У повісті, написаній за мотивами народної казки про сестровбивство, Оксана Забужко досліджує вічні питання, що споконвіку хвилюють людину: звідки проростає зло в нашій душі? Чи можна зупинити злочин, розпізнавши його в зародку? Чи справді гріхи батьків падають на дітей? Жіноча версія легенди про Каїна й Авеля обертається напруженою психологічною драмою, бароковий колорит якої тільки додає їй універсального чару.
Oksana Zabuzhko is a contemporary Ukrainian writer, poet and essayist.
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
Дуже амбітний ранній текст - подати жіночу версію історії про Каїна і Авеля (яка жертва від жінки прийнятніша для суспільства - бути доброю дружиною чи служіння суспільству поза родинною сферою?), подати національну версію історії про Каїна і Авеля (упаковану в український фольклор). Одразу видно, що Забужко хотіла вирости Лесею Українкою :)
Але що більше амбіцій, то далі падати - не можу сказати, що в захваті від тексту. Для міфу - забагато наворотів з психологічного тексту (а це все-таки дуже полярні формати). Для розмови про соціалочку - забагато, власне кажучи, міфу (дихотомії, які в міфі органічні, в соціалочці звучать штучно). Ну і, врешті, навіть цей вибір про вбивство йде не зсередини, хай би чим він був зумовлений (соціальними чинниками, психологічними чи міфічною неминучістю), а привноситься зовні, що виглядає трошки як easy cop-out.
Загалом, з сестринської трилогії Забужко цей текст захоплює мене найменше.
Це мій улюблений твір евер.🫶 Майстерно доповнена авторськими деталями казка, котру мені колись розказувала мама.
Казка про калинову сопілку завжди була моєю улюбленою (як? вона ж така жорстока). Я постійно просила переповісти мені її перед сном (чому мені не було лячно?). Але тепер можу читати собі сама цей довершений варіант знайомого сюжету. І робила це вже декілька разів. І читатиму знову.
Така приємна архітектура слів, така доладна казка для дорослих.
Дивуюся (від «диво») не лише казці, а як пані Оксані таки вдається викарбувати те кожне речення. Наповнити якомога більшим змістом, закрутити, піднести і - обірвати.
Хотілось написати, що це печально-повчальна казка про нарцисизм. Історія спочатку була доволі добре прописана, цікаво розкривались психологічні портрети персонажів, але далі твіст у бік якоїсь чортівні…Тепер думаю: добре, що на нашій території не було «святої » інквізиції. Від цієї розширеної версії народної казки зостався якийсь відразливий, гидкий присмак. Схоже, це була моя остання спроба знайомства з творчістю Забужко
Так, там неймовірна кількість красивих слів, але я люблю СЮЖЕТ.
Мені довелось прикласти всю свою увагу щоб віднайти його поміж найдовших речень, які безумовно дуже майстерно написані, але дуже важкі для простого насолодження текстом.
Так, я розбещена літературою простішою, масовою, я це приймаю і мені з цим ок)
Поважаю авторку, але спробую її інші твори в більш старшому віці🙏
Дуже моторошна і дуже красива! Це перший твір Оксани Стефанівни для мене, і на початку мені важко було звикнути до довгих речень, її modus operandi. Але мова шикарна, тож із часом я вже не звертала увагу на довжину речень.
Це -- сільська готика. Наприкінці взагалі мракобісся таке коїлося, ух! Мені здається, що гарно б екранізував казку той режисер, що зняв The VVITCH, Northman, Nosferatu.
Неймовірно. Історія торкає до мурах. Через текст Забужко іноді важко пробиратися, але в цьому його сила і краса. Адже в процесі отримуєш неймовірне задоволення від глибини і тонкості письма. Авторка будує чіткі емоційні образи, тримає динаміку розповіді та впевнено приводить до катарсису. Це той випадок коли захоплюєшся не лише історією, а й її формою і поданням (звісно, адже що ще можна очікувати від майстрині слова?)
А ілюстроване видання Комори - окреме задоволення. Ідеальне попадання (чи доповнення?) в естетику твору 🖤❤️🤍
Класна казка, дуже доросла і справді трохи моторошна. Як добре, що таке життя вже в минулому, все ж скільки тоді було скалічених доль. Хоча тема сестринської ворожнечі лишається актуальною й досі.
Дуже красиво оформлена у виданні від комори, з такими влучними ілюстраціями. Ще й пахне, як свіжо-побілена хата!
Повість на основі народної казки про двох сестер - дідову внучку та бабину внучку. Тут завʼязці та кульмінації передуже дуже довгий вступ, який може відлякати (ще й забужківськими реченнями написаний). Але я заохочую читати, попри переляк. Зрештою, це горор, як зазначила авторка (не про свої речення - про повість)). Я читала довго, продираючись крізь складний текст, та водночас смакучи ним. Насправді отримала задовлення, деякі слова гуглила навіть. Від самого сюжету я трохи в шокови, казка дійсно страшна. Глибокі описи переживань й думок героїв лише поглиблюють негативні відчуття. Це не розважальний веселий твій. Тут стосунки батьків та дітей, сестер, життєво-важливі рішення "на зло комусь" та наслідки такого вибору. А ще тут багатий опис українського селянства кінця 18-го століття, одяг, традиції, манера спілкування та стосунків в громаді.
Мораль цієї казки, мабуть - зло є злом, його не потрібно виправдовувати, хоча можна пояснювати. Проте дослідження причин нищівних рішень людей не применшує цього зла.
Трохи гнітюча повість, проте прекрасна і дуже вартує до прочитання. Думаю, що підліткам буде цікаво, бо тут містика, стосунки хлопців-дівчат, однолітків, батьків.
та шо тут казати? мова, символізм, підтексти - все є, все багате і насичене, все глибоке і глибинне. також дуже гарне оформлення книжки.
4 зірки, бо все ж деколи славнозвісні речення Забужко були настільки підрядні і заевфемінізовані, що форма заважала сприйняттю (треба було по кілька разів повертатись і перечитувати, щоб зрозуміти, про що йдеться, а початок речення в авторки не завжди легко знайти 😅).
Оксана Забужко в одному зі своїх інтервʼю розчаровано ділиться, що на якійсь з перших презентацій «Казки про калинову сопілку» в аудиторії на 500 людей жодна людина не чула раніше цієї історії про вбивство сестри сестрою. Але у мене під час читання інтерпретації (чи точніше сказати – розширення) цієї специфічної казки закралося враження, що Оксана Забужко не чула раніше казки про дідову дочку і бабину дочку. Бо мені завжди в дитинстві ці казки сприймалися як приквел/сиквел одна одної. І з казки про дочок я знаю, що дочки ці – не кровні сестри, а зведені. Відповідно, всій забужківській експозиції про нерівномірну любов батьків мені вірилося трохи нятягнуто.
Але починалося все фантастично! Забужко обрала психологізм – і це було найцікавіше. Вона хотіла пояснити собі-дитині, як могло так статися, що сестра захотіла вбити сестру. Зізнаюся, що в дитинстві мене теж дивувало те місце в казці, де вони собі в лісі збирають ягідки і тут одна встромлює іншій у серце ножа. Але я радше дивувалась з несподіванки, а не з мотивів, бо бабину дочку я вже знала з приквелу (до речі, є якийсь відгомін мізогінії в тому, що батькова улюблениця – протагоністка). Мені дуже подобалося, як Забужко вибудовувала мазок за мазком полотно цієї історії. Вчинки усіх героїв були аргументованими та висвітленими, я була в захваті. А потім стався мем про недомальованого коня: психологізм перетворився на міф/містику. ["br"]>["br"]>["br"]>["br"]>["br"]>
Як же майстерно, як же красиво! Трішки незвично і навіть складно було на початку: довгі речення, по декілька сторінок на одне. Однак, призвичаїтися до такого стилю оповідання не важко. Страшна казка, поетична, хоч немає ні рим, ні ритму. Сподобалось.
Можливо, текст розпакується для мене з часом і враження зміниться. А поки одразу після прочитання відчуття якісь моторошні. Пані Забужко отими безкінечними реченнями наче закрутила, заплутала - занурила мене у сеанс відьомського чаклування, співзвучного до «Буде тобі, враже, так як відьма скаже». Тобто, магія тексту сталася. Але питань постало більше, ніж відповідей. І дуже моторошно - і від героїв, і від історії, а особливо від кінцівки. Моторошно і безнадійно.
Оксана Стефанівна в своєму репертуарі. Тільки вона може історію на 2 сторінки перетворити в неймовірну розповідь. Знамениті Забужківські речення це окремий вид насолоди і тортур. Історія про двох сестер, суперечки між ними, заздрість, різна любов від батьків. Набільше жаль тут Василя - і жінка його ніколи не любила, і дочка улюблена згинула.
Майстерно написана, ця повість вимагає, щоб під рукою у читачки повсякчас був словник. Сама Забужко розповідає, що слова у «Казці» добирала та нанизувала, як намистинки на ґердан.
Я ж зачудовано дивлюсь на такі здавалося б знайомі і зрозумілі слова як «кшталти» чи «цноти». І розумію, що ніколи досі не бачила їх вживаними у множині. Така проста зміна звичного числа повертає словам вагу, обʼєм та забуті сенси, а мову перетворює із напівпересохлого було потічка на повносильний потік.
«Казка» - це давня і темна історія із часів, в які творився наш фольклор. Чому ж її обирає переповідати «визнана феміністка»? Чому звертається раптом до сивої патріархальної давнини, коли у жінки єдиних прав було - що винести ґарбуза й то, коли по нього приходили?
Відповіді шукати доводиться вже перегорнувши останню сторінку, самостійно.
Український кайдан. Де: криза виховання, патріархальності, чоловіче/жіноче, звичаї нашого народу, туга в піснях народних, многоціннеє перло мови. Завершення мені здалося трохи змазаним — так наче авторка вирішила якісь їй видимі задачі й утратила інтерес до процесу, але виклад до кульмінації був таким щільним і таким тужним (я кілька разів змушений був брати павзу — таке письмо настрій навіює добре, тільки настрій цей не на щодень), що, коли дійшло до розв'яки, я відчув полегшення — так уже стало шкода центральну фігуру оповіді, для якої не було жодного іншого виходу. та й бути не могло.
З такого оповідання хороший видавець-упорядник може зробити цілий проект з лячними переказками різних авторів. І я напишу. Чим я не Анджела Картер?
Я не є прихильницею творчості Оксани Забужко: занадто неприроднє і нагромаджене письмо. Однак ця повість, на український фольклорний ряд та феміністичний сучасний мотив, справив враження. Сестринська ненависть, шлюб без кохання, гендерні стереотипи, протиставлення "аристократки" і "звичайної дівки", а ще містика, сльози, загублена доля. Але для мене цей твір вкладається в одну фразу: "Щасливі батькі - щасливі діти". І не було б розділення на бабова дочка і дідова дочка, не було проекції своїх нереалізованих бажань матері на дитину, не був би батько таким фемінним та нерішучим у своїх вчинках. Відсутність головного злого героя (бо всі винні і всіх, насправді, шкода) робить цю повість схожою до казки. Адже, у казках теж відкрито не змальовується зло, а лише те, як герой зможе з ним упоратися і вирішити критичну ситуацію. Героїня Забужко не змогла впоратися із злобою і помстою в своєму серці, вона добровільно перейшла на сторону зла. Але від цього читач менше їй не симпатизує, а навпаки - хочеться усіх обійняти і нарешті помирити.
Мене завжди захоплювали сучасні інтерпретації старих, знайомих, давніх як світ історій. Ця книжка не стала винятком. Я прочитала на одному диханні. Якщо спочатку було тяжко налаштуватися на довгі речення, то потім вони мені здавалися вже й замалими. Для мене Казка про калинову сопілку це перш за все історія про дику жіночу енергію, яку намагалися стримати і приручити, якій не дозволяли пройти ініціацію. Якщо чесно, подекуди Ганна нагадувала мені молоду Бабу-Ягу - її міцний звʼязок з природою, її внутрішня боротьба між добром і злом, її вміння тонкого бачення і відчуття навколишнього світу. Однозначно рекоме��дую.
«Казка про калинову сопілку» — це не просто переосмислення фольклору, а крик з глибини жіночого болю. Про зґвалтування, мовчання, зраду найближчих. Про те, як страшно, коли не вірять. І як голос — навіть втрачений — все одно проростає. Через дерево. Через сопілку. Через правду.
“…і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається, — окрім хіба найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч-не-хоч, муситимеш забрати з собою в могилу…”
Солодкий і тягучий, як патока, текст. Неймовірна майстерність.
Посієш звичку- пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю Тиць, бабин Гриць!
Про Забужко я чула давно і багато. Чула про її «короткі речення». Бачила її інтерв’ю, подкасти презентації. Але жодної книжки я не прочитала. В минулому році, побачила презентацію, нового видання. Книга мені запала в душу.
Книга 10 з 10.
Має трохи друкованих помилок, на декількох сторінках , цифри, які позначають номер сторінки, надруковано безпосередньо на словах.
Написана народною мовою, дуже багато діалектизмів, застарілих слів.
Місцями важко читати текст, бо не завжди я розуміла, що це пряма мова ;)
Артбук чудовий, малюнки мінімалістичні, психологічні, якщо так можна сказати.
Дійсно, це жіноча версія Каїна і Авеля. Чому так сталося? Що спонукало старшу сестру вбити молодшу? Чому батьки ділять дітей з народження на дідодову і бабину дочку? Що привело до такого кінця?
Материне вийду на зло за іншого, бо не так сталося як гадалося? Чи постійне жалування матері що вийшла заміж не за того?
З усієї книжки, жалко тільки Василя. Жінка його не кохає. Старша донька Ганна-панна, не притуляється до батька, Марія, скидає дітей після двох дочок . Гордує старшою донькою, мириться з існуванням молодшої... Єдиний раз , коли я побачила, що в ній є якесь почуття до молодшої, коли пішла поговорити з Дмитром, і то , можливо нею керували інші думки.
Перша половина книги, дуже гарно прописана, оброблена казка, як купа народних казок про зведених сестер , в далі .... Здійснення пророцтва? Чи то вона сама для себе зазвала нечистого? Що далі з нею сталося? Вона була при розумі? Чи перевтілилася в щось химерне ? Чи зійшла з розуму? Кінцівка трохи дивна, чогось не вистачає...
This entire review has been hidden because of spoilers.
Цей артбук я прочитала за 3 дні, хоча там 124 ст., тож можна й за день) Але з цієї повісті-казки почалось моє знайомство з Забужко, тож щойно дізналась про вихід книжки, знала, що куплю.
Насправді я її вперше прочитала, а роки 2 тому мені її сюжет переказала мама, і я з тих пір часто думаю про цю казку.
Тут така крута анотація, що дійсно зацікавлює. Перш за все, це повість про добро і зло, але також дає задуматись про свою природу й призначення.
Але основне - це містичний, заворожуючий настрій казки. Я не читаю жахи або містику, бо не можу уявити, щоб мені це сподобалось😅 А тут містика поєднана з народними віруваннями, фольклором, і аж моторошно.
До мови Забужко треба звикнути, але в іншому варіанті ця казка не справила б такого враження.
Після прочитання ще довго хочеться переварювати сенси й сюжет.
Деякі мотиви нагадують «В неділю рано зілля копала» Кобилянської, яку я теж раджу! У мене обидва сюжети переплелись у голові😅
Раджу всім, особливо дівчатам, вам дуже сподобається🔥
Є в цій жорстокій казці багато правди (як це зазвичай і буває у казках). Соціальний тиск на жінок, щоб відповідали своїм відведеним зазделегідь ролям і покарання за кожен відступ. Феміністична версія історії про Каїна і Авеля-це лише одне нашарування. Тут також багато нашої історії і міжпоколінних травм, які часто обертаються проти нас самих. Текст відрізняється по стилю від звичних текстів Забужко. Але варто прочитати.