Перед тим як щось перетвориться на історію, у пам’яті відбувається процес згадування, ферментації, вигадування. Це дуже нагадує хімічні реакції виноробства: ягоди, сік, сусло, тоді бурчак або штурм, нарешті вино. Певну кількість майбутнього вина історії споживають на стадії бурчака згадування.
Taras Prokhasko studied Biology at Lviv University. He has worked as a radio operator, an editor, a bartender, the host of a radio program, a forester, a teacher, a gallery proprietor, a screen writer, a video operator and a gardener. For the past ten years he has worked as a journalist. He is the author of Inshi dni Anny (Anna's Other Days, 1998), FM Halychyna (FM Galicia, 2001), Neprosti (The UnSimple, 2002), Leksykon tayemnykh znan (Lexicon of Secretive Knowledge, 2005), Z tsyoho mozhna bulo b zrobyty kilka opovidan (Could Have Made a Couple of Stories from This, 2005), and Port Frankivsk (2006). He has also published a number of books in his Inshiy Format series featuring interviews he conducted with leading Ukrainian intellectuals. Several of Mr. Prokhasko's books have been translated and published in Poland, Russia and Germany. His novella Necropolis and novel The UnSimple have been translated and published in English. Taras Prokhasko is the recipient of the Joseph Conrad Award (2007) as well as Korrespondent magazine's Best Ukrainian Book Award (2006, 2007).
Четверта збірка есеїстики Прохаська прочитана цьогоріч. Ну і впринципі можна сказати, що я повністю закрив цей пласт його творчості. Часто чую, як люди нарікають, що ніяк не дочекаються від нього нового роману. Я ж навпаки - не чекаю ніякої великої книжки від Тараса, бо вважаю, що він найкращий саме в короткій формі. Врешті як і Єшкілєв, Борхес, Дюрренматт, Гемінґвей та багато інших видатних авторів. Лаконізм і цінність в кожному реченні, короткі розмови-медитації над якими роздумуєш потім ще довгі дні.
" Просто бачиш, наскільки ти самотній у своєму розумінні світу. Просто розумієш, наскільки ясніше і глибше бачиш. Просто - через делікатність (яка є формою остраху) - не хочеш нікого пригнічувати, бо знаєш, що це легко і просто. Але нащо, коли вони і так пригнічені собою. Тож ціле життя шукаєш рівних собі. У різних вимірах. Тих, з ким можна нормально відверто поговорити. Тих, з ким утворюється близькість, про яку ніколи не скажеш нікому іншому."
обожнюю Прохаська, ця збірка не виняток. життєствердне і рідне. там стільки пам’яті і спогадів, що щоразу хочеться десь накопати власних старих фотографій і будувати зв’язки між життєвими історіями своєї сім’ї. між тим, досліджую себе відчуттєво і якось так особливо. так умію тільки Прохасько
От і я дожилася до того, що перестаю любити авторів, яких любила колись. То Жадан мені вже не той, то от - Прохасько. Не знаю, чи це я змінилася, чи він, а чи, радше, ми обоє, проте it was ok якнайкраще окреслює мої враження від цієї книжки.
Це нібито те саме, що ми знаємо з попердніх есеїв Прохаська — родинні історії, Карпати, якісь маленькі замальовки про особисті дрібниці, які сам автор цінує і волів би зберегти для прийдешнього. Як на мій смак, на цей раз історії аж надто приватні, так ніби я слухаю розмову і всі інші слухачі знають дійових осіб, контекст, якісь важливі для розуміння деталі, а я — так, з вулиці зайшла послухати. Словом, не зайшло.
Легко писати про погані книги, важче про хороші. Але про ті, які, як виявилось, стали твоїми - не варто. Вони просто тепер з тобою. Прохаська важко описати, але добре/потрібно читати.
Автор відкрився з іншої сторони (після непрОстих), з приємної сторони. Життєві есеї на актуальні теми - повномасштабка, природа, життя до та після війни… Головна тема - щоб зрозуміти теперішнє, потрібно поглянути на минуле - батьків, пра-, прапрабатьків, минулі війни, минуле країни, - все «минуле», яке має відношення до нас та до нашого теперішнього. Розповіді про дитинство дуже сподобались! Також посилання на непрОстих та на Антарктиду (Маркіян Прохасько). І зверніть увагу, як працює ваша памʼять?
Коли знайомилася з есеїстикою Прохаська вперше, було відчуття концентрованого спостереження за цим світом, за буденним, за ландшафтним, за великим, за чужим, за своїм.
