What do you think?
Rate this book
Велика Вітчизняна війна
Видання містить спогади українського публіциста і громадського діяча Федора Пігідо-Правобережного (1888–1962) про події в Україні у 1941–1945 рр. Перше видання вийшло друком у 1954 р. в Канаді, однак з того часу книжка була недоступна широкому читацькому загалу в Україні. Тим часом ці мемуари подають унікальну інформацію, розвінчують чимало стереотипів і міфів про те, що в СРСР довгі десятиліття було заведено називати “Великою Вітчизняною війною”.
Нове видання, крім авторського тексту, містить вступну і заключну статті, а також коментар із необхідними роз’ясненнями чи уточненнями.
Книга розрахована на науковців, викладачів та всіх тих, хто цікавиться історією України.
Нове видання, крім авторського тексту, містить вступну і заключну статті, а також коментар із необхідними роз’ясненнями чи уточненнями.
Книга розрахована на науковців, викладачів та всіх тих, хто цікавиться історією України.
288 pages, Hardcover
First published January 1, 1954
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 1 of 1 review
October 2, 2026
Федір Пігідо (later used “Правобережний” as a pseudonym) was a representative of the Ukrainian technical intelligentsia who adapted to life in the USSR more or less successfully but was intelligent and critical enough to see what a wretched life it was and used the first opportunity to get rid of it. In the case of Федір Пігідо, as thousands of other Ukrainians, it was a conscious decision to stay in occupied Ukraine under the Nazis (with the hope that the Germans would help to eliminate the Bolsheviks there and bring the new, liberated Ukraine into “Europe”) and then flee to the West when the territory of Ukraine was recaptured by the Soviets again. In emigration, Федір Пігідо joined the new post-war Ukrainian diaspora and participated in the preservation and development of Ukrainian culture abroad, as well as public exposure of the Soviet crimes and the danger of the USSR for the world overall.
This book is basically a mixture of a personal memoir and some generalized observations about the course of WW2 in occupied Ukraine that was written with the purpose of providing TRUE information about the war for the current historians and for posterity overall, as the author and many other intelligent people could see clearly how the history of the war was being falsified by the Soviets right before their eyes, and they tried to leave at least some truthful information about it as immediate witnesses of the events. They were totally correct in their concerns about this rewriting of history, because this text (indeed, truthful and correct) would feel like a revelation for us, Ukrainians, even 20 years ago. In this sense, the Soviets did their evil job perfectly, as most of the facts and phenomena observed by Федір Пігідо personally or retold to him by other people were not only totally unknown to all the post-war generations of Soviet people but also would have been perceived as an outrageous and disgusting offence and dishonour to our “collective memory about the war.” Today, of course, we already know most of these things from many other sources of information, so Федір Пігідо’s book does not look like something very important and unique today. However, try to imagine what the Western people thought about all this in 1954 (when the book was published in Canada) and what any Soviet person would think if he/she ever had an access to such a book. In independent Ukraine, the book was republished by “Смолоскип” in 2002, and I have no idea how Ukrainian readers reacted to it then (but today, this edition cannot be found anywhere in paper). You can read these two editions in electronic form: 1954’s edition on Diasporiana and “Смолоскип,” 2002’s edition here (in addition to the original text, the “Смолоскип”‘s edition contains many footnotes and preface/afterward articles).
The book may probably feel like a superficial and not very informative read, because the author only mentions many things that actually require a lot of explanations and clarifications. This is why about one-third of the book in “Смолоскип”‘s edition is detailed footnotes providing all the necessary historical references. Reading them (again, well-known information to us today), you can understand perfectly what an important collection of information Федір Пігідо’s book is, if you start to discuss all his “superficial mentions” seriously. As I said, most of this information was unknown to the previous generations of Ukrainians and would feel like outrageous fabrication, delusional nonsense. Like these things, for example:
“Спроби застосувати названий “наказ тов. Сталіна від 3 липня” на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю.
В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті “прийшов кінець совєтам”, що з німцями йде “український уряд на чолі з Винниченком”, що “як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію”, та що народ, “як один”, стане на захист своїх кордонів.”
“Застосування “наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.” не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.
Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…
— “Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру “без права листування” — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену”.”
“Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання “наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року” набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.
Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.”
“Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя “Пересип” від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах.”
“Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати. Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом “зрада” — “ізмєна родінє”. Але явище це більш складне, й епітет “ізмєннікі родинє” його не може опреділити. “Изменников” може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів “ізменніков” — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, “зрадники”: сто вісімдесят мільйонів “безпартійних большевиків” чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.”
“Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з’явилось багато червоноармійців, які “відступали” в персональному, так би мовити, порядку.
“Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з-під Львова”, — звичайно відповідали вони.
Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак “відступало”, важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них “осідало” по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:
— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?
Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь “цивільне” дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про “германа”, про його “незчисленну силу”. Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення “визволених” Західньо-Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.”
“Натовп людей завжди оточував вояків-словаків. Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три-чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому “буржуазному пеклі”, про страхіття якого двадцять п’ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.”
“Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.
Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.
— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню “родіну”, нам цієї родіни не треба…
— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914-1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.
— Так то ж були “буржуї” — у них була, як кажуть старі люди, якась “буржуазна”, офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?
— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…
— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…
— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки…
— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.
— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.
— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.”
“До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. “заґрадітельних отрядов” і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. “Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…” — каже Сталін, — коли в тебе є п’ять куль — чотири ворогові, і останню — собі”. Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій-ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.”
“Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що “…на першому етапі війни населення “охоче” зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…”
“Чув я жахливі оповідання, і це в різних місцях і від різних людей, що на вулиці Короленка, в підвалах центрального НКВД, другого дня після відступу большевиків було виявлено кілька сотень спотворених трупів зі стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів. Не менш жахливі видовища бачили в Лук’янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Деміївки. Там знайдено буквально гори трупів по-звірячому закатованих людей. По зовнішньому вигляді цих трупів їх, очевидно, було вбито в останніх годинах перед відходом большевиків із Києва. Недавно я зустрів у Мюнхені п. Н. І., який особисто оглядав підвали скотобойні зараз же після вступу до Києва німецького війська. Він ще раз підтвердив правдивість цих оповідань.“
Etc. He wrote all this in 1947 and managed to publish the book in 1954, but it was already “too late” for the West and of no use for those millions of Ukrainians who were left in the USSR. They either dismissed all this information or were forced “to forget” it. Some stories told by the author cannot even be confirmed or refuted today with certainty (we just do not have enough information, and all the archives and accounts of real witnesses either were destroyed / silenced or are still unavailable to us), but even if they are not true (or true only to some extent), they are totally in line with the general policies of the USSR and genuine historical events. All this would be shocking even for us several years ago (and especially for our parents, for example, right?) but is mostly “common knowledge” today. This is why I find this note from the preface (by Роман Сербин and Юрій Шаповал) especially clever: “Іронiя iсторiї: п’ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам’яти самої України.”
The ending of the book looks extremely relevant today, if you understand that there was nothing “Communist” in the USSR, and all this is (and always was) about Russia in reality:
“Після повалення гітлерівського націонал-соціялізму на полі бою залишились віч-на-віч останні два партнери: комунізм та демократія.
Для кремлівських комуністів, які давно вже збанкротували зо своїм новим “комуністичним, безклясовим суспільством” і які все ж таки не хочуть добровільно залишити свої вигідні крісла в Кремлі, наявність “капіталістичного” — демократичного суспільства являє смертельну небезпеку. Ця небезпека набрала особливо загрозливих форм після того, як мільйони червоноармійців побачили навіч, як виглядає те “капіталістичне пекло”, скажемо, в Угорщині, Словаччині, Німеччині.
Єдиним виходом є знищити якнайшвидше той ненависний для них світ демократії. Тому Москва гарячкове готує той “последний й решительньїй бой”, що його уже тридцять років оспівує вона. І він, той “последний й решительньїй бой” прийде — хочуть того західні демократичні народи, чи не хочуть. Того хоче Кремль, і цього досить.
Не розуміє цього той, кого останні тридцять років нічому не навчили!
Не бачить цього той, хто не хоче бачити.
Питання лише в тому, чи зуміє цивілізований світ належно підготуватись до цієї зустрічі, до того судного дня, чи допустить, щоб здорове його тіло було роз’їджене комуністичною отрутою, і тоді гибіль світу буде приречена. Чи хватить у нього здорового глузду, щоб забути свої, часом дріб’язкові, противенства; чи спроможеться він нарешті об’єднати сили всього цивілізованого людства перед лицем величезної небезпеки, що насовується зо Сходу в образі світового комунізму в його московській інтерпретації? Отже, питання в тому, чи вистачить у західнього цивілізованого світу волі й уміння своєчасно організувати всі духові й матеріяльні сили, щоб в тому останньому і рішучому бою стати переможцем.
Світ мусить пам’ятати, що той велетень, що розпростерся від Тихого океану до серця Балтики, червона тінь якого так лякає людство, має глиняні ноги, що Ахілєсова п’ята кремлівського тирана дуже вразлива. Світ мусить усвідомити, що симпатії, а в потрібний час і всі сили багаточисленних народів, які лежать під чоботом кремлівського узурпатора, були й завжди будуть з тими, що підняли стяг боротьби проти тиранії, проти совєтської тюрми народів.
Що швидше християнський світ усвідомить усю глибину тої загрози, що нависла над ним, що скоріше буде вжито потрібних запобіжних заходів, що швидше пролунає рішуче “годі!”, “геть закривавлені руки!” — то краще для стомленого людства, то більше буде шанс успішно паралізувати вже націлений з Кремля удар.”
This book is basically a mixture of a personal memoir and some generalized observations about the course of WW2 in occupied Ukraine that was written with the purpose of providing TRUE information about the war for the current historians and for posterity overall, as the author and many other intelligent people could see clearly how the history of the war was being falsified by the Soviets right before their eyes, and they tried to leave at least some truthful information about it as immediate witnesses of the events. They were totally correct in their concerns about this rewriting of history, because this text (indeed, truthful and correct) would feel like a revelation for us, Ukrainians, even 20 years ago. In this sense, the Soviets did their evil job perfectly, as most of the facts and phenomena observed by Федір Пігідо personally or retold to him by other people were not only totally unknown to all the post-war generations of Soviet people but also would have been perceived as an outrageous and disgusting offence and dishonour to our “collective memory about the war.” Today, of course, we already know most of these things from many other sources of information, so Федір Пігідо’s book does not look like something very important and unique today. However, try to imagine what the Western people thought about all this in 1954 (when the book was published in Canada) and what any Soviet person would think if he/she ever had an access to such a book. In independent Ukraine, the book was republished by “Смолоскип” in 2002, and I have no idea how Ukrainian readers reacted to it then (but today, this edition cannot be found anywhere in paper). You can read these two editions in electronic form: 1954’s edition on Diasporiana and “Смолоскип,” 2002’s edition here (in addition to the original text, the “Смолоскип”‘s edition contains many footnotes and preface/afterward articles).
The book may probably feel like a superficial and not very informative read, because the author only mentions many things that actually require a lot of explanations and clarifications. This is why about one-third of the book in “Смолоскип”‘s edition is detailed footnotes providing all the necessary historical references. Reading them (again, well-known information to us today), you can understand perfectly what an important collection of information Федір Пігідо’s book is, if you start to discuss all his “superficial mentions” seriously. As I said, most of this information was unknown to the previous generations of Ukrainians and would feel like outrageous fabrication, delusional nonsense. Like these things, for example:
“Спроби застосувати названий “наказ тов. Сталіна від 3 липня” на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю.
В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті “прийшов кінець совєтам”, що з німцями йде “український уряд на чолі з Винниченком”, що “як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію”, та що народ, “як один”, стане на захист своїх кордонів.”
“Застосування “наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.” не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.
Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…
— “Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру “без права листування” — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену”.”
“Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання “наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року” набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.
Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.”
“Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя “Пересип” від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах.”
“Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати. Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом “зрада” — “ізмєна родінє”. Але явище це більш складне, й епітет “ізмєннікі родинє” його не може опреділити. “Изменников” може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів “ізменніков” — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, “зрадники”: сто вісімдесят мільйонів “безпартійних большевиків” чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.”
“Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з’явилось багато червоноармійців, які “відступали” в персональному, так би мовити, порядку.
“Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з-під Львова”, — звичайно відповідали вони.
Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак “відступало”, важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них “осідало” по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:
— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?
Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь “цивільне” дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про “германа”, про його “незчисленну силу”. Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення “визволених” Західньо-Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.”
“Натовп людей завжди оточував вояків-словаків. Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три-чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому “буржуазному пеклі”, про страхіття якого двадцять п’ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.”
“Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.
Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.
— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню “родіну”, нам цієї родіни не треба…
— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914-1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.
— Так то ж були “буржуї” — у них була, як кажуть старі люди, якась “буржуазна”, офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?
— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…
— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…
— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки…
— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.
— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.
— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.”
“До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. “заґрадітельних отрядов” і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. “Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…” — каже Сталін, — коли в тебе є п’ять куль — чотири ворогові, і останню — собі”. Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій-ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.”
“Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що “…на першому етапі війни населення “охоче” зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…”
“Чув я жахливі оповідання, і це в різних місцях і від різних людей, що на вулиці Короленка, в підвалах центрального НКВД, другого дня після відступу большевиків було виявлено кілька сотень спотворених трупів зі стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів. Не менш жахливі видовища бачили в Лук’янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Деміївки. Там знайдено буквально гори трупів по-звірячому закатованих людей. По зовнішньому вигляді цих трупів їх, очевидно, було вбито в останніх годинах перед відходом большевиків із Києва. Недавно я зустрів у Мюнхені п. Н. І., який особисто оглядав підвали скотобойні зараз же після вступу до Києва німецького війська. Він ще раз підтвердив правдивість цих оповідань.“
Etc. He wrote all this in 1947 and managed to publish the book in 1954, but it was already “too late” for the West and of no use for those millions of Ukrainians who were left in the USSR. They either dismissed all this information or were forced “to forget” it. Some stories told by the author cannot even be confirmed or refuted today with certainty (we just do not have enough information, and all the archives and accounts of real witnesses either were destroyed / silenced or are still unavailable to us), but even if they are not true (or true only to some extent), they are totally in line with the general policies of the USSR and genuine historical events. All this would be shocking even for us several years ago (and especially for our parents, for example, right?) but is mostly “common knowledge” today. This is why I find this note from the preface (by Роман Сербин and Юрій Шаповал) especially clever: “Іронiя iсторiї: п’ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам’яти самої України.”
The ending of the book looks extremely relevant today, if you understand that there was nothing “Communist” in the USSR, and all this is (and always was) about Russia in reality:
“Після повалення гітлерівського націонал-соціялізму на полі бою залишились віч-на-віч останні два партнери: комунізм та демократія.
Для кремлівських комуністів, які давно вже збанкротували зо своїм новим “комуністичним, безклясовим суспільством” і які все ж таки не хочуть добровільно залишити свої вигідні крісла в Кремлі, наявність “капіталістичного” — демократичного суспільства являє смертельну небезпеку. Ця небезпека набрала особливо загрозливих форм після того, як мільйони червоноармійців побачили навіч, як виглядає те “капіталістичне пекло”, скажемо, в Угорщині, Словаччині, Німеччині.
Єдиним виходом є знищити якнайшвидше той ненависний для них світ демократії. Тому Москва гарячкове готує той “последний й решительньїй бой”, що його уже тридцять років оспівує вона. І він, той “последний й решительньїй бой” прийде — хочуть того західні демократичні народи, чи не хочуть. Того хоче Кремль, і цього досить.
Не розуміє цього той, кого останні тридцять років нічому не навчили!
Не бачить цього той, хто не хоче бачити.
Питання лише в тому, чи зуміє цивілізований світ належно підготуватись до цієї зустрічі, до того судного дня, чи допустить, щоб здорове його тіло було роз’їджене комуністичною отрутою, і тоді гибіль світу буде приречена. Чи хватить у нього здорового глузду, щоб забути свої, часом дріб’язкові, противенства; чи спроможеться він нарешті об’єднати сили всього цивілізованого людства перед лицем величезної небезпеки, що насовується зо Сходу в образі світового комунізму в його московській інтерпретації? Отже, питання в тому, чи вистачить у західнього цивілізованого світу волі й уміння своєчасно організувати всі духові й матеріяльні сили, щоб в тому останньому і рішучому бою стати переможцем.
Світ мусить пам’ятати, що той велетень, що розпростерся від Тихого океану до серця Балтики, червона тінь якого так лякає людство, має глиняні ноги, що Ахілєсова п’ята кремлівського тирана дуже вразлива. Світ мусить усвідомити, що симпатії, а в потрібний час і всі сили багаточисленних народів, які лежать під чоботом кремлівського узурпатора, були й завжди будуть з тими, що підняли стяг боротьби проти тиранії, проти совєтської тюрми народів.
Що швидше християнський світ усвідомить усю глибину тої загрози, що нависла над ним, що скоріше буде вжито потрібних запобіжних заходів, що швидше пролунає рішуче “годі!”, “геть закривавлені руки!” — то краще для стомленого людства, то більше буде шанс успішно паралізувати вже націлений з Кремля удар.”
Displaying 1 - 1 of 1 review