Лебедина зграя. Зелені млини

by Василь Земляк

Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд, реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь геть незвичній перспективі.

Старенький Вавилон на Побужжі, селяни, які викопують під грушею колекцію старовинної зброї, місцевий філософ, який читає Платона й розповідає про таврів і скіфів, гойдалка, побудована агентом з продажу швейних машинок «Зінґер», щоб видати доньок заміж, цап Фабіян, що стає задом до розстрільної бригади — все це сплітається у химерний роман на тлі чорторию великої історії.

Genres: Ukrainian Literature, Ukraine, Classics

736 pages, Paperback

Published January 1, 2023

About the author

український письменник і кіносценарист чеського походження, лауреат Шевченківської премії.

Reviews

[Ruslana Bookslover]

вражаючий і масштабний текст, сага одного села — як сага українського Побужжя, долі селян із їхніми радощами і болями.
це було неймовірно і ця класика заслуговує на більшу увагу.

[Liudmyla]

Суперечливі враження залишилися в мене після прочитання.

Добре написано, прекрасна мова, легко читається. Початок взагалі викликав у мене захват - село Вавилон, землі на Абіссинських горбах, два філософи Фабіяни - чоловік і цап, спокійний і розмірений темп оповіді. Все вказувало на те, що це геніальний непересічний текст. Я ще й подумала "чому цю книгу не обговорюють?"

Але чимдалі читала, тим більше розуміла, чому, бо текст ставав ніби вимучений, і втрачалася правдоподібність описаних подій. Це був би досить непоганий зріз життя в Україні в 1920-1940х роках. Якби не одне але.

Нічого про найжахливішу трагедію - голодомор, лише в одному місці якось побіжно сказано про голодні роки без жодної конкретики, а в іншому епізоді йдеться про пригаслі очі дітей, що тягнуться до школи, та обурення, що вчителі з'їли "дітське м'ясо" (не в сенсі м'ясо з дітей, а в сенсі м'ясо, призначене для харчування дітей). Оце й усе, що можна було б вважати згадками про голодомор. І добрі комуністи мало того, що організували харчування в сільських школах для нещасних дітей, так ще й збиралися виписати насіння, ніби для сівби, а насправді годувати дітей.

Також ні пів слова про репресії. Всі герої книги як жили в 20х, так їх лише німці і винищили. Хіба що на початку колективізації так званих куркулів за влаштований бунт (а не просто так) вивезли до сибіру, та й то не в табори, а нібито обживати нові землі, як при столипіну. Один із засуджених втік по дорозі, повернувся в село, продовжував жити своє життя, ніби нічого й не сталося, і ніхто ж ні його, ні родину не чіпав. Ага, так я і повірила. Бо ми всі добряче знаємо, куди і як вивозили цих "куркулів", хто і як їх призначав куркулями, що зробили б з тим, хто втік від покарання. В кожного з нас є свої родинні історії і про куркулів, і про голодомор. Жодної згадки про ЧК, ГПУ чи НКВД. Така собі майже ідилія по-большевицьки - ну так, були певні труднощі, в основному через куркульський спротив, але не стало куркулів, так і жити нормально почали, доки німці не прийшли.

Розумію, що писалося це в роки застою, і хто б то дозволив друкувати правду-матку про голодомор і репресії, але ж не можна робити вигляд, що нічого подібного зовсім не відбувалося. Тим більше, що Побужжя постраждало від голодомору нарівні з іншими регіонами України. Я то добре знаю, бо сама родом з Вінниччини.

З іншого боку автор намагається між рядками натякати, що не все так прекрасно в большевицькому раю. В комуну, створену немісцевими зайдами, ніхто не хотів добровільно йти, віддавати свій реманент, а тим більше експропрійованого у пана тракторця, теж не спішили. Всі хотіли мати свою земельку і просто працювати на ній, щоб краще жити. А "радянську владу тут доводилося встановлювати з допомогою панцерника, який, користуючись залізницею, кілька разів підходив сюди й обстрілював Зелені Млини, що нібито не хотіли коритися новій владі...", а насправді не хотіли віддавати задарма вирощений своїми руками хліб, так і казали: віддамо золото за золото. Забрали силою, та й по всьому.

