Анатолій Дімаров — український письменник-прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка за другий том роману «Біль і гнів». Автор багатьох самобутніх художніх творів про часи примусової колективізації, голодомор 1932—1933 років та масові репресії в Україні.
«Єврейські історії. Сповідь стукача» — серія повістей, у яких порушено морально-етичні проблеми життя українців за радянських часів. Колоритна, жива мова та цікавий сюжет занурюють у світ щоденних турбот героїв, які вміють обстоювати особисті життєві переконання.
Ключова тема творів «Діти. Південна Одіссея», «Пам’ять», «Симон-різник» — переслідування і знищення євреїв у роки Другої світової війни. В основі повісті «Південна Одіссея» — історія порятунку двох дітей, котрі з мамою й бабусею у червні 1941 року втікають із Одеси. У вагоні для перевезення худоби родина залишає місто, на підступах до якого вже стоять німці.
Деякі оповідання дуже зачепили, болісно занурюватись у тяжкі й трагічні долі людей під час війни. І здається це моя перша прочитана книга про другу світову, де показані не як звірства німців, а саме знущання совєтів над людьми.
Для себе: Це збірка повістей про радянські часи, війну, страх, доноси і те, як люди виживали поруч із системою. У книжці є кілька окремих історій, не один суцільний роман. Важливі твори: «Діти», «Південна Одіссея», «Пам’ять», «Симон-різник», «Сповідь стукача».
«Південна Одіссея» — про єврейську родину з Одеси, яка в червні 1941 року тікає від німців. Мама, бабуся і двоє дітей їдуть у товарному вагоні, фактично рятуючись від знищення. Це історія не про фронт, а про цивільних, які раптом мають кинути дім і тікати невідомо куди.
«Діти», «Пам’ять» і «Симон-різник» пов’язані з переслідуванням і знищенням євреїв під час Другої світової. Там головне — не героїчна війна, а долі звичайних людей: хто ховається, хто боїться, хто допомагає, хто мовчить, хто зраджує. Дімаров показує, як велика історія проходить через маленьке містечко, родину, сусідів і конкретних людей.
«Сповідь стукача» — про людину, яка була донощиком у радянській системі. Це не “детектив”, а спроба показати психологію стукача: як людина виправдовує себе, як страх, вигода або слабкість перетворюють її на частину репресивної машини. Суть у тому, що зло в радянські часи робили не тільки “великі начальники”, а й звичайні люди, які писали доноси, мовчали або продавали інших.