Не заколисуй ненависти силу

by Василь Симоненко

Збірка вибраних творів одного з найвідоміших шістдесятників, Василя Симоненка, відкриває серію «Письменники-натхненники», започатковану у видавництві SNOWDROP. Збірка містить усю художню прозу Василя Симоненка, а також фрагменти його листування з найближчими родичами й друзями та низку віршів, які відображають основну тематику лірики письменника: філософську, пейзажну, громадянську та інтимну. Пропоновані тексти, хоч і публікувалися в раніших виданнях, не належать до масово розтиражованих, хрестома тійних, тому для декого з читачів можуть стати справжнім відкриттям, а для тих, хто з ними ознайомився раніше, при водом глибше поміркувати над багатьма екзистенційними проблемами, над тяжкими реаліями підколоніального буття українського народу у ХХ ст., осмислити історичні уроки і зробити з них для себе правильні висновки. Для шанувальників влучного лаконічного слова цінною буде добірка афоризмів Василя Симоненка, а для зацікавлених у життєписі письменника – біографічні факти про нього, вміщені на початку книжки. І, врешті, кожен читач матиме змогу насолодитися красою вишуканого рідного слова та збагатити виражальний арсенал власного мовлення, зокрема й за допомогою фінальної частини «Урок української від пані Дари».

224 pages, Hardcover

Published January 1, 2023

About the author

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (* 8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область — † 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник.

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).

Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст..

Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973).

В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховань розстріляних органами НКВД на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок: це побиття не було випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

З весни 1963 хвороба В. Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

У ніч з 13 на 14 грудня 1963 серце митця перестало битися.

Reviews

[Стех · Rating 2 out of 5]

Їхав у відпустку і купив на заправці втридорога книжку видавництва Фреймут (не знав раніше, що в неї є своє видавництво). Оформлення пристойне і фото з обкладинки мені завжди подобалося. Сприймається ця книга, як запрошення до знайомства з Симоненком, але чи воно так все упорядковано кострубато, чи то мені нічого крім його віршів не заходить, але враження поганенькі. Гуморески не смішні, новели та оповідання якісь пласкі, прості та ще й дихають якоюсь зверхністю щодо жінок. А мініповість "Огида" де головний герой (який в розрізі решти книги дуже асоціюється з автором) любить і возвеличує Леніна, це взагалі шо було? Поки читав листування з дружиною і колегами згадав, що не люблю читати чужі листування. Найцікавіше в них це те, що Симоненко себе називає хахлом і підписується наприкінці листів - "Твоя полтавська Галушка", "Твій кволий чоловічок".
Плюс до всього наприкінці книги ще урок української мови, де певна пані Дара хвалить і ставить в один ряд Шевельова, Фаріон і себе. Це прям і кумедно, і печально.
А вірші Симоненка мені подобаються. Можливо, якби він жив тепер, то легко заримував би Фреймут з Фаріон, і це був би дотепний вірш.