What do you think?
Rate this book
Машина #2
Гемма
Зима огорнула племена, залишивши по Святій війні спалену Катаклу, зраджених Торіаті та зруйновану державу Накар. Етан Накара втікає до Мітрини, де заради порятунку племені укладає угоду, на яку ще жоден жрець не погоджувався. Александра Торіаті, чий дар ткати став руйнівним для неї самої, вирушає до ядра Гемми в пошуках відповіді, як помститися племенам. І на додачу до всього у гру вступає Цембенга, де смерть однієї зі жриць руйнує хиткий баланс влади. З богом із металу, який набув свідомості, кожен герой розуміє: щоби збудувати майбутнє, слід нарешті розплутати таємницю минулого Машини та епохи Сталі.
650 pages, Kindle Edition
Published October 1, 2023
8 people are currently reading
188 people want to read
About the author
Daria Piskozub
7 books136 followersУкраїнська письменниця зі Львова. Дебютувала у 2020 році із технофентезі романом "Машина".
Роман "Машина" - переможець конкурсу фентезійних романів "Брама 2019".
Ukrainian writer from Lviv. Debut technofantasy novel "Machina" came out in 2020. The novel has won the first plane in "Gateway 2019" fantasy novels contest.
Роман "Машина" - переможець конкурсу фентезійних романів "Брама 2019".
Ukrainian writer from Lviv. Debut technofantasy novel "Machina" came out in 2020. The novel has won the first plane in "Gateway 2019" fantasy novels contest.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 21 of 21 reviews
July 12, 2023
Як же приємно було повернутися до світу Машини, я скучила, от чесно.
Особливо, враховуючи, що друга частина тетралогії виправдала багато моїх очікувань і в деяких моментах відверто потурала моїм інтересам. Люблю, коли все так, як мені хочеться)
У 'Геммі' у нас є лише два наратори з попередньої частини - Алекс Торіаті та Етан Накара. Бастіан цього разу сидить десь на апокаліптичній лаві запасних і враховуючи, що по завершенню першої частини він був моїм найменш улюбленим персонажем з трійки головних героїв, то спочатку мені навіть подобалося, що його немає. А от вже під кінець якимось чином я почала за ним скучати. Бо Алекс та Етан можуть бути максимально різними, але вони такі схожі в масштабах пиздеця, який вони створюють та яким оперують (споріднені душі, але про це пізніше), тому мені час від часу вже хотілося перерви на більш спокійного Бастіана.
Третьою нараторкою - новою- виступила Мати Миру племені Цембенга. І хоч саме її розділів було відносно небагато, вона слугувала цікавим віконечком на життя у іншому племені
Ще у нас був вступ від імені Риліяна і якщо чесно, то до цього персонажа у мене дуже багато питань, бо поки що я так і не зрозуміла його важливість у цій історії, сподіваюся він відіграє якусь важливішу роль у наступних частинах, інакше навіщо він тут взагалі?
Але тепер до моїх улюбленців 😊
Після Священної Війни та спалення Катакли, Алекс Торіаті стає вигнанкою. Зраджена рідним плем'ям та найкращим другом, травмована, звинувачена у геммітстві та втративши родину, вона приймає рішення приєднатися до Гемми. Протягом усієї книжки Алекс намагається знайти баланс серцевиру, позбутися голосів в своїй голові та переосмислити усе своє колишнє життя та вчинки, розібратися чи стала вона лиходійкою самостійно чи з волі Машини. І ще Алекс палко, понад усе у світі хоче знищити Машину. Приєднавшись до Гемми, дівчина також стає нашими очима на їхній світ та устрій. І якщо ви думали, що у племен все складно, то Гемма легко дасть їм прикурити своїм фракціями, способами керуванням серцевиром та історіями про те, хто коли з якої фракції перейшов. Моментами, мені здавалося, що цієї інформації забагато і дещо можна було спокійно вирізати і історія б нічого не втратила. А от уривки зі шоденників Інеж могло б бути більше і хотілося, щоб вони були довшими. Нам же буквально розказують, як настав кінець світу, хотілося, якщо чесно, трохи більше деталей, що зануритися в це сповна.
Разом з устроєм Гемми, ми звісно знайомимося з купою нових персонажів-геммітів, але не можу сказати, що я особливо вподобала когось крім Зорії. Решта були норм, але швидше за все, я їх дуже швидко забуду. Ну, Мадс ще має потенціал якусь роль потім десь відіграти. До речі, щодо Зорії - я десь на сайті Вівату бачила, що в 'Геммі' мала бути другорядна ЛГБТ любовна лінія і я досить довго сподівалася, що вона буде саме між Алекс та Зорією (хоча, напевно, тоді б її не назвали другорядною), бо у них, на відміну від Тристана та Алекс, була хімія. Тристан мене добряче розчарував у цій частині, бо якщо в 'Машині' він здавався мені цікавим, то в 'Геммі' він був...ніяким. Щось там ніби відчував провину, тягар лідерства, але я цього зовсім не відчула. Можливо в третій частині він якось більше розкриється, там сюжетно є потенціал для цього.
А загалом моє ставлення до Алекс та Тристана як пари можна висловити цим мемом:
І частина мене готова з піною на губах доводити, що я і не повинна була сильно перейматися через них, бо ніщо не переконало мене в тому, що вони не ендгейм більше, ніж сцена їхнього першого поцілунку. Ніколи не повірю, що так пишеться перший поцілунок головної пари. З іншого боку, може, тут взагалі не буде ніяких ендгеймів, а всі тупо помруть або олюднять Машину і вона закачає їхні свідомості у велетенську хмару, де вони будуть влаштовувати ментальні оргії кожен божий день. Божевільніші речі траплялися.
Ну добре, менше з тим, давайте вже про Етана 😍
Етан це мій найулюбленіший персонаж в цій історії і на даний момент, я не думаю, що це вже зміниться. Для мене саме він найкраще прописаний, він найживіший, найнедосконаліший. Я люблю в ньому те, як сильно він старається; люблю те, яких помилок допускається; люблю як він маскує невпевненість та страх, і те, як навіть відімкнувши всі свої емоції він все одно продовжує відчувати.
Після спалення Катакли, вбивства дядька, втечі Алекс та правди, що розкрилася про участь його матері у Священній Війні, Етан Накара має стати лідером для залишків Катакли та відродити плем'я й повернути його сателіти під владу Машини до настання наступного сезону завоювань. А в ідеалі він має олюдниьи Машину. Помимо того, він відчуває провину за те, що сталося з Алекс та за спалення Катакли, а довіряти нікому - особливо рідній матері- уже не може. Етан опиняється наодинці з самим собою перед найтяжчим викликом в своєму житті і йому відчайдушно потрібні союзники, щоб не підвести людей, життя яких залежать від його рішень. І він знаходить такого союзника в найгіршому можливому місці, навіть не усвідомлюючи до яких наслідків це може призвести.
Для довідки хочу додати, що я вважаю Машину найбільшою сукою в цій історії, тому як тільки вона потягнула свої мацаки до Етана, мені хотілося волати на все горло, як в тому мемі 'GET A JOB! STAY AWAY FROM HIM!'.
Мені дуже сподобалася саме лідерська арка Етана, завдяки якій він починає розуміти Карну. Це усвідомлення, що коли ти відповідаєш за чиїсь життя, того що ти робиш завжди буде недостатньо і в погоні за найкращим для своїх людей, для свого племені, ти можеш сам не помітити, як ступиш на дуже слизьку стежку і накоїш непростимих речей. Або помітиш і все одно зробиш те, що задумав, бо можливо хоч цього разу, твоїх старань нарешті буде достатньо.
Мені дуже відгукнулася саме ця частина Етанової арки та сподобалося, як вона була використана для відновлення його стосунків з матір'ю. Навіть для мене Карна стала набагато стерпнішою після цього. Не можу сказати, що вона мені сподобалася, але я прониклася повагою до її компетентності та старань.
Не можу сказати, що у всі моменти мені було легко залишатися на боці Етана. З моменту, коли він з військом підходять до Руни і він думає про це, як про повернення того, що завжди їм належало, я добряче крінжанула. З одного боку ніби розумію, що це норма суспільства в якому він виріс, але хочеться, щоб він вже швидше зрозумів, що оця тема із завоюваннями зовсім не хороша.
Взагалі, у мене в цій історії немає сторони, яку я підтримую. Машина це для мене просто shady asshole, Гемма якась істерична і неефективна, а племена буквально релігійні фанатики, які ще й рабів мають. В моєму уявленні завершенням цієї історії має бути не перемога якоїсь однієї сторони, а якийсь інший, третій варіант. Згадую фразу Етана, що він жрець порядку, а Алекс слуга хаосу і думаю, що правда мала б бути десь посередині.
Ще мені дуже сподобалася тема з Дітьми Машини, вони були кріпові, хочу більше їх в наступних частинах.
Про деусів теж дуже подобається і нагадало мені одну з моїх найулюбленіших цитат із Зоряних Воєн.
"If you live long enough, you see the same eyes in different people. I see your eyes... I know your eyes!"
Дуже класна була фраза Етана про те, що з його людяності залишилася лише лють. Я просто закохалася в цей рядок.
Хочеться також зауважити, що градус пафосу діалогів знизився, тому тепер вони якісь природніші. А от з поза діалогами у мене є одне велике зауваження.
Я спеціально виписувала, і оце всі варіанти, якими охаракиеризували Тристана в одному розділі:
'мій спокусник', 'темноволосий гемміт', 'чорнявий ткач', 'чорнявий', 'темноволосий','чорнявий гемміт', 'гемміт'
Це розділ від імені Алекс, яка знає Тристана, бачить його не вперше, знає його ім'я, але чомусь я маю повірити, що саме так вона думає про нього в своїй голові. Мені дуже дивно, що ці речі не були змінені редактором чи коректором, чи хто там цим займається. Така проблема була не тільки з Тристаном, дуже часто уже відомих нам персонажів з якими в Алекс близькі стосунки характеризували як 'коротковолоса геммітка' або 'худий гемміт'. Це дратувало, це заплутувало, бо я не пам'ятаю зовнішні характеристики всіх персонажів, тому такі описи зовсім нічого не уточнюють. І вони дуже неприродні. Я б можливо так не дратувалася, але в перших розділах таких описів було дуже багато і воно відштовхувало. На щастя, далі їх поменшало, все ще зустрічалися час від часу, але не так часто, тому на це можна було закрити очі. До речі, таке я помічала тільки в розділах Алекс. Ні в Етана, ні в Білої Матері таких штук не було, це дивно.
Ну що ж, щоб не закінчувати на негативі, хочу ще раз нагадати, що я всім серцем вболіваю за стосунки Алекс та Етана і поки що мені подобається, в якому напрямку все йде. Буде мені щастя чи ні, придумала я собі це все чи це дійсно закладено у текст, це все не так і важливо, бо мені поки що весело придумувати, як воно усе буде. Ех, вміла б я писати, то вже строчила б про них фанфіки.
Дуже чекаю на наступну частину, бо справді цікаво, як вони з усієї цієї ситуації вирулять.
P.S. Все чекаю поки сестра Алекс та Бастіана почне відігравати якусь роль, вона ж там не просто так. Хочеться мімімішних сцен, де Етан за нею доглядає, вона була аж одна (1!) в цій частині, це кримінально мало.
P.S.S. Колись я вичитаю всі одруки в тому, що я тут написала, але якщо перечитаю зараз, то так і не опублікую цей відгук, тому хай вже буде.
Особливо, враховуючи, що друга частина тетралогії виправдала багато моїх очікувань і в деяких моментах відверто потурала моїм інтересам. Люблю, коли все так, як мені хочеться)
У 'Геммі' у нас є лише два наратори з попередньої частини - Алекс Торіаті та Етан Накара. Бастіан цього разу сидить десь на апокаліптичній лаві запасних і враховуючи, що по завершенню першої частини він був моїм найменш улюбленим персонажем з трійки головних героїв, то спочатку мені навіть подобалося, що його немає. А от вже під кінець якимось чином я почала за ним скучати. Бо Алекс та Етан можуть бути максимально різними, але вони такі схожі в масштабах пиздеця, який вони створюють та яким оперують (споріднені душі, але про це пізніше), тому мені час від часу вже хотілося перерви на більш спокійного Бастіана.
Третьою нараторкою - новою- виступила Мати Миру племені Цембенга. І хоч саме її розділів було відносно небагато, вона слугувала цікавим віконечком на життя у іншому племені
Ще у нас був вступ від імені Риліяна і якщо чесно, то до цього персонажа у мене дуже багато питань, бо поки що я так і не зрозуміла його важливість у цій історії, сподіваюся він відіграє якусь важливішу роль у наступних частинах, інакше навіщо він тут взагалі?
Але тепер до моїх улюбленців 😊
Після Священної Війни та спалення Катакли, Алекс Торіаті стає вигнанкою. Зраджена рідним плем'ям та найкращим другом, травмована, звинувачена у геммітстві та втративши родину, вона приймає рішення приєднатися до Гемми. Протягом усієї книжки Алекс намагається знайти баланс серцевиру, позбутися голосів в своїй голові та переосмислити усе своє колишнє життя та вчинки, розібратися чи стала вона лиходійкою самостійно чи з волі Машини. І ще Алекс палко, понад усе у світі хоче знищити Машину. Приєднавшись до Гемми, дівчина також стає нашими очима на їхній світ та устрій. І якщо ви думали, що у племен все складно, то Гемма легко дасть їм прикурити своїм фракціями, способами керуванням серцевиром та історіями про те, хто коли з якої фракції перейшов. Моментами, мені здавалося, що цієї інформації забагато і дещо можна було спокійно вирізати і історія б нічого не втратила. А от уривки зі шоденників Інеж могло б бути більше і хотілося, щоб вони були довшими. Нам же буквально розказують, як настав кінець світу, хотілося, якщо чесно, трохи більше деталей, що зануритися в це сповна.
Разом з устроєм Гемми, ми звісно знайомимося з купою нових персонажів-геммітів, але не можу сказати, що я особливо вподобала когось крім Зорії. Решта були норм, але швидше за все, я їх дуже швидко забуду. Ну, Мадс ще має потенціал якусь роль потім десь відіграти. До речі, щодо Зорії - я десь на сайті Вівату бачила, що в 'Геммі' мала бути другорядна ЛГБТ любовна лінія і я досить довго сподівалася, що вона буде саме між Алекс та Зорією (хоча, напевно, тоді б її не назвали другорядною), бо у них, на відміну від Тристана та Алекс, була хімія. Тристан мене добряче розчарував у цій частині, бо якщо в 'Машині' він здавався мені цікавим, то в 'Геммі' він був...ніяким. Щось там ніби відчував провину, тягар лідерства, але я цього зовсім не відчула. Можливо в третій частині він якось більше розкриється, там сюжетно є потенціал для цього.
А загалом моє ставлення до Алекс та Тристана як пари можна висловити цим мемом:
І частина мене готова з піною на губах доводити, що я і не повинна була сильно перейматися через них, бо ніщо не переконало мене в тому, що вони не ендгейм більше, ніж сцена їхнього першого поцілунку. Ніколи не повірю, що так пишеться перший поцілунок головної пари. З іншого боку, може, тут взагалі не буде ніяких ендгеймів, а всі тупо помруть або олюднять Машину і вона закачає їхні свідомості у велетенську хмару, де вони будуть влаштовувати ментальні оргії кожен божий день. Божевільніші речі траплялися.
Ну добре, менше з тим, давайте вже про Етана 😍
Етан це мій найулюбленіший персонаж в цій історії і на даний момент, я не думаю, що це вже зміниться. Для мене саме він найкраще прописаний, він найживіший, найнедосконаліший. Я люблю в ньому те, як сильно він старається; люблю те, яких помилок допускається; люблю як він маскує невпевненість та страх, і те, як навіть відімкнувши всі свої емоції він все одно продовжує відчувати.
Після спалення Катакли, вбивства дядька, втечі Алекс та правди, що розкрилася про участь його матері у Священній Війні, Етан Накара має стати лідером для залишків Катакли та відродити плем'я й повернути його сателіти під владу Машини до настання наступного сезону завоювань. А в ідеалі він має олюдниьи Машину. Помимо того, він відчуває провину за те, що сталося з Алекс та за спалення Катакли, а довіряти нікому - особливо рідній матері- уже не може. Етан опиняється наодинці з самим собою перед найтяжчим викликом в своєму житті і йому відчайдушно потрібні союзники, щоб не підвести людей, життя яких залежать від його рішень. І він знаходить такого союзника в найгіршому можливому місці, навіть не усвідомлюючи до яких наслідків це може призвести.
Для довідки хочу додати, що я вважаю Машину найбільшою сукою в цій історії, тому як тільки вона потягнула свої мацаки до Етана, мені хотілося волати на все горло, як в тому мемі 'GET A JOB! STAY AWAY FROM HIM!'.
Мені дуже сподобалася саме лідерська арка Етана, завдяки якій він починає розуміти Карну. Це усвідомлення, що коли ти відповідаєш за чиїсь життя, того що ти робиш завжди буде недостатньо і в погоні за найкращим для своїх людей, для свого племені, ти можеш сам не помітити, як ступиш на дуже слизьку стежку і накоїш непростимих речей. Або помітиш і все одно зробиш те, що задумав, бо можливо хоч цього разу, твоїх старань нарешті буде достатньо.
Мені дуже відгукнулася саме ця частина Етанової арки та сподобалося, як вона була використана для відновлення його стосунків з матір'ю. Навіть для мене Карна стала набагато стерпнішою після цього. Не можу сказати, що вона мені сподобалася, але я прониклася повагою до її компетентності та старань.
Не можу сказати, що у всі моменти мені було легко залишатися на боці Етана. З моменту, коли він з військом підходять до Руни і він думає про це, як про повернення того, що завжди їм належало, я добряче крінжанула. З одного боку ніби розумію, що це норма суспільства в якому він виріс, але хочеться, щоб він вже швидше зрозумів, що оця тема із завоюваннями зовсім не хороша.
Взагалі, у мене в цій історії немає сторони, яку я підтримую. Машина це для мене просто shady asshole, Гемма якась істерична і неефективна, а племена буквально релігійні фанатики, які ще й рабів мають. В моєму уявленні завершенням цієї історії має бути не перемога якоїсь однієї сторони, а якийсь інший, третій варіант. Згадую фразу Етана, що він жрець порядку, а Алекс слуга хаосу і думаю, що правда мала б бути десь посередині.
Ще мені дуже сподобалася тема з Дітьми Машини, вони були кріпові, хочу більше їх в наступних частинах.
Про деусів теж дуже подобається і нагадало мені одну з моїх найулюбленіших цитат із Зоряних Воєн.
"If you live long enough, you see the same eyes in different people. I see your eyes... I know your eyes!"
Дуже класна була фраза Етана про те, що з його людяності залишилася лише лють. Я просто закохалася в цей рядок.
Хочеться також зауважити, що градус пафосу діалогів знизився, тому тепер вони якісь природніші. А от з поза діалогами у мене є одне велике зауваження.
Я спеціально виписувала, і оце всі варіанти, якими охаракиеризували Тристана в одному розділі:
'мій спокусник', 'темноволосий гемміт', 'чорнявий ткач', 'чорнявий', 'темноволосий','чорнявий гемміт', 'гемміт'
Це розділ від імені Алекс, яка знає Тристана, бачить його не вперше, знає його ім'я, але чомусь я маю повірити, що саме так вона думає про нього в своїй голові. Мені дуже дивно, що ці речі не були змінені редактором чи коректором, чи хто там цим займається. Така проблема була не тільки з Тристаном, дуже часто уже відомих нам персонажів з якими в Алекс близькі стосунки характеризували як 'коротковолоса геммітка' або 'худий гемміт'. Це дратувало, це заплутувало, бо я не пам'ятаю зовнішні характеристики всіх персонажів, тому такі описи зовсім нічого не уточнюють. І вони дуже неприродні. Я б можливо так не дратувалася, але в перших розділах таких описів було дуже багато і воно відштовхувало. На щастя, далі їх поменшало, все ще зустрічалися час від часу, але не так часто, тому на це можна було закрити очі. До речі, таке я помічала тільки в розділах Алекс. Ні в Етана, ні в Білої Матері таких штук не було, це дивно.
Ну що ж, щоб не закінчувати на негативі, хочу ще раз нагадати, що я всім серцем вболіваю за стосунки Алекс та Етана і поки що мені подобається, в якому напрямку все йде. Буде мені щастя чи ні, придумала я собі це все чи це дійсно закладено у текст, це все не так і важливо, бо мені поки що весело придумувати, як воно усе буде. Ех, вміла б я писати, то вже строчила б про них фанфіки.
Дуже чекаю на наступну частину, бо справді цікаво, як вони з усієї цієї ситуації вирулять.
P.S. Все чекаю поки сестра Алекс та Бастіана почне відігравати якусь роль, вона ж там не просто так. Хочеться мімімішних сцен, де Етан за нею доглядає, вона була аж одна (1!) в цій частині, це кримінально мало.
P.S.S. Колись я вичитаю всі одруки в тому, що я тут написала, але якщо перечитаю зараз, то так і не опублікую цей відгук, тому хай вже буде.
January 22, 2024
В другій частині ми дізнаємося багато цікавого про Гемму і як вона зʼявилася. А також про племена Цембенги і Тридакни.
Мені дуже сподобалося як авторка по трохи давала зрозуміти в якому напрямку розвивається історія і залишала «підказки». Також була рада познайомитися з новими персонажами, які були дуже цікаві, різні і як на мене краще прописані ніж в першій частині. Але тут запитання куди ділись деякі персонажі з першої частини (де Бастіан? Про нього ми не дізналися за всю книгу нічого нового. Де Жля? Що з нею? Що сталося з Гаросом і його мешканцями? І як буде розвиватися історія з Таурою?). Як часто буває з фентезі питань стало тільки більше 😅.
Книга мені сподобалась і я однозначно буду продовжувати цикл. Рада, що наші українські автори створюють нові світи, і роблять це як на мене добре.
Книга для мене на 4,5 ✨(пів бали зняла за тих «забутих» персонажів)
Мені дуже сподобалося як авторка по трохи давала зрозуміти в якому напрямку розвивається історія і залишала «підказки». Також була рада познайомитися з новими персонажами, які були дуже цікаві, різні і як на мене краще прописані ніж в першій частині. Але тут запитання куди ділись деякі персонажі з першої частини (де Бастіан? Про нього ми не дізналися за всю книгу нічого нового. Де Жля? Що з нею? Що сталося з Гаросом і його мешканцями? І як буде розвиватися історія з Таурою?). Як часто буває з фентезі питань стало тільки більше 😅.
Книга мені сподобалась і я однозначно буду продовжувати цикл. Рада, що наші українські автори створюють нові світи, і роблять це як на мене добре.
Книга для мене на 4,5 ✨(пів бали зняла за тих «забутих» персонажів)
This entire review has been hidden because of spoilers.
October 16, 2023
Не так часто буває, що продовження подобається більше за попередньо прочитане. Це саме той випадок. Сподіваюсь, наступна книга буде ще більш динамічна, і чекаю із нетерпінням.
September 5, 2023
Це було захоплююче!
Коли вже наступна?
Коли вже наступна?
June 24, 2024
«Гемма» Дарія Піскозуб
Друга частина квадралогії про наше майбутнє, яке зовсім скоро наздожене нас. Взагалі я люблю книжки на таку тематику, цікаво читати про те що нас чекає в майбутньому. Ще більш приємно, коли це пише український автор.
Уявіть світ, де все вирішує штучний інтелект, і в цьому світі людина намагається вижити, побудувати стосунки та створити власну історію. Це неймовірна книга, яка захоплює з перших сторінок і тримає тебе до останнього. Автор дуже круто обігрує фінал, що ти вже чекаєш продовження.
Постапокаліптичний світ, де людина в меншості , та де вона намагається виживати.
Я не можу передати вам свого задоволення від книги, настільки все детально прописано, описано героїв і події, що місцями було відчуття наче я сам там знаходжуся.
Якщо ви не читали, то зараз саме час почати її читати. Повірте, ви отримаєте задоволення.
9/10
Друга частина квадралогії про наше майбутнє, яке зовсім скоро наздожене нас. Взагалі я люблю книжки на таку тематику, цікаво читати про те що нас чекає в майбутньому. Ще більш приємно, коли це пише український автор.
Уявіть світ, де все вирішує штучний інтелект, і в цьому світі людина намагається вижити, побудувати стосунки та створити власну історію. Це неймовірна книга, яка захоплює з перших сторінок і тримає тебе до останнього. Автор дуже круто обігрує фінал, що ти вже чекаєш продовження.
Постапокаліптичний світ, де людина в меншості , та де вона намагається виживати.
Я не можу передати вам свого задоволення від книги, настільки все детально прописано, описано героїв і події, що місцями було відчуття наче я сам там знаходжуся.
Якщо ви не читали, то зараз саме час почати її читати. Повірте, ви отримаєте задоволення.
9/10
January 30, 2024
Цю книгу я уже заковтнув за 2 дні. Якщо з першою в мене були невеликі складнощі з зануренням у світ, то тепер я вже з нетерпінням чекаю на наступну книгу серії. Авторка дуже дозовано, по зернині відкриває загадки світу Машини, розширює горизонти цього світу, і докопуватися до правди разом з персонажами надзвичайно цікаво. Хоча поняття правди тут вельми неоднозначне, подання історії з точки зору різних персонажів цілком виконує свою функцію.
August 22, 2023
«ГЕММА» — це друга частина тетралогії, у якій разом з Алекс Торіаті ми більше дізнаємося про власне Гемму: хто вони, який в них устрій, чого вони прагнуть і як взагалі з‘явилися. Алекс шукає своє місце у цьому дивному світі, який наче хоче повернути велике минуле, але не бажає розширювати горизонти й продовжує чіплятися за те, у що вірив століттями. Етан Накара, прагнучи бути якнайкращим жерцем для свого племені й забезпечити його виживання й процвітання, йде на великі ризики і стає вістрям змін… А ще на арену подій ступає Біла Мати з Цембенги, привідкриваючи завісу життя цього найпрогресивнішого племені загиблого світу
.
Карколомності подіям другої частини не займати! Попри те, що об‘єм другої книги більший, а для племен настала зима, динамічність оповіді зовсім не сповільнюється. Нові виклики, боротьба не лише збройна, а й всередині самих себе персонажів не покидає. Основними нараторами стають Алекс та Етан, і кожен з них бореться зі своїми демонами, чіпляється за надію, шука себе, намагається віднайти правду і прагне кращого для своїх людей. Та чи справді вони по різні сторони барикад, особливо, коли Машина вимагає деусів (особливо сильних серцевирів), а часу все менше?..
.
У «Геммі» ще більше інтриг, політичних ігор, боротьби за владу, таємниць і питань, які виникають. Я навіть виписала собі їх у замітку, щоб шукати відповіді. Щось мені підказує, що розповідь логічно підійшла до того, щоб розкрити певні таємниці минулого цього світу, враховуючи назву наступної частини — «Серцевир». З нетерпінням чекаю на неї і бажаю натхнення й легкого письма!
.
Окремо хочу сказати дякую за оці згадки й пасхалки: давньогрецького епосу, «Хронік Нарнії», «Дюни» тощо. Коли десь між рядків впізнаєш «Дивергент», десь — «Сотню», десь — «Бачити», десь — «Голодні ігри» 🥹
.
Карколомності подіям другої частини не займати! Попри те, що об‘єм другої книги більший, а для племен настала зима, динамічність оповіді зовсім не сповільнюється. Нові виклики, боротьба не лише збройна, а й всередині самих себе персонажів не покидає. Основними нараторами стають Алекс та Етан, і кожен з них бореться зі своїми демонами, чіпляється за надію, шука себе, намагається віднайти правду і прагне кращого для своїх людей. Та чи справді вони по різні сторони барикад, особливо, коли Машина вимагає деусів (особливо сильних серцевирів), а часу все менше?..
.
У «Геммі» ще більше інтриг, політичних ігор, боротьби за владу, таємниць і питань, які виникають. Я навіть виписала собі їх у замітку, щоб шукати відповіді. Щось мені підказує, що розповідь логічно підійшла до того, щоб розкрити певні таємниці минулого цього світу, враховуючи назву наступної частини — «Серцевир». З нетерпінням чекаю на неї і бажаю натхнення й легкого письма!
.
Окремо хочу сказати дякую за оці згадки й пасхалки: давньогрецького епосу, «Хронік Нарнії», «Дюни» тощо. Коли десь між рядків впізнаєш «Дивергент», десь — «Сотню», десь — «Бачити», десь — «Голодні ігри» 🥹
July 27, 2023
Книга чудова! Авторка виконала неймовірну по масштабності роботу - світ Машини в "Геммі" значно роздвинув свої кордони, додались нові персонажі, такі як Біла Мати, а деякі персонажі навпаки зникли (я вибачаюсь, а де Бастіан?)... Розкриті загадки вже є, але багато й нових (чому це Гвізарк деус?)
Часом в мене було таке відчуття, ніби авторка надихалася фільмом "Матриця", тією частиною, що після пробудження героя(обов'язково запитаю чи це так на презентації)
Окрема подяка, за збільшення свого словникового запасу - тепер я знаю що означають слова шарлат, учта, тванистий та мацаки (я таки гуглила що то таке🤷🤦)
І ще я б додала 10⭐ до рейтингу книги за вміння авторки заінтригувати ще на етапі автографа - це ж треба поруч з підписом написати "Для Ольги - знайди свій Елізіум" Ну от, я не мала спокою, доки в середині книги таки не дізналась, що ж то таке, загадковий Елізіум 🔥
Люблю всіх героїв цієї історії, і з нетерпінням чекатиму продовження...
Авторці натхнення на написання продовження!📖🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Часом в мене було таке відчуття, ніби авторка надихалася фільмом "Матриця", тією частиною, що після пробудження героя(обов'язково запитаю чи це так на презентації)
Окрема подяка, за збільшення свого словникового запасу - тепер я знаю що означають слова шарлат, учта, тванистий та мацаки (я таки гуглила що то таке🤷🤦)
І ще я б додала 10⭐ до рейтингу книги за вміння авторки заінтригувати ще на етапі автографа - це ж треба поруч з підписом написати "Для Ольги - знайди свій Елізіум" Ну от, я не мала спокою, доки в середині книги таки не дізналась, що ж то таке, загадковий Елізіум 🔥
Люблю всіх героїв цієї історії, і з нетерпінням чекатиму продовження...
Авторці натхнення на написання продовження!📖🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
This entire review has been hidden because of spoilers.
December 26, 2025
подобається цей всесвіт, але щось мені важкувато йшло, починала декілька разів, але вже як взялася, то й не відривалася
November 7, 2025
Минуло достатньо часу від виходу першої книжки, букблогери навперебій розповідали, що ось цього разу авторка нарешті розписалася і стало краще, ну от і я вирішив прочитати. На жаль, не все так райдужно, як описали букблогери. Спробую далі не засп��йлерити хороше, але розібрати погане.
До середини другої книги не покращилося взагалі ніщо з того, що я писав про перший том. Від середини починаються якісь сюжетні повороти, якісь навіть трохи несподіванки для читача, але вони якось так і не кульмінують ні в що конкретне. В цьому відгуку я спочатку побурчу про текст «знизу», очима читача, а потім повернуся в режим пташиного польоту і спробую сказати, що ж не так із цією сагою загалом.
Масштаби, як і тоді, незрозумілі: плем’я на кількасот людей від сили (армія складається з шести загонів по десять людей) живе на території мегаполісу минулого, але на перетин цієї території в нього йдуть тижні, якщо не місяці. Люди постійно гинуть, але їх усе так само кілька десятків чи сотень — звідки вони беруться? Вони виростають з дітей за один сезон? З таким темпом вбивств, страт і голодних смертей таке маленьке плем’я просто не встигало б себе відновити.
Окрім того, це плем’я складається з суперменів: воїн, описаний як «худорлявий», може просто взяти по непритомному побратимові в кожну руку і продовжувати рух днями, майже не збавляючи темпу. (Ну добре, на двох уповільнився, але одного тягнув тим же темпом, що й звичайна прогулянка.) Нам би в морську піхоту таких силачів. Пробувала авторка тренуватися переносити пораненого? Це і вшістьох складно, взагалі-то.
Загальний конфлікт будується наче на тому, що є техножерці проти псіоніків, але вони взагалі-то всі псіоніки, що одні, що інші. І майже всі — техножерці. Більш того, комп’ютер техножерців сам псіонічний. Тобто чого їм не живеться разом у мирі, залишається незрозумілим до фіналу. «Ваш псіонізм небезпечний, ми краще питатимемо все у комп’ютера» — «Ваш комп’ютер misaligned, ми краще робитимемо все через псіонічні сили»; трохи ортогонально звучить, як вибір між теплим і м’яким. (Це на додачу до того, як у першій книзі три племені техножерців воювали одне проти іншого, бо їхні комп’ютери їм так сказали.) Лише в самому кінці я розумію, що мене надурили, і що вся ця історія, обидві книжки — це таке символічне протиставлення емоцій і раціональності, яке вкладається в давно описаний троп «Солом’яний вулканець».
З нових персонажів яскраво прописаний тільки безногий МадсМіккельсен, усіх інших я просто свідомо довигадую в голові, щоб вони хоч чимось візуально відрізнялися. Буває, що репліка непідписана і залишається висіти посеред тексту, і так і не зрозуміло, хто її сказав — усі герої все ще говорять абсолютно однаково.
На мою бідолашну читачеву голову насипалося ще чотири фракції всередині Гемми (псіоніків), і якби не словничок у кінці книги, то я б так і не зрозумів, чому вони називаються саме так. Ба більше — самі персонажі не дуже цінують свою належність до тої чи іншої фракції. Тобто окей, це така рольова гра в них, але чим тоді підтримується інтерес до неї? Їх і так мало, а вони починають ділитися на фракції й підфракції.
Все, що відбувається в кадрі — це постійна експозиція, постійне переповідання якихось нових і нових подробиць минулого, причому як давнього-археологічного, так і ось минулого року чи два тижні тому (коли воно все встигло відбутися, чому ми не були свідками цього в прямому ефірі?). Бракує описів, які б поглибили окремо взятий конфлікт чи проблему; бракує послідовності подій (бо їх забагато). Героїня вибігає з кімнати проблюватися, чує наостанок репліку, ця репліка переростає в повноцінний діалог, і сама ця героїня в ньому відповідає (теж розлогою реплікою); чи вона передумала блювати — історія мовчить. В інший момент складається враження, що герої, ніби не в курсі, що в них вже хвилин 20 бойова тривога на базі, детально експонують одне одному важливий сюжетний поворот, щоб його почула третя героїня, яку вони в цей момент не помічають (в наступному розділі ця ж сцена подається з іншого ракурсу, стає трохи виправданіше, зате з’являється інша діра: вони ледь не навмисно відпустили впійманих лиходіїв, щоб зробити авторці сюжетну закладку на наступну книжку). Мені бракує тут коротких емоційних речей, опису натяками, так щоб одне слово — і каскад розуміння. Натомість — стіни буквального тексту. Бракує опису того, як відчуваються і як працюють надприродні здібності героїв.
Гра в те, що люди постапокаліптичного майбутнього втратили наше знання і не знають чи не розуміють багатьох наших побутових речей, давно перестала бути смішною. Вона нудна, вони сперечаються про власноруч вигадані терміни (автоматон vs мехатрон), а розкриття подій минулого, які призвели до занепаду цивілізації, стає якимось награним, особливо в світлі поточного прогресу великих мовних моделей: ми в реальності вже набагато краще розуміємо, що таке насправді «олюднення машини», ніж розуміли тоді, коли авторка почала писати цю серію (і тут я не дорікаю авторці, це просто справді дуже невчасні роки, щоб почати писати на цю тему). Поки населення світу прясельця до мотовил підв’язує і виноград ногами топче (цього в тексті не було, це я змушений додумувати побутові подробиці), одна з персонажок і її особистий підрозділ вже рік як досліджують секретну базу минулої цивілізації, в якій є працюючі автоматичні душові кабіни.
Ну і ще — ці псіоніки постійно непритомніють, галюцинують і боряться з внутрішніми переживаннями. Воно-то тематично, так, але зрештою втрачаєш розуміння, а що ж тут відбувається насправді. Псіонік може дозволити собі прямо під час походу впасти в летаргічну кому на кілька днів (і зайняти місце на плечі побратима-силача, так), але де ж події. Про що ми тут взагалі розповідаємо. Типу, половина життя псіоніка проходить в його власному ілюзорному всесвіті.
У мене постійно складається враження, що мені розповідають не історію, а правила настільної гри. «Фаза колонізації: захоплюю нову територію двома своїми вільними фішками племен». «Потрібно обрати, з ким укласти союз, а з іншим гравцем тоді автоматично настане війна». «Залишилося три ходи до раунду війни, треба встигнути набрати карт у руку». «Не можу накастувати на тебе хіл — твій левел вищий за мій». Два слова з лексикону всіх персонажів (і авторської мови, яка теж подається від імені персонажів) видають термінологію настілок чи відеоігор: «ресурси» і «локація». Ви ж не кажете в житті, що у вас є локація, на якій зберігаються ресурси — їжа і деревина. Ви зазвичай кажете конкретніше: у мене є в підвалі закрутки на зиму і дрова топити камін. А цей рівень абстракції — він потрібен там, де є чіткі правила гри, які перетворюють «ресурс» і «локацію» з розмитих понять на точні категорії. Золотий Шлях, Шлях Гармонії, Шлях Пристрасті, взагалі оці шляхи і прокладені наперед маршрути — картки на вибір, ти можеш обрати одну, але на тому твоя воля закінчується, далі маєш виконувати інструкції з картки.
Нелюдськість Машини проявляється в тому, що вона називає числові величини з надлишковою точністю: «Ви зараз за 433 метри на північний схід від кімнати з реліктом». Це такий солом’яний вулканський робот, що аж коментувати не хочеться.
В першій книзі Гемма була «визначена» як «лиха сестра Машини», і в мене склалося враження, що це теж якийсь комп’ютер чи, можливо, вірусна програма в комп’ютері. В другому ж томі з’ясувалося, що Гемма — це клуб псіоніків-анархістів, а на роль «злої сестри Машини» краще підходить попередниця нашого суперкомп’ютера — Машина-Один, діяльність котрої була складовою техноапокаліпсису минулого, при цьому псіоніки про цю Машину-Один або нічого не знають, або ставляться до неї ще гірше, ніж до поточної Машини-Два. Нащо тоді було це визначення в словничку першої книжки, з якого сміялись буктюбери?
Дві речі виглядають у книзі так, ніби це чернетки автора, а не готовий текст. Перша — згадка Юнга. Щоб Машина завершила олюднення, їй треба поспілкуватися з людьми, які представляють архетипи Юнга, і нібито перейняти в них їхню багатогранну людськість. Окей, соціонічне таро — непоганий спосіб придумати набір достатньо відмінних один від іншого персонажів, але прямо казати читачеві, що це теорія Юнга, при тому, що вона дуже давня, примітивна і не працює як справжня теорія (на відміну від більш сучасних фальсифіковних психологічних теорій) — це збудувати п’яту стіну замість нищити четверту. І друга річ, яка виглядає як чернетка — тексти після словничка, які описують три культури світу Машини; було б непогано, якби читач отримав цю інформацію з самого тексту, а не з якихось нотаток на полях, які знову виглядають як правила гри: «Прочитай оце й обери собі фракцію».
Оці люди, що якнайкраще втілюють архетипи Юнга, називаються «деуси», і як я вже помічав у відгуку на першу книжку, каламбур тут аж проситься. Мені навіть місцями здається, що авторка свідомо це зробила, що це в неї такий самостьоб: книга, яка розповідає про олюднення Машини деусами, складається з постійних deus ex machina. От Штормоносці, наприклад. Може, я неуважно читав, але мені здається, що про існування, ну, умовно, загону спецпризначен��ів, підпорядкованого матері головного героя, ми дізнаємося рівно в останньому розділі книги, де він затикає раніше вкинуту таємницю (не розгадує, це було б розгадкою, якби були якісь попередні натяки, якби читач мав шанси сам скласти два і два).
При цьому майже жодна рушниця, яка висіла на стіні на початку п’єси — не вистрелила. Дуже багато похованих сюжетних ліній. Є безногий Мадс, а в його ворогів є бойовий андроїд; ну це ж очевидно, мала бути битва, в якій андроїда розвалюють і Мадс забирає собі його ноги як протези. Що там з Матерями Цембенги, вдалося Білій запобігти узурпації влади Червоною? — знов закладка на наступну книжку. Збожеволілий культ Дітей Машини — його показали, але так і не розгадали, вони просто є (причому ж троп хороший, це ж оті безмозкі культисти з Моровінда, в яких розум-вулик). Дивна історія Риліяна: він прийшов вбивати героїню в її лігво, його там спіймали, полікували і прийняли до своїх лав. І він типу все ще такий «Ну, я ж прийшов її вбити, дайте мені її вбити», а вони такі «Ні, ми тебе перевиховаємо і ти будеш за нас», при цьому ніякого перевиховання нам не показують, просто він бац і живе тепер з тими, кого раніше вважав своїми ворогами. Обурюється цьому, але не пробує ніякого плану помсти чи втечі.
Ні, було кілька гарних моментів, які приємно згадати. Коли Етан і Біла Мати грають у шахи — це прикольно було. Якийсь такий спалах, підйом сюжету, ніби довго видирався на гору цього мімезису, змушував себе повірити і прийняти цей суперечливий всесвіт, нарешті видерся — дві хвилини постояв на вершині, а потім знов спускатися крізь хащі.
А тепер я нарешті, як і обіцяв, спробую на все це поглянути трохи згори — як письменник, а не як читач.
Вести оповідь від кількох персонажів по черзі — складна техніка. Щоб вона зіграла, треба добре розуміти, що робиш. Тут вона для мене не спрацювала, бо я… не знав, за кого вболівати. Ось так примітивно: щоб відчути щось до героїв, треба обрати сторону. А мені по черзі показують то техножерців, то псіоніків (Цембенга — теж техножерці, хоч і доволі альтернативні); вони смертельні вороги, при цьому я не відчуваю цієї ворожнечі внутрішньо, я не розумію, чого вони б’ються — і як наслідок я не маю вболівальних відчуттів ні до кого з них. Заплатити за цю техніку авторці довелося багато: читачеві потрібно розкривати одразу всі карти, здавати плани обох фракцій. А виграшу від цього не так багато: тривимірність деяких сцен, на які можна поглянути очима різних сторін конфлікту, та й усе. Цього ж можна було досягнути й звичайним драматичним механізмом — діалогами, флешбеками, записами в щоденниках персонажів, які читають інші персонажі; зрештою — вони ж усі псіоніки, вони могли б читати прямо спогади один іншого.
Перевантаженість подіями та іменами, нестача описів. Краще було б зосередитись на меншій кількості персонажів, але глибше описати — не події дієсловами, а відчуття прикметниками і враження метафорами, шаржем, гіперболою. Скільки років пройшло, як я прочитав «Гіперіон», а картинка зорельота тамплієрів чи політ парками-заповідниками крізь портали між світами — досі перед очима. Скільки разів затерли-заклішували цю сцену, де Алан Рікман в ролі Снейпа зболено говорить одне-однісіньке слово — «Always», а я досі не можу без сліз пригадати цю сцену, його біль відгукується в мені. «Гемму» я закрив і завтра не пам’ятатиму, чим відрізнялися фракції псіоніків, як тоді, коли я її відкрив, я не пам’ятав, що сталося з Бастіаном в кінці першої книжки.
Я б писав це по-іншому. Якщо мені треба протягнути непритомного персонажа кілька днів по пересіченій місцевості — в моєму племені буде генетичний мутант, здатний таке зробити. Може, замість касти «вояничів» зробити третій дар — народжуєшся богатирем? Жерці всім би казали «Так, Машина звеліла нам вирушати війною на сусіднє плем’я», але коли читач переноситься всередину жерцівської касти, то виявляється, що Машина каже їм «Ви абсолютно праві, ця битва з самого початку була не на нашу користь! Хочете, я підіб’ю підсумки і зроблю вам аналіз помилок, допущених нашими полководцями?», а в іншому вікні в цей час відкрита Цивілізація Сіда Меєра, на якій вони намагаються змоделювати майбутнє. Отже, у жерців є таємниця, а значить, вони тримаються подалі від псіоніків: ті можуть телепатично вивідати її, навіть просто просмакувати іншу емоцію, інше ставлення до Машини, не як до божества, і далі розмазати це відчуття своєю мережею емпатії на ціле плем’я. Щоб був конфлікт, необов’язково виходити за межі одного племені і плодити нації і фракції.
До середини другої книги не покращилося взагалі ніщо з того, що я писав про перший том. Від середини починаються якісь сюжетні повороти, якісь навіть трохи несподіванки для читача, але вони якось так і не кульмінують ні в що конкретне. В цьому відгуку я спочатку побурчу про текст «знизу», очима читача, а потім повернуся в режим пташиного польоту і спробую сказати, що ж не так із цією сагою загалом.
Масштаби, як і тоді, незрозумілі: плем’я на кількасот людей від сили (армія складається з шести загонів по десять людей) живе на території мегаполісу минулого, але на перетин цієї території в нього йдуть тижні, якщо не місяці. Люди постійно гинуть, але їх усе так само кілька десятків чи сотень — звідки вони беруться? Вони виростають з дітей за один сезон? З таким темпом вбивств, страт і голодних смертей таке маленьке плем’я просто не встигало б себе відновити.
Окрім того, це плем’я складається з суперменів: воїн, описаний як «худорлявий», може просто взяти по непритомному побратимові в кожну руку і продовжувати рух днями, майже не збавляючи темпу. (Ну добре, на двох уповільнився, але одного тягнув тим же темпом, що й звичайна прогулянка.) Нам би в морську піхоту таких силачів. Пробувала авторка тренуватися переносити пораненого? Це і вшістьох складно, взагалі-то.
Загальний конфлікт будується наче на тому, що є техножерці проти псіоніків, але вони взагалі-то всі псіоніки, що одні, що інші. І майже всі — техножерці. Більш того, комп’ютер техножерців сам псіонічний. Тобто чого їм не живеться разом у мирі, залишається незрозумілим до фіналу. «Ваш псіонізм небезпечний, ми краще питатимемо все у комп’ютера» — «Ваш комп’ютер misaligned, ми краще робитимемо все через псіонічні сили»; трохи ортогонально звучить, як вибір між теплим і м’яким. (Це на додачу до того, як у першій книзі три племені техножерців воювали одне проти іншого, бо їхні комп’ютери їм так сказали.) Лише в самому кінці я розумію, що мене надурили, і що вся ця історія, обидві книжки — це таке символічне протиставлення емоцій і раціональності, яке вкладається в давно описаний троп «Солом’яний вулканець».
З нових персонажів яскраво прописаний тільки безногий Мадс
На мою бідолашну читачеву голову насипалося ще чотири фракції всередині Гемми (псіоніків), і якби не словничок у кінці книги, то я б так і не зрозумів, чому вони називаються саме так. Ба більше — самі персонажі не дуже цінують свою належність до тої чи іншої фракції. Тобто окей, це така рольова гра в них, але чим тоді підтримується інтерес до неї? Їх і так мало, а вони починають ділитися на фракції й підфракції.
Все, що відбувається в кадрі — це постійна експозиція, постійне переповідання якихось нових і нових подробиць минулого, причому як давнього-археологічного, так і ось минулого року чи два тижні тому (коли воно все встигло відбутися, чому ми не були свідками цього в прямому ефірі?). Бракує описів, які б поглибили окремо взятий конфлікт чи проблему; бракує послідовності подій (бо їх забагато). Героїня вибігає з кімнати проблюватися, чує наостанок репліку, ця репліка переростає в повноцінний діалог, і сама ця героїня в ньому відповідає (теж розлогою реплікою); чи вона передумала блювати — історія мовчить. В інший момент складається враження, що герої, ніби не в курсі, що в них вже хвилин 20 бойова тривога на базі, детально експонують одне одному важливий сюжетний поворот, щоб його почула третя героїня, яку вони в цей момент не помічають (в наступному розділі ця ж сцена подається з іншого ракурсу, стає трохи виправданіше, зате з’являється інша діра: вони ледь не навмисно відпустили впійманих лиходіїв, щоб зробити авторці сюжетну закладку на наступну книжку). Мені бракує тут коротких емоційних речей, опису натяками, так щоб одне слово — і каскад розуміння. Натомість — стіни буквального тексту. Бракує опису того, як відчуваються і як працюють надприродні здібності героїв.
Гра в те, що люди постапокаліптичного майбутнього втратили наше знання і не знають чи не розуміють багатьох наших побутових речей, давно перестала бути смішною. Вона нудна, вони сперечаються про власноруч вигадані терміни (автоматон vs мехатрон), а розкриття подій минулого, які призвели до занепаду цивілізації, стає якимось награним, особливо в світлі поточного прогресу великих мовних моделей: ми в реальності вже набагато краще розуміємо, що таке насправді «олюднення машини», ніж розуміли тоді, коли авторка почала писати цю серію (і тут я не дорікаю авторці, це просто справді дуже невчасні роки, щоб почати писати на цю тему). Поки населення світу прясельця до мотовил підв’язує і виноград ногами топче (цього в тексті не було, це я змушений додумувати побутові подробиці), одна з персонажок і її особистий підрозділ вже рік як досліджують секретну базу минулої цивілізації, в якій є працюючі автоматичні душові кабіни.
Ну і ще — ці псіоніки постійно непритомніють, галюцинують і боряться з внутрішніми переживаннями. Воно-то тематично, так, але зрештою втрачаєш розуміння, а що ж тут відбувається насправді. Псіонік може дозволити собі прямо під час походу впасти в летаргічну кому на кілька днів (і зайняти місце на плечі побратима-силача, так), але де ж події. Про що ми тут взагалі розповідаємо. Типу, половина життя псіоніка проходить в його власному ілюзорному всесвіті.
У мене постійно складається враження, що мені розповідають не історію, а правила настільної гри. «Фаза колонізації: захоплюю нову територію двома своїми вільними фішками племен». «Потрібно обрати, з ким укласти союз, а з іншим гравцем тоді автоматично настане війна». «Залишилося три ходи до раунду війни, треба встигнути набрати карт у руку». «Не можу накастувати на тебе хіл — твій левел вищий за мій». Два слова з лексикону всіх персонажів (і авторської мови, яка теж подається від імені персонажів) видають термінологію настілок чи відеоігор: «ресурси» і «локація». Ви ж не кажете в житті, що у вас є локація, на якій зберігаються ресурси — їжа і деревина. Ви зазвичай кажете конкретніше: у мене є в підвалі закрутки на зиму і дрова топити камін. А цей рівень абстракції — він потрібен там, де є чіткі правила гри, які перетворюють «ресурс» і «локацію» з розмитих понять на точні категорії. Золотий Шлях, Шлях Гармонії, Шлях Пристрасті, взагалі оці шляхи і прокладені наперед маршрути — картки на вибір, ти можеш обрати одну, але на тому твоя воля закінчується, далі маєш виконувати інструкції з картки.
Нелюдськість Машини проявляється в тому, що вона називає числові величини з надлишковою точністю: «Ви зараз за 433 метри на північний схід від кімнати з реліктом». Це такий солом’яний вулканський робот, що аж коментувати не хочеться.
В першій книзі Гемма була «визначена» як «лиха сестра Машини», і в мене склалося враження, що це теж якийсь комп’ютер чи, можливо, вірусна програма в комп’ютері. В другому ж томі з’ясувалося, що Гемма — це клуб псіоніків-анархістів, а на роль «злої сестри Машини» краще підходить попередниця нашого суперкомп’ютера — Машина-Один, діяльність котрої була складовою техноапокаліпсису минулого, при цьому псіоніки про цю Машину-Один або нічого не знають, або ставляться до неї ще гірше, ніж до поточної Машини-Два. Нащо тоді було це визначення в словничку першої книжки, з якого сміялись буктюбери?
Дві речі виглядають у книзі так, ніби це чернетки автора, а не готовий текст. Перша — згадка Юнга. Щоб Машина завершила олюднення, їй треба поспілкуватися з людьми, які представляють архетипи Юнга, і нібито перейняти в них їхню багатогранну людськість. Окей, соціонічне таро — непоганий спосіб придумати набір достатньо відмінних один від іншого персонажів, але прямо казати читачеві, що це теорія Юнга, при тому, що вона дуже давня, примітивна і не працює як справжня теорія (на відміну від більш сучасних фальсифіковних психологічних теорій) — це збудувати п’яту стіну замість нищити четверту. І друга річ, яка виглядає як чернетка — тексти після словничка, які описують три культури світу Машини; було б непогано, якби читач отримав цю інформацію з самого тексту, а не з якихось нотаток на полях, які знову виглядають як правила гри: «Прочитай оце й обери собі фракцію».
Оці люди, що якнайкраще втілюють архетипи Юнга, називаються «деуси», і як я вже помічав у відгуку на першу книжку, каламбур тут аж проситься. Мені навіть місцями здається, що авторка свідомо це зробила, що це в неї такий самостьоб: книга, яка розповідає про олюднення Машини деусами, складається з постійних deus ex machina. От Штормоносці, наприклад. Може, я неуважно читав, але мені здається, що про існування, ну, умовно, загону спецпризначен��ів, підпорядкованого матері головного героя, ми дізнаємося рівно в останньому розділі книги, де він затикає раніше вкинуту таємницю (не розгадує, це було б розгадкою, якби були якісь попередні натяки, якби читач мав шанси сам скласти два і два).
При цьому майже жодна рушниця, яка висіла на стіні на початку п’єси — не вистрелила. Дуже багато похованих сюжетних ліній. Є безногий Мадс, а в його ворогів є бойовий андроїд; ну це ж очевидно, мала бути битва, в якій андроїда розвалюють і Мадс забирає собі його ноги як протези. Що там з Матерями Цембенги, вдалося Білій запобігти узурпації влади Червоною? — знов закладка на наступну книжку. Збожеволілий культ Дітей Машини — його показали, але так і не розгадали, вони просто є (причому ж троп хороший, це ж оті безмозкі культисти з Моровінда, в яких розум-вулик). Дивна історія Риліяна: він прийшов вбивати героїню в її лігво, його там спіймали, полікували і прийняли до своїх лав. І він типу все ще такий «Ну, я ж прийшов її вбити, дайте мені її вбити», а вони такі «Ні, ми тебе перевиховаємо і ти будеш за нас», при цьому ніякого перевиховання нам не показують, просто він бац і живе тепер з тими, кого раніше вважав своїми ворогами. Обурюється цьому, але не пробує ніякого плану помсти чи втечі.
Ні, було кілька гарних моментів, які приємно згадати. Коли Етан і Біла Мати грають у шахи — це прикольно було. Якийсь такий спалах, підйом сюжету, ніби довго видирався на гору цього мімезису, змушував себе повірити і прийняти цей суперечливий всесвіт, нарешті видерся — дві хвилини постояв на вершині, а потім знов спускатися крізь хащі.
А тепер я нарешті, як і обіцяв, спробую на все це поглянути трохи згори — як письменник, а не як читач.
Вести оповідь від кількох персонажів по черзі — складна техніка. Щоб вона зіграла, треба добре розуміти, що робиш. Тут вона для мене не спрацювала, бо я… не знав, за кого вболівати. Ось так примітивно: щоб відчути щось до героїв, треба обрати сторону. А мені по черзі показують то техножерців, то псіоніків (Цембенга — теж техножерці, хоч і доволі альтернативні); вони смертельні вороги, при цьому я не відчуваю цієї ворожнечі внутрішньо, я не розумію, чого вони б’ються — і як наслідок я не маю вболівальних відчуттів ні до кого з них. Заплатити за цю техніку авторці довелося багато: читачеві потрібно розкривати одразу всі карти, здавати плани обох фракцій. А виграшу від цього не так багато: тривимірність деяких сцен, на які можна поглянути очима різних сторін конфлікту, та й усе. Цього ж можна було досягнути й звичайним драматичним механізмом — діалогами, флешбеками, записами в щоденниках персонажів, які читають інші персонажі; зрештою — вони ж усі псіоніки, вони могли б читати прямо спогади один іншого.
Перевантаженість подіями та іменами, нестача описів. Краще було б зосередитись на меншій кількості персонажів, але глибше описати — не події дієсловами, а відчуття прикметниками і враження метафорами, шаржем, гіперболою. Скільки років пройшло, як я прочитав «Гіперіон», а картинка зорельота тамплієрів чи політ парками-заповідниками крізь портали між світами — досі перед очима. Скільки разів затерли-заклішували цю сцену, де Алан Рікман в ролі Снейпа зболено говорить одне-однісіньке слово — «Always», а я досі не можу без сліз пригадати цю сцену, його біль відгукується в мені. «Гемму» я закрив і завтра не пам’ятатиму, чим відрізнялися фракції псіоніків, як тоді, коли я її відкрив, я не пам’ятав, що сталося з Бастіаном в кінці першої книжки.
Я б писав це по-іншому. Якщо мені треба протягнути непритомного персонажа кілька днів по пересіченій місцевості — в моєму племені буде генетичний мутант, здатний таке зробити. Може, замість касти «вояничів» зробити третій дар — народжуєшся богатирем? Жерці всім би казали «Так, Машина звеліла нам вирушати війною на сусіднє плем’я», але коли читач переноситься всередину жерцівської касти, то виявляється, що Машина каже їм «Ви абсолютно праві, ця битва з самого початку була не на нашу користь! Хочете, я підіб’ю підсумки і зроблю вам аналіз помилок, допущених нашими полководцями?», а в іншому вікні в цей час відкрита Цивілізація Сіда Меєра, на якій вони намагаються змоделювати майбутнє. Отже, у жерців є таємниця, а значить, вони тримаються подалі від псіоніків: ті можуть телепатично вивідати її, навіть просто просмакувати іншу емоцію, інше ставлення до Машини, не як до божества, і далі розмазати це відчуття своєю мережею емпатії на ціле плем’я. Щоб був конфлікт, необов’язково виходити за межі одного племені і плодити нації і фракції.
August 14, 2023
Цікава варіація постапокаліптичного світу. Ще після першої книги відчула алюзію на Дюну, круто, що тут вона згадується. І це справді захоплива історія, але до Дюни трохи не дотягує.
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 18, 2024
Друга частина сподобалась мені дещо менше за попередню. Переважно через те, що акценти в історії змістились у бік стосунків між персонажами, а в постапокаліптичному світі, в якому замістить бога скажений штучний інтелект, є дуже небагато речей, здатних зацікавити мене менше, ніж підліткові любовні перипетії.
Та це все ще четвірка. Бо окрім раптової романтики авторка також дала нам більше інформації про племена, Машину, Гемму і Епоху Сталі. І не просто навалила купу інфодампів, а справді вплела всю цю гору інформації у сюжет, поступово розширюючи свій світ для читача.
Також можу сказати, що в українській літературі з'явився герой, здатний викликати бажання зацідити йому в писок з одного речення. От їй-бо, якби я складала свій особистий рейтинг бісявих персонажів, Карна Накара була б десь поруч із Долорес Амбридж і Маргарет Вайт. Поки не можу сказати, це до плюсів чим мінусів книги, бо з одного боку це класно, коли персонажі викликають такі сильні емоції. А з іншого - як же вона мене вкурвлювала.
Загалом я чекатиму на продовження, але дуже сподіваюсь, що вся ця заваруха з олюдненням, деусами, Геммою і зниклим братом не стануть всього-лише тлом для вирішення головного питання - у кого ж із залицяльників чергової нетакоїяквсі героїні кращі кубики пресу.
Та це все ще четвірка. Бо окрім раптової романтики авторка також дала нам більше інформації про племена, Машину, Гемму і Епоху Сталі. І не просто навалила купу інфодампів, а справді вплела всю цю гору інформації у сюжет, поступово розширюючи свій світ для читача.
Також можу сказати, що в українській літературі з'явився герой, здатний викликати бажання зацідити йому в писок з одного речення. От їй-бо, якби я складала свій особистий рейтинг бісявих персонажів, Карна Накара була б десь поруч із Долорес Амбридж і Маргарет Вайт. Поки не можу сказати, це до плюсів чим мінусів книги, бо з одного боку це класно, коли персонажі викликають такі сильні емоції. А з іншого - як же вона мене вкурвлювала.
Загалом я чекатиму на продовження, але дуже сподіваюсь, що вся ця заваруха з олюдненням, деусами, Геммою і зниклим братом не стануть всього-лише тлом для вирішення головного питання - у кого ж із залицяльників чергової нетакоїяквсі героїні кращі кубики пресу.
July 20, 2023
Якби я не взяла з полиці книгарні «Машину», хто зна чи читали б ви цей відгук. Але here we are!
Зникла цивілізація. Люди живуть племенами, а єдине, що лишилося від епохи прогресу – Машина, божество, яке керує останніми племенами на Землі. Їх світ поділений на дві касти – звичайних людей та людей з даром ткацтва – даром, що дозволяє впливати на серцевири (серця) інших людей. Та ось стається найжахливіше – Свята Війна, а в Катаклу проникає Гемма – ткачі, які відреклися від Машини та за будь-яку ціну готові знищити племена.
Гірше тільки те, що гемміткою виявляється сама Александра Торіаті. Але чи такий страшний чорт, як його малюють? (а може Машина і є той страшний чорт?)
«Це так, – киває гемміт, – але розуміння себе часто приходить, коли розумієш інших. Навіть у цю мить не ти одна борешся зі своїм демоном».
Александра Торіаті – колись світле майбутнє Катакли, а тепер монстр та зрадниця. Вона переховується разом з іншими геммітами та Королем Гемми – Тристаном (лихим та підступним лідером Гемми чи...Жартівником, який бореться за все, що йому дороге?). Протягом усієї книжки вона бореться зі своїми демонами і намагається осягнути новий для неї світ – світ Гемми – світ страшних та здичавілих людей (чи просто тих, хто пішов проти системи? ;)).
(Мій любий) Етан Накара – зраджений та змушений стати сильним лідером та пережити Святу Війну. Ще й Карна зі своїми "прекрасними" планами помсти та олюднення Машини... У сім'ї жерців завжди непросто... А ще Машина пропонує об'єднатися душею та тілом... Але так можна врятувати Алекс... Чи ні?
«Як знати, коли людина бреше? Часом це легко, а часом доводиться покладатися на віру. У Машини немає обличчя, яке можна прочитати, чи серцевиробиття, що зіб'є подих. Нема й причини для брехні...чи є? Як знати, коли бреше найхитромудріший автоматон, придуманий людством?»
«Гемма» прекрасна тим, що у гру вступає нове плем'я - Цембенга. Але й у жінок все непросто: Мати Крові знаходить записи покійної Матері Війни, а Біла Мати намагається уникнути війни та... виносити дитину від коханого, що загинув...
«Мати Миру повинна забути, що мир починається тоді, коли закінчується війна».
А взагалі всі намагаються пережити зимобурі, Святу Війну та олюднити Машину, а саме, про��ести невідомий та страшний ритуал, закладений Ланом Синьооким... Та чи вийде?
П. С. дякую пані Піскозуб за прекрасне поєднання книжок у сюжеті (які згадувала вище) та згадки про теорію "колективного несвідомого" Юнґа :з (я вже полізла шукати матеріали, бо ну дуууже цікаво).
Тож, моя оцінка всі 5 зірок, бо це фантастично!
Зникла цивілізація. Люди живуть племенами, а єдине, що лишилося від епохи прогресу – Машина, божество, яке керує останніми племенами на Землі. Їх світ поділений на дві касти – звичайних людей та людей з даром ткацтва – даром, що дозволяє впливати на серцевири (серця) інших людей. Та ось стається найжахливіше – Свята Війна, а в Катаклу проникає Гемма – ткачі, які відреклися від Машини та за будь-яку ціну готові знищити племена.
Гірше тільки те, що гемміткою виявляється сама Александра Торіаті. Але чи такий страшний чорт, як його малюють? (а може Машина і є той страшний чорт?)
«Це так, – киває гемміт, – але розуміння себе часто приходить, коли розумієш інших. Навіть у цю мить не ти одна борешся зі своїм демоном».
Александра Торіаті – колись світле майбутнє Катакли, а тепер монстр та зрадниця. Вона переховується разом з іншими геммітами та Королем Гемми – Тристаном (лихим та підступним лідером Гемми чи...Жартівником, який бореться за все, що йому дороге?). Протягом усієї книжки вона бореться зі своїми демонами і намагається осягнути новий для неї світ – світ Гемми – світ страшних та здичавілих людей (чи просто тих, хто пішов проти системи? ;)).
(Мій любий) Етан Накара – зраджений та змушений стати сильним лідером та пережити Святу Війну. Ще й Карна зі своїми "прекрасними" планами помсти та олюднення Машини... У сім'ї жерців завжди непросто... А ще Машина пропонує об'єднатися душею та тілом... Але так можна врятувати Алекс... Чи ні?
«Як знати, коли людина бреше? Часом це легко, а часом доводиться покладатися на віру. У Машини немає обличчя, яке можна прочитати, чи серцевиробиття, що зіб'є подих. Нема й причини для брехні...чи є? Як знати, коли бреше найхитромудріший автоматон, придуманий людством?»
«Гемма» прекрасна тим, що у гру вступає нове плем'я - Цембенга. Але й у жінок все непросто: Мати Крові знаходить записи покійної Матері Війни, а Біла Мати намагається уникнути війни та... виносити дитину від коханого, що загинув...
«Мати Миру повинна забути, що мир починається тоді, коли закінчується війна».
А взагалі всі намагаються пережити зимобурі, Святу Війну та олюднити Машину, а саме, про��ести невідомий та страшний ритуал, закладений Ланом Синьооким... Та чи вийде?
П. С. дякую пані Піскозуб за прекрасне поєднання книжок у сюжеті (які згадувала вище) та згадки про теорію "колективного несвідомого" Юнґа :з (я вже полізла шукати матеріали, бо ну дуууже цікаво).
Тож, моя оцінка всі 5 зірок, бо це фантастично!
This entire review has been hidden because of spoilers.
December 5, 2024
Як і перша частина цієї серії, Гемма мені дуже сподобалась. Події відбуваються у світі, який зазнав катастрофи й епоха Сталі (як називають її в книзі) перестала існувати. Ті хто вижив, утворились в племена зі своїми звичаями, ритуалами основаними на містифікації технологій минулого. І саме такі сеттинги мені дуже до вподоби.
Конкретно в цій книзі, продовжується оповідання про Торіаті, яка втекла разом з Геммою. Найбільше розкривається саме угруповування Гемма, які їх звичаї, ієрархія, погляди на життя та принципи, за які вони воюють. Якщо в першій книзі вони демонструються як божевільні, які не знають що роблять, то в цій книзі, вони вже стають такими ж людьми, як і інші, просто зі своїми поглядами, які відрізняються.
Загалом, це все було дуже цікаво читати й однозначно рекомендую як і першу книга, так і цю. Сподіваюсь, що так буде й надалі.
Конкретно в цій книзі, продовжується оповідання про Торіаті, яка втекла разом з Геммою. Найбільше розкривається саме угруповування Гемма, які їх звичаї, ієрархія, погляди на життя та принципи, за які вони воюють. Якщо в першій книзі вони демонструються як божевільні, які не знають що роблять, то в цій книзі, вони вже стають такими ж людьми, як і інші, просто зі своїми поглядами, які відрізняються.
Загалом, це все було дуже цікаво читати й однозначно рекомендую як і першу книга, так і цю. Сподіваюсь, що так буде й надалі.
June 26, 2024
Чи є у цієї книги недоліки? Так. Захочете придертись — знайдете до чого. Але. Я давно не зачитувалася книгою з такою жагою. І вже точно не засинала і не просиналася з думками «а що ж там далі?!»
Тому незважаючи на деякі погрішності, ця книга для мене — тверде 5/5 🫱🏻🫲🏼 І я з нетерпінням чекатиму на продовження!
Тому незважаючи на деякі погрішності, ця книга для мене — тверде 5/5 🫱🏻🫲🏼 І я з нетерпінням чекатиму на продовження!
July 3, 2024
Друга частина тетралогії "Машина" мені сподобалася трохи менше, але це через відсутність Бастіана. Однак у третій книзі сюжет став ще цікавішим, особливо те, як змінюються персонажі під впливом подій. З появою нового регіону я зрозуміла, наскільки великою є праця, вкладена в цю історію. Я просто обожнюю цей цикл і не можу дочекатися наступної книги!
September 16, 2024
Друга частина не розчарувала, і тільки більше розбурхала мою уяву та мої сподівання на скоріший вихід 3 та 4 томів!!!
Другий том було трошки важче читати, бо з'явилась персонажка, яка мені чомусь поперек усього стоїть, і читати її ПОВ було неприємно, але це лише комплімент в сторону авторки - написати персонажку так, щоб вона викликала в мене щирі емоції!
Другий том було трошки важче читати, бо з'явилась персонажка, яка мені чомусь поперек усього стоїть, і читати її ПОВ було неприємно, але це лише комплімент в сторону авторки - написати персонажку так, щоб вона викликала в мене щирі емоції!
June 28, 2024
Ця книга сподобалась мені більше за першу, але я весь час думала "ДЕ СЕБАСТІАН???"
Я починаю підозрювати, що наступна книга буде вся або майже вся від його особи, розповідати, що він робив весь цей час на фоні подій "Гемми"
Я починаю підозрювати, що наступна книга буде вся або майже вся від його особи, розповідати, що він робив весь цей час на фоні подій "Гемми"
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 20, 2024
Із захопленням очікую на наступну книгу!
April 2, 2024
В цій частині, виходячи з назви, ми більше дізнаємося про Гемму, про їх світоустрій, знайомимось з ще більшою кількістю геммітів
Після подій в Катаклі (в кінці першої частини) у Алекс трохи їде дах, але вона намагається з цим боротися і мені це дуже в ній подобається (оця її боротьба з собою це прям скарб насправді)
Мені дуже не вистачало в цій частині Бастіана, я прям капець скучила, сподіваюсь, що в третій книзі його буде більше (і він взагалі буде, кхе)
А ще, мені сподобалось, що нам показали ще й Цембенгу (дай бог і 3 частині покажуть Тридакну (судячи з кінцівки 2 книги)
Книжка мені дуже сподобалась, від деяких подій я була в шоці 🤯 І взагалі дуже цікаво спостерігати за персонажами, як вони живуть, роблять помилки, роблять правильні чи ні вибори, як вони виживають в цьому постапокаліптичному світі 😍
Дуже раджу тим, хто любить такий жанр 🫶🏻
Після подій в Катаклі (в кінці першої частини) у Алекс трохи їде дах, але вона намагається з цим боротися і мені це дуже в ній подобається (оця її боротьба з собою це прям скарб насправді)
Мені дуже не вистачало в цій частині Бастіана, я прям капець скучила, сподіваюсь, що в третій книзі його буде більше (і він взагалі буде, кхе)
А ще, мені сподобалось, що нам показали ще й Цембенгу (дай бог і 3 частині покажуть Тридакну (судячи з кінцівки 2 книги)
Книжка мені дуже сподобалась, від деяких подій я була в шоці 🤯 І взагалі дуже цікаво спостерігати за персонажами, як вони живуть, роблять помилки, роблять правильні чи ні вибори, як вони виживають в цьому постапокаліптичному світі 😍
Дуже раджу тим, хто любить такий жанр 🫶🏻
Displaying 1 - 21 of 21 reviews