Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — власну дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці? У своїй новій книзі Марія Матіос розповідає історії п’яти жінок. Усі вони — різні, у кожної своя доля, але об’єднує їх одне — найстрашніше, що може спіткати маму, — втрата єдиного сина. Кожна переживає горе по-своєму, а разом вони доповнюють одна одну і розкривають усю глибину й розпач трагедії осиротілого материнства. «Мами́» — важка, драматична книга. Неможливо не співчувати її героям, як неможливо не звернути увагу й на гострі питання, які порушує відома українська письменниця у своїй найновішій книзі. Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — власну дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці? Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — власну дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці?
Maria Matios is a contemporary Ukrainian writer. Winner of the “Book of the Year 2004” and of the Taras Shevchenko National Award in 2005 (for her novel Sweet Darusia). Maria Matios bases her books on the unique experiences of her family, whose roots go back as far as 1790. She was born in the village of Roztoky in the Bukovyna region. Presently she resides in Kyiv.
«Скорбота матері безмежна. Вона поза часом і осудом».
Материнська любов - найсильніша в цьому світі, а тому і страждання жахливі. «Часом їй здається, що то лиш сама тінь її ходить на роботу, іде з роботи, стоїть під старою грушою. Її змертвілі руки вечорами подовгу перебирають вижовклі фотографії, з яких син сміється чи показує язичка. Але то не вона - тінь її. Прозора оболонка».
Ця книга - спосіб поставити себе на місце матері, пройти через її невимовний біль, побачити власними очима, як це втратити найцінніше в цьому житті. Але також це спроба зрозуміти військових, які повертаються додому і страждають на ПТСР.
«Нічні кошмари, безсоння, страх, прояви агресії і жорстокості, безпорадність. Це такі переслідувачі, які наздоганяють спонтанно, іноді навіть без подразників».
«Моя війна ніяк не закінчувалась. І я не знав, як вона має закінчитися для мене, коли вона ще не закінчилася для тих, з ким я був разом...і хто дотепер там...і хто не повернеться з неї ніколи...».
Крізь сторінки і слова було чути крик і відчай матерів, біль від втрати побратимів і невимовний відчай цілого народу. Це було сильно, щемко та боляче. Раджу всім до прочитання, адже про це не можна мовчати.
Я б сказала, що ця книжка має дві лінії: 1. біль матерів, які втратили синів. І ця частина виїдає тебе як читачку зсередини. Я розтягувала ці сторінки, проймалася цим мовчазним палючим криком, щоб побачити як належне кожну історію.
2. роздуми в бік національної свідомості, людської байдужості, внутрішньо-країнного гармидеру. Власне, останнє, хотілося б, аби переважила ненависть до країни404. Бо поки вийшло так, наче війна вигноїла зсередини, а не від сусіда.
Але мова. Яка ж у Марії Матіос дивовижно багата мова! Водночас з цією книжкою хочеться відкривати словники і посібники, щоб володіти словом так само.
Десь частково я не повірила в другу частину історії Сидонії (здається, там більше авторки, аніж героїні). Але, попри упередження до окремого, я вважаю, що це дуже мудро, наповнено, яскраво написаний текст.
Матіос змогла доторкнутись до душі Книга- втрата Обійняти всіх мам і просто мовчати, бо втратити найдорожче, свою дитину, це з найтяжче
Кожна історія запала в ❤️🩹
А історія мами Сидонії розкрило всю біль, бо вона найбільше зачепила як і життя, так і після. Дуже розкрились історії з ПТСР хлопців, не уявляю, як їй було все чути, розуміти, що бачив її син💔
«Людина зі зброєю - вже не та, що без неї. Це інша людина. На жаль, нас дуже жорстоко наздоганяє фатум нашого власного вибору.»
І скільки тих матерів, які кричать на все горло, і мовчать найтихіше, або вишивають рушники на все безкрає кладовище….
Люди! Мовчазні й говірливі Жалісливі і добрі Плаксиві й тверді!
Не лізьте їй у душу Стуліть свої писки Вступіть мовчки дорогу Дайте побути її зі своїм горем наодинці як зі своїм сином.
І просіть Бога Бо завтра це може бути з вами... Скорбота матері безмежна... Вона поза часом і осудом...
Болюча книга для сучасної України , книга сповнена болем і сльозами. Намаганнями жінок знайти своїх синів.
Автор створив пʼять історій матерів, які в різні роки втратили синів. Матіос розкриває перед нами жахливі моменти про те, як вони намагаються дізнатися що з їх синами, але напевно сама жахлива історія, матері Сидонії, вона намагається знайти свого сина, але завдяки нашій бюрократичній системі це зробити важко.
Болюча книга, дуже. Тому до неї потрібно бути готовим, зрозуміти, що ось зараз ви готові її читати.
Поряд з цим, авторка підняла тему реабілітації військових, яка в цілому у нас відсутня і як важко нам повернутись до реального життя після перебування там. І це є великою проблемою для суспільства, особливо зараз.
Це складні історії жінок про втрату найдорожчого - сина, і водночас це розповідь про одну маму - Україну, її долю, яка змушена переживати страждання цих тисяч матерів. Крізь призму болю нам розказують сучасну історію нашої землі, щоб зрозуміти, бачити і співпереживати.
Книжка-голосіння, книжка-пам'ять, книжка - біль. Матіос для мене майстриня описувати біль, страждання, тугу... Історія повторюється у нашій багатостраждальній країні, але у наших прабабусь закінчились сльози, а в наших матерів, не просихають очі...
П’ять повістей нерівних за обсягом, в яких розповідається горе матерів, які втратили синів. Перша - спроба передати авторкою власний досвід переживання горя. Далі дві короткі оповіді, де показане горе голосне і горе мовчазне. Більшу частину книги йде розповідь про маму Сидонію, син якої поїхав добровольцем в АТО і там загинув. Остання - щось філософське, узагальнене, підсумовуюче, написане в біблейному стилі. Короткі історії про маму Веронцю і маму Михайлину. Мати, що кричить порівнюється з переживаннями матері, яка не могла розповісти про своє горе. Від цього її біль ще глибший, бо про нього нікому не можна розказати. Дуже передбачуваний розвиток сюжету, одразу вгадуєш, куди авторка поведе розвповідь. В історії про маму Михайлину сподобався сцена зустрічі зі стрибками і власне закінчення. Довга історія про Сидонію спочатку сподобалася більше. І саме вона найбільше розчарувала. Розповідь ведеться від лиця сільської медсестри - погляд людини з народу, з використанням діалектних зворотів. Тож якби вся повість була витримана в цьому стилі, то було б непогано. Але чим далі, тим більше почала виходити на сцену авторка і заступати собою маму Сидонію. Історія жнки почала чергуватися з роздумами авторки про АТО, про корупцію, про погане ставлення до військових. Спочатку це були невеликі ��бзаци, але потім довелося перелистувати сторінки засуджуючих памфлетів, достойних групи на ФБ під назвою “Як у нас все погано”, щоб добратися до власне сюжету. Кінець цієї повісті не підходить для книги зі строгою чорною обкладинкою. Книги з таким закінченням потребують обкладинки з купою квітів, сумної жінки з поглядом у далечінь, контрастних кольорів. Те, що було добре - опис сільського життя очима героїні, її життя до зникнення сина і його самостійні пошуки - я навіть покинула читати на день, бо емоції не дозволяли читати далі. Поїздки до Дніпра з вишивками, як спосіб жити далі. Ось, власне і все. Хотілося не тільки погляду героїні та авторської мови. Якби дали оптику подивитися на події іншими людьми - очима сусідки, того ж лікаря, що допомагав Сидонії - це б зробило розповідь складнішою. Бо той лікар надто вже нагадує диво-помічника, коли в героїні затик - ось тут і він: домовиться, підкаже, супроводить, врятує. В житті такого не зустрічала в одній особі. Все думаю, що я очікувала від цієї книги. Те, що видавництво обмануло з обкладинкою - була б вона глянцево-кислотно-мелодраматичною, я би просто не підійшла не до свого жанру. Проста історія, щоб українські жінки поплакали. Мені хотілося, щоб від прочитання про горе з’явилися не сльози, а сила, ненависть, гнів. “Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти…” А тут росіян навіть не відчувається. Всі поганці - власне українці: сусіди, що пліткують, влада, що краде. Дуже розчарована. Це дуже складна тема, важко підняти. Десь до середини більшої повісті думала, що все вийде. Але памфлети і мелодраматичне закінчення все зіпсували.
Ода всім матерям, які втратили сина. Цю книгу я не читала, я вистраждала її з її персонажами. Душа болить за рідну Україну і за матерів, які більше не приголублять свою дитину. Я до цієї книги, і після неї, то дві різні людини. Кінцева Пієта вивернула душу навиворіт і розбила серце на дрібні шматочки.
"Коли зустрічаю жінку у траурній хустці хочу перекрити собою дорогу Щоб ані душа не заважала їй... Ні шурхотом підошов Ні диханням Ні словом Ні поглядом у спину
Тоді мені хочеться на всі сторони світу кричати шепотіти хрипіти: лишіть її, люди!!! Облиште питати Обговорювати Жаліти Чи навіть тужити разом з нею.
Бо на ній кожною складкою клітини Кожною фалдою спідниці І хрускотом пальців написано: вона втратила сина.
І ніхто її не зможе зрозуміти Крім тієї що знає таке саме сирітство.
Люди! Мовчазні й говірливі Жалісливі й добрі Плаксиві і тверді!
