5 зірочок ставлю не я, а моя підліткова захопленість Ірвіном Шоу і його романами про родину німецьких емігрантів Джордах, що приїхала в Америку, намагаючись зачепитися там. У результаті виходить один великий пшик — типова історія переміщених осіб. Історія неприкаяностей і чужостей вибудовуться й у тексті Мельничука, де переплітаються сімейства Забобонів-Ворогів.
У передмові Оксана Луцишина пише про історію, яка мусить бути писаною, а в українців такої можливости ніяк не було, її відбирали. Тому «Що сказано» — це перш за все усна історія, що базується на особистих (Стефан, який і знався з Троцьким чи Леніним, гуляв берегами Сени, провадив розмови про сюрреалістів, повз якого завжди проходила повз історія, але про яку він намірився писати розвідку) і колективних мітах (уся українська громада родичів і не-родичів, які складаються в цілу спільноту, постійно плануючи революцію, співаючи гімн України зранку і готуючи маленького Богдана до повстання). Загальна атмосфера — божевілля, де з’являється дух діда Зенона, пращура Тура (його причинно-наслідкова лінія губиться у нащадках, а потім віднаходиться через смерть і сон, що одне і те ж, по суті), бабця, яку ґвалтували на очах у сина, дід-колаборант, матір Ластівка, яка сиділа на цвинтарях і любила читати епітафії.
Історії не вийде, тому Стефан ріже всі свої записи (амбіції ж були, навіть назва підібралася — «Історія Роздоріжжя і світу»), дружина його брата ріже біліотеку, адже це не про писане, а про сказане, про сказане між ними усіма, між поколіннями, які вперто не чули живих, тому тепер змушені говорити до перук і примар.