Часто автор вдається до алюзій чи езопової мови.

Ось про так зване куркульське повстання: "...як видно, Вавилон знову іде до розбрату великого і смертельного, а може, й до повної своєї загибелі, відтак не першої, але, будемо сподіватися, й не останньої за свою многовічну історію. Вже його палили татари, але потім і самі кудись щезли; вже його садовили на палі жовніри гетьмана Конецпольського; турки долітали сюди на конях з білого Акермана й вимагали безцінний відкуп — жінок вавилонських, рівних яким не було на всьому Побужжі, — то були суміші з багатьох народів, рідкісні, майже неймовірні десь-інде, бо Вавилон стояв у самім епіцентрі людських вихорів або, як говорено про нього в древньому літописі, стояв сей город на кордоні між півднем і північчю, між заходом і сходом, тому товпилися у Вавилоні многії народи і многії завойовники, товпилися і нищили, але свій народ відроджував його знову й знову"

Правда ж ось в цій казочці про мурашиного царя коротко переказано, як так сталося, що большевики перемогли Українську державу: "Мурашки билися з косарями відважно, хоча й потім кілька днів хоронили полеглих, збирали поранених. Зазнавши поразки у чесному бою, розлючені косарі заходились руйнувати мурашники чобітьми, як справжні вандали, знищуючи і мирних жителів. Дехто з мурах закликав залишити це місце, але тоді ще жив старий цар, він-бо умовив мураву триматися рідної землі, змиритися з долею, відбудувати країну, всіма силами оберігати білу шовковицю".

Або ось ця цитата: "Парадокс у тому, що ті, котрі щось забороняють, мало задумуються про зворотну дію своїх заборон". Це ж справжній бунт для совка, хіба ні?

Я охоче прочитала б цю книгу нецензурованою - ні цензорами, ні самим автором.

А так вийшов ще один загублений талант українського письменства.

До речі, саме за книгою 'Лебедина зграя' був знятий фільм Івана Миколайчука 'Вавилон ХХ'

[Lisa]

мені дуже сподобалася дилогія земляка, єдині зауваження - що третя частина так і лишилася ненаписаною, і що автор мусив писати це все за совка. мені не одразу далося прийняття факту, чому колективізація і голод описані так, як вони описані, і це мені муляло майже до самого кінця. ось ці пасажі, де один з героїв їде на донбас до шахт, і описує, які там всі чудові люди, і як там і дихати легше, бо ось це ось герої, не то шо у нас на селі - було тяжко читати. заганяння людей у колгоспи і спротив куркулів цьому це значна частина сюжету першої книги, і всі куркулі там відверті гнійники, а всі комуністи чисті душею (хоча комуна ледве жевріє, і комуністи всі прийдешні), і це прям мене добивало. у другій частині цього менше, і тут я вже реалістичніше дивилася на стосунки автора із історичним тлом, так шо питання типу де люди, що радіють поваленню радянської влади та приєднуються воювати проти них, ставити я вже не стала. текст написаний феноменально круто, це така величезна сага українського села з купою персонажів, мова чудова, текст так химерно кружляє і складається у візерунки, я була у захваті. але через мовчазну присутність (само)цензури я от не можу поставити 5 зірочок.

[Tetiana Dzhyhar]

дуже нелегко мені далась. ні про що не шкодую.

[kate maksymiuk]

Дійсно химерний текст і це дуже відчувається на початку, коли ти тільки в'їжаєш у колію історії. Книга про дуже болючі моменти нашого життя, але як же це неймовірно написано. Дуже подобається, що є своєрідний гумор, який гарно згладжує кути цих важких тем. Як сільська дитина, я провідчувала атмосферу життя цього села і порівняння з розповідями бабусів/дідусів, як було у мене вдома в ці часи.

Перспектива з якої подав ці події автор доволі цікава. Я задумувалася більше не про ситуацію, як таку, а про кожну людину окремо і людей як громаду. Слідкувала, який вибір зробить, той чи інший персонаж і куди він потім приведе його.

Дуже цікавим для мене був епілог, який наштовхував на думку, що вся розповідь була розказана одним Левком а.к.а Фабіаном, який разом із своїм цапом були головними персонажами, навіть там, де в сюжеті їх не було. Вони були духом села, який можна не бачити, але обов'язково відчуєш.

Загалом, дуже рекомендую, цю книгу, не дивлячись на розмір вона дуже швидко читається, бо мова автора красива і не
обтяжена, тому легко сприймається.Ну і як бонус, де ви ще знайдете такого харизматичного і крутого козла як Фабіан?

[Lena in_ua]

Чудова і варта уваги книга.
Цап Фабіян -🔥

[Oleksander Havryliuk]

Два романи про два різні епізоди української історії: колективізацію і другу світові війну. Багато героїв - героїчних і не дуже, багато подій - визначних і не дуже. Автор ніяк не оцінює події, вони просто відбуваються, а люди просто приймають певні рішення. Не хочеться проводити аналогії, але чимось мені схожі на "Сто років самотності" (віддалено, не ідеєю, а епічністю) та "Плоди землі" Гамсуна (просто настроєм, читав давно).

"— Оце, дітки, наш Вавилон. Тут вам доведеться перебути війну, породичатися з вавилонянами. Як і скрізь, люди тут різні. Є добрі, щирі, великодушні, як ось ми з Савкою. А є чортві-що, злі, скупі, нікчемні, в кожному народі виродки є, є вони й тут."

[Roman]

Василя Земляка можна порівнювати з Валерієм Шевчуком не тільки через створені ними обома зразки химерної прози (а ще й у які часи створені!), а й за тим, наскільки багатою і насиченою є мова їх романів. Здавалося б, порушувані ними теми абсолютно різноманітні, навіть в межах якогось одного окремо взятого роману (часто взагалі йдеться насамперед про соціальну проблематику, яка була особливо гострою на зламі епох, як от у дилогії Земляка), а мова тексту при цьому абсолютно фантастична; складається враження, що кожна комаха чи травинка може зненацька подати голос.
"Лебедина зграя" і "Зелені Млини" здаються нестандартними і сьогодні. Мені шкода, що я відкрив для себе цього письменника настільки пізно. Тепер потрібно і "Вавилон ХХ" обов'язково глянути.
Щодо нарікань на самоцензуру автора. Так, Голодомору в романі немає, за винятком кількох побіжних, ледь помітних і дещо завуальованих речень. І мені теж хотілося б, щоб про це у романі було бодай стільки згадок, як про творення комуни. Але коли читач дивиться на роки життя автора, чи шукає рік видання, то вже має робити для себе якийсь висновок (можна прочитати передмову Агеєвої, але, все таки, її краще читати в якості післяслова), щоб не обурюватись потім через якісь ідеологічні моменти. Тому особисто я не ставив би цю книгу на нижчу сходинку, аніж вона вартує бути, винятково через обставини, в яких вона створювалась.

[Anastasiia S]

П'ять годин в одному потязі, сім годин в іншому - і вуаля :)

Спочатку важко йшло, а потім втягнулася. Прикро читати про колективізацію, класно читати про людей та село

[Юлія]

Це неймовірно красиво у стилістичному плані написано, перша сотня сторінок - просто заворожує, а далі з"явилось якесь мульке відчуття, що автор не наважується надати своїм героям якоїсь динаміки, він наче боїться, що вони почнуть діяти - бо далі їм треба зайняти сторону у тих наших пізніх 20-х, а там і страшних 30-х, а автор до цього не готовий. "яловий" - оце слово крутиться в голові - нездатність на дію, спротив, вибір. Шкода автора і його талант, сумно це все. "Задушене відродження" - зустрічала це визначення про часи щербиччини (а роман вийшов якраз за рік до). Відчувається саме так

[Sofia]

дуже майстерно, розумно, наповнено, багато написано!! Вавилон, до якого повертаються попри все: ворогів, арешти, загибелі. про комуну теж, але без картонних персонажів, з якими все зрозуміло, і без їхніх передбачуваних штампованих історій. персонажки такі трошки чи більше міфологічні, філософ-трунар, поет-сировар, цап, який теж мислитель, з усіма діється казкове та раптове. здебільшого на Поділлі, навколо вигадоного Вавилона справжні районні центри та села, можна натрапити на своє чи знайоме ))