Після «Бурчака» це спостереження перейняло форму певного простору - найбільш близьким тут буде порівняння з музеєм. Ще більше ретроспекції з переступом порогу кожної нової зали Прохаськової експозиції. Куратор та водночас гід - єдиний та неповторний, хто десь щемко, десь різко здмухує пил зі старих історій, з фотографій рідні, з власної колекції бруківки, з маминих великодніх листівок, з маршрутів та карт, з назв місцевостей, зі списку звичок та традицій.
Після цієї віхорі особистих історій та відчуттів, залишаєшся сам-на-сам у останній залі з вдячністю за усе почуте-побачене-прочитане.
Бурчак — процес, яким називають початок бродіння виноградного сусла, щоб потім з нього вийшло вино. Так само і наші спогади в голові перетворюються на історію та пам‘ять. Десь про це і є ця книжка.
Це нова збірка есеїв Тараса Прохаська, яка вийшла друком цього року. І впринципі, як завжди з його текстами, недоречним видається щось говорити. Треба читати, вдумуватись, осмислювати, цитувати вголос, милуватись.
Нижче наводжу декілька своїх виділених цитат: *** «Якщо є тепер щось приємне у житті, то це спогади й думки про різні книжки.» *** «Це так прекрасно – забути що звідки.» *** «Переконався, що спирт нічого із собою не приносить – ні відваги, ні ницості. Алкоголь є попросту чудесним проявником.» *** «Переживаючи тихий екстаз, я розумів, що це – Україна.»
А ще ділюсь приватним відкриттям, бо буває так, що один абзац в книжці може допомогти, роз‘яснити і взагалі заспокоїти. Десь для цього в тому числі і існує читання:)
*** «У жодному разі, – казав він, – не можна аж так занурюватися у спогади про те, як було, щоб перетворити їх на мрію – що от-от може бути так само знову. Спогади і в лагідних умовах потрібно вміти регулювати, як вогонь у ватрі чи нафтовій лямпі. Вони мають гріти і світити, а не спалювати і засліплювати. І взагалі: спогади не є для того, щоби уявляти їх як майбутнє. Минуле сильне тим, що воно минуло, переплавившись у спогади..»
Прохасько як море у серпні — завжди тепло, знайомо і приємно. Своєрідне продовження "Так, але" і "Бо є так", але тут бачимо все глибше і глибше занурення у родову пам'ять, дитинство, коріння. Може, це вікове.... Бо Прохасько більше не про майбутнє, а про минуле.
самозаглиблення у свою родову географію, виокремлення часток ледве вловимих спогадів дитинства, силуети, жести та дрібні деталі часу проведеного з батьком, тонке відчуття природи.
одним словом, вивертання памʼяті як старої валізи з дрібним мотлохом, але кожна річ промовляє до тебе.
я обожнюю прохаськову прозу, але на цім куцім збірнику хочеться спинитись і сказати "це ж було вже"
дядько на арсеналі який почув питання про нове прохаська і засміявся сказавши "той лінтяй не спішить писати" не злукавив, ця збірка як слабка тінь попередних, ледве склеїні рефлексії про його сімейні історії, яких було вже багацько
попри те що у "фм галичина" формат 1 сторінка=1 історія зіграв красиво, тут ці короткі довколафілософські спогади сприймались якось сухувато
ну, прісне медитативне, щемке, приємне, але це ж було вже
посміялась з цього уривку, запамʼяталось про колекціонування, біг та писанину зокрема як намагання зафіксувати звички буття теперішнього
"Сотні разів я приходив до неї вже вночі. У темряві й тиші. Все робив навпомацки, рухав нею так, ніби то ще один виріст кінцівки, прикріплений найчутливішим і найслухнянішим суглобом. Стишував кожен звук, знаючи, як міліметр руху може додавати або віднімати гучність. Криниця стоїть недалеко перед вікнами сусідньої хати."