Не лізьте їй у душу Стуліть свої писки Вступіть мовчки дорогу Дайте побути їй зі своїм горем наодинці як зі своїм сином.
І просіть Бога Бо завтра це може бути з вами ... Скорбота матері безмежна... Вона поза часом і осудом..."
Кожен свідомий українець зобов'язаний її прочитати. Зобов'язаний її пережити і пропустити через розум і серце.
Болісно, сумно, нестерпно, гірко. Більше нічого додати не можу. Єдине, чим доповню свій відгук, — висловами та цитатами з книжки, які найбільше мені відгукнулися.
«Люди завжди щось кажуть. А особливо, коли їх не стосується те, що вони беруть у зуби. Люди фальшиві. Люблять смакувати чуже, побріхувати поза очі, а потім придобрюватися при зустрічі»
«Такої чорної і твердої дороги немає більше ніде у світі, як дорога матері до могили сина»
«На чужу біду люди дивляться, як колись за совєтів перше індійське кіно у клубі дивилися, коли ще телевізорів не було: збігалися, бувало, як на пожар, готовилися, нібито за яким дефіцитом, у передні ряди рвалися, аби ясніше видіти. А що видіти? — про то ніхто не думав, витріщать очі, пальцями показували, обговорювали, але не чули в собі ні радости, ні смутку. Бо чуже. Не своє. Намальоване. Не тішило і не боліло. Подивишся — і забудеш»
«Моя війна ніяк не закінчувалася. І я не знав, як вона має закінчитися для мене, коли вона ще не закінчилася для тих, з ким я був разом … і хто дотепер там … і хто не повернеться з неї ніколи … я постійно про це думаю. Я знаю, що так думають тільки ті, хто там був. Решті байдуже. Розумієш?»
Всю книгу хотілося виставити 3/5, але за тематику хай буде 4/5.
Так, перед нами історії на дуже важливі теми втрат і життя після смертей синів. Так, ця книга, передусім, розрахована саме на осиротілих мам. Так, такі тексти дуже потрібні сучасній українській літературі, але...
Це дуже дивно структуровано. Вказана драма на шість дій є 1 монологом авторки, 2 взаємопов’язаними історіями загибелі синів (3 зачепила мене найбільше), довгою 4 історією Сидонії та незрозумілою 5, де підозрюю більше метафоричності, а закриває усе банальний віршик.
Думаю, я просто не та аудиторія. Ця книжка точно сподобається моїй мамі більше. Формулювання думок і поглядів на політику схоже на те, яке баба бабі в селі через огорожу передає. Навіщо було саме цим завалювати текст мені невідомо.
А от 3 історія реально торкнула душу описами. І ще хлопці з реабілітаційного центру сподобалися. Кожен зі своїми травмами й поглядами. От краще би такого було більше, ніж політики від Сидонії.
Хоч це і перша моя книжка від цієї авторки, але я чекала подібного, тож нічим не розчарована й продовжу знайомство.
Книга, про котру не сила говорити. Але промовчати просто не можливо.... Цю книгу ми з чоловіком читали вголос протягом новорічно-різдвяних свят. Ага, скажете ви, ніченько так книга для свят. Так, бо свята - це коли сини приїжджають до матерів, а матері з нетерпінням готують для внуків подарунки. На жаль, у нас уже 2, а скоріше 10 рік поспіль, не має свят. Бо сини в Іловайську, Авдіївці, Бахмуті. Бо ракети над головами, а діти біля трунв своїх батьків. Війна, котра щоденно забирає життя в наших найдорожчих людей перетворює наше життя на виживання "від новин до новин".
Жінка, котра допомагає одужати від ПТСР чужим синам і вишиває рушники на "безіменні могили" - хто вона? Медсестра, мама, свекруха? Вона в системі (бо ж працює самовіддано і сродно лікарем) чи проти неї (бо намагається дізнатись правду в ненависних воїнкомів, шукає звільнення від сусльного осуду, побратимів сина чи перехожих?).
Ми щоденно зустрічаєїмо її. Живемо поруч. Матів, у котрої вже закінчились сльози, і оніміли кінцівки від жаху, з яким її повідомляють зниклого безвісті сина. А згодом і про його смерть. Розрада? Взаєморозуміння? Вона його вже не потребує. Бо нічим не заглушити її біль, нічим не замінити їй голосу рідної дитини, котра в останні хвилини свого буремного життя дзвонить з Іловайська...
Хочеться щиро подякувати Марії Матіос за легку мову, бо такі теми просто важко осмислити за одне читання. А книга варта перечитування, поширення, перекладу на інші мови. Етнографія, діалекти, фактографія, роздуми про те, що робилося в часи незалежності з державою - все на велику 5 з плюсом!
...нічим не замінити ненависть до вбивць українських чоловіків і жінок. Залишається вірити, що наші прийдешні й наступні покоління так само щиро ненавидитимуть росіян - тих, хто так цинічно і натхненно вбивають наші життя...Принаймні, я цього навчаю свого СИНА.
Книга для майбутніх поколінь. Однозначно варта, щоб бути у бібліотеці кожного українця.
Це була інтимна розмова між мною та мамою, не моєю мамою. Рідна мама не розкаже тобі жахи материнства та втрати, про яку кожна матір хоч раз та й свідомо або несвідомо задумувалась. Це розмова із мамою як образом. Жінка, яка сидить із тобою на кухні, яка зранку піде та більше тебе не побачить. Вона розкаже тобі те, про що ти не задумуєшся, те, що ще не проникло в твою думку, бо ти ще не відчувала губи дитини на своїх грудях, ще не відчувала перше «мамо, не чіпай мене!» Ця жінка іноді каже речі, від яких хочеш затулити вуха, іноді смішить, іноді плаче разом із тобою Після розмови із цією мамою, мамунею, мамкою, мамусею тобі хочеться сісти та мовчати. А вона не зверне на твоє мовчання увагу, а почне далі різати тебе правдою, яку вже встигла пережити
Книга-біль, що водночас лікує. Моментами, коли траплялись роздуми героїнь, дещо нагадувало "Записки українського самашедшого". Бо це теж книга про біль українського народу. Про біль, навколо якого ми зростаємо. Дякую авторці за цю книгу.
Як легко читається ця книга. І як важко її читати. Вона неймовірна. Вона просякнута любов’ю попри все болюче і важке. Її треба читати. Кожному і кожній. Можливо пізніше, не зараз, коли біль від втрат надзвичайно сильний. Бо вона не тільки ранить, вона і зцілює.
Не вмію оцінювати книг, що описують страждання, а що ,власне ,оцінювати? Сюжет? Емоції? Зміст? Пʼять зірок за майстерність, вкотре порушено тему наслідків війн у всі часи Книга-біль, тут розказано окремі уривки історій згорьованих матерів, скільки їх було, є і ще буде, допоки..
Відверто кажучи, психологічно важко було читати книгу «Мами», тому що на сторінках дуже багато болю, сліз, туги, розпачу, але водночас «сили материнської любові». Більше думок та вражень в моєму огляді на сайті Книги: рецензії та відгуки за посиланням: https://findbook.com.ua/bookreview/ne...
Я не читала анотації і не знала про що саме книга. Мені вистачило назви і я вже знала, що хочу її читати. А потім я прочитала історію першої матері. ⠀ Мої очі були на мокрому місці і я пішла гуглити у Вікіпедії авторку. Прочитала анотацію до книги і лише тоді сіла читати далі із розумінням того, що все неспроста. Авторка знає, на жаль, про що пише. ⠀ Це дуже болюча книга. Вона вивертає всю душу навиворіт, але ти читаєш і не можеш зупинитися. Ревеш, кусаєш губи до крові, але читаєш. ⠀ Найбільше мені сподобалася найбільша в книзі розповідь. Вона цілісна, з сюжетом. І найголовніше з важливими сенсами. Вона про перших добровольців АТО та про проблеми, з якими стикалися вони спочатку, що проживали їхні мами та близькі після, про те, що болить досі. ⠀ Я не можу радити книгу всім, бо вона розриває серце на шматки. Але, якщо ви готові до болю, до не надуманого, а справжнього болю людини, яка дійсно знає що таке втратити власну дитину - читайте. Це надважлива книга, особливо в наших реаліях. Але з іншої сторони, ця книга таки може стати допоміжною і терапевтичною, наприклад тим, хто знає що таке втратити дитину. Особливо для тих, хто знає що таке, коли твою дитину вбивають. ⠀ Страшна книга про страшне, але така важлива. ⠀
Мами - скрутна драма, яка охоплює цілу історію виборювання українцями жити вільно та незалежно. Стражання матерів, чиї сини на війні, поранені, полеглі за долю Українського народу. Ця книга з галицьким колоритом, діалектом та неодмінно змусить читача заходитись сльозами. 10/10
Книга, що торкається душі кожної мами. Біль, після втрати сина однаково безмежно невиліковний, різниться лише те, як кожна з героїнь його проживає… Однак головний персонаж є мама Сидонія, яка втратила сина на російсько-українській війні. Найбільше її бажання - знайти тіло сина і поховати його на своїй землі. Вона знаходить ту могилку, де можливо поховані рештки її дитини, а можливо і інших солдатів. Немає там чітких відповідей, лиш тонни паперу судово-медичної експертизи, де простій людині розібратися не реально. І приймає зовсім інше рішення - не чіпати, дати спокій і доглядати могилки безіменних солдатів, яких можливо ніколи не знайдуть їх рідні…