Петрикор — запах землі після дощу

by Volodymyr Rafeyenko, Володимир Рафєєнко

Роман «Петрикор — запах землі після дощу» проговорює й реалізує у слові травми, які залишає в нас полум’я війни. Але варто перенести цей біль у простір міжлюдського існування — і відкривається можливість лікування душі, відновлення надії на майбутнє, віднаходження світла, яке здатний подарувати нам тільки Інший, своєю добротою, своїм баченням нашої долі, своєю любов’ю.

Намагання не тільки залишатися людьми, а й допомагати тим, хто поруч — є підґрунтям для утворення кровоносної системи милосердя й любові, спільної для всіх українців. Війна народжує лейтмотиви, що повторюються в житті тисяч людей, як повторюється світло в краплях води, що падають з неба на землю.

Твір Володимира Рафєєнка допомагає вивести персонажів з глухого кута особистих обставин на рівень певного, хоч іноді занадто абсурдного й карнавального, але все ж таки абсолютно дієвого перетворення гострого болю на світло для того Іншого, який поряд із тобою.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, War, Ebooks, Contemporary

224 pages, Kindle Edition

Published January 1, 2023

About the author

Volodymyr Volodymyrovych Rafeienko (born November 25, 1969, in Donetsk) is a Ukrainian writer, novelist, and poet. From 1992 to 2018, he wrote his works in Russian, was mainly published in Russia and was considered a representative of Russian literature. He is the winner of the Russian Literary Prizes "Russian Prize" (2010, 2012) and "New Literature" (2014). In 2014, after moving to Kyiv, he studied Ukrainian. He later began writing his new novel in Ukrainian and became a full representative of Ukrainian literature. In 2019 he published his first novel in Ukrainian "Mondegreen (songs about death and love).

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

​Читати книгу Володимира Рафєєнка "Петрикор — запах землі після дощу" — це як бігти з гори, наприклад з Петроса в бік Квасів — дуже легко, бо ноги самі несуть вниз, бо існує гравітація, бо навіть деякі повітряні потоки допомагають, підштовхуючи в спину. Легко, але слід вважєти на каміння під ногами, потічки, що перетинають дорогу, провалля, з яких намагається зазирнути тобі в очі смерть. Було б легко, якби не понад п'ятдесят кілометрів маршруту позаду, якби не майже десять років війни, якби не рік і одинадцять місяців повномасштабного вторгнення...

Може здатися, що чути голоси тварин і розмовляти з ними, що бачити мертвих і говорити до них, але вважати натомість живих мертвими — це шизофренія, божевілля або, на крайняк, магічний, матері його ковіньку, реалізм, але це більш схоже на сто тисяч і один спосіб якось пережити безкінечне тривання болю.

Дехто з головних персонажів книги — вже двічі переселенець. Віктор спершу покидав рідний Донецьк, а навесні двадцять другого йому вже довелося залишати дім на Київщині. В Тернополі він зустрічає жінку Марію та хлопчика Петра — однолітка війни, народженого у день першої появи росіян на вулицях Донецька. Марія вважає свого чоловіка, який загинув під Гостомелем в перші дні повномасштабної війни, живим, а свого сина Петрикора — мертвим. Петро ж цитує Езру Паунда та Мацуо Басьо, розмовляє з Рожевою Мавпою (хто б це не був) та чи то іграшками, чи то видимими лише йому створіннями. Петро бачив, як розбивається об землю (гравітація, щоб її!) молода жінка, яка вийшла у вікно через неможливість переплисти власний океан болю. 

"Петрикор" це спроба розповісти про те, як жах і біль, до якого ніхто і ніколи не міг би бути готовим, переповнюють розгублених людей і як реальність може бути страшнішою і божевільнішою за найгірший кошмар. Бо від кошмару ми ще здатні прокинутися, а від війни — аже не прокинемося ніколи.

А росіяни, які роблять це з нами вже двадцять четвертий місяць поспіль — вони ж навіть не люди, а величезний кавалок м'яса, який порубали на мільйони шматків і похрестили.

Ми не знаємо чи допоможуть одне одному Віктор, Петро та Марія переплисти їхні океани болю, чи розмови з мертвими друзями і тваринами врятують їх (і нас) від божевільного світу живих, але зашифровані, наче страшні казки, історії людей, які декілька разів втрачали все і знову пробують навчитися жити — потрібні кожному з нас.

[OValentyna · Rating 4 out of 5]

Думала, на цю книгу відгуків не буде. Бо після неї хочеться мовчати. Довго так.

Сюжетно (по анотації не зрозуміло абсолютно нічого) це книга про Віктора з Донецька, який важко пережив окупацію на Київщині, та Марію з сином Петром, кого теж зачепила війна (мʼяко кажучи). В принципі (думаю) тут нам стає зрозуміло чому в анотації анічичирк про сюжет: книги про біль погано продаються.

Якщо ви вже читали Рафєєнка, то знайте, і тут не обійдеться без абсурду і потойбічних створінь. Як на мене, це дуже сильно імпонує стану істерики і розгубленості, в які нас штовхає війна.

Рафєєнко для війни іноді підбирає такі влучні фрази (як от про «примусове дорослішання»), що прям заздриш такій влучності.

Це болюча книга, якій правда можна «пробачити» багато чого. Серед недоліків на мою неважливу думку (вибачте): занадто глибока залученість автора у події і відсутність дистанції з реальністю. Чому так - зрозуміло (у нас бляха війна), але, здається, дуже хороші книжки все ж пишуться, коли автор знаходиться на пристойній відстані від тексту, тобто коли він/вона - не безпосередній учасник подій, або коли минуло достатньо багато часу. Порівняла б з ситуацією, коли людину вивели з палаючого будинку і тут же попросили розповісти, що трапилось. Думаю, її відповідь буде відрізнятися від розповіді стороннього спостерігача.

Книга хороша, незвичайна, по тімʼячку.

[Alla Komarova · Rating 5 out of 5]

Совість в наші часи говорить українською й тільки в деяких випадках англійською. Ти знав про це?

💔Про війну можна писати по-різному. Можна із бравадою і шутєйкамі-жартиками, а можна із пафосом і трагічно заломленими руками й бровами. Можна сухо й з фактами, а можна поетично і ні про що.

💔Рафєєнко обрав інший шлях: він написав про війну правду.

"ПЕТРИКОР - ЗАПАХ ЗЕМЛІ ПІСЛЯ ДОЩУ" (https://anetta-publishers.com/books/215) Володимир Рафєєнко
бескінечність ⭐️ з п'яти

💔Десь метафорично, а десь прямо, часто із чорним гумором, а частіше моторошно-містично. Але це грубіша помилка — вважати, начебто тут відбувається щось надприроднє, все в межах суворої неприкрашеної реальності. Реальності виходу з травми, а скоріше — неприкаянного блукання лабиринтом жаху, спричиненого нею. Навіть, коли із тобою починають розмовляти давно мертві коти, у цьому ніц містичного. Тим паче, коли із тобою починають запекло сперечатися давно мертві собаки, що ти їх власноруч поховав у переліску за хутором. Зразу після того, як їх розстріляли плосколиці брати-буряти.

[русня] не відбулися, як люди, тому й непідсудні. У них мозок не працював, скажуть твої судді, душа не народилася. Вони біднесеньки все своє життя просто хотіли унітаз, праску, парасольку, ковбаси з часником, грошей і бабу твою виїбати. Тобі, Вітю, шкода було часнику з ковбасою, скажи своїм суддям чесно?

💔Ця книга робить боляче. А потім - смішно. А потім ще болючіше, хоча здавалося у тому місці, на яке вона легенько натискає, вже давно відмерли усі нервові закінчення.

💔Це було прекрасно настільки, наскільки може бути прекрасною терапія суспільної травми. Я буду читати це ще не раз, хоча воно й робить пекельно боляче. Я боюсь це радити, але мрію, аби всі її прочитали. Це дійсно невимовно прекрасно #Дафа_радить

[Nata Korn · Rating 5 out of 5]

Надзвичайна книга. Це історія чоловіка, який потрапив в окупацію під Києвом 2022. Історія про пережитий жах, і про втрату.

Написана в стилі магічного реалізму. Містичні елементи вправно допомагають показати читачеві біль і шок, які є настільки сильними, що їх нереально передати самими тільки словами.

Сильна проза. Це треба читати.

[Serhiy]

«Якими верлібрами ти збираєшся лікувати смерть? - Якими є, — тихо відповів Петро». Така відповідь Рафеєнка на питання Адорно. Бо культура і робить людину людиною. Чому ж російська культура цього не робить? Відповідь проста і складна водночас: бо вона мертва. Вона не створює ціннісний простір для суспільства. Рафєєнко написав доволі розлогу статтю на цю тему. Роман спроба художнього втілення викладених у ній ідей. Часом вдала, часом не дуже. Іноді скидається на самопародію. Неологізми на кшталт «Чебу-russia» хочеться забути назавжди. Але, зрештою, автор хотів принести нам запах життя, а не запах слова.

[sepagraf · Rating 5 out of 5]

Смерть - це привілей живого.

[Nastia · Rating 5 out of 5]

Роман стилістично схожий на “Мондеґрін”. Останній описує події 2014 року, вимушений переїзд з Донецька до Києва і травму, яку ця війна нанесла людині. Тоді ми ще не зовсім розуміли, що нас чекає попереду. А попереду будуть сотні книг схожих на “Петрикор”, про повномасштабне вторгнення, яке залишило мільйони українців без дому, спокою і принесло стільки болю, що можна зійти з розуму. Що, на перший погляд, і сталось з персонажами цього роману. Марія, яка не відрізняє живих від мертвих, її син Петро, який цитує Езру Паунда, Йоса Бусона, святий їжак Тернопільський і Львівський, Галка Галицька, яка веде філософські бесіди в кафе супермаркету Рукавичка та любить подвійне еспресо. І, звичайно, головний герой Віктор - вдруге вимушений переселенець, який знайшов прихисток в Тернополі і намагається згадати...згадати, що трапилось з ним вдома, на київському хуторі страшної весни 2022. За дивними і незграбними образами ховаються історії людей, які втратили все і вчаться жити далі у новому місті, де їх історії перетинаються, де зустрічається їх біль і, можливо, вони зможуть допомогти один одному.

Чим далі продовжується розповідь, тим більш реальною та чіткою вона стає. Пазл складеться і історія завершиться.

“Смерть — це привілей живого. Попереду всіх нас чекає страшенна злива, а потім деякий час над Україною буде лити тихий і теплий дощ. Після нього обов’язково з’явиться той шалений запах, що всі ми знаємо з дитинства. Запах життя — запах землі після дощу.”

[Iryna Chernyshova · Rating 3 out of 5]

Не вийшло на цей раз у шановного автора втримати баланс між абсурдом, життям і страшним, бо страшного життя було (і є) більше.

[Tetiana Vovk · Rating 5 out of 5]

Гарно і трохи смішно, і боляче, боляче

[Yevheniia · Rating 5 out of 5]

Чи може цей твір бути магічним реалізмом війни в Україні ? Я не знаю як правильно назвати цей жанр. Але знаю що цей твір дуже талановитий і майстерний.
Він про калейдоскоп божевілля, на який розкладається психіка, щоб просто не вмерти від горя. Це клаптики божевілля з його провідниками, які потрібно скласти до купи, щоб прийняти і жити. Це трагедії які живуть тепер поряд з кожним.
Він про війну яку ми проживаємо зараз.

[Ksyu · Rating 5 out of 5]

Треба було закінчити читання, коли двоє російських окупантів серед ночі вибивають двері хати в пошуках закусі, і не дочитати до місця, де вони знаходять у цій хаті жінку...

Рафєєнко має якийсь позаземного походження талант письменника, тягне з тебе ниточки й плете з них своє химерне плутане в просторі й часі мереживо, а ти крокуєш за ним із відкритим ротом і навіть сама покірно витягаєш із себе свої ниточки й запопадливо подаєш йому. А потім отямлюєшся в незнайомому місці, не пам'ятаєш, як сюди потрапила, не можеш заснути, не можеш забути, що щойно прочитала, не можеш це пережити...

Обережно, тригери: воєнні злочини росіян - згвалтування, розстріли, вбивства дітей і тварин.

[Tetiana Dzhyhar · Rating 5 out of 5]

Я очікувала від цієї книги публіцистично-документальної важкості, але отримала стиль в якому змішалися біль травми та абсурд з сенсом. Петрикор після вдиху дає надію, а потім втрамбовує в ґрунт.

[Bohdan Shkabarnia · Rating 5 out of 5]

Про те, що зробила з нами ця війна, про переживання травми, смерть і пошук нових сенсів та причин жити.
Дуже сильна книга і дуже приємний та правдивий стиль письма. Подобається, як пише Рафєєнко

[Olena Biruk · Rating 5 out of 5]

Я би поставила всі 10. Геніальна книга! Важка дуже, і можливо зараз не кращий час її читати, адже всі ми ще можемо стати героями цього роману, але прочитати її обовʼязково. Мені дуже сподобалася цитата- совість в наш час говорить українською. Як на мене, дуже влучно сказано.

[Gremrien · Rating 2 out of 5]

A huge disappointment.

I was waiting for this book with excitement, as I knew that it would be a book absorbing and reflecting upon the author’s physical and intellectual experience of the war, particularly those several weeks of life in a village near Kyiv that was blocked (but thankfully not captured/occupied) by the Russian army. I have already read shorter text forms about it written by Володимир Рафєєнко (his play “Мобільні хвилі буття,” various essays and articles) and appreciated them a lot. I have also read his books “Долгота дней” and “Мондеґрін (пісні про смерть та любов)” about the earlier stage of the war, and although I mostly did not like these books, I regarded them as “transitional” (from the Russian to the Ukrainian language, from the Russian to the Ukrainian culture, and from the Russian to the Ukrainian identity overall) and with a great potential theoretically, and I expected to find something much more interesting in this new novel, “Петрикор — запах землі після дощу.”

Alas, first of all, there is not much “new” here, in my opinion. The repetitiveness of the author (the same and very specific imagery, the whole architecture of the text, the expressive means and stylistic methods, etc.) is very noticeable here (for those who have read his previous books, of course) and do not look like a conscious choice of “the same materials” to talk about different things, i.e., like the author’s personal style. I had an impression that it reflects some helplessness of the author in his attempt to talk about something that feels bigger and scarier than he was able to represent properly. As if trying to express inexpressible and grasp something elusive, intangible, the author just returns to already familiar paths and tools. In view of this, his previous books also look more “helpless” for me now (for example, if I tried to understand what this fucking “Кобиляча голова” means in “Мондеґрін” and why it is called “КБ,” after reading about all those “Рожева Мавпа,” “Святий Їжак Львівський і Тернопільський,” “Заєць,” “Карамболь,” etc., I have no doubts that THEY MEAN NOTHING; the author just knew that we will be racking our brains over them and probably enjoyed being mysterious and “postmodernistic” like hell, while in reality, all this MEANS NOTHING, it’s just a random assembly of words and images). I also felt more irritation meeting again the same references to “Шива” and “Кришна” (somehow they are closely tied with the authentic Ukrainian culture in the author’s mind) or his strange fascination with supermarkets and all the “deep symbolism” of these very meaningful (for the author) places as in his previous books.

However, overall, the book evokes sorrow and pity rather than irritation, because it was obvious to me that the author was so traumatized by his personal encounter with the war that he still could not gather himself together and write something more coherent about it (or about anything else, if it comes to that). It is especially clear when we look at the most comprehensible fragments of the book, where the author tries to talk about this experience directly (the story of “Віктор & Ліза”). These fragments look like an important reflection of our collective experience of war and are probably the most interesting and significant parts of the book for many readers, but I found them somewhat sick and painfully inappropriate. Here, the author talks about his greatest fears and “would-be” experiences, the things that could have easily happened to him and his wife in real life, and those things indeed were happening to other people wherever the Russians appeared. The author has all the right for those fears and for the dreadful anxiety of “replaying” the worst-case scenario in his head over and over again, I understand this. However, their reflection in this book looked partly as a sign of some deep and irrevocable trauma (when the author not only repeatedly re-traumatizes himself imagining things that did not happen to him in reality but also re-traumatizes all his readers with this as well, although there are thousands of REAL HORRORS happening to other people that we should care about in the first place, not “imaginary” ones) and partly as an unacceptable appropriation and exploitation of other people’s experiences (about which they should talk themselves and not through the eyes of some writer who “imagined” what could have happened to him in their place).

All these things are very subtle and controversial by definition, and everyone can have a very different opinion about what is “appropriate” and “inappropriate” in writing about war. I personally felt discomfort and pity for the author. I would not say that this way of talking about war is unacceptable, but I had an impression that (1) the author could not find a better way due to his personal confusion and trauma but somehow still felt obliged to write “at least something,” and it was not the best decision, in my opinion, (2) I would think twice before “imagining” war horrors for your “lyrical hero” based on other people’s experiences (not your own), especially if these people still cannot find strength and opportunity to talk about them themselves.

The only place that I really liked in the book:

“— Отож бо й біда, — Галка Галичини вибила люльку в попільничку, піднялася, наділа кашкет. — І скажуть вельмишановні судді (Карамболь, Берримор, Айс, Карась, Абрикос, Адреналін і їжак Амурчик) — ці російські тварини з автоматами (а людського там ніколи не було нічого, тільки зовнішній вигляд) — абсолютно невинні жертви війни. Як і більшість російських інтелектуалів.
— Як так?
— А отак так. Рудий і чорнявий, — Галка повісила на крило гвинтівку, — не відбулися як люди, тому й непідсудні. У них мозок не працював, скажуть твої судді, душа не народилася. Вони біднесенькі все своє життя просто хотіли унітаз, праску, парасольку, ковбаси з часником, грошей і бабу твою виїбати. Тобі, Вітю, шкода було часнику з ковбасою, скажи своїм суддям чесно?”

This notion that “не відбулися як люди, тому й непідсудні” is very precious indeed.

[Ann · Rating 4 out of 5]

4.5⭐️

[Anita · Rating 5 out of 5]

4.5/5⭐

"Є щ��стя бути і щастя вмирати. Живий іде назустріч смерті. Не вмирає тільки той, кого немає" - роздум з книги, який я надовго запам'ятаю.

[Dmytro Shyian · Rating 4 out of 5]

Цікавість твору мистецтва, як на мене, полягає у його непізнанності. Чим більше він породжує питань, тим тривалішим є його звучання у часі. Водночас із тим твір є й джерелом універсальних відповідей, які відкриті для кожного, хто здатен їх відшукати. Непізнанність та універсальність піднятих питань визначають ґатунок мистецтва. Задля кращого його сприйняття важливо не лише детально ознайомитись з ним, а й також розуміти контекст, у якому та чи інша річ була створена.
Отже, книга Володимира Рафєєнко була написана протягом першого року великої війни, коли жахіття, що коїлися в Україні, ще викликали живий відгук і не стали частиною жахливої буденності. Сюрреалізм перших місяців російського вторгнення та викликане ним емоційне потрясіння знайшли на цих сторінках своє переконливе художнє втілення, відобразивши хаос, який відтоді поселився у голові не лише звичайного обивателя, а й поважного оглядача. Втрата дому й рідних людей та безпосередньо пов’язана із цим втрата пам’яті у головних героїв призводить до існування у тексті декількох паралельних світів, де правда і вигадка настільки тісно поєднані між собою, що відділити одне від одного заледве вдасться навіть у фіналі книги. Вслід за героями блукає у цих паралельних світах й читач, провалюючись у минуле, мов кролячу нору, та несподівано для себе виринаючи у сучасності.
Властиво, таке минуле наповнене болем та стражданнями, а проте без нього, як рослині без коріння, неможливо уявити собі подальшого руху вперед. Тільки переживши, а часом і подолавши його, можна чекати на відродження та появу нового життя.

[Maya · Rating 3 out of 5]

Треба було б тільки знайте серце Москви й знищити його.

***

Що, власне, ми маємо на увазі, коли кажемо, що все сталося так, як сталося?

***

… Але зараз війна, розумієш? Які до біса в цій ситуації можуть бути рими, синку? Якими верлібрами ти збираєшся лікувати смерть? – Якими є, — тихо відповів Петро.

***

А Вітя уважно прислухався до власного сміху й раптом побачив крижаний березень.

***

… А може, навпаки, зґвалтувати саме його, а Лізу змусити на це дивитися. Саме таке вони робили в сусідньому селі, де наразі стоїть їхня важка артилерія. Росіяни великі вигадники, справжні штукарі, веселі люди, брати-словʼяни, що й казати.

***

Недозрілий Дзен — джерело глибоких ран.

***

Смерть — це привілей живого.

[Анюта Гальперіна · Rating 4 out of 5]

До цієї книги пасував би допис: "Обережно, тригери!".
Все в ній тригерить, бо все про війну, навіть якщо йдеться про вірші Езри Паунда чи файне місто Тернопіль.

І персонажі тут ніби з потойбіччя. Наче живі, але не відрізняють інших живих від мертвих і навпаки. Вони живуть у своєму світі, де іграшки говорять, повчають, п'ють еспресо і читають проповіді. Тут лише логіка допомагає часом проводити межу між реальністю і тим місцем, куди свідомість втікає за першої ліпшої можливості. Тут "совість говорить українською й тільки в деяких випадках англійською", тут треба "повторювати, бо так дитина запам'ятовує світ, а світ запам'ятовує дитину", є тривоги, танцюють останній танець, багато говорять і здебільшого - з кимось, кого вважають живим, бо "смерть - це привілей живого". Тут взаємодіють за допомогою власної травми, бо інакше як знайти своїх, рідних?

Скидається, ніби божевілля на кожній сторінці, в кожному рядку, в кожному персонажі, але це не так. Просто живі всіма силами намагаються втримати біля себе тих, кого забрала війна.

Ця книга - певне перепрочитання подій початку 2022. Хоч вона й написана містично-філософсько-езотерично, проте правда в ній гола і дуже гостра, і не тільки про самі події, а й про наше сприйняття.

[Diana · Rating 5 out of 5]

Голова запаморочилася.
Безпорадність - 2022, розгубленість - 2014.

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Ті, хто читав "Мондеґрін", незмінно відчують його стиль і вайб. Це перша книга про повномасштабне вторгнення, яку я взялася читати, бо не готова була рефлексувати над чужим досвідом, коли ще надто свіжими були власні враження. Написана книга так, що мені постійно хотілося плакати, коли я її читала, але я не плакала, бо є в ній щось таке, що не дає тобі це робити: стискає від болю серце - так, зціплює тобі зуби - так, виводить твою зневагу до кцпні на новий рівень - так, жахає до нестями - так, а от плакати не дає. В центрі уваги дві родини: подружня пара, яка живе в окупації під Києвом та планує вибиратися до столиці, та мама з дитиною, що виїздять за кордон, поки їхній чоловік і тато стає до бою з російськими варварами. Тут не буде цілісної розповіді, позаяк герої книги зазнали надзвичайного стресу, а тому трохи не здатні послідовно викладати про пережите та відрізнити реальність від видінь. Тим більше, що є такі обставини, які вони просто не хочуть і не можуть прийняти, і такі, про які прагнуть якнайшвидше забути.
Які ж точні характеристики дає автор окупантам:
"...Такий зачала плід, що земля такого ще не бачила. Виношувати довелося їй той плід вісім тисяч років. І в результаті на другу тисячу років після народження Христа народила вона величезний кавалок м'яса. Його порубали на мільйон шматків і охрестили. Саме так утворився російський народ".
"Їм завжди потрібно захапати більше, аби перетворити все захапане на гівно й чорну діру".

[Dina · Rating 5 out of 5]

Коли реальність надто страшна, така страшна, що мозок поспішно відключає її для тебе, навмисно чи ненавмисно ти витісняєш це страшне у підсвідомість і починаєш життя в паралельній реальності. Мозок Віті не хоче пам’ятати, що з ним зробили росіяни, але мозок не проти у химерний спосіб нагадувати Віті, що ВІН зробив з НИМИ. Це здорОво бути суб'єктом і мати змогу захистити те, що любиш, чи помститися та прибрати сміття  з цієї землі. Прибирати сміття - гігієнічно і корисно для екосистеми. Мозок це добре знає.

Марія й Петро - люди, але також вони Вітіни янголи. Яка країна, такі і янголи - скалічені війною. У цих трьох є щось спільне: Батьківщина, уявні друзі і те, що всі вони опинилися в Тернополі.

Важливо слухати, важливо розказати. Тоді є шанс на зцілення. Жахливий сон наяву скінчиться. Можливо, не скоро.

[Purpura Solis · Rating 5 out of 5]

Критики кажуть, що це написано у стилі магічного реалізму. Я не критик. Сперечатися не буду. Але як інакше описати отой жах, який з нами відбувається? Це нереальне у своїй жорстокості зло. Для нього не може бути простих епітетів. Це неможливе, яке може бути виражене лише магічними істотами та міфічними порівняннями.
Тисячолітнє зло можна описати лише тисячолітніми образами.

"Віктор віз мерців на тачці тією ж дорогою, якою не так давно відвозив в останню путь Карася...
Мерці спочатку лежали тихо, але як в'їхали під просторий дах лісу, почали тихо переговорюватися між собою.
– Чому все так вийшло? — чистою українською мовою запитував сумний молодик з розколотою навпіл головою.
– Уся ситуація, як я її бачу, — відповідав його старший колега, дивлячись просто небо, таким чином склалася саме тому, що Гандхарі, дружина Дхрітараштри, бажала мати багато синів.
— Що ти кажеш, учителю? Вона таки бажала?
— Так, синку, бажала. Молилася про те й мала віру в молитві. І як то буває, було їй дано по тій вірі. Такий зачала плід, що земля такого ще не бачила. Виношувати довелося їй той плід вісім тисяч років. І в результаті на другу тисячу років після народження Христа народила вона величезний кавалок м'яса. Його порубали на мільйон шматків і охрестили. Саме так утворився російський народ.
– То скажи мені, хлопче, які з нас люди?"

Історія про нелюдів і травмованих людей. Непроста для розуміння для сторонніх глядачів. Проте така зрозуміла для тих, хто все це бачив на власні очі й пережив той нескінченний холодний лютий. Як то кажуть, той хто знає - зрозуміє без пояснень, тому, хто не знає - марно розтлумачувати.
Їжак на-будь-який-смуток-хижак, Рожева Мавпа. Сокира під образами. Танок з серпом. Містична мова символів того, про що не можна говорити вголос.

Книга важлива для всіх тих, хто вижив і не зламався чи зламався, але намагається склеїтися. Магічний клей надії на завтра, яке настає попри весь біль.

"Марія... народила війну. Болісні, дуже важкі пологи. А як ви думали? Війни народжувати праця непроста...
Але як зрозуміти, чому твої пологи збіглися з початком війни? Чому новонароджена війна така весела й щаслива? Якщо ти збиралася народити життя, чому народила смерть?"

[шквал · Rating 5 out of 5]

найпотужніша книга, яку я прочитала цього року, і про яку, як мені здається, говорять замало.

«Петрикор — запах землі після дощу» Володимира Рафєєнка — це історія, зосереджена на досвіді біженства через війну. це історія про окупацію, птср, розлуку і смерть.

історія написана дуже сюрреалістично, зі скачками часу, розмовляючими тваринами і постійним переживанням одного дня. для мене це було наче чистилище, де душі зустрічаються з тим, що зламало їх при житті — і що зламали вони.

для мене це однозначно найкраще, що я прочитала цього року, адже ця книга розібрала мене на складові (окремо шкіра, мʼязи, нерви, кістки) і залишила мене збирати цей конструктор назад самостійно. це і найгірша книга з цієї причини, бо коли залишилася сам на сам із цим у кінці, зі спогадами про початок війни, про Бучу та Ірпінь, зі справжніми історіями — треба було пригадати, як рухатися далі.

стиль автора настільки виразний, яскравий, цікавий, що відірватися було важко. і важко було переживати в голові все те, що переживають герої і переживали реальні українці. і це пишу я — людина, що не була в окупації та прифронтових містах. а що може книга зробити з тими, хто був, або кого це зачепило через близьких — я не знаю.

неймовірна кількість відсилань до поезії, кришнаітства, казок. величезна кількість моментів, що хочеться зберегти, як цитати.

я точно хочу перечитати цю книгу в майбутньому, можливо, перед цим спробувавши ознайомитися з індійськими легендами про Кришну і згадавши казки Андерсона. я точно хочу спробувати краще зрозуміти, що вкладав автор у різні події та прийоми. є відчуття, ніби торкнулася водної поверхні, а ще плисти і плисти до дна.

я точно раджу читати вам «Петрикор», але тільки якщо ви морально готові, якщо знаєте, що ваша психіка витримає і це не разламає вас на шматки на дні, а то і тижні.

(читайте мій телеграм-канал «шквальна поличка» 🫰)

[Oleksii Rafalovych · Rating 4 out of 5]

«Я не божевільний. Божевільний запропонував би алкоголь. А я зразу перейшов до десерту!»

У Рафєєнка особливі стосунки зі словами. Він пише несподівано і влучно, жодного прохідного речення. Мені таке дуже подобається.

📖 Книга вибухова та вбивча. От чесно. Тут часом віє героєм «Мондеґріна», бо це знову переселенський роман, часом це якийсь Тарантіно, Чак Поланік, Артем Поспєлов версії «Амока» чи Анатолій Дністровий, який навіть згадується у тексті. Інколи починаєш сумніватися, що у книзі є сюжет, потім тебе затягує, потім відпускає, а в кінці сидиш і офігіваєш.

🤔 Роман про нормальних ненормальних людей, життя яких зламала російська агресія.

Повний відгук тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[zobazovski · Rating 5 out of 5]

Останній раз я памʼятаю схожий стан після прочитання книги Ліспектор. Враження, що ти не текст прочитав, а наче безпосередньо із серцем оповідача поспілкувався.
Історія Петрикору така болюча. І зараз в 26 році в замерзлому Києві після всього, що сталося після окупації 22 року, мало б напевно не так боліти. Але читати іноді було просто невиносимо.
Це 5 зірок. Я бачу, що почесна критикиня поставила книжці найнижчу позначку. Я не критик, але Петрикор мені сподобався, бо про ці страшні події можна тільки сухим репортажем розповідати, або так, як це зробив автор.

[Jane Rukas]

"В Україні, що не саджай, а виросте все одно вишневий садочок. Ви, пане Чехов, радше устриця, ніж росіянин. Мідія, креветка, драматичний морепродукт. Сочевиця для вас гарне поєднання, пане Чехов, з добрячим келихом крижаного білого сухого вина".

спосіб подачі той самий, що і в попередній книжці автора. але тут тема куди складніша та болючіша, тому не впевнена, що на неї вже можна казати у формі абсурду. були декілька крінжових застарілих моментів, але загалом книга лишила важкий осад

[Mirabel Lv · Rating 5 out of 5]

Що ж, я ставлю найвищу оцінку, хоча спершу думала залишити взагалі без оцінки. Бо як можна оцінити скальпель, який ріже тебе по живому. Надто довго доведеться падати благословенному теплому дощу, аби українська земля знову могла пахнути тільки землею, щоб з неї вивітрився чужий дух.

[Anastasiia · Rating 5 out of 5]

Потік реального та абсурдного, того що вже сталось та ще має відбутися, великої страшної біди та маленьких життєвих радостей. Та зруйновані війною життя звичайних людей, які барахтаючись, намагаються відчути якусь опору та за щось зачепитись в новому/старому світі.