What do you think?
Rate this book
Wojna 2022: eseje, wiersze, dzienniki
W antologii udało się zgromadzić fragmenty dzienników, eseje i wiersze ponad 40 ukraińskich współczesnych pisarzy i pisarek - Serhija Żadana, Jurija Andruchowycza, Kateryny Babkiny, Andrija Lubki i innych. Teksty do antologii powstawały w okopach, schronach bombowych, ośrodkach dla uchodźców, na przejściach granicznych, przy dźwiękach syren.
Dlaczego warto przeczytać książkę Wojna 2022?
Po pierwsze, wszystkie teksty zawarte w antologii są napisane po mistrzowsku – prostym, ale jednocześnie pięknym językiem. Autorzy i autorki, których utwory znalazły się w książce są wirtuozami słowa i przy ich pomocy potrafią wyrazić ogrom emocji.
Po drugie, książka porusza uniwersalne tematy, takie jak: tożsamość narodowa, solidarność czy nadzieja. Ta książka to ważna lekcja dla każdego z nas.
Po trzecie, publikacja jest poruszająca. Dzienniki, eseje i wiersze pokazują jak wojna wpływa na życie ludzi, zarówno na poziomie indywidualnym, jak i społecznym.
Teksty Serhija Żadana, które znalazły się w antologii Wojna 2022 są szalenie prawdziwe i kompletne, a sam poeta to uosobienie ukraińskiej niepodległości.
Dlaczego warto przeczytać książkę Wojna 2022?
Po pierwsze, wszystkie teksty zawarte w antologii są napisane po mistrzowsku – prostym, ale jednocześnie pięknym językiem. Autorzy i autorki, których utwory znalazły się w książce są wirtuozami słowa i przy ich pomocy potrafią wyrazić ogrom emocji.
Po drugie, książka porusza uniwersalne tematy, takie jak: tożsamość narodowa, solidarność czy nadzieja. Ta książka to ważna lekcja dla każdego z nas.
Po trzecie, publikacja jest poruszająca. Dzienniki, eseje i wiersze pokazują jak wojna wpływa na życie ludzi, zarówno na poziomie indywidualnym, jak i społecznym.
Teksty Serhija Żadana, które znalazły się w antologii Wojna 2022 są szalenie prawdziwe i kompletne, a sam poeta to uosobienie ukraińskiej niepodległości.
424 pages, Hardcover
First published October 30, 2023
7 people are currently reading
171 people want to read
About the author
Volodymyr Rafeyenko
16 books29 followersVolodymyr Volodymyrovych Rafeienko (born November 25, 1969, in Donetsk) is a Ukrainian writer, novelist, and poet. From 1992 to 2018, he wrote his works in Russian, was mainly published in Russia and was considered a representative of Russian literature. He is the winner of the Russian Literary Prizes "Russian Prize" (2010, 2012) and "New Literature" (2014). In 2014, after moving to Kyiv, he studied Ukrainian. He later began writing his new novel in Ukrainian and became a full representative of Ukrainian literature. In 2019 he published his first novel in Ukrainian "Mondegreen (songs about death and love).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 10 of 10 reviews
February 24, 2024
неможливо оцінити інакше
January 13, 2023
Оцінювати такі книжки неможливо, особливо зараз, хіба порівнювати досвіди, бачити себе в чужих текстах, бачити інші досвіди, знаходити свої емоції серед слів тих, хто, власне, добре володіє тим словом. Щоденники тут охоплюють перші місяці після 24.02. Есеї теж саме про перший період війни. Мені цікаво торкатися до інших досвідів, здається, це робить нас усіх ближчими один до одного. Відчуваєш себе частиною великого цілого. Не знаю як, але такі книжки допомагають триматися - мовляв, змогли тоді вистояти, зможемо й далі стояти.
February 12, 2023
The year has just started but I have already found the most probable candidate for the “book of the year.”
(Strictly speaking, it should have been the “book of 2022” but wouldn’t it be 2022 over and over again?)
I have been buying a lot of “collections of essays” recently. It looks like this is the best format to talk about the war for now: when different people with very different interests, opinions, life experiences talk about the war. How and when they met it, what they were doing then, what they feel and think about it now… The war is the same for all of us but very different for every person, every family, every city. We need to hear all these voices and construct/interpret this collective experience of the war into something bigger and more important that each of us is able to see and feel personally. It will make a better society out of messy-us. It’s already doing it.
I have already read some of these essays/diaries/observations/reflections on Facebook (I have been following Сергій Жадан, Ірина Цілик, Артем Чапай, for example, and was grateful for their writing there from the beginning of the war). And “над містом майорять наші прапори” by Сергій Жадан has already become part of our everyday prayer. The book also includes some poems that feel legendary and are known to every Ukrainian today (“тільки не пиши мені про війну,” etc.). However, I was very glad to discover many other names: new for me or those about whom I have heard before but had no time to get acquainted with. This book also made me change my attitude toward some people (for example, after reading two books by Володимир Рафєєнко, I had no desire to continue with this writer, but after reading his “war diary” in this book, I immediately bought another book he had written recently — I hope I still have chances to like it; I do want it).
Such books fill me with love and hope. It's also the best way to overcome this huge loneliness we all feel now in the midst of the greatest tragedy of our life. I recommend it very much if you have any heart.
This book was published in Poland by one of our best publishers, “Видавництво Старого Лева,” in partnership with PEN Ukraine, at the end of 2022. You can read more about it here.
*
Ірина Цілик:
“25 березня 2022 року
…Здавалося, такий біль пережити неможливо. А головне, як усе це прийняти, як в усе це повірити?!
Двадцять шість днів широкомасштабної війни та цинічного геноциду українців змушують повірити у будь-що. Тисячі смертей, закатовані невинні люди, мертві діти, зґвалтовані жінки, загибла від зневоднення під руїнами дому шестирічна дівчинка, страшні сльози підлітка над тілом матері, смерть вагітної, що так і не встигла народити дитя, зумисно скинута бомба на театр у Маріуполі… Цифри, так багато цифр, літер, фото і відео мертвих тіл, нескінченних історій, від яких холоне кров. І просто зараз ця повільна страшна смерть окупованого терористами Маріуполя, за якою спостерігає весь світ. Мені хочеться вити, але я ставлю чайник і заварюю чай.
До всього звикаєш. Я прокидаюся щодня у відносно мирному місті й читаю новини з сухими очима. Кожен мій ранок починається з нових фото чергового розбомбленого росіянами будинку в моєму рідному Києві. Я швидко гортаю новини — чи нема ще чого страшнішого? Потім іду варити каву: щоночі навіть у Львові, куди не прилітає, звучать сирени повітряної тривоги, ми чесно бігаємо у коридор і постійно невиспані. Готуючи сніданок, я пишу в чат «Сім’я» повідомлення всім рідним, які залишилися в Києві. «Доброго ранку! Ви як?» Так починається ще один день війни, який потрібно просто прожити. Я не плачу, майже не плачу більше. В моєму животі — випалена порожнеча, в моїх грудях — чорне ніщо. Я звикаю так жити.
22 березня 2022 року
Фото будинків із виваленими нутрощами, зі знесеними частково стінами найбільше зачіпають цією раптовою оголеністю. Боляче зазирати туди, куди нас не запрошували, бачити буденні деталі інтер’єрів, не призначені для чужих очей, вгадувати тепло затишку, що навіки перекреслила одна страшна мить. Не знаю, навіщо я так уважно щойно роздивлялася рештки чужих домів у Чернігові. Раптом побачила дитяче ліжечко, що білою ніжною плямою світліє поруч із відкритим переломом стіни. Хтось у ньому спав ще недавно…
23 березня 2022 року
Мені продовжують в інтерв’ю ставити моє «улюблене» запитання про творчі плани. Творчі плани… гм… Вижити? В усіх сенсах. Якось не випадає поки сприймати всю цю довколишню реальність як матеріал для кіно й літератури.
З іншого боку, вірю, що, дистанціювавшись згодом від війни, яка залишиться позаду, багатьом із нас варто буде обов’язково говорити, писати, знімати, розповідати історії, конструювати сенси. Але ключове слово тут — дистанція. Особливо враховуючи те, як багато українських письменників, кінематографістів, художників, різних інтелектуалів захищають майбутнє своєї країни просто зараз зі зброєю в руках.
Втім, усі творчі люди різні, і мені трапляються, скажімо, дуже сильні вірші інших авторів, написані просто в ці дні. Або я щиро захоплююся своїми колегами-документалістами, які знімають зараз унікальні матеріали, фіксують, зберігають. Все це надзвичайно важливо.
Так чи сяк, наші спільні творчі плани — вичистити нечисть з України й залишитися собою. А вже тоді як напишемо, як назнімаємо, мабуть…
24 березня 2022 року
Британці замовили в мене есей про метаморфози української нації впродовж останніх десятків років через призму мого персонального досвіду і сприйняття. Занурившись у це непросте і цікаве завдання, озираючись назад, реконструюючи спогади про ті чи інші переломні моменти нашої історії за роки незалежності, я раптом свіжими очима подивилася на те, скільки ж усього ми з вами пережили. Скільки…
(…)
Якщо чесно, я сама здивована. Маленька купка пасіонаріїв, «бульбашка» ясних умів та активістів, у якій кожен знає одне одного в лице, перетворилася на величезне військо небайдужих українців, що готові йти до кінця в боротьбі за свою ідентичність і своє майбутнє. Де знайшлися врешті ці сили для могутнього протистояння сильному підлому ворогу, який століттями нависав над нами чорною жирною тушею? Мабуть, ми будемо ще багато рефлексувати на цю тему.
А поки просто обіймаю вас, дорогі красиві українці. Вибачте за пафос — щось найшло.”
*
Софія Андрухович:
“Час ущільнився понад усіляку міру. Складно повірити, що трохи більше ніж тиждень тому ми жили звичайним життям. Доводиться докладати зусиль, щоб пригадати, яким це життя було і що воно було взагалі. Але не можна дозволяти собі забути, бо інакше не виживеш. А ми повинні вижити.
Ми виживемо не всі. Просто зараз, коли я спітнілими пальцями складаю докупи ці слова, тіла живих людей розриває уламками заліза, скла і бетону. Чужинці, які вдерлися в наше життя, ціляться в школи, дитячі садки, лікарні, у швидкі допомоги, в наші оселі, де ще десять днів тому нам було затишно і спокійно, де ми жили свої звичайні життя.
Рефлексія згодом прийде до тих, кому вдасться вижити. Поки що, в серцевині смерті, наші слова екзальтовані, надмірні. Шок, гнів і ненависть найвідповідніше відтворює обсценна лексика. Як ніколи досі ми постійно і часто говоримо одне одному про любов — так, ніби від цього залежить життя.
Слова зараз мають критичне навантаження. Вони потрібні для того, аби щодня, знову і знову запитувати одне одного: «Як ти?» Слова потрібні мені зараз для того, аби щоранку, холонучи всередині, запитувати мого друга Андрія, чи він живий. До війни Андрій працював у видавництві. Ми бігали разом на Оболонській набережній і розмовляли про книжки й подорожі. Тепер Андрій у війську, захищає Київ. Я послуговуюсь словами, щоб описувати Андрієві його майбутнє після того, як закінчиться війна.
Слова потрібні, щоб розмовляти з моєю бабусею Зоєю. їй 93 роки, вона у Чернігові. Чернігів під безперервними ударами вже багато діб. Я впізнала на фото в новинах зруйнований будинок — він стояв поруч із домом моєї бабусі. У бабусі закінчуються ліки. Під звуки вибухів вона розповідає мені телефоном про дитинство в часи Другої світової війни. Про те, як, сидячи біля вікна в шкільному класі, зустрілась поглядом із пілотом німецького винищувача. Коли я була письменницею, я писала про ігри травмованої психіки, про фальшиві спогади.
Слова потрібні, щоб довідатись, чи моя подруга Оксана, офтальмологиня, повернулась додому з лікарні. Оксану ніяк неможливо переконати не їздити до пацієнтів — щодня, якою б не була ситуація. Слова потрібні, щоб довідатись від Оксани, що її чоловік вийшов на зв’язок. Він застряг у Бучі зі своїми старими батьками, які не зовсім розуміють, що відбу��ається. Буча була одним із найкомфортніших містечок неподалік Києва. Зараз це рвана рана, кривава вирва. Бої там не припиняються.
Просто в цю мить, коли я пишу, до мене прорвався телефоном Володя. З ним і його сім’єю не було зв’язку понад три доби. Володя — письменник із Донецька. Він виїхав із рідного міста 2014 року, рятуючись від війни. Весь цей час Володя з дружиною і тещею жили в нашому будиночку неподалік Києва. Зв’язок був жахливий, я майже не змогла розібрати Володіних слів. Він сказав, що навколо стріляють, вибратися неможливо, але вони живі. Сьогодні вранці окупанти розстріляли машину з дітьми, яка виїздила з тієї місцевості. Я дзвоню, щоб ви за нас не переживали, — сказав Володя.
Коли я була письменницею, я досліджувала травму, почуття провини й тоталітаризм, який нищив людські життя в XX столітті. Зараз кожен українець потерпає від почуття провини, що робить занадто мало — роблячи більше, ніж можливо. Травма розпанахала кожного з нас усередині, але, тісно сплавившись із відчуттям спільності й турботою про інших, вивільнила енергію, недоступну в нормальному стані.
Я не знаю, чи знову буду письменницею після війни. Слова змінили свою природу. Зараз вони потрібні мені, щоб писати Володі про романи, які він створить, коли все закінчиться. Чекаю, коли у нього з’явиться зв’язок і він прочитає мої повідомлення.”
*
Вікторія Амеліна:
“В ніч між 23 і 24 лютого ми ідемо пустелею — в аеропорт. Десь там наші друзі та рідні прокидаються від вибухів. У таксі посеред пустелі, м’яко кажучи, так собі з інтернетом, але мені все ж вдається щось прочитати. І я пишу дизайнерці Тані, з якою ми ще позавчора працювали над заявкою «Нью-Йоркський літературний фестиваль буде!»: якщо чуєш вибухи, їдь на Львів. Я теж їду до Львова — так я думаю про своє майбутнє на найближчі години.
Але наш літак уже не полетить в Україну. З нього виходять ошелешені кияни: дивляться в екрани смартфонів, телефонують рідним. Можливо, це останній до перемоги рейс, який вилетів з України?
Того ж дня ми знаходимо в інтернеті космічно дорогі квитки до Праги. Єгиптяни довго вагаються, чи реєструвати українців. Ми пояснюємо, що в нас безвіз із Євросоюзом: ну, ми такі ж європейці, камон. Але всіх українців просять відійти вбік і чекати на рішення. Дзвонять у Чехію. Прага, вочевидь, підтверджує: наші.
Після приземлення чеська прикордонниця дивиться на наші паспорти й мовчить. Мовчки підіймає на нас очі. Я теж досі ще ніколи не бачила людей, в чиїй країні щойно вибухнула велика війна.
Вона так мовчки й ставить печатки про в’їзд до ЄС.
— Мам, ти чого плачеш? — запитує син. Я й не помітила власних сліз.
— Ми вдома, — кажу.
— Але ж це ще не Україна?
— Це вже Європа. Європа — дім.”
*
Катерина Калитко:
“Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.
Хай святиться
кожне ім’я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.
Нехай прийде
наше військо.
Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.
Нехай прийде
міжнародна прокуратура.
Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.
Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.
Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.
І не прощай нам нічого, якщо захочеш —
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою —
зауваженнями за поведінку.
Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.
Але визволи нас
від пам’яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.
Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.
І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.
Чому ти у нас
не питаєш нічого?”
(Strictly speaking, it should have been the “book of 2022” but wouldn’t it be 2022 over and over again?)
I have been buying a lot of “collections of essays” recently. It looks like this is the best format to talk about the war for now: when different people with very different interests, opinions, life experiences talk about the war. How and when they met it, what they were doing then, what they feel and think about it now… The war is the same for all of us but very different for every person, every family, every city. We need to hear all these voices and construct/interpret this collective experience of the war into something bigger and more important that each of us is able to see and feel personally. It will make a better society out of messy-us. It’s already doing it.
I have already read some of these essays/diaries/observations/reflections on Facebook (I have been following Сергій Жадан, Ірина Цілик, Артем Чапай, for example, and was grateful for their writing there from the beginning of the war). And “над містом майорять наші прапори” by Сергій Жадан has already become part of our everyday prayer. The book also includes some poems that feel legendary and are known to every Ukrainian today (“тільки не пиши мені про війну,” etc.). However, I was very glad to discover many other names: new for me or those about whom I have heard before but had no time to get acquainted with. This book also made me change my attitude toward some people (for example, after reading two books by Володимир Рафєєнко, I had no desire to continue with this writer, but after reading his “war diary” in this book, I immediately bought another book he had written recently — I hope I still have chances to like it; I do want it).
Such books fill me with love and hope. It's also the best way to overcome this huge loneliness we all feel now in the midst of the greatest tragedy of our life. I recommend it very much if you have any heart.
This book was published in Poland by one of our best publishers, “Видавництво Старого Лева,” in partnership with PEN Ukraine, at the end of 2022. You can read more about it here.
*
Ірина Цілик:
“25 березня 2022 року
…Здавалося, такий біль пережити неможливо. А головне, як усе це прийняти, як в усе це повірити?!
Двадцять шість днів широкомасштабної війни та цинічного геноциду українців змушують повірити у будь-що. Тисячі смертей, закатовані невинні люди, мертві діти, зґвалтовані жінки, загибла від зневоднення під руїнами дому шестирічна дівчинка, страшні сльози підлітка над тілом матері, смерть вагітної, що так і не встигла народити дитя, зумисно скинута бомба на театр у Маріуполі… Цифри, так багато цифр, літер, фото і відео мертвих тіл, нескінченних історій, від яких холоне кров. І просто зараз ця повільна страшна смерть окупованого терористами Маріуполя, за якою спостерігає весь світ. Мені хочеться вити, але я ставлю чайник і заварюю чай.
До всього звикаєш. Я прокидаюся щодня у відносно мирному місті й читаю новини з сухими очима. Кожен мій ранок починається з нових фото чергового розбомбленого росіянами будинку в моєму рідному Києві. Я швидко гортаю новини — чи нема ще чого страшнішого? Потім іду варити каву: щоночі навіть у Львові, куди не прилітає, звучать сирени повітряної тривоги, ми чесно бігаємо у коридор і постійно невиспані. Готуючи сніданок, я пишу в чат «Сім’я» повідомлення всім рідним, які залишилися в Києві. «Доброго ранку! Ви як?» Так починається ще один день війни, який потрібно просто прожити. Я не плачу, майже не плачу більше. В моєму животі — випалена порожнеча, в моїх грудях — чорне ніщо. Я звикаю так жити.
22 березня 2022 року
Фото будинків із виваленими нутрощами, зі знесеними частково стінами найбільше зачіпають цією раптовою оголеністю. Боляче зазирати туди, куди нас не запрошували, бачити буденні деталі інтер’єрів, не призначені для чужих очей, вгадувати тепло затишку, що навіки перекреслила одна страшна мить. Не знаю, навіщо я так уважно щойно роздивлялася рештки чужих домів у Чернігові. Раптом побачила дитяче ліжечко, що білою ніжною плямою світліє поруч із відкритим переломом стіни. Хтось у ньому спав ще недавно…
23 березня 2022 року
Мені продовжують в інтерв’ю ставити моє «улюблене» запитання про творчі плани. Творчі плани… гм… Вижити? В усіх сенсах. Якось не випадає поки сприймати всю цю довколишню реальність як матеріал для кіно й літератури.
З іншого боку, вірю, що, дистанціювавшись згодом від війни, яка залишиться позаду, багатьом із нас варто буде обов’язково говорити, писати, знімати, розповідати історії, конструювати сенси. Але ключове слово тут — дистанція. Особливо враховуючи те, як багато українських письменників, кінематографістів, художників, різних інтелектуалів захищають майбутнє своєї країни просто зараз зі зброєю в руках.
Втім, усі творчі люди різні, і мені трапляються, скажімо, дуже сильні вірші інших авторів, написані просто в ці дні. Або я щиро захоплююся своїми колегами-документалістами, які знімають зараз унікальні матеріали, фіксують, зберігають. Все це надзвичайно важливо.
Так чи сяк, наші спільні творчі плани — вичистити нечисть з України й залишитися собою. А вже тоді як напишемо, як назнімаємо, мабуть…
24 березня 2022 року
Британці замовили в мене есей про метаморфози української нації впродовж останніх десятків років через призму мого персонального досвіду і сприйняття. Занурившись у це непросте і цікаве завдання, озираючись назад, реконструюючи спогади про ті чи інші переломні моменти нашої історії за роки незалежності, я раптом свіжими очима подивилася на те, скільки ж усього ми з вами пережили. Скільки…
(…)
Якщо чесно, я сама здивована. Маленька купка пасіонаріїв, «бульбашка» ясних умів та активістів, у якій кожен знає одне одного в лице, перетворилася на величезне військо небайдужих українців, що готові йти до кінця в боротьбі за свою ідентичність і своє майбутнє. Де знайшлися врешті ці сили для могутнього протистояння сильному підлому ворогу, який століттями нависав над нами чорною жирною тушею? Мабуть, ми будемо ще багато рефлексувати на цю тему.
А поки просто обіймаю вас, дорогі красиві українці. Вибачте за пафос — щось найшло.”
*
Софія Андрухович:
“Час ущільнився понад усіляку міру. Складно повірити, що трохи більше ніж тиждень тому ми жили звичайним життям. Доводиться докладати зусиль, щоб пригадати, яким це життя було і що воно було взагалі. Але не можна дозволяти собі забути, бо інакше не виживеш. А ми повинні вижити.
Ми виживемо не всі. Просто зараз, коли я спітнілими пальцями складаю докупи ці слова, тіла живих людей розриває уламками заліза, скла і бетону. Чужинці, які вдерлися в наше життя, ціляться в школи, дитячі садки, лікарні, у швидкі допомоги, в наші оселі, де ще десять днів тому нам було затишно і спокійно, де ми жили свої звичайні життя.
Рефлексія згодом прийде до тих, кому вдасться вижити. Поки що, в серцевині смерті, наші слова екзальтовані, надмірні. Шок, гнів і ненависть найвідповідніше відтворює обсценна лексика. Як ніколи досі ми постійно і часто говоримо одне одному про любов — так, ніби від цього залежить життя.
Слова зараз мають критичне навантаження. Вони потрібні для того, аби щодня, знову і знову запитувати одне одного: «Як ти?» Слова потрібні мені зараз для того, аби щоранку, холонучи всередині, запитувати мого друга Андрія, чи він живий. До війни Андрій працював у видавництві. Ми бігали разом на Оболонській набережній і розмовляли про книжки й подорожі. Тепер Андрій у війську, захищає Київ. Я послуговуюсь словами, щоб описувати Андрієві його майбутнє після того, як закінчиться війна.
Слова потрібні, щоб розмовляти з моєю бабусею Зоєю. їй 93 роки, вона у Чернігові. Чернігів під безперервними ударами вже багато діб. Я впізнала на фото в новинах зруйнований будинок — він стояв поруч із домом моєї бабусі. У бабусі закінчуються ліки. Під звуки вибухів вона розповідає мені телефоном про дитинство в часи Другої світової війни. Про те, як, сидячи біля вікна в шкільному класі, зустрілась поглядом із пілотом німецького винищувача. Коли я була письменницею, я писала про ігри травмованої психіки, про фальшиві спогади.
Слова потрібні, щоб довідатись, чи моя подруга Оксана, офтальмологиня, повернулась додому з лікарні. Оксану ніяк неможливо переконати не їздити до пацієнтів — щодня, якою б не була ситуація. Слова потрібні, щоб довідатись від Оксани, що її чоловік вийшов на зв’язок. Він застряг у Бучі зі своїми старими батьками, які не зовсім розуміють, що відбу��ається. Буча була одним із найкомфортніших містечок неподалік Києва. Зараз це рвана рана, кривава вирва. Бої там не припиняються.
Просто в цю мить, коли я пишу, до мене прорвався телефоном Володя. З ним і його сім’єю не було зв’язку понад три доби. Володя — письменник із Донецька. Він виїхав із рідного міста 2014 року, рятуючись від війни. Весь цей час Володя з дружиною і тещею жили в нашому будиночку неподалік Києва. Зв’язок був жахливий, я майже не змогла розібрати Володіних слів. Він сказав, що навколо стріляють, вибратися неможливо, але вони живі. Сьогодні вранці окупанти розстріляли машину з дітьми, яка виїздила з тієї місцевості. Я дзвоню, щоб ви за нас не переживали, — сказав Володя.
Коли я була письменницею, я досліджувала травму, почуття провини й тоталітаризм, який нищив людські життя в XX столітті. Зараз кожен українець потерпає від почуття провини, що робить занадто мало — роблячи більше, ніж можливо. Травма розпанахала кожного з нас усередині, але, тісно сплавившись із відчуттям спільності й турботою про інших, вивільнила енергію, недоступну в нормальному стані.
Я не знаю, чи знову буду письменницею після війни. Слова змінили свою природу. Зараз вони потрібні мені, щоб писати Володі про романи, які він створить, коли все закінчиться. Чекаю, коли у нього з’явиться зв’язок і він прочитає мої повідомлення.”
*
Вікторія Амеліна:
“В ніч між 23 і 24 лютого ми ідемо пустелею — в аеропорт. Десь там наші друзі та рідні прокидаються від вибухів. У таксі посеред пустелі, м’яко кажучи, так собі з інтернетом, але мені все ж вдається щось прочитати. І я пишу дизайнерці Тані, з якою ми ще позавчора працювали над заявкою «Нью-Йоркський літературний фестиваль буде!»: якщо чуєш вибухи, їдь на Львів. Я теж їду до Львова — так я думаю про своє майбутнє на найближчі години.
Але наш літак уже не полетить в Україну. З нього виходять ошелешені кияни: дивляться в екрани смартфонів, телефонують рідним. Можливо, це останній до перемоги рейс, який вилетів з України?
Того ж дня ми знаходимо в інтернеті космічно дорогі квитки до Праги. Єгиптяни довго вагаються, чи реєструвати українців. Ми пояснюємо, що в нас безвіз із Євросоюзом: ну, ми такі ж європейці, камон. Але всіх українців просять відійти вбік і чекати на рішення. Дзвонять у Чехію. Прага, вочевидь, підтверджує: наші.
Після приземлення чеська прикордонниця дивиться на наші паспорти й мовчить. Мовчки підіймає на нас очі. Я теж досі ще ніколи не бачила людей, в чиїй країні щойно вибухнула велика війна.
Вона так мовчки й ставить печатки про в’їзд до ЄС.
— Мам, ти чого плачеш? — запитує син. Я й не помітила власних сліз.
— Ми вдома, — кажу.
— Але ж це ще не Україна?
— Це вже Європа. Європа — дім.”
*
Катерина Калитко:
“Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.
Хай святиться
кожне ім’я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.
Нехай прийде
наше військо.
Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.
Нехай прийде
міжнародна прокуратура.
Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.
Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.
Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.
І не прощай нам нічого, якщо захочеш —
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою —
зауваженнями за поведінку.
Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.
Але визволи нас
від пам’яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.
Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.
І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.
Чому ти у нас
не питаєш нічого?”
March 15, 2023
Потужна збірка творів про перші півроку війни, через досвід і призму українських митців.
Найбільш мене вразили прозові єсеї та щоденники - це документація досвіду, подій і емоцій, що неможливо вигадати навмисно.
Найбільш мене вразили прозові єсеї та щоденники - це документація досвіду, подій і емоцій, що неможливо вигадати навмисно.
October 22, 2023
Дуже терапевтично читати щоденники перших днів - многоголосся українців, які переживають одну й ту саму травму. Це втішає: ти не один в цьому океані болю та ненависті. Це історії українців, які змогли у той час вижити та розказати. Болить за тих, хто не зміг.
І які ж сильні у нас стали вірші - як влучно б’ють у саме серце, як ріжуть шматки душі, що залишилася. Поезія стала чіткіша, “навела оптику” - тепер не грається у приховані сенси, а голосно називає речі своїми іменами, кричить наш біль на всю Європу.
Але… У антології мені недолік - це її вторичність. Багато “щоденників” вийшли із дописів на фейсбуці, які я вже читала, деякі есе були у Збручі, або у “77 днів” Лабораторії, або ще деінде. Вірші так само вже були - у збірках, що вже вийшли, у дописах на фейсбуці. Тобто класно, що ВСЛ це все красиво упорядкувало і видало, але я почуваюся трохи ошуканою, купляючи цю книгу за 380 грн. Папір дорогий. Книжки також. Я б краще купила те, що ще не читала.
І які ж сильні у нас стали вірші - як влучно б’ють у саме серце, як ріжуть шматки душі, що залишилася. Поезія стала чіткіша, “навела оптику” - тепер не грається у приховані сенси, а голосно називає речі своїми іменами, кричить наш біль на всю Європу.
Але… У антології мені недолік - це її вторичність. Багато “щоденників” вийшли із дописів на фейсбуці, які я вже читала, деякі есе були у Збручі, або у “77 днів” Лабораторії, або ще деінде. Вірші так само вже були - у збірках, що вже вийшли, у дописах на фейсбуці. Тобто класно, що ВСЛ це все красиво упорядкувало і видало, але я почуваюся трохи ошуканою, купляючи цю книгу за 380 грн. Папір дорогий. Книжки також. Я б краще купила те, що ще не читала.
December 3, 2023
Книга яку я читала найдовше в своєму житті. Збірка достоту передає досвід українців в перші дні вторгнення. Історії дуже різні, але жодна не лишила мене байдужою. Є історії які надихають, про об'єднання і взаємодопомогу. Є історії після яких можна тільки мовчати, про страх і розпач, про втрату і відчуття безсилля. Дещо з цього можна знайти у авторів на їхніх сторінках у соц мережах, дещо не знайдеш більше ніде. Але ця книга - це дуже важливий зріз, таке цінне документування в папір думок і почуттів, не відредагованих, ще навіть без рефлексій, просто сирі почуття і емоції. Це буде гарним спадком для майбутніх поколінь, якщо ми все ж виборемо для них право на існування.
February 21, 2023
Це книга, яку я, базуючись на власному досвіді, свідомо не раджу читати, якщо ви не відчуваєте в собі достатньо сил аби впоратись з емоціями, які вона змушує пережити. Але однозначно ця книга має бути в домашній бібліотеці кожного українця, переходити у падок нащадкам, адже це наша історія, історія боротьби унраїнців за свою незалежність, за свої життя, за своїх дітей, за свій дім, за свою землю.
Антологія "Війна 2022" - це щоденник пам'яті, в якому зібрані спогади та емоції понад 40 сучасних українських письменників про події, які передували 24 лютого 2022 року і перші місяці повномаштабної війни. Ми всі маємо свій власний длсвід війни, але читаючи цю книгу ти розумієш, що між рядків ти бачиш себе, свій біль, свіої емоції, адже саме в перші дні війни ми жили одним спільним життям, одними новинами, одним болем, однією вірою, однією мрією і одними переживаннями страшної реальності. Від якої кожен день, навіть до сьогодні, кожного ранку хочеться прокинутись і усвідомити, що це був всього лиш сон.
Вся книга наче валізка з хештегами: #Ірпінь,Буча,Гостомель; #ТеатрДітиМаріуполь; #Хлопчик, який тримає руку мертвої мами; #Салтівка;
#тривожна валізка; #біженці; #волонтери; #евакуація населення; #повітряна тривога etc. Ніби й просто слова, а скільки змісту, туги й болю вони для нас означають.
Як сказав Сергій Жадан: кожен день ми прокидаємось на один день ближче до Пермоги!
Все буде Україна!
Антологія "Війна 2022" - це щоденник пам'яті, в якому зібрані спогади та емоції понад 40 сучасних українських письменників про події, які передували 24 лютого 2022 року і перші місяці повномаштабної війни. Ми всі маємо свій власний длсвід війни, але читаючи цю книгу ти розумієш, що між рядків ти бачиш себе, свій біль, свіої емоції, адже саме в перші дні війни ми жили одним спільним життям, одними новинами, одним болем, однією вірою, однією мрією і одними переживаннями страшної реальності. Від якої кожен день, навіть до сьогодні, кожного ранку хочеться прокинутись і усвідомити, що це був всього лиш сон.
Вся книга наче валізка з хештегами: #Ірпінь,Буча,Гостомель; #ТеатрДітиМаріуполь; #Хлопчик, який тримає руку мертвої мами; #Салтівка;
#тривожна валізка; #біженці; #волонтери; #евакуація населення; #повітряна тривога etc. Ніби й просто слова, а скільки змісту, туги й болю вони для нас означають.
Як сказав Сергій Жадан: кожен день ми прокидаємось на один день ближче до Пермоги!
Все буде Україна!
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 24, 2023
Тут зібрані свідчення сорока двох українських письменників про їх досвід війни.
Сама не знаю, що мене спонукає відкривати такі книжки й проживати події 2022 знову і знову разом з оповідачами. Але точно знаю, що жодна література ніколи не викликатиме в мене більше емоцій, ніж ці щоденники воєнного часу. Серед тих емоцій знайдеться не лише лють і горювання за зруйнованими життями, але й замилування достобіса красивими людьми, тим надривним зрізом життя, коли все було справжнім, відчуття свого і своїх.
Кілька разів автори вигулькують героями в інших текстах, так, ніби хтось задався ідеєю написати роман у новелах. Але, звісно, ніякий це не роман, а життя в якому спільний ворог і спільна біда роблять всіх нас дещо рідними.
Особливо боляче наприкінці 2023го читати слова надії на те, що все скоро закінчиться. І есей Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни, де вона каже десятирічному синові: “Можливо, ми востаннє так відпочиваємо разом”.
Сама не знаю, що мене спонукає відкривати такі книжки й проживати події 2022 знову і знову разом з оповідачами. Але точно знаю, що жодна література ніколи не викликатиме в мене більше емоцій, ніж ці щоденники воєнного часу. Серед тих емоцій знайдеться не лише лють і горювання за зруйнованими життями, але й замилування достобіса красивими людьми, тим надривним зрізом життя, коли все було справжнім, відчуття свого і своїх.
Кілька разів автори вигулькують героями в інших текстах, так, ніби хтось задався ідеєю написати роман у новелах. Але, звісно, ніякий це не роман, а життя в якому спільний ворог і спільна біда роблять всіх нас дещо рідними.
Особливо боляче наприкінці 2023го читати слова надії на те, що все скоро закінчиться. І есей Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни, де вона каже десятирічному синові: “Можливо, ми востаннє так відпочиваємо разом”.
February 24, 2025
"Не питай мене як, як я, - спитай мене щось просте"
Я не знаю чи можна оцінювати подібні книги і як їх оцінити інакше в річницю повномасштабного вторгнення💔
Це щоденники, есеї і вірші перших місяців війни. Там багато нерозуміння, - як так?!, і багато ще надії...
Тепер у нас уже більше звикання, і менше дивування і надії, емоції згрубіли і заглибились, і від того ще важливіше читати, як було тоді💔
"Отче наш, ти, що бачиш це все,
Бо ж із неба все видно краще,
Аніж з землі,
Нехай буде ім‘я твоє
У кожного, кого вбили
Хай прийде царство твоє
До кожного, хто стояв і не зрадив.
Нехай буде воля -
Бо без волі не буде ні сина, ні отця.
Навіть духа святого.
Хліб наш ми все-таки зберемо,
Коли заберемо тіла.
І прости нам за те,
Що не прощаємо ворогам нашим.
І не введи у спокусу
Шукати ворога поміж своїх
Бо то від лукавого.
Амінь."
Я не знаю чи можна оцінювати подібні книги і як їх оцінити інакше в річницю повномасштабного вторгнення💔
Це щоденники, есеї і вірші перших місяців війни. Там багато нерозуміння, - як так?!, і багато ще надії...
Тепер у нас уже більше звикання, і менше дивування і надії, емоції згрубіли і заглибились, і від того ще важливіше читати, як було тоді💔
"Отче наш, ти, що бачиш це все,
Бо ж із неба все видно краще,
Аніж з землі,
Нехай буде ім‘я твоє
У кожного, кого вбили
Хай прийде царство твоє
До кожного, хто стояв і не зрадив.
Нехай буде воля -
Бо без волі не буде ні сина, ні отця.
Навіть духа святого.
Хліб наш ми все-таки зберемо,
Коли заберемо тіла.
І прости нам за те,
Що не прощаємо ворогам нашим.
І не введи у спокусу
Шукати ворога поміж своїх
Бо то від лукавого.
Амінь."
November 23, 2023
Це суцільна книга рефлексій, які не піддаються оцінці. Одні з них мені були ближчі, інші ні.
Найбільш мені відгукнувся вірш Катерини Калитко «Отче наш», я за один день перечитала його багато раз.
Найбільш мені відгукнувся вірш Катерини Калитко «Отче наш», я за один день перечитала його багато раз.
Displaying 1 - 10 of 10 reviews