What do you think?
Rate this book
Український Шпіцберген: Ведмеді, вугілля та комунізм
Не звикай до речей, до людей, до місць. Тут немає сенсу будувати дім, саджати дерево, народжувати сина. Усі звідкись приїхали, всі кудись урешті-решт поїдуть…
Це могла би бути історія Шпіцбергену як закинутого краю, що хоч де-юре і належить Норвегії, та все ж де-факто не належить нікому, такий собі зал очікування, де люди закохуються, працюють, ходять у бари, та за якийсь час збирають речі і їдуть далі. Це лише зупинка на шляху, не кінцева. Втім Максиму Беспалову вдалося перетворити свій репортаж про тижневу мандрівку на своєрідне освідчення в любові до місця, розташованого так далеко від звичного нам світу.
Максим блукає поселеннями архіпелагу, буквально таки l
Це могла би бути історія Шпіцбергену як закинутого краю, що хоч де-юре і належить Норвегії, та все ж де-факто не належить нікому, такий собі зал очікування, де люди закохуються, працюють, ходять у бари, та за якийсь час збирають речі і їдуть далі. Це лише зупинка на шляху, не кінцева. Втім Максиму Беспалову вдалося перетворити свій репортаж про тижневу мандрівку на своєрідне освідчення в любові до місця, розташованого так далеко від звичного нам світу.
Максим блукає поселеннями архіпелагу, буквально таки l
160 pages, Kindle Edition
Published July 6, 2022
5 people are currently reading
231 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 51 reviews
July 26, 2022
я дочитала цю книжку сьогодні вночі й мені хотілося поставити їй погану оцінку, бо я була зла, але до ранку розвиднілося, що я зла не на книжку, а на всратість цілого нашого світу.
Шпіцберген чи топ пак Свальбард - норвезький архіпелаг, куди після Другої Світової налізло екстра багато русні й викурювать її звідти ніхто не збирається. на певних умовах росіяни, а саме трест "Арктикуголь", орендували території для видобуття вугілля, відповідно разом з цим будувалися селища, які заселялися в першу чергу українськими радянськими шахтарями, бо де взагалі найти кращих робітників? потрапити працювати на Шпіцберген було чудовим рішенням для багатьох людей: кілька років на Півночі - і ти вже можеш купити собі квартиру, машину, сміливо одружуватися. але часи змінилися, вугілля тепер залягає надто глибоко, у 90-х в Росії не було грошей повноцінно підтримувати ці свої іміджеві закордонні придатки, тому багато селищ закрили. встояв Баренцбург та частково Піраміда (це селище було законсервовано, але зараз там посилено розвивають туризм, приваблюючи європейських дідів і бабів на пенсії поїхавшим тіпом з колорадкою, що оберігає пам'ятник Леніну з ружжом).
українці не лишили й не лишають видимих слідів на цьому архіпелазі. немає українських топонімів, немає українських шкіл, у селищах стоять пам'ятки комунізму і взагалі Росії вдається зберігати совок при мінусовій температурі наче попередніх тридцяти років і не було. я не буду давати моральних оцінок українцям, які їдуть туди на заробітки зараз, за мене вже це зробив Вахтанг Кіпіані, але краще б не робив, бо який сенс вкотре накидати на упосліджену і достатньо відокремлену суспільну групу?
припущу, що книжку він не читав, інакше знав би, що крім цих жахливих непорядних донбасян, там абсолютно спокійно працюють волиняки в готелях. ми зустрічаємо галичан, яким так сподобався Шпіцберген, що вони посилено шукають роботу, в тому числі й у Баренцбурзі. ба більше, самому автору пропонують роботу на російському тресті, але Кіпіані, вочевидь, демонізувати клятих шахтарів хочеться більше ніж бути справедливим.
крім російських селищ на архіпелазі, звісно, є і норвежські, але смисл забиратися аж на край світу щоб поруч з тобою на барі заливалася алкоголем якась баришня з Москви? росіяни всюди: вони ведуть екскурсійні групи, вони керують твоїм човном, вони дихають тобі в спину за твої ж гроші.
мені сподобалася спроба охудожнити книжку через текст про непримітну квіточку, яку всі герої (дощ, вітер) називають слабкою, але вона росте крізь скелі, спробували б вони так. читалося цікаво, легко, а в кінці книжки чигав есей Прохаська вже про Антарктиду (бо в нього саме вийшла робота про інший край світу, але вже зовсім інша історія).
Шпіцберген чи топ пак Свальбард - норвезький архіпелаг, куди після Другої Світової налізло екстра багато русні й викурювать її звідти ніхто не збирається. на певних умовах росіяни, а саме трест "Арктикуголь", орендували території для видобуття вугілля, відповідно разом з цим будувалися селища, які заселялися в першу чергу українськими радянськими шахтарями, бо де взагалі найти кращих робітників? потрапити працювати на Шпіцберген було чудовим рішенням для багатьох людей: кілька років на Півночі - і ти вже можеш купити собі квартиру, машину, сміливо одружуватися. але часи змінилися, вугілля тепер залягає надто глибоко, у 90-х в Росії не було грошей повноцінно підтримувати ці свої іміджеві закордонні придатки, тому багато селищ закрили. встояв Баренцбург та частково Піраміда (це селище було законсервовано, але зараз там посилено розвивають туризм, приваблюючи європейських дідів і бабів на пенсії поїхавшим тіпом з колорадкою, що оберігає пам'ятник Леніну з ружжом).
українці не лишили й не лишають видимих слідів на цьому архіпелазі. немає українських топонімів, немає українських шкіл, у селищах стоять пам'ятки комунізму і взагалі Росії вдається зберігати совок при мінусовій температурі наче попередніх тридцяти років і не було. я не буду давати моральних оцінок українцям, які їдуть туди на заробітки зараз, за мене вже це зробив Вахтанг Кіпіані, але краще б не робив, бо який сенс вкотре накидати на упосліджену і достатньо відокремлену суспільну групу?
"Там українцеві перебувати небезпечно. Втім, це не стосується трударів, які "поза політикою" і їдуть з українського Донбасу аж на далеку Північ заради... 500 доларів зарплати з каси "Арктикугля""
припущу, що книжку він не читав, інакше знав би, що крім цих жахливих непорядних донбасян, там абсолютно спокійно працюють волиняки в готелях. ми зустрічаємо галичан, яким так сподобався Шпіцберген, що вони посилено шукають роботу, в тому числі й у Баренцбурзі. ба більше, самому автору пропонують роботу на російському тресті, але Кіпіані, вочевидь, демонізувати клятих шахтарів хочеться більше ніж бути справедливим.
крім російських селищ на архіпелазі, звісно, є і норвежські, але смисл забиратися аж на край світу щоб поруч з тобою на барі заливалася алкоголем якась баришня з Москви? росіяни всюди: вони ведуть екскурсійні групи, вони керують твоїм човном, вони дихають тобі в спину за твої ж гроші.
мені сподобалася спроба охудожнити книжку через текст про непримітну квіточку, яку всі герої (дощ, вітер) називають слабкою, але вона росте крізь скелі, спробували б вони так. читалося цікаво, легко, а в кінці книжки чигав есей Прохаська вже про Антарктиду (бо в нього саме вийшла робота про інший край світу, але вже зовсім інша історія).
May 4, 2023
Якщо ви мрійник і романтик, котрий любить подорожувати у нестандартні місця і постійно дізнаватися щось нове - вам в цю книжку! Я велика фанатка Арктики і всього, що з цим пов’язано, а тому в книжці для себе нової інформації не знайшла, власне через це, мабуть, знизила оцінку. Не було чогось такого «вау, оце так-так, не знала», проте знову ж таки - ось цей ефект мені заважав отримати лише мій багаж знань і обсесія Північчю. Якщо ви читали «Мрію про Антарктиду» - це дуже схожа по духу книжка, і я була приємно здивована післясловом автора вищезгаданої книжки. П.С. Мені було замало, такі історії я можу читати безкінечно. :)
October 23, 2022
Читала цю книжку з задоволенням, кожного разу зупиняючи себе від думки все кинути і поїхати власними очима дивитись на красу Шпіцбергена.
А ще у книзі часто повторюються наративи про право Шпіцбергену, окрім усього, називатись українським. І не без підстав.
В книзі був лише нюанс, який трохи заважав: вона клаптикова. В ній нанизано і переплетено багато історій. Вона наче щоденник подорожуючого: ось тут сторінка з фотокартками, тут про альпінізм і ось ще дві сторінки написані сусідом по готелю. Дуже цікаво, але надто змушує перемикатись читача.
Я читала цю книгу повільно, клаптик за клаптиком. Це робило сприймання тексту легшим. Але ж книжка така маленька, така кльовенька, так хотілось би з горла і аж до дна. Не вийшло.
А ще у книзі часто повторюються наративи про право Шпіцбергену, окрім усього, називатись українським. І не без підстав.
В книзі був лише нюанс, який трохи заважав: вона клаптикова. В ній нанизано і переплетено багато історій. Вона наче щоденник подорожуючого: ось тут сторінка з фотокартками, тут про альпінізм і ось ще дві сторінки написані сусідом по готелю. Дуже цікаво, але надто змушує перемикатись читача.
Я читала цю книгу повільно, клаптик за клаптиком. Це робило сприймання тексту легшим. Але ж книжка така маленька, така кльовенька, так хотілось би з горла і аж до дна. Не вийшло.
January 30, 2023
Книжка все ж про російський Шпіцберген. Українського Шпіцбергена нема, про що чесно говорить сам автор - українці там лише дешева робоча сила, що живе з російським начальством у російському інформаційному просторі. На жаль, і самому Беспалову не вдалось покинути російську бульбашку (схоже, так був організований його семиденний тур). Розділ про норвезьке поселення - найменший, хоча це найбільший населений пункт на острові. Нема жодного інтервʼю чи якоїсь історії з норвежцями, натомість постійно згадуються якісь Аня з Москви, Яна з Москви, Саша з Санкт-Петербурга. Багато матеріалу за тиждень не набереш, тому автор часом повторюється або дві сторінки розповідає, як він побачив у вікні собаку. Втім, книжка все одно вийшла короткою і читається швидко, це плюс.
March 7, 2024
Книжка, може, і не літературний шедевр чи не вершина свого жанру, але вона посіяла в мені сильне бажання запланувати поїздку до Шпіцбергена.
Думаю, треба бути трохи авантюристом, романтиком, мрійником, шоб добре "пережувати" цю книгу, бо в ній намішані фактажі, інтерв'ю, особисті роздуми, ліричні відступи і навіть трохи "притчевості" - і все це полито пієтетом до місця, в яке автор щиро старається залюбити читачів віддалено (зі мною спрацювало).
Важко пояснити, але "пошук українського" в цій книжці викликав у мені одночасно і роздратування, і захват, і тугу за чимось, чого в мене ніколи не було, такий-собі полярний саудаде.
І, посилаючись на самого автора, хочеться завершити цей відгук знаком оклику, а не трьома крапками, тож рекомендую!
Думаю, треба бути трохи авантюристом, романтиком, мрійником, шоб добре "пережувати" цю книгу, бо в ній намішані фактажі, інтерв'ю, особисті роздуми, ліричні відступи і навіть трохи "притчевості" - і все це полито пієтетом до місця, в яке автор щиро старається залюбити читачів віддалено (зі мною спрацювало).
Важко пояснити, але "пошук українського" в цій книжці викликав у мені одночасно і роздратування, і захват, і тугу за чимось, чого в мене ніколи не було, такий-собі полярний саудаде.
І, посилаючись на самого автора, хочеться завершити цей відгук знаком оклику, а не трьома крапками, тож рекомендую!
August 27, 2022
Можливо це якийсь недолік саме цієї книги в електронному варіанті, але їй би дуже добре пригодилася талановита рука редактора. Для мене більше схоже було на сирі нариси, а ніж на книжку, в деяких місцях в автора, то полярна ніч, то полярний день, не раз і не два зустрічалися майже слово в слово повтори інформації чи цілих абзаців без якось смислового навантаження на вживання цих повторів чи аби вони додавали більше атмосферності книзі. 🤷♀️ Це було дивно
July 29, 2023
Шпіцберген вчить радіти малому: трьом кольораму природі, температурі +10, будь-якій людині на вулиці, першому світанку в лютому та першому заходу сонця в серпні.
Можливо, саме в цьому його чари: він змушує перенасичених бажаннями, емоціями та проблемами сучасних людей згадати про себе в дитинстві, коли недосяжну зараз радість давали прості речі: мильні бульбашки наприклад, чи знайдений в пилюці шуруп.
В темний час ти не приховаєш свій кепський характер і чорні думки - все лізе назовні.
Взимку всі всміхаються, інакше не вижевеш. Взимку ми частіше ходимо в гості один до одного: без компанії дуже важко. Взимку світ здається маленьким і комфортним. Взимку люди зовсім інші - я б сказав, кращі.
Можливо, саме в цьому його чари: він змушує перенасичених бажаннями, емоціями та проблемами сучасних людей згадати про себе в дитинстві, коли недосяжну зараз радість давали прості речі: мильні бульбашки наприклад, чи знайдений в пилюці шуруп.
В темний час ти не приховаєш свій кепський характер і чорні думки - все лізе назовні.
Взимку всі всміхаються, інакше не вижевеш. Взимку ми частіше ходимо в гості один до одного: без компанії дуже важко. Взимку світ здається маленьким і комфортним. Взимку люди зовсім інші - я б сказав, кращі.
November 6, 2017
непогана книжка. в ній дещо бракує картинки та медитативності (якої вдосталь на фото). втім, автор таки ��ередає відчуття "уламків з минулого", якими є Баренцбург та Піраміда. але це книга більше про людей, ніж Шпіцберген. тому після неї залишається одне питання: як же ж живеться людям за Полярним колом?
п.с. найбільш прикро за русизми, об які регулярно спотикаєшся в тексті. шкода, що редактор недостатньо добре попрацював із текстом
п.с. найбільш прикро за русизми, об які регулярно спотикаєшся в тексті. шкода, що редактор недостатньо добре попрацював із текстом
December 9, 2025
4⭐️ #ebook
September 4, 2023
захоплива книга та цікаві історії людей, які вирішили жити на острові, де майже нічого не відбувається. дуже захотілося відвідати Шпіцберген та випити пива в тому самому барі.
July 26, 2022
Український Шпіцберген: 404 not found.
Зате дуже багато радянського Шпіцбергена і якоїсь радянськосоюзної ностальгії.
Зате дуже багато радянського Шпіцбергена і якоїсь радянськосоюзної ностальгії.
May 8, 2023
Забагато росіян і українських людей типу "какаяразніца", забагато совєцького союзу - не вина автора, вина місця, тим паче, книжка писалася до повномасштабного вторгення.
January 6, 2024
Не могла б подумати, що книжка про подорожі може стати такою важкою для мене, тригерною.
Але зрештою вона саме така, якою і має бути. Адже неможливо відділити від норвезького архіпелагу Свальбард період совєтів, людей, що жили колись і живуть зараз на Шпіцбергені.
Але зрештою вона саме така, якою і має бути. Адже неможливо відділити від норвезького архіпелагу Свальбард період совєтів, людей, що жили колись і живуть зараз на Шпіцбергені.
December 22, 2025
Беспалов як завжди пише легко та цікаво. Перша частина про расіський Баранцбург і вона шикарно депресивна. Друга частина про норвезський Лонг'їр, який як інша цивілізація. Від першої частини горіло, але вона потрібна щоби вчергове усвідомити про дно окупаційної культури.
October 18, 2021
прочитав фактично за 2 підходи. дуже цікаво (тепер точно туди хочу), з гумором і цікавими історіям. написано легко і невимушено.
December 19, 2022
Щоб написати цей відгук потрібно було розкласти свої враження і емоції від книжки. Рік тому я прочитала перший варіант спогадів автора-“Український Шпіцберген». Ця книга стала допоміжним матеріалом в підготовці до омріяної подорожі Арктикою в травні цього року. Так, ми не потрапили до Піраміди, буцімто через товстий шар криги, який не дав підступитися берегу поселення. Існують теорії, що буцімто Норвегія з початком війни в Україні відмовилася фінансово підтримувати своїх сусідів по архіпелагу. І відмовилися їх розблоковувати після довгого зимового сну. Інші стверджували, що крошіння криги спричинює шкоду навколишній екосистемі. А може той привид комунізму злякався 2 українців на льдоколі і наклав захисне закляття «Протеґо». Наступного разу спитаю в нього. Але друга книга допомогла дати відповідь на головне питання, хоч це і тяжко сприймати в світлі сьогоднішніх подій. Як бути з тими заблукавшими душами,які де-юре украінці, але де-факто вони тяжіють ментально та переконаннями до ворожої нації або ті, що просто зберігають статус кво. Що робити з тим надбанням до яких було докладено стількох зусиль наших співвітчизників, навіть якщо це ще за часів існування совітського союзу. Нажаль мандрівка до Баренцбургу не дала мені жодної відповіді. Вона ще більше поглибила ту прірву між нами. Але Максим (вибачте за спойлер) правий, що попри всі ті травми і шкоду, які завдав Україні СРСР не варто відкидати всі наші здобутки. Ми маємо сказати собі в голос, що ми продавали не тільки робочі м‘язи, а й голову з усім її вмістом і талант. Ми принесли на той край світу, в ту культуру щось « з дому», щось, чого в царстві високих гір та вічного снігу досі не було, адаптували щось українське. Ми були не просто біологічним матеріалом для совітів. Хоч і прикро приймати той факт, що Український Шпіцберген не відбувся, але ми маємо повне право на той спадок, що залишився після законсервовування поселення Піраміли, Грумант і все що є зараз на Баренцбурзі. Цього в нас не відібрати. Але український слід все ж таки величезний. Та навіть взяти старшу пару які тримають маленьку сувенірну крамницю в Лонг’їрі або хлопчину офіціанта з Херсона, який працює ресторані готелю де ми зупинилися. Ми встигли перекинутися лише «Слава Украіні!»-«Героям слава». Але ти вдосталь відчуваєш, що ми на одній хвилі. А ще неймовірно тішуся, що познайомилася з чудовою дівчиною на ім‘я Іда, яка працює в North Pole Expedition Museum. І вона впершу чергу таки любить Шпіцберген в собі. Бо тут працював на шахті її дідусь, народилася мама і це історія власне її сім’ї, яку вона береже. Недивлючись на тяжку полярну ніч, щороку вона чекає літа, коли повернуться додому пташки, які щороку в‘ють гнізда під її будинком і яких вона знає кожного на ім‘я. Тож раз побувавши на Свальбарді, в нього просто не можливо не закохатися. Твоє сердце завжди буде замирати при його назві і ти будеш рватися всією душею туди.
January 11, 2023
Певно, будь яка людська спільнота залишає сліди свого існування. Тим паче спільнота, тривалість життя якої вимірюється кількома поколіннями. Подобається нам те чи ні, не є винятком і спільнота совітська. Тож ідея підкорення Арктики, і звичайно,романтизації Півночі, захоплення відважністю полярників проникла в багато сфер тогочасного життя,не оминаючи навіть дитячі книги і мультфільми, що формували реальність підростаючого покоління. Певно,то і є однією з ключових причин інтересу до Півночі як автора, так і багатьох з нас.
Майже забуті образи дитинства свідомо/ підсвідомо штовхають декого пізнавати та досліджувати той світ, шукати нові місця своєї внутрішньої сили. Хтось мандрує сторінками книжок та форумів, інші, направду, відправляються до омріяного острова. Максим же робить кілька кроків вперед, виставляючи рамки - «Український Шпіцберген»…
Тож яка роль українців в освоєнні острова? Донори трудових і інтелектуальних ресурсів? Виконавці? Чи все таки повноправні учасники процесу?
Вперше, книгу «Український Шпіцберген», я читав готуючись до подорожі на острів, «проковтнувши» її за два вечори. Яскраві описи, інтерв’ю, враження нинішніх мешканців та їх погляди на минуле та майбутнє; реконструкція життя при комунізмі, що вдався в селищі Піраміда; спогади тих, хто покинув острів в далекому дитинстві розпалюють уяву та роблять книгу справді цікавою. В той же час аргументи на користь «українськості» Шпіцбергена, навіть будучи посилені цеглинами-парканчиками квіткових клумб, розбиваються об сприйнятия себе та світу жителями Баренцбурга. (…our school gives classical russian education…- з гордістю промовлені слова гіда все ще звучать в мене в голові - і то дітям, батьки яких в більшості свої походять з України)…
Емоції влягаються, під руку потрапляє нове видання «Українського Шпіцбергену». Яскраві описи викликають приємні спогади, інтерв’ю співставляєтються з тим, що вдалось побачити на власні очі. Уявно припасоаую до назви знак питання - «Український Шпіцберген..?». Можливо, він і є таким, що не відбувся, а можливо все ще попереду. Знаю єдине - в боротьбі за реальність ми не можемо дозволити собі відмовитись від тієї спадщини. Нам потрібно усвідомити важливий момент: українці - є повноправними учасниками процесу освоєння Арктики, без нашого вкладу не відбулось би ні Баренцбургу, ні Піраміди з її ідеальним, але нетривалим комунізмом. Хочу вірити, що вре��ті назву книги можна буде завершити знаком оклику.
Майже забуті образи дитинства свідомо/ підсвідомо штовхають декого пізнавати та досліджувати той світ, шукати нові місця своєї внутрішньої сили. Хтось мандрує сторінками книжок та форумів, інші, направду, відправляються до омріяного острова. Максим же робить кілька кроків вперед, виставляючи рамки - «Український Шпіцберген»…
Тож яка роль українців в освоєнні острова? Донори трудових і інтелектуальних ресурсів? Виконавці? Чи все таки повноправні учасники процесу?
Вперше, книгу «Український Шпіцберген», я читав готуючись до подорожі на острів, «проковтнувши» її за два вечори. Яскраві описи, інтерв’ю, враження нинішніх мешканців та їх погляди на минуле та майбутнє; реконструкція життя при комунізмі, що вдався в селищі Піраміда; спогади тих, хто покинув острів в далекому дитинстві розпалюють уяву та роблять книгу справді цікавою. В той же час аргументи на користь «українськості» Шпіцбергена, навіть будучи посилені цеглинами-парканчиками квіткових клумб, розбиваються об сприйнятия себе та світу жителями Баренцбурга. (…our school gives classical russian education…- з гордістю промовлені слова гіда все ще звучать в мене в голові - і то дітям, батьки яких в більшості свої походять з України)…
Емоції влягаються, під руку потрапляє нове видання «Українського Шпіцбергену». Яскраві описи викликають приємні спогади, інтерв’ю співставляєтються з тим, що вдалось побачити на власні очі. Уявно припасоаую до назви знак питання - «Український Шпіцберген..?». Можливо, він і є таким, що не відбувся, а можливо все ще попереду. Знаю єдине - в боротьбі за реальність ми не можемо дозволити собі відмовитись від тієї спадщини. Нам потрібно усвідомити важливий момент: українці - є повноправними учасниками процесу освоєння Арктики, без нашого вкладу не відбулось би ні Баренцбургу, ні Піраміди з її ідеальним, але нетривалим комунізмом. Хочу вірити, що вре��ті назву книги можна буде завершити знаком оклику.
October 26, 2020
Коли я сказала, що тепер наша найамбітніша подорож має бути не в Нову Зеландію і не в Перу, а в Антарктиду, Ведмідь кволо спробував: "А може на Свольбард?"
Я погодилася, що Свольбард, він же Шпіцберген, непогана місцина, проте Антарктиду все одно не посуне зі свого п'єдесталу.
Тому, коли подруга, якій підлі фейсбучні алгоритми тепер підсовують все про арктичні й антарктичні подорожі, скинула мені книжку про Шпіцберген та ще й українського автора я відразу її й замовила. Шкода, що книжка мене більше розчарувала. Більш цікаво було б просто почитати Вікі і позалипати на інстаграм Свольбарду.
Багато ідей повторюються, депресивність північних пост-радянських шахтарських міст, леніни, розділ від імені квіточки і кілька розділів, де автор пише про себе в третій особі, – все це створило якийсь салатик вражень. При тому що потенціал в історіях, які переживає автор, він же ж герой своєї книжки, досить таки немаленький і з хорошим сторітелінгом дуже гарно би читався. Зараз це схоже на різнопланові есе-оповідання-нариси-спогади і зовсім не ліпиться купи.
А тревелоги про екзотичні краї я просто обожнюю, тому їдьте шановні співвітчизники і пишіть, а я все куплю і прочитаю. А може й сама колись кудись як поїду, що аж назбираю вражень більше ніж на блог.
Я погодилася, що Свольбард, він же Шпіцберген, непогана місцина, проте Антарктиду все одно не посуне зі свого п'єдесталу.
Тому, коли подруга, якій підлі фейсбучні алгоритми тепер підсовують все про арктичні й антарктичні подорожі, скинула мені книжку про Шпіцберген та ще й українського автора я відразу її й замовила. Шкода, що книжка мене більше розчарувала. Більш цікаво було б просто почитати Вікі і позалипати на інстаграм Свольбарду.
Багато ідей повторюються, депресивність північних пост-радянських шахтарських міст, леніни, розділ від імені квіточки і кілька розділів, де автор пише про себе в третій особі, – все це створило якийсь салатик вражень. При тому що потенціал в історіях, які переживає автор, він же ж герой своєї книжки, досить таки немаленький і з хорошим сторітелінгом дуже гарно би читався. Зараз це схоже на різнопланові есе-оповідання-нариси-спогади і зовсім не ліпиться купи.
А тревелоги про екзотичні краї я просто обожнюю, тому їдьте шановні співвітчизники і пишіть, а я все куплю і прочитаю. А може й сама колись кудись як поїду, що аж назбираю вражень більше ніж на блог.
February 21, 2023
Є два фактори, які прям протилежні щодо вражень.
Перший: природа і сам Шпіцбереген. Автор дуже гарно описує все навколо, відчувається на скільки це місце особливе, як для нього, так і для всіх. Бо багато факторів одночасно впливають на ці враження і навіть здалеку, просто читаючи, це захоплює.
Другий: війна. Отут все погано. Дуже багато росіян, про росіян, з росіянами. Зараз це тригерить. Це історія і зрозуміло шо совок, зрозуміло шо зросійщені українці, але важко сприймать росіян, як героїв твору та людей з українським громадянством які їдуть в Росію - просто боляче це чуть. Мені здається по твору шо совку вийшло зросійщіти це місце на 100% і шо насправді українськості на Шпіцбергені нема. Сподіваюсь зараз шось інакше ніж 7 років тому.
Перший: природа і сам Шпіцбереген. Автор дуже гарно описує все навколо, відчувається на скільки це місце особливе, як для нього, так і для всіх. Бо багато факторів одночасно впливають на ці враження і навіть здалеку, просто читаючи, це захоплює.
Другий: війна. Отут все погано. Дуже багато росіян, про росіян, з росіянами. Зараз це тригерить. Це історія і зрозуміло шо совок, зрозуміло шо зросійщені українці, але важко сприймать росіян, як героїв твору та людей з українським громадянством які їдуть в Росію - просто боляче це чуть. Мені здається по твору шо совку вийшло зросійщіти це місце на 100% і шо насправді українськості на Шпіцбергені нема. Сподіваюсь зараз шось інакше ніж 7 років тому.
August 10, 2022
Ця книжка мала необережність попасти мені в руки не в той час. Попри чудові описи суворої природи, мене дуже сильно дратувала романтизація російського суспільства на острові. Але в дечому я таки погоджуся з автором, український Шпіцберген так і не відбувся...
May 4, 2023
Максим Беспалов «Шпіцберген»
Останнім часом, що і не дивно, я відчуваю буквально фізичне несприйняття і відторгнення радянщини, к@ц@пщини і всього, що з ними пов’язане. І мені було дуже непросто читати першу третину книги, де автор описує розвиток острова і особливості його, назвемо так, промисловості. Я розуміла, що говорити про Шпіцберген без згадки про орків неможливо. На щастя, перша третина книги скінчилася. Але і далі зустрічалися згадки про той період розвитку острова….
В додатках книги (фотографіях) я побачила кілька пам’ятників Леніну: на крайній Півночі, на маленькому острові, серед порівняно невеликої кількості радянського чи пострадянського населення – вождь був і там. І не в одиничній кількості!
Ця книга абсолютно несхожа на мою улюблену «Ірландію»! І це не дивно – там мова йде про яскраво-зелений Смарагдовий острів, а тут – про сіро-брунато-білі ландшафти з повною піврічною відсутністю сонячного світла. А як же інакше? Лише 1300 км – і Північний полюс! Але є люди, які люблять і таку місцевість)
Книга складається з невеликих оповідань. Часом це були цікаві, просякнуті любов’ю і емоціями оповіді, а часом я не розуміла, що автор хотів сказати. І другий варіант траплявся не набагато рідше, чим перший….
Якби Шпіцберген став першим із прочитаних книг Максима Беспалого – я б більше не цікавилася його творчістю. На щастя, першою була Ірландія! То ж на моїй поличці черги чекає і Східний вал автора)
Останнім часом, що і не дивно, я відчуваю буквально фізичне несприйняття і відторгнення радянщини, к@ц@пщини і всього, що з ними пов’язане. І мені було дуже непросто читати першу третину книги, де автор описує розвиток острова і особливості його, назвемо так, промисловості. Я розуміла, що говорити про Шпіцберген без згадки про орків неможливо. На щастя, перша третина книги скінчилася. Але і далі зустрічалися згадки про той період розвитку острова….
В додатках книги (фотографіях) я побачила кілька пам’ятників Леніну: на крайній Півночі, на маленькому острові, серед порівняно невеликої кількості радянського чи пострадянського населення – вождь був і там. І не в одиничній кількості!
Ця книга абсолютно несхожа на мою улюблену «Ірландію»! І це не дивно – там мова йде про яскраво-зелений Смарагдовий острів, а тут – про сіро-брунато-білі ландшафти з повною піврічною відсутністю сонячного світла. А як же інакше? Лише 1300 км – і Північний полюс! Але є люди, які люблять і таку місцевість)
Книга складається з невеликих оповідань. Часом це були цікаві, просякнуті любов’ю і емоціями оповіді, а часом я не розуміла, що автор хотів сказати. І другий варіант траплявся не набагато рідше, чим перший….
Якби Шпіцберген став першим із прочитаних книг Максима Беспалого – я б більше не цікавилася його творчістю. На щастя, першою була Ірландія! То ж на моїй поличці черги чекає і Східний вал автора)
June 27, 2024
Цікаво, що штовхає людей на освоєння таких диких та непридатних земель? Можливо вони ( окрім фінансово вигідних причин) шукають спокій, який можна знайти тільки в природі? Чи шукають місце де можна знайти себе справжнього?
Дана книга це досвід автора, його історія про Шпіцберген. Написана цікаво та живо. Зараз було боляче читати про Олексія Скуренка, дитину, що бував на Шпіцбергені, та який отримав поранення від « Граду» ( обстріл міста бойовиками ДНР), перебуваючи у своїй квартирі в Маріуполі у 2015 році. Цікаво, яка його доля зараз?
Щодо післямови, то це був приємний сюрприз, тож тепер «Мрію про Антактиду»)
December 5, 2022
НеУкраїнський Шпіцберген.
Я не дуже люблю писати негативні відгуки, бо під час написання таких мені здається, що я сам себе десь й намахав. Бо якщо я дочитав цю книжку, попри те, що вона взагалі «не йшла», як її можна погано оцінювати? Дочитав, тобто щось таки не відпускало. Або жага не залишати незавершених справ, або віра в автора, яка дає надію, що вже з наступної сторінки почнеться цікава історія.
Бажання не залишати книгу на півдорозі було, як і віра в автора, але на виході я не можу поставити вищу оцінку, і ось чому.
Бо Український Шпіцберген – це не книга, а нотатки мандрівника, який періодично забуває, що він писав до цього – у книзі неймовірна кількість повторів та самоповторів.
Майже одразу склалось враження, що задля того, щоб книгу видали, її потрібно було трохи «надути», що автор й робив, по декілька разів згадуючи одне й те саме. Для власного блогу в інтернеті – підходить, для книги – виглядає дуже сиро.
Спроби передати історії від третіх осіб та розказати історію від особи квітки нагадали про ВНЗ та обов'язкові есе на тему... та на будь-яку тему, насправді. Вони виглядають як кольорова рекламка, яку вклали у книгу та яка лише відвертає від суті читаного.
І найголовніше, що псувало настрій під час усього читання, – росіяни. Їх забагато, та на них основний фокус, на них основна увага цієї книги. І так, можна заперечити та сказати, що вони там у більшості – так історично склалось.
Але тут-таки виникає запитання: а навіщо їм тоді приділяти увагу, коли книга вийшла у другій половині 2022 року, коли ненависть до цієї «нації» з кожним днем все більше та більше, хоча ще вчора здавалось, що це неможливо. Навіщо ці усі інтерв'ю та романтизація – навіть пасивна – країни рад? Часткова відповідь на це запитання – ці нотатки мандрівника записані у 2016 році, а зараз їх не викинеш, бо... дивитись вище – книгу потрібно робити товстішою коштом усіх матеріалів.
Окреме обурення викликає якесь мимохідь згадане гасло «ми тут поза політикою» про жителів Шпіцбергену. У 2022 році ми це дуже добре бачимо, хто поза чим, і саме тому так неприємно в черговий раз читати про чергову росіянку з Москви, чи гіда ще звідкілясь.
І лише під кінець книги автор сам зізнається, що і назву книги можна було взяти в лапки, бо вона майже не про українців, знову додаючи, «що реальність є насмішкою».
Тоді ж чому та навіщо ця книжка побачила світ?
Чи це частина тієї ж ідеї про «назвати водоспад на честь себе» – бажання хоч якось закріпитись в історії? Якщо так, то на мою особисту думку, автор обрав геть не той час та трохи не ту тему.
І ще дужче сподіваюсь, що з часом Шпіцберген хоча й не стане українським, проте там хоча б не буде «сусідів».
П.С. Я знаю Максима Беспалова особисто та читав попередні його книги, а тому вдвічі гірше було отримати таке враження від цієї.
Я не дуже люблю писати негативні відгуки, бо під час написання таких мені здається, що я сам себе десь й намахав. Бо якщо я дочитав цю книжку, попри те, що вона взагалі «не йшла», як її можна погано оцінювати? Дочитав, тобто щось таки не відпускало. Або жага не залишати незавершених справ, або віра в автора, яка дає надію, що вже з наступної сторінки почнеться цікава історія.
Бажання не залишати книгу на півдорозі було, як і віра в автора, але на виході я не можу поставити вищу оцінку, і ось чому.
Бо Український Шпіцберген – це не книга, а нотатки мандрівника, який періодично забуває, що він писав до цього – у книзі неймовірна кількість повторів та самоповторів.
Майже одразу склалось враження, що задля того, щоб книгу видали, її потрібно було трохи «надути», що автор й робив, по декілька разів згадуючи одне й те саме. Для власного блогу в інтернеті – підходить, для книги – виглядає дуже сиро.
Спроби передати історії від третіх осіб та розказати історію від особи квітки нагадали про ВНЗ та обов'язкові есе на тему... та на будь-яку тему, насправді. Вони виглядають як кольорова рекламка, яку вклали у книгу та яка лише відвертає від суті читаного.
І найголовніше, що псувало настрій під час усього читання, – росіяни. Їх забагато, та на них основний фокус, на них основна увага цієї книги. І так, можна заперечити та сказати, що вони там у більшості – так історично склалось.
Але тут-таки виникає запитання: а навіщо їм тоді приділяти увагу, коли книга вийшла у другій половині 2022 року, коли ненависть до цієї «нації» з кожним днем все більше та більше, хоча ще вчора здавалось, що це неможливо. Навіщо ці усі інтерв'ю та романтизація – навіть пасивна – країни рад? Часткова відповідь на це запитання – ці нотатки мандрівника записані у 2016 році, а зараз їх не викинеш, бо... дивитись вище – книгу потрібно робити товстішою коштом усіх матеріалів.
Окреме обурення викликає якесь мимохідь згадане гасло «ми тут поза політикою» про жителів Шпіцбергену. У 2022 році ми це дуже добре бачимо, хто поза чим, і саме тому так неприємно в черговий раз читати про чергову росіянку з Москви, чи гіда ще звідкілясь.
І лише під кінець книги автор сам зізнається, що і назву книги можна було взяти в лапки, бо вона майже не про українців, знову додаючи, «що реальність є насмішкою».
Тоді ж чому та навіщо ця книжка побачила світ?
Чи це частина тієї ж ідеї про «назвати водоспад на честь себе» – бажання хоч якось закріпитись в історії? Якщо так, то на мою особисту думку, автор обрав геть не той час та трохи не ту тему.
І ще дужче сподіваюсь, що з часом Шпіцберген хоча й не стане українським, проте там хоча б не буде «сусідів».
П.С. Я знаю Максима Беспалова особисто та читав попередні його книги, а тому вдвічі гірше було отримати таке враження від цієї.
May 2, 2018
Короткий та неформальний щоденник подорожі. Багато інформації про архіпелаг, цікаві інтерв'ю. Після прочитання враження ніби побував там. У книзі 2017-го року про українців в російських поселеннях на норвезькому острові деякий політичний заряд майже неминучий. Але в книгу він вбудований тактовно, з повагою і до персонажів, і до можливих читацьких інтерпретацій. Мене особливо зворушує історія хлопця що з батьками жив на Шпіцбергені у 90-их коли йому було 4-5 років. А у 2016-ому в Маріуполі в його квартиру потрапив снаряд. Але він... Ладно, не буду спойлити. Книгу рекомендую!
May 14, 2023
Книга читається так, ніби ти слухаєш оповідки доброго друга про спонтанну мандрівку. Гарно описано історію архіпелагу та його радянську бувальщину і тогочасну значущість. Направду український слід на архіпелазі знівельований, все розмилось в ідеї «братського народу». Але поміж тим краса природи і особливості життя в найпівнічнішій точці Землі вражають.
«І не важливо, як давно ти там був – минулого місяця чи двадцять років тому – Шпіцберген не відпускає», – підсумовує книгу автор.
«І не важливо, як давно ти там був – минулого місяця чи двадцять років тому – Шпіцберген не відпускає», – підсумовує книгу автор.
May 15, 2025
Беспалов як завжди іронічний, дотепний і вдумливий. Але мені було забагато росіян( хоча він гарно передає контраст між хтонню Баренцбурга і норвезьким вайбом Лонг'їра. Абсурдна туга за совком (а, може, не така й абсурдна), нерозгадана тяга до суворого арктичного краю і люди, які складають його строкату спільноту
Read
January 3, 2025Боже як же задрала ця клята русня
February 13, 2025
Цю книгу було дуже приємно читати, бо в неї неймовірно затишна атмосфера. Моїм відкриттям і особистим спостереженням було дізнатися в який момент я почну злитись і тригеритись на всюдисющу русню. На диво, це сталося аж на самому прикінці. Думаю пан Максим доволі стратегічно розмістив частини цієї книги 😑😑😑
Хочу тепер прочитати книжку про Ірландію і буду сподіватись, що до того часу як я її прочитаю вийде книга про Африку.
Хочу тепер прочитати книжку про Ірландію і буду сподіватись, що до того часу як я її прочитаю вийде книга про Африку.
September 14, 2023
Вся суть книги сказана самим же автором на останніх сторінках останнього абзацу: "В «Українському Шпіцбергені» я описую не просто подорож в Арктику, проте також сумну історію — як Український Шпіцберген фактично не відбувся. Саму назву книжки можна було взяти в лапки просто на обкладинці, бо вона є насмішкою над реальним станом речей, над історією та сьогоденням.".
І це був вибір автора - шукати радянський, а далі російський Шпіцберген. Адже чомусь з-поміж двох тисяч потенційних героїв-жителів острова, він обирав персонажів із Москви чи Санкт-Петербурга. При цьому жодної історії про норвежців, наприклад. Може, тут справа у мовному питанні, та тяжіння в той бік очевидне. Плюс якоюсь дивною трепетною меланхолією віяло від описів радянсько-російських міст...
Як коротко, не той автор подався шукати українського Шпіцбергена й не той взявся за написання однойменної книги.
Втім, є доволі багато цікавих фактів. Ця книга відкриває перед нами Шпіцберген - норвезький архіпелаг, що пройшов через історії видобутку вугілля, радянських шахтарів та пострадянської реальності. Читаючи, можна однобоко, але зануритися в атмосферу цього місця, де сучасність і минуле нерідко переплітаються. Окремий плюс надихаюча післямова від Маркіяна Прохаська, автора книги про Антарктиду. Авторський стиль доволі легкий та цікавий, тож книга варта уваги.
І це був вибір автора - шукати радянський, а далі російський Шпіцберген. Адже чомусь з-поміж двох тисяч потенційних героїв-жителів острова, він обирав персонажів із Москви чи Санкт-Петербурга. При цьому жодної історії про норвежців, наприклад. Може, тут справа у мовному питанні, та тяжіння в той бік очевидне. Плюс якоюсь дивною трепетною меланхолією віяло від описів радянсько-російських міст...
Як коротко, не той автор подався шукати українського Шпіцбергена й не той взявся за написання однойменної книги.
Втім, є доволі багато цікавих фактів. Ця книга відкриває перед нами Шпіцберген - норвезький архіпелаг, що пройшов через історії видобутку вугілля, радянських шахтарів та пострадянської реальності. Читаючи, можна однобоко, але зануритися в атмосферу цього місця, де сучасність і минуле нерідко переплітаються. Окремий плюс надихаюча післямова від Маркіяна Прохаська, автора книги про Антарктиду. Авторський стиль доволі легкий та цікавий, тож книга варта уваги.
December 27, 2021
Арктика мене несамовито надихає, завжди з радістю і трепетом беруся за будь-який контент пов'язаний з нею. Мушу сказати, що не було ще ні книжки, ні статті, ні музичного альбому на цю тему які б мене розчарували.
І от знову хороший матеріал.
Український Шпіцберген" - чудовий розширений репортаж про архіпелаг в північному океані і зокрема про українців яких туди занесло. Автор описує свою подорож на арктичний острів, що стала для нього за експедицію в пошуках знань як там живуть наші люди.
Написано з характерною пристрастю до Півночі яку вже так легко розпізнаєш серед подібних текстів, це приