What do you think?
Rate this book
Фінальний епізод: війни, що триває 400 років
Широка війна, наче гігантська анаконда, наближається повільно й безшумно. Пастор-євангеліст, військовий капелан і багатодітний батько Григорій Мотуз як ніхто гостро відчуває її нудотний подих. Мало хто вірить, що Росія наважиться напасти. Проте їхні ілюзії розлітаються тієї ж миті, коли перші російські снаряди і міни вбивають перших людей і за лічені дні місто Марії перетворюється на цвинтар.
Російські війська оточують Маріуполь, тож пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком.
В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя: дитинство, службу в радянській армії, боротьбу з наркомафією за безпритульних підлітків, пошук свого коріння і правди у мареві російської пропаганди…
Насправді ця війна — між Світлом і Темрявою, між цивілізацією життя і цивілізацією смерті — триває значно довше, ніж 400 років. І настав час для фінального епізоду.
Російські війська оточують Маріуполь, тож пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком.
В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя: дитинство, службу в радянській армії, боротьбу з наркомафією за безпритульних підлітків, пошук свого коріння і правди у мареві російської пропаганди…
Насправді ця війна — між Світлом і Темрявою, між цивілізацією життя і цивілізацією смерті — триває значно довше, ніж 400 років. І настав час для фінального епізоду.
576 pages, Hardcover
Published January 1, 2023
1 person is currently reading
26 people want to read
About the author
Євген Положій
19 books7 followersУкраїнський письменник, журналіст, головний редактор кількох часописів. Син письменника Віктора Положія.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
August 31, 2025
Основана на реальних подіях розповідь, головним чином, про Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Тут багато впізнаваних зі стрічки новин та розказаних очевидцями подій, які мали місце в місті Марії. Крім цих болючих картин, автор подає історію життя пастора євангелістської церкви від його дитинства до сучасності, а також розповідає історію його родини аж до дідів-прадідів.
Розповідь не лінійна, не хронологічна, тому спочатку було важко вловлювати цей перехід від минулого до сучасності або навпаки.
Майже всі герої цієї книги мають реальних прототипів, зокрема, у головного героя Григорія Мотуза ним є Геннадій Мохненко - відомий у Маріуполі пастор, капелан, волонтер, багатодітний батько рідних та всиновлених дітей. Добре показане становлення його національної ідентичності від звичайного "совєцкого чєлавєка" до українського патріота.
В тексті багато тригерів, тож будьте обережні. Коли я читала розділи про перші дні вторгнення, то до мене на короткий час і то дуже гостро повернулися всі відчуття лютого-березня 2022:
***
Рев літака, що летить над містом, летить над твоєю головою, неможливо сплутати ні з чим іншим. Рев турбін, наче сокирою, підрубає ноги, кидає на підлогу, на асфальт, притискає до землі у тваринному прагненні кудись сховатися, дітися, розчинитися в повітрі. Янгол смерті, що летить за тобою. «Перший ангел затрубив, і сталися град і вогонь, змішані з кров'ю. І впали на землю; і третя частина дерев згоріла, і вся трава зелена згоріла», — насправді це й сталося з містом Марії. Тільки не небесна кара Господня падала на голови нещасних містян, а звичайні авіаційні російські бомби.
***
Також торкнули мене історії про строкову службу в совєцькій армії. Принаймні вони дуже подібні на розповіді моїх знайомих, що мали нещастя служити в СА. І висновок, кого на виході отримувала держава після завершення служби:
***
Приниження або смерть. Якщо пощастить, то каліцтво й комісування за станом здоров’я. А так - капці в зуби, щонічні побиття, знущання, а якщо зовсім у військовій частині немає впливу офіцерів чи прапорщиків, то й групове зґвалтування. А потім, відслуживши рік, самому робити те саме з «духами», виміщаючи на них своє приниження — мстити. І так із року в рік, по колу, армія робить із радянських юнаків "справжніх чоловіків" - садистів і злочинців. Садистів і злочинців.
Нічого, окрім ненависті, страху й зневаги до інших людей і народів, радянська армія як система, побудована на приниженнях і знущаннях, не породжувала.
***
Взагалі це дуже яскравий і типовий приклад, як совок перетворював нормальну людину або на садиста, або на повну нікчемність, позбавлену гідності і самоповаги. І з таким станом речей совєцький союз не просто не боровся, а й всіляко його підтримував та заохочував. І армія - це лише один приклад. Систематичне знущання над особистостями, що не вписувалися в загальну сіру масу, в повсякденному житті, починаючи з садочка, школи, вузу, на роботі, в державних установах, магазинах і т.д., було нормою, справжньою державною програмою, самоціллю ссср. А тепер це знамено підхопила росія і гордо несе його далі.
***
- Я думаю, війна закінчиться, коли Путін здохне, - мовив Аркадій. - Здохне кремлівський демон — і все,
крапка! Фінальний епізод!
- Ні, не крапка! Хіба кома. Бо за ним — десятки мільйонів таких самих маленьких путіних. Танцюють "Лебедине озеро" Чайковського з повними зібраннями творів Пушкіна та Достоєвського в зубах, прикриваються «великою російською культурою». І все їх влаштовує і путін, і імперія.
Розповідь не лінійна, не хронологічна, тому спочатку було важко вловлювати цей перехід від минулого до сучасності або навпаки.
Майже всі герої цієї книги мають реальних прототипів, зокрема, у головного героя Григорія Мотуза ним є Геннадій Мохненко - відомий у Маріуполі пастор, капелан, волонтер, багатодітний батько рідних та всиновлених дітей. Добре показане становлення його національної ідентичності від звичайного "совєцкого чєлавєка" до українського патріота.
В тексті багато тригерів, тож будьте обережні. Коли я читала розділи про перші дні вторгнення, то до мене на короткий час і то дуже гостро повернулися всі відчуття лютого-березня 2022:
***
Рев літака, що летить над містом, летить над твоєю головою, неможливо сплутати ні з чим іншим. Рев турбін, наче сокирою, підрубає ноги, кидає на підлогу, на асфальт, притискає до землі у тваринному прагненні кудись сховатися, дітися, розчинитися в повітрі. Янгол смерті, що летить за тобою. «Перший ангел затрубив, і сталися град і вогонь, змішані з кров'ю. І впали на землю; і третя частина дерев згоріла, і вся трава зелена згоріла», — насправді це й сталося з містом Марії. Тільки не небесна кара Господня падала на голови нещасних містян, а звичайні авіаційні російські бомби.
***
Також торкнули мене історії про строкову службу в совєцькій армії. Принаймні вони дуже подібні на розповіді моїх знайомих, що мали нещастя служити в СА. І висновок, кого на виході отримувала держава після завершення служби:
***
Приниження або смерть. Якщо пощастить, то каліцтво й комісування за станом здоров’я. А так - капці в зуби, щонічні побиття, знущання, а якщо зовсім у військовій частині немає впливу офіцерів чи прапорщиків, то й групове зґвалтування. А потім, відслуживши рік, самому робити те саме з «духами», виміщаючи на них своє приниження — мстити. І так із року в рік, по колу, армія робить із радянських юнаків "справжніх чоловіків" - садистів і злочинців. Садистів і злочинців.
Нічого, окрім ненависті, страху й зневаги до інших людей і народів, радянська армія як система, побудована на приниженнях і знущаннях, не породжувала.
***
Взагалі це дуже яскравий і типовий приклад, як совок перетворював нормальну людину або на садиста, або на повну нікчемність, позбавлену гідності і самоповаги. І з таким станом речей совєцький союз не просто не боровся, а й всіляко його підтримував та заохочував. І армія - це лише один приклад. Систематичне знущання над особистостями, що не вписувалися в загальну сіру масу, в повсякденному житті, починаючи з садочка, школи, вузу, на роботі, в державних установах, магазинах і т.д., було нормою, справжньою державною програмою, самоціллю ссср. А тепер це знамено підхопила росія і гордо несе його далі.
***
- Я думаю, війна закінчиться, коли Путін здохне, - мовив Аркадій. - Здохне кремлівський демон — і все,
крапка! Фінальний епізод!
- Ні, не крапка! Хіба кома. Бо за ним — десятки мільйонів таких самих маленьких путіних. Танцюють "Лебедине озеро" Чайковського з повними зібраннями творів Пушкіна та Достоєвського в зубах, прикриваються «великою російською культурою». І все їх влаштовує і путін, і імперія.
February 17, 2025
Євген Положій "Фінальний епізод війни, що триває 400 років"
"Місто Марії горіло.
Вогонь ворожої артилерії знищував його.
І в цьому вогні разом з оселями згорала віра, спопелялася надія і димом у небо відходила любов"
📌 Це одна з найнеоцінених книг останніх років.
На Goodreads на момент написання допису всього 12 оцінок і 3 відгуки, правда середня оцінка 4,75.
Книга не попала в жодні навіть довгі списки різноманітних премій.
📚 Проте вона чудова - про пошуки себе, історії своєї родини та країни і пройдений життєвий шлях від російськоорієнтованого хлопця з російськомовного Маріуполя до українського патріота, який перше слово українською сказав у 46 років, і лютого ненависника всього, що пов'язано з руснею.
"Він не відчував себе українцем, не говорив українською мовою і не читав українських книжок. У радянській школі предмети "українська мова" і "українська література" мали де-факто факультативний характер, і здавалося природним, що в Маріуполі люди говорять російською"
📌 Прототипом головного героя Григорія Мотуза є реальна особа - відомий маріупольський пастор і засновник "Республіки Пілігрим" Геннадій Мохненко - і історія його життя на фоні історії цілої країни: служба в Радянській армії (це одні з найкращих сторінок книги), Перебудова, розпад СРСР, перші роки незалежності, безгрошів'я, перші зароблені гроші, пошуки правди і шлях до Бога, створення "Республіки Пілігрим" з усіма труднощами, що спіткали пастора на цьому шляху (це також найкращі сторінки), усиновлення десятків безпритульних дітей - мешканців маріупольських підвалів і підворотень.
📌 Про історію з притулком для безпритульних дітей читати без сліз неможливо - це реальний катарсис цієї книги
І прихід у місто росіян:
"...коли пастор дізнався про жахливі подробиці зґвалтувань і вбивст, що чинять російські військові в окупованих українських селищах і містах, зовсім не здивувався. Коли принижені і зґвалтовані дістають безмежну владу, то стають у своїй люті лютішими за власних катів"
🇺🇦⚔ Це і маленька історія Маріуполя: Обжора, "тисячка" з пам'ятником Леніна і безпритульними бандюжками, Паляниця, офіс Київстару, поруч з яким у березні 2022 року ловився мобільний зв'язок і маріупольці повідомляли світу і рідним, що вони живі, дитячий садок на Лівому березі, де пастор зробив притулок для дітей-безхатьків, Володимир Семенович Бойко...
Маріуполя, якого більше немає:
"...нічого і нікого з того, що жило й дихало, немає і ніколи вже не буде. Ні вчителів, ні сусідів, ні шкіл, ні "Азовсталі", нічого. Принаймні такими, якими мешканці їх пам'ятають. А місце спогадів у серцях займуть руїни, вогонь, метал та спрага"
📌 З армійським другом - чеченцем Аланом Магомедовим, про якого писав у попередньому дописі, доля знову зведе головного героя через 35 років і вони зустрінуться - в окупованому росіянами Маріуполі, де Алан задасть йому одне лише запитання: "Відколи ти раптом став українцем?" І розкаже свою історію життя цих 35 років. І це також один із визначальних моментів роману.
📚 Для мене ця книга - справжній Великий український роман, великий, але неоціненний, і я не можу зрозуміти чому.
⚔🇺🇦 Але під час читання помітив одну річ (і це не вперше) коли про життя головного героя, то кайф, а коли про війну - погано рефлексується, хоча написано реально і правдиво. Захисна реакція чи щось померло в в нас, чи для цього повинен минути час? Можливо, недарма ветерани Другої світової нечасто дивилися фільми про війну - їм реальної вистачило.
📚 І ще одне - після прочитання книги виникає величезне бажання шукати якісь відомості про своїх предків, прадідусів і прабабусь, яких ніколи не бачив, про яких нічого не знаєш та і запитати про яких уже нема в кого. Але є архіви, книги і списки репресованих і загиблих у Другій світовій...
https://t.me/knygitelegram
"Місто Марії горіло.
Вогонь ворожої артилерії знищував його.
І в цьому вогні разом з оселями згорала віра, спопелялася надія і димом у небо відходила любов"
📌 Це одна з найнеоцінених книг останніх років.
На Goodreads на момент написання допису всього 12 оцінок і 3 відгуки, правда середня оцінка 4,75.
Книга не попала в жодні навіть довгі списки різноманітних премій.
📚 Проте вона чудова - про пошуки себе, історії своєї родини та країни і пройдений життєвий шлях від російськоорієнтованого хлопця з російськомовного Маріуполя до українського патріота, який перше слово українською сказав у 46 років, і лютого ненависника всього, що пов'язано з руснею.
"Він не відчував себе українцем, не говорив українською мовою і не читав українських книжок. У радянській школі предмети "українська мова" і "українська література" мали де-факто факультативний характер, і здавалося природним, що в Маріуполі люди говорять російською"
📌 Прототипом головного героя Григорія Мотуза є реальна особа - відомий маріупольський пастор і засновник "Республіки Пілігрим" Геннадій Мохненко - і історія його життя на фоні історії цілої країни: служба в Радянській армії (це одні з найкращих сторінок книги), Перебудова, розпад СРСР, перші роки незалежності, безгрошів'я, перші зароблені гроші, пошуки правди і шлях до Бога, створення "Республіки Пілігрим" з усіма труднощами, що спіткали пастора на цьому шляху (це також найкращі сторінки), усиновлення десятків безпритульних дітей - мешканців маріупольських підвалів і підворотень.
📌 Про історію з притулком для безпритульних дітей читати без сліз неможливо - це реальний катарсис цієї книги
І прихід у місто росіян:
"...коли пастор дізнався про жахливі подробиці зґвалтувань і вбивст, що чинять російські військові в окупованих українських селищах і містах, зовсім не здивувався. Коли принижені і зґвалтовані дістають безмежну владу, то стають у своїй люті лютішими за власних катів"
🇺🇦⚔ Це і маленька історія Маріуполя: Обжора, "тисячка" з пам'ятником Леніна і безпритульними бандюжками, Паляниця, офіс Київстару, поруч з яким у березні 2022 року ловився мобільний зв'язок і маріупольці повідомляли світу і рідним, що вони живі, дитячий садок на Лівому березі, де пастор зробив притулок для дітей-безхатьків, Володимир Семенович Бойко...
Маріуполя, якого більше немає:
"...нічого і нікого з того, що жило й дихало, немає і ніколи вже не буде. Ні вчителів, ні сусідів, ні шкіл, ні "Азовсталі", нічого. Принаймні такими, якими мешканці їх пам'ятають. А місце спогадів у серцях займуть руїни, вогонь, метал та спрага"
📌 З армійським другом - чеченцем Аланом Магомедовим, про якого писав у попередньому дописі, доля знову зведе головного героя через 35 років і вони зустрінуться - в окупованому росіянами Маріуполі, де Алан задасть йому одне лише запитання: "Відколи ти раптом став українцем?" І розкаже свою історію життя цих 35 років. І це також один із визначальних моментів роману.
📚 Для мене ця книга - справжній Великий український роман, великий, але неоціненний, і я не можу зрозуміти чому.
⚔🇺🇦 Але під час читання помітив одну річ (і це не вперше) коли про життя головного героя, то кайф, а коли про війну - погано рефлексується, хоча написано реально і правдиво. Захисна реакція чи щось померло в в нас, чи для цього повинен минути час? Можливо, недарма ветерани Другої світової нечасто дивилися фільми про війну - їм реальної вистачило.
📚 І ще одне - після прочитання книги виникає величезне бажання шукати якісь відомості про своїх предків, прадідусів і прабабусь, яких ніколи не бачив, про яких нічого не знаєш та і запитати про яких уже нема в кого. Але є архіви, книги і списки репресованих і загиблих у Другій світовій...
https://t.me/knygitelegram
July 31, 2025
"...коли пастор дізнався про жахливі подробиці зґвалтувань і вбивств, що чинять російські військові в окупованих українських селищах та містах, зовсім не здивувався. "Коли принижені й зґвалтовані дістають безмежну владу, то стають у своїй люті лютішими за власних катів", - міркував пастор. Він знав,... що головна мета російської навали - спаплюжити гідність і честь усіх, хто трапиться на шляху".
1. Книга незаслужено недооцінена читачами! Ба більше - про неї мало хто знає. А дарма!
2. Її має прочитати кожен українець!
3. Вона варта і тепер стоїть поряд із "Садом Гетсиманським" Івана Багряного (і автори обидва - з Сумщини, мої земляки; і сюжети чимось перегукуються, написані на основі реальних подій, прототипами є справжні люди, - є в них і скалічені совєцькою системою долі, є і зрадники, є і табори сибіру).
Це буде емоційно непросто, але прочитайте, і не пошкодуєте:
Євген Положий "Фінальний епізод війни, що триває 400 років", 576 с.
в-во Віват
Роман (можна навіть сказати, що сага, бо історія тягнеться углиб поколінь, на понад сотню років) описує життя Григорія Мотуза - протестантского священника з Маріуполя, який служив Богові, людям, дітям-сиротам, Україні, військовим, рідному місту. Не служив лише системі, і коритися їй не міг. Він досліджував свій родовід, і що більше дізнавався про власне коріння - то більше ненавидів комуняцький режим, який знищив, розкидав по світу рід Мотузів.
Сам Григорій народився й виріс біля синього моря, у місті Марії. І хоч родина була "неблагополучна", Гриць не став таким, як батьки чи сусіди. Навпаки - займався спортом, гарно вчився, намагався жити по правді, по совісті, і, як він пізніше зрозуміє, - по Божих заповідях.
Гриць служив і в совєцькій армії, яка ламає і перемелює не згірш за сталінські табори. Роки служби описані так яскраво і правдиво, що не дивуєшся тепер звірствам рашистів на наших землях. Усе воно взяло початок ще тоді, в часи срср.
Після армії - роки перебудови, розпад совка, прихід до Бога.
Про служіння безпритульним дітям, створення для них дому не могла читати спокійно, та й усю книгу прочитала на найвищому емоційному напруженні.
Мені важко читати про Велику війну, вона ще триває.
Та ми віримо у перемогу!
1. Книга незаслужено недооцінена читачами! Ба більше - про неї мало хто знає. А дарма!
2. Її має прочитати кожен українець!
3. Вона варта і тепер стоїть поряд із "Садом Гетсиманським" Івана Багряного (і автори обидва - з Сумщини, мої земляки; і сюжети чимось перегукуються, написані на основі реальних подій, прототипами є справжні люди, - є в них і скалічені совєцькою системою долі, є і зрадники, є і табори сибіру).
Це буде емоційно непросто, але прочитайте, і не пошкодуєте:
Євген Положий "Фінальний епізод війни, що триває 400 років", 576 с.
в-во Віват
Роман (можна навіть сказати, що сага, бо історія тягнеться углиб поколінь, на понад сотню років) описує життя Григорія Мотуза - протестантского священника з Маріуполя, який служив Богові, людям, дітям-сиротам, Україні, військовим, рідному місту. Не служив лише системі, і коритися їй не міг. Він досліджував свій родовід, і що більше дізнавався про власне коріння - то більше ненавидів комуняцький режим, який знищив, розкидав по світу рід Мотузів.
Сам Григорій народився й виріс біля синього моря, у місті Марії. І хоч родина була "неблагополучна", Гриць не став таким, як батьки чи сусіди. Навпаки - займався спортом, гарно вчився, намагався жити по правді, по совісті, і, як він пізніше зрозуміє, - по Божих заповідях.
Гриць служив і в совєцькій армії, яка ламає і перемелює не згірш за сталінські табори. Роки служби описані так яскраво і правдиво, що не дивуєшся тепер звірствам рашистів на наших землях. Усе воно взяло початок ще тоді, в часи срср.
Після армії - роки перебудови, розпад совка, прихід до Бога.
Про служіння безпритульним дітям, створення для них дому не могла читати спокійно, та й усю книгу прочитала на найвищому емоційному напруженні.
Мені важко читати про Велику війну, вона ще триває.
Та ми віримо у перемогу!
December 6, 2023
Рада, що цю книгу додали на Goodreads, коли читала, її ще тут не було. Вдумливе, змістовне читання, текст, який я буквально проживала, пригадувала щось своє, якісь свої моменти з життя... Вразив образ головного героя книги - пастора Григорія, те, скільки всього йому довелося пережити, його людські чесноти, його людяність, опікування дітьми тощо. У книзі багато сторінок присвячено Маріуполю, місту Марії, його чудовим людям, справжнім героям , волонтерам. Читаєш і уявляєш, яким красивим місто було до війни і як його майже знищили рашисти, скільки загинуло людей. Образ пастора подається через пригадування ним всього його життя, через зв'язок поколінь, через родовід, через трагічні сторінки історії України... через "війну, що триває 400 років".
February 13, 2024
Обов'язково для прочитання.
Прототипом головного героя в книзі став Геннадій Мохненко. Людина-глиба - пастор, капелан, волонтер, батько більше 30 дітей, один із найповажніших і найвідоміших жителів Маріуполя. Справжній моральний авторитет і герой міста й країни.
Боляче читати цю книгу, знаючи що багато з описаних подій відбувалися насправді. Але маємо пам'ятати - не тільки біль, а й наших героїв, які поклали свої життя, або ризикують ним кожен день, щоб ми могли жити і наші діти мали надію на майбутнє.
Прототипом головного героя в книзі став Геннадій Мохненко. Людина-глиба - пастор, капелан, волонтер, батько більше 30 дітей, один із найповажніших і найвідоміших жителів Маріуполя. Справжній моральний авторитет і герой міста й країни.
Боляче читати цю книгу, знаючи що багато з описаних подій відбувалися насправді. Але маємо пам'ятати - не тільки біль, а й наших героїв, які поклали свої життя, або ризикують ним кожен день, щоб ми могли жити і наші діти мали надію на майбутнє.
January 8, 2024
Захоплююча книга про військового капелана та багатодітного батька, про Маріуполь, повномасштабну війну, сутність ворога, про добро і зло, про шлях істини та правди. Ставлю 4 зірки тільки тому, що було багато сюжетних ліній і трохи складно було всіх пам’ятати.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews