Чи можливо полюбити чужу дитину, як свою кровну? Що заважає на цій площині зійтись лініям? Чому в цьому місці є так багато страхів, стереотипів та упереджень, які не дають проявлятися чистій любові?
Відповіді на ці питання авторка книжки Ольга Бартиш шукала, коли вирішила написати власну історію та поділитись своїм досвідом усиновлення. Пошуки привели її до абсолютно інакших викликів — як полюбити свою внутрішню дитину? Як прийняти в собі ту маленьку дівчинку, що прагне свободи та проявлення і просто дозволити їй бути?
«Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» — це не розповідь про досвід усиновлення і точно не інструкція як діяти, якщо ви вирішили відкрити свій дім для дитини. Перед вами дослідження почуттів звичайної жінки, яка одного разу захотіла допомогти дитині, світові і в першу чергу собі.
П’ятниця — це миті, коли ми перебуваємо в найтемніших куточках нашого буття, коли іноді здається, що все втрачено. Натомість неділя – це відновлення, світанок після темної ночі. Час, коли ми віднаходимо внутрішню силу і власний шлях до щастя.
Мені ця книга більше не сподобалась, ніж сподобалась.
Можливо, справа в різниці між очікуванням і реальністю, але у мене книга викликала відразу і злість. Вона про ємоції авторки, котрі та доволі сміливо і чесно нам розписала. Бо зізнаватись в деяких речах соромно і важко. І неприйнято в нашому суспільстві) Я вірила авторці. Я розділяла її емоції. Я співчувала їй. Але це не перекреслює того, як мені було огидно і зле. Мене бісили причинно-наслідкові звʼязки, що вирували в її голові. Виправдання. Окрім особистої відрази до авторки, мене трошки ставить в ступор хронологія викладання. Я часто нерозуміла скільки часу пройшло з моменту всиновлення, як проходить адаптація, на якому зараз етапі. Якщо коротко, то: Сімʼї було важко. Бо думали що буде [ідеальна картинка взята хер знає звідки в голові авторки], а виявилось що буває треш і угар. Що з трьома дітьми важко. І що якщо немає няні/садочків, то реально часу для себе ніхера немає. І це дуже!дуже вимотує. І ти починаєш піднімати руку на дітей. Зачиняти під час їх істерик в кімнаті, бо сил на обійми і втішання немає. А тільки ненависть. Психологічної підтримки також немає. Є тільки свої переконання про якусь там ідеальну любов і як вона повинна бути, віра в рід, медіумів і все інше. Можливо, діло в тому, що раніше не казали про те як важко усиновлювати. Тоді в цілому, ніхто не казав як важко з дітьми. Типу всі виростили і ти виростиш. Але авторка не справлялась. Це історія про те як вона постійно навалює на себе купу нового, не дає собі з цим ради, втомлюється і на дітей сил немає. Дзвіночки стали червоними прапорцями котрі мелькали перед очами всієї сімʼї. Але: “час, лише час, протримайся ще трошки, завтра буде легше”. а якщо ні то можна потрусити дитину, побити по дупі або запхати в теплий душ поки не заспокоїться. А коли тобі скажуть, що ти погано поводишся з дитиною, то ти проплачешся і зробиш висновок: “Тоді я також пообіцяла собі, що більше нікому не дозволю ось так безцеремонно засуджувати мене. Особливо тим, хто ніколи не мав справ з прийомними дітьми” Так, людям не треба лізти в відносини інших. І вчти що і як правильно треба робити. Але якщо при мені хтось буде ображати дитину, я буду втручатись.
Я маю дуже змішані почуття. Мені було важко читати книгу. Я повністю розумію авторку. Вона зробила дуже гарну справу. Вона впоралась. Зараз вже всі знають, який ще надскладний і тернистий шлях. Мені виглядало часто, що не тільки Ума там дитина. І не тільки їх потрібен був дорослий котрий підтримає і вирішить всі проблеми. При всьому цьому я дуже, радію, що ця сімʼя вдочерила дитину. Без сумнівів, навіть у періоди важкої адаптації дитині було краще в сімʼї ніж в закладі.
зазвичай, таким історіям я не ставлю оцінки, бо кожен має право розповісти про своє життя як завгодно, але ця книжка мені видалась чимось навіть нездоровою і бентежною.
звичайно, не всі люди мають вірити в однакове, і нема такого поняття, як "погана мотивація", бо задача мотивації - спонукати до дії, але деякі історії, які подавались у контексті того, як авторка наважувалась на всиновлення, банально висаджували: як от історія про медіума і колективне плакання навколо Ольги, бо та була якоюсь архе-мамою всіх учасників сеансу в минулого житті, чи її роздуми про очікування ідеальної інстаграмної картинки, які вона бачила в інших (чесно, було відчуття, шо авторку неабияк спонукав до усиновлення той факт, шо це буде класним фейсбучним інфоприводом, неймовірною лінією для блогу - і це відлякує, бо на кону не якась транзакція чи прибамбас, а людина).
інша думка з позиції дитини (усиновленої чи ні), яка не покидала протягом всього читання: я б не хотіла, шоб мою історію публікували в таких побутових дрібницях без мого дозволу. це досить інтимний досвід і я б хотіла мати право таким його і зберегти.
я в жодному випадку не маю на увазі, шо "от авторка погано захендлила усиновлення, а в мене б отаких труднощів не було", зовсім ні; але я не дуже зрозуміла, для чого ця книжка? шоб сказати, шо усиновлення - це важко? звичайно, шо так. шоб показати, шо батьків-усиновлювачів героїзують? з цієї розповіді мені здалось, шо авторка сама себе обвішала нереалістичними очікуваннями і ламалась кожного разу від усвідомлення, шо вони не здійснюються. шоб дати поради, як зрости у цьому досвіді? на жаль, я цього не побачила, мені ця книжка не здалась емоційно завершеною. шоб видати свій блог у форматі книжки? мабуть.
все ж тут були об'єктивні моменти процесу усиновлення і його проживання, про які було цікаво почитати, але я не впевнена, чи радила б цю книжку своїм близькими, які наважуються на такий крок.
Читалося легко і динамічно. Цікаво, що ж буде далі. Але є і мінуси через які я постійно спотикалася.
Авторка стверджує, що хотіла підтримати усиновлення дітей ромської національності, але її письмо сповнене стереотипів: коли дівчинка бурмоче щось під ніс - думає, щоб не прокляла і погляд в неї дивний - циганський, о - вона така чистюля, а я думала цигани нехлюї. А скільки разів робилося акцент на тому, що в неї темніша шкіра...
Мотивація героїні сумнівна - взяти дитину, бо якось дуже скучно стало жити і на медитативній сесії їй сказали, що вона якась там мати була іншим учасникам в минулому житті і їх покинула... Ну таке.
Вона очікувала від дитини, що та буде миленька, чемна і так гарно доповнить картину її життя. Оце постійне очікування інстаграмності і повне розчарування від її відсутності. Попахує мамськими блогерами, які брали дітей іншої національності, щоб просто хизуватися які вони герої і робити на цьому контент. Оце - я така молодець, така свідома, так все можу.
Зміна імені дитини ніяк не обговорювалася, але це теж під питанням, якщо дитина вже мала своє їмя і звикла до нього.
Героїня абсолютно вважала себе всемогутньою і не консультувалася з психологом стосовно всієї цієї ситуації і було дуже помітно як цього не хватало - вона ледь вигрібала з цим всім і страждали явно і інші діти. Якщо нерви йшли з котушок - могла вдарити дитину чи під гарячим душем тримати чи закрити в кімнаті. Явно червоні прапорці, які мали б сигналити - попроси допомоги. Тільки в кінці вона якось до цього дійшла.
Загалом цікаві нюанси всиновлення, але не та героїня на яку я б хотіла рівнятися.
Придбала цю книгу в комплекті з Савариною. Тут зовсім немає фікшену, це просто щоденник. Напевно добре, що про всиновлення є і не однозначно вдалі історії, але мені аж забагато хотілося кричати на авторку «припини думати про себе, дай тепла дитині». Та і текст затягнутий - явно матеріалу було сторінок на сто, а далі пішло заповнення простору.
Досі не можу зрозуміти як краще оцінити прочитане тут. Всиновлення важка тема, класно, що є українські авторки які діляться своїм досвідом.
З позитивного: чесність і відкритість, навіть коли доходить до своїх промахів. Кричати на дитину, зриватись, не справлятись. Не кожен зможе в такому зізнатись. Книга дає зрозуміти, що всиновлення не тільки про «героїзм». Це багато роботи надо собою, терпіння і час. З негативного: знову ж таки кричати, зриватись, піднімати руку. Не можу позбутись відчуття антипатії до головної героїні. Наче вчить дітей як важливо казати вибач - сама ж пише «не могла/не мала ресурсу» на дитячі істерики/крики, тому й зривалась. Знову до позитивного: авторка наголошує на важливості психотерапії, це дуже гарний меседж.
Дуже неоднозначна книга-тест на тему «як часто у вас включиться внутрішній критик» :)
Є багато цінних моментів, наприклад щира промова про роль держави в усиновленні дітей. Кожен/кожна знайде багато цікавого
Однак дуже часто чорно-біле мислення в книзі дивує.
… і все ж… залишається найголовніше питання яке, справедливо зауважити, авторка ставить сама собі на початку промови: як на рахунок порушення особистих кордонів дитини коли вирішено опублікувати автобіографічний опис життя, зображуючи дитину саме так?
Дуже непогана книга про досвід одного всиновлення (удочеріння?) маленької дівчинки Уми. Про почуття, про ставлення, запахи, перешкоди і невиправдані очікування. Дуже цікаво написано, але читаючи Інну Мірошніченко зараз, я бачу, що все-таки змінилося в процесі хоча б щось. Хоч трошки. Сумно, що держава продовжує настільки мінімально допомагати тим, хто прийняв таке важливе і складне рішення - прийняти в сімʼю дитину з дитбудинку.
Я проковтнула її буквально за ранок, символічно, поки під боком сопіла донька, бо вона з якихось причин о 5 прокинулась, збудила мене і заснула далі, але я вже заснути не змогла😋
Це така відверта, глибока і дуже особистісна книга, що у мене місцями було відчуття, мов я без дозволу зазирнула в чужий щоденник. Хоча ця книга про усиновлення, але цікавою буде всім, дотичним до материнства💔
Тут про прірву між очікуваннями і реальністю в бажанні мати велику родину; про виклики, з якими стикається мама трьох і не просто мама – людина, котра потребує не лише допомоги з дітьми, але відпочинку, самореалізації та розуміння.
Хочеться назвати цю книжку сповіддю: так, вона пронизана любовʼю, безперечно, але ця любов продиралась через відчай, сумніви, страхи. Скільки всього треба відчути перш ніж прийомна дитина відчується «своєю».
З завмиранням серця я переглядала актуальні сторіз про удочеріння Уми, на мене немов дивились герої зі сторінок книги (але ж це так і є☺️).
Написано легко про складне, доступно про глибоке, захопливо про емоційне.
Смілива і прекрасна книга, котра, я впевнена, коли настане час стане для Уми подарунком, попри все, бо ця книга про любов, яка не зійшла з неба, а яка була виплекана через ріст та самовдосконалення ❤️
— Уявіть, що ви — плодове дерево, — сказала мені психологиня рівним голосом, без особливих акцентів. — Чи може яблуня весь час давати плоди? А чи картає вона себе за те, що не родить увесь рік? Чи, може, вона звинувачує зиму та всю природу в недолугості її законів? Дерево просто дає собі час. Дерево відпочиває стільки, скільки йому треба.
У кожного свій шлях і свої демони. Коли я зрозуміла, що рідній дитині 2 роки, а прийомній 3, то здивувалася цьому рішенню.. Але як є. Книга не сподобалась. Радше схожа на блог, який видали в паперовій обгортці. Дивно було, ані слова не написано про курси підготовки родин, хоча ця практика є обов'язковою в "бюрократичній державній машині" мінімум з середини 2000-х.
Для всіх тих, хто хоче зрозуміти усиновлювачів, сам процес усиновлення, світ дитини, яка приходить у сімʼю-ця книга обовʼязкова. Для решти також буде цінною. Бо чесна, тепла і розказує про нелегку історію без прикрашання. Відважно, з надією, зі співчуттям і любовʼю.
За художницею Ольгою Бартиш я колись давно почала слідкувати у Фейсбуці. Виявилося, що крім фото своїх яскравих і натхненних картин, Ольга ділиться і власною історією, зокрема, і про прийомну донечку Уму. Дворічку ромського походження родина Ольги вирішила взяти з дитбудинку, коли їх найменшому синочку було трохи більше року, а старший був молодшим школярем. Як Ольга з чоловіком прийняли рішення про усиновлення, шукали "свою" дитину, проходили шлях бюрократії і найскладніше - звикали до нового члена сім'ї - дуже відверто розказує ця книжка. "Все одно буде пʼятниця. А потім неділя" - не тільки і не стільки про усиновлення, як про життя сімʼєю з дітьми взагалі. Коли красива реклама, де діти чемно сидять за гарно накритим столом із чистою скатертиною, а батьки спокійно пʼють каву, - це інстаграмна недосяжність, міф, який заважає людям жить) Адже може вводити батьків в оману, що буде в них саме так, а насправді - ну ви певно знаєте. Істерики, домовляння, вмовляння, відчуття повної безсилості неможливості розпоряджатися власним життям. І це я зараз про рідних дітей, якщо що) Про зважене бітьківство. З прийомними все значно складніше. Ольга чесно розповідає про бюрократію, що супроводжує процес усиновлення, "магазин дітей" і найстрашніше - повну байдужість держави до сімʼї, яка щойно отримала новеньку дитину. Брак психологічного супроводу, якісь курси, що-небудь, аби з розуму не зійти і відчувати підтримку, допомогти зжитися всім разом, батькам - навчитися правильно реагувати на виклики і розуміти, що взагалі відбувається, адже діткам, що пожили в дитбудинку, в сім'ї стає важко вибудувати прив'язаність, окреслити кордони, навчитись довіряти. Ця книга розриває серце місцями, так шкода тих діток. Але й батьків теж. Маму, яка намагається полюбити чужу для себе дитину, а якщо не полюбити (так теж буває), то принаймні прийняти, навчитися ділити увагу на всіх, і головне - вчасно потурбуватись про себе. Ольга - дуже смілива жінка, яка не боїться міняти своє життя і відверто про нього розповісти. Вдочерити дитину, поїхати зимувати на інший край світу, покинути гарну роботу і піти за своєю мрією, переїхати в іншу країну. Вона шукає високу гору, а потім зціпивши зуби на неї видирається. Не сама, звісно, а з допомогою чоловіка (свята людина!), тягнучи з собою трійко дітей. І мене безмежно надихає, що у неї (у них) все виходить. Цю книгу я прочитала на одному подиху. Ну може на трьох. 😄 Якщо б вам хотілося більше дізнатися про усиновлення зсередини, проблеми, з якими стикаються прийомні сім'ї, про виховання дітей взагалі, якщо б вам було цікаво зазирнути в шпарину і побачити, як живуть інші сім'ї - читайте. Найкраще, якщо вам вдасться це зробити без осуду. У мене вийшло з захопленням, бо сила і стійкість авторки- вражають.
Після довгих і здавалось безнадійних пошуків, я нарешті знайшла її - найгіршу книгу року, а може навіть і потенційну кандидатку на полицю Гірших книжок за все життя. В цій книзі прекрасне все. І нелінійна манера оповідки, де ти під кінець вже не розумієш який тут рік, хто всі ці люди та скільки дітей у головної героїні. І інстаграмні демонесси Мами_янголят, які затьмарюють розум своїми ідеальними фотками дітей, відпусток, квартир і розкішного життя, від чого не лишається нічого як злобно заздрити й заламувати руки від відчаю. І переломний момент в історії, де фігурує Медіумкиня, і десяток людей, які згадують що головна героїня - їх мама з минулих життів, після чого всі обіймаються і плачуть. Як ви розумієте, я можу продовжувати цей потік жовчі та уїдливих ремарок нескінченно, але є основне і найголовніше. Мені було гидко від знаходження в голові цієї жінки. Я намагалася її зрозуміти, знайти якусь саморефлексію, зріст особистості. А натомість отримала просто потік свідомості, неймовірно егоцентричної особи, яка уявляла собі дитину з притулку, як маленьку тваринку, яка буде заглядати в очі від безкінечної вдячності за порятунок. А виявилось, що це не миле звірятко, а просто звичайна дитина. І читаючи книгу, я іноді не могла зрозуміти, хто тут більша дитина: Ума чи пані Ольга.
Щемка і щира історія спільного шляху. Через неприйняття, через сльози, істерики, складнощі, через втечу в ліс, у сусідній підʼїзд, у себе, у творчість, через появу поруч нової людини Ольга Бартиш відслідковує власні трансформації, власний ріст.
Попри складність самої теми, авторка (особливо – як на дебютну книжку! наскільки ж видно людину із журналістським минулим) пише легко й просто. Не приховує, не прикрашає, але й не забуває жодних важливих деталей.
Ця книжка – не лише для тих, хто планує усиновлення (хоч я радий, щиро радий і вдячний авторці й видавництву за те, що, впевнений, стільком людям зі схожими досвідами вона буде помічною!). Вона для усіх батьків – аби стикнутися із дещо іншою точкою зору на виховання дітей. Вона для дітей – аби краще зрозуміти, через що проходять для нас і заради нас. Вона для нас всіх – аби бути свідомими виборів та викликів, із якими стикаються люди, що живуть зовсім поруч (за стіною? у сусідньому підʼїзді? як мінімум, в одному із нами місті).
Адже пʼятниці та неділі бувають у всіх. Нехай для кожного й різні.
Почитала інші відгуки, та хочу написати позитивний відгук. Авторка попереджає, що весело та райдужно не буде. Ця книжка допомагає визначитися для себе, а чи справді я цього хочу. Чи готова я до випробовування своїх кордонів, кордонів і правил своєї сімʼї, беручи в сімʼю некровну дитину. Бо як показує досвід авторки, навіть маючи таке бажання та уявлення про те, що ти готовий, ти виявляєшся не готовим до всього, що відбудеться потім. І що день коли ви забираєте дитину з дитбудинку насправді не кінець, а лише початок. Що не потрібно будувати жодних очікувань - ані про розвиток дитини, ані про поведінку. А також характер. Немає очікувань - немає розчарувань (ну наскільки це можливо). Я дякую авторці, що вона написала цю книжку. Думаю, що досвід, описаний в книжці, допоможе не одній парі наважитися на всиновлення, але вони вже будуть більше підготовлені, аніж була авторка. Бо знизять очікування.