny and Terry Martin, shows how the Soviet state managed to create a multiethnic empire in its early years, from the end of the Russian Revolution to the end of World War II. Bringing together the newest research on a wide geographic range, from Russia to Central Asia, this volume is essential reading for students and scholars of Soviet history and politics.
320 pages, Paperback
First published January 1, 2001
5 people are currently reading
277 people want to read
About the author
Ronald Grigor Suny
43 books54 followersRonald Grigor Suny is the William H. Sewell Jr. Distinguished University Professor of History at the University of Michigan and professor emeritus of political science and history at the University of Chicago.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 2, 2019
оскільки це збірка статей, то вона неоднорідна. З одного боку, всі тексти об'єднані спільною проблематикою, з іншого боку - не всі вони на одному рівні узагальнення.
1. Стаття Суні розпадається на дві частини: теоретичний аналіз понять "нація" та "імперія", а також історія розвитку Росії від ІХ до ХХ ст. Перша частина дуже хороша. Зокрема, автор пояснює, що імперія - це держава, яка не змогла перетворити на націю своїх підданих. Крім того, він пояснює нестабільність континентальних імперій, порівняно з заокеанськими. В останніх можливо розділити метрополію (і зробити її нацією) та колонії. А от континентальні імперії цього не можуть зробити.
2. Стаття Мартіна видається спершу переказом його книги, але він показує, що СРСР як девелопменталістська імперія був приреченим: він мусив легітимізувати своє панування над "колоніями". В принципі, ті ж завдання і в звичайних імперій. І в епоху націоналізму це робити складно, тому імперії починають презентувати себе як просвітників тубільців. Втім, з часом це призводить до розпаду імперії: якщо імперії вдається "цивілізувати" тубільців, то вони готові повстати проти імперії, оскільки вона стає нелегітимною, якщо ж не вдається, то вони повстають, бо їх колонізують, а от дискурс зовсім інший. Як подолати цю дилему? Вдавати, що імперія не є імперією. Адже більшість імперій в ХХ ст. впали, бо піддані вважали їх імперіями, а тому все чекали нагоди відділитися.
3. Стаття Сенборна показує, як російська імперська армія намагалася мобілізувати населення імперії, але не апелюючи до ідеї нації (етнічної - бо Російська імперія була поліетнічною, чи політичної, бо всі були підданими царя, а не нацією громадян), але апелюючи до ідеї сім'ї. Ця апеляція була як на рівні дискурсу, так і практик: сім'ї солдатів отримували від держави фінансову підтримку. Отже, армія - це сім'я, а тому й Імперія - це сім'я. Більшовики використали цю ідею, та ще й загострили - використовуючи ради солдатів, де офіцери та солдати ставали рівними.
4. Стаття Холквіста - найбільше розчарування книги. Я очікував, що буде пояснено, як військові статистики категоризували населення, якими критеріями керувалися - і це ж проблема: вносити нові етнічні чи національні категорії в домодерні суспільства. Але автор просто показує "політику населення" Російської імперії - виселення населення (цілих племен на Кавказі), терори, репресії, концтабори. І це було цілком в колоніальних традиціях Франції: російська влада надихалася політикою Франції в Алжирі і порівнювала Кавказ з Алжиром. Тому радянська влада просто продовжила колоніальні практики, створені до неї. І це вже дуже цікаво.
5-6. Статті Халіда та Шейфера - багато фактів, але мало узагальнень. Хіба те, що радянська влада в Азії не мала чіткої національної політики до 1920 р. - і діяла дуже ситуативно, аби перемогти суперників. Треба визнати башкирів? Визнаємо, аби вони дезертирували з армії Колчака і так далі.