"Не йдеться про ностальгію. Виключно про аннали, карби, реваші адекватності, координати простору зі врахуванням зношеності часу. Коли як все виглядало? І які рухи треба було робити залежно від того, яким усе було... Як, коли і що їли, пили, де спали, що вдягали, що бачили і слухали, як лікувалися і чого боялися, як їздили і по чому ходили. Як грілися, замерзали і купалися. Як пахли мила, цукерки, светри, течки, шафи, шкарпетки, кухні, мазнички, туалети, напластовані підлоги, побілені коридори, порожні вулиці, темні пивниці, занедбані стрихи, колії, асфальт, зруби, зошити, газети, бруд і чистота. Якими були убогість, достаток, пожадання, святочність, акуратність і богемність. Анджей Стасюк якось казав: ну, і прошу - можна описати життя, треба лиш втримати те, що втікає, бо не підозріваємо, що воно чогось варте. Треба лиш записати памʼять про речі щоденні, адже інших, властиво, не було."
„Бурчак” – нова збірка есеїв Тараса Прохаська, видана минулого року в „Meridian Czernowitz”. Мені вона подібна до книжки „Так, але…” цього ж автора: така сама увага до деталей, незвичне бачення повсякденних речей, трохи більше спогадів про родину та близьких людей. Саме те, як це написано важить найбільше: з одного боку ці есеї читаються легко, проте водночас змушують зупинитись і замислитись, іноді й поринути у власні спогади.
Є тут і натяки на події повномасштабної війни, хоча власне самих описів конкретних подій нема; автор радше зосереджується на переказі певних родинних розповідей, що показують історичну тяглість та подальшу актуальність деяких поглядів своїх близьких або власних. У збірці також можна знайти есеї про сенс життя, де вдало поєднується його бачення з точки зору як біологічної, так і духовної. Думаю, що таке питання стало ще важливішим для багатьох після початку російського широкомасштабного вторгнення.
Ця книжка справді варта прочитання. Есеї плавно перетікають з одного в інший та настільки вдало поєднуються, що сприймаються як єдине ціле
Текст написаний доволі красиво. Якщо читати заради слів - воно того однозначно вартує. Автор вміє підбирати влучні слова і закручувати їх у милозвучні звороти. Щодо сюжету - то тут зібрані коротесенькі есеї-роздуми автора про життя. Іноді можна віднайти для себе дійсно цікаві чи такі, які одночасно надають суму та усмішки, ідеї. Для мене не всі сюжети з життя автора виявилися близькими, і це не через прірву у віці, а, скоріше, через різні географії нашого проживання, особливо, дитинства, звідки походять наші форми мислення. Але читати, однозначно, сподобалось, не шкодую, можливо, колись повернуся до якихось сюжетів.
Збірка есеїв, фракції якої додають ферментації у процес усвідомлення власного життя. Численні думки та погляди, як суміш того "бурчака", про який пише автор, потребують часу, щоб отримати на виході прозорі та довершені висновки. Або не отримати... Кожне оповідання — як келих вина — залишає післясмак, з яким тобі певний час жити. До наступного келиха...
Це так гарно, наповнені, поетично, актуально, є таким чудовим віддзеркаленням того, в чому я зростала, що бачу навколо. У мене вся книжка в нотатках: настільки гарно ця книга прочитала мене
перше й дуже вдале знайомство з есеїстикою Прохаська. і от є таке відчуття, коли читаєш есеї, — наче зазираєш через шпарину у чиєсь життя, аби послухати ці всі історії різного ґатунку – про дитинство, матерію мови, окупацію, бруківку, біг та ще купу подібних.
Найбільше сподобались есеї «Фортисімо», «Ворожіння на рядках», «Буде нам з тобою, що згадати», «Коли вже й звірі заговорять», «Насправді — інтервали між тонами», «Біг з перешкодами», «Казати чи перестати». І звісно, «Розмноження в окупації» — про тету Дарку, Ірину Вільну, бо дуже люблю зустрічати історії про письменників чи прочитані книги.
Книга рефлексії автора на спогади дитинства, сімейні історії. Варта прочитання, як і інші книги дуже талановитого автора. Але, якщо ви як і я не знаєте, що таке Бурчак, то значення цього слова можна знайти лише в анотації в кінці книги. В есеї «Містер Вульф, який вирішує усі проблеми» згадується про книжку Маркіяна про Антарктиду. Якщо читач не знає, що Маркіян, це син автора, який був в антарктичній експедиції та написав книгу про це, то дізнатися про це можна в інтернеті, а хотілось, щоб в книжці була примітка про це, як і про багато інших особистостей та персонажів, згаданих в книзі. Наприклад, згадується про подорожі Томека, але сучасні діти мало знають про популярні 30-40 років тому книги польського письменника Альфреда Шклярского. Книга «Бурчак» - книга для досвідченого читача, а хотілось, щоб була для всіх.