7. Стаття Шейфера і Нортропа - дуже цікаво, як радянська влада конструювала нації, а саме - як винайшла узбеків. До того поняття не було чітким і однозначним (щось на зразок поняття "козак", тобто вказувало і на соціальне, і на етнічне походження). Але радянські республіки мають мати чіткі кордони - тому треба вказати чітко, де проходять межі етнічних земель. І от таким маркером виявилася... паранджа! Саме узбецькі жінки її носять. Те, що вона є і в таджицьких - це копіювання узбеків, бо таджики більш відсталі. Те, що паранджу носять лише узбецькі жінки-міщанки, а селянки - ні, це ігноруємо. Такий фокус дозволив чітко встановити межі Узбекистану, але... Буквально одразу ж почалася боротьба проти паранджі, бо вона - символ реакційності (бо мусульманська і обмежує жінку в правах). Там були й інші пункти критики, але важливо, що узбецькі націоналісти почали захищати паранджу як символ ідентичності узбеків. Так, до болю нагадує історію про кілти в Тревора-Ропера (у "Винайденні традицій").
8. Стаття Пейна про казахський пролетаріат - цікаво, але з погляду орієнталізму та політики населення СРСР.
9. Стаття Блітстейна про викладання російської в школах з 1938 по 1953 рр. - цікаво, але це як додаток до концепції Мартіна про імперію національного вирівнювання. А саме: за Сталіна русифікація не означала витіснення мов корінного населення (краще викинути німецьку чи англійську). І навпаки, навчання рідною мовою залишалося обов'язковим. Примусова русифікація коштом корінних мов - це вже винахід Хрущова та Брежнєва.
10. Стаття Блітстейна та Брандербергера про історичну політику СРСР в 1941-1945 рр. - це цікаво, але у вступі до збірки написано цікавіше, як не дивно. І Єкельчик також більш ґрунтовно описує уявлення про російсько-українські стосунки в історії в часи сталінізму. Але цікава думка, що в СРСР неросійські народи мали право на свою історію лише в період 1941-1944 рр. - поки РСЧА не перейшла кордони СРСР, а далі потреба в національних історіях відпала, бо і мобілізовувати населення на боротьбу з окупантами вже не треба було так сильно.
Загалом збірка непогана, особливо якщо її сприймати як доповнення до Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському союзі
П.С. але і тут перекладачі (чи радше наукові редактори) постаралися: в тексті декілька разів фігурує Едуард Сайд, який написав працю "Сходознавство". Загалом, Едвард Саїд здивувався, що його ім'я перекрутили, а за "Орієнталізм" і цеглину б шпурнув
1. Стаття Суні розпадається на дві частини: теоретичний аналіз понять "нація" та "імперія", а також історія розвитку Росії від ІХ до ХХ ст. Перша частина дуже хороша. Зокрема, автор пояснює, що імперія - це держава, яка не змогла перетворити на націю своїх підданих. Крім того, він пояснює нестабільність континентальних імперій, порівняно з заокеанськими. В останніх можливо розділити метрополію (і зробити її нацією) та колонії. А от континентальні імперії цього не можуть зробити.
2. Стаття Мартіна видається спершу переказом його книги, але він показує, що СРСР як девелопменталістська імперія був приреченим: він мусив легітимізувати своє панування над "колоніями". В принципі, ті ж завдання і в звичайних імперій. І в епоху націоналізму це робити складно, тому імперії починають презентувати себе як просвітників тубільців. Втім, з часом це призводить до розпаду імперії: якщо імперії вдається "цивілізувати" тубільців, то вони готові повстати проти імперії, оскільки вона стає нелегітимною, якщо ж не вдається, то вони повстають, бо їх колонізують, а от дискурс зовсім інший. Як подолати цю дилему? Вдавати, що імперія не є імперією. Адже більшість імперій в ХХ ст. впали, бо піддані вважали їх імперіями, а тому все чекали нагоди відділитися.
3. Стаття Сенборна показує, як російська імперська армія намагалася мобілізувати населення імперії, але не апелюючи до ідеї нації (етнічної - бо Російська імперія була поліетнічною, чи політичної, бо всі були підданими царя, а не нацією громадян), але апелюючи до ідеї сім'ї. Ця апеляція була як на рівні дискурсу, так і практик: сім'ї солдатів отримували від держави фінансову підтримку. Отже, армія - це сім'я, а тому й Імперія - це сім'я. Більшовики використали цю ідею, та ще й загострили - використовуючи ради солдатів, де офіцери та солдати ставали рівними.
4. Стаття Холквіста - найбільше розчарування книги. Я очікував, що буде пояснено, як військові статистики категоризували населення, якими критеріями керувалися - і це ж проблема: вносити нові етнічні чи національні категорії в домодерні суспільства. Але автор просто показує "політику населення" Російської імперії - виселення населення (цілих племен на Кавказі), терори, репресії, концтабори. І це було цілком в колоніальних традиціях Франції: російська влада надихалася політикою Франції в Алжирі і порівнювала Кавказ з Алжиром. Тому радянська влада просто продовжила колоніальні практики, створені до неї. І це вже дуже цікаво.
5-6. Статті Халіда та Шейфера - багато фактів, але мало узагальнень. Хіба те, що радянська влада в Азії не мала чіткої національної політики до 1920 р. - і діяла дуже ситуативно, аби перемогти суперників. Треба визнати башкирів? Визнаємо, аби вони дезертирували з армії Колчака і так далі.
7. Стаття Шейфера і Нортропа - дуже цікаво, як радянська влада конструювала нації, а саме - як винайшла узбеків. До того поняття не було чітким і однозначним (щось на зразок поняття "козак", тобто вказувало і на соціальне, і на етнічне походження). Але радянські республіки мають мати чіткі кордони - тому треба вказати чітко, де проходять межі етнічних земель. І от таким маркером виявилася... паранджа! Саме узбецькі жінки її носять. Те, що вона є і в таджицьких - це копіювання узбеків, бо таджики більш відсталі. Те, що паранджу носять лише узбецькі жінки-міщанки, а селянки - ні, це ігноруємо. Такий фокус дозволив чітко встановити межі Узбекистану, але... Буквально одразу ж почалася боротьба проти паранджі, бо вона - символ реакційності (бо мусульманська і обмежує жінку в правах). Там були й інші пункти критики, але важливо, що узбецькі націоналісти почали захищати паранджу як символ ідентичності узбеків. Так, до болю нагадує історію про кілти в Тревора-Ропера (у "Винайденні традицій").
8. Стаття Пейна про казахський пролетаріат - цікаво, але з погляду орієнталізму та політики населення СРСР.
9. Стаття Блітстейна про викладання російської в школах з 1938 по 1953 рр. - цікаво, але це як додаток до концепції Мартіна про імперію національного вирівнювання. А саме: за Сталіна русифікація не означала витіснення мов корінного населення (краще викинути німецьку чи англійську). І навпаки, навчання рідною мовою залишалося обов'язковим. Примусова русифікація коштом корінних мов - це вже винахід Хрущова та Брежнєва.
10. Стаття Блітстейна та Брандербергера про історичну політику СРСР в 1941-1945 рр. - це цікаво, але у вступі до збірки написано цікавіше, як не дивно. І Єкельчик також більш ґрунтовно описує уявлення про російсько-українські стосунки в історії в часи сталінізму. Але цікава думка, що в СРСР неросійські народи мали право на свою історію лише в період 1941-1944 рр. - поки РСЧА не перейшла кордони СРСР, а далі потреба в національних історіях відпала, бо і мобілізовувати населення на боротьбу з окупантами вже не треба було так сильно.
Загалом збірка непогана, особливо якщо її сприймати як доповнення до Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському союзі
П.С. але і тут перекладачі (чи радше наукові редактори) постаралися: в тексті декілька разів фігурує Едуард Сайд, який написав працю "Сходознавство". Загалом, Едвард Саїд здивувався, що його ім'я перекрутили, а за "Орієнталізм" і цеглину б шпурнув
February 24, 2024
A collection of essays regarding Soviet nationality policy during the early years of the Soviet Union (going up to the end of the Second World War), this book is a great resource for anyone interested in the topic. Suny and Martin are some of the most well-renowned scholars on the subject, and the contributors to the book are also quite important in the field as well. Combined together the collected essays help shape the narrative introduced in the last several years that the early Soviet Union was more interested in cultivating nationality rather than destroying it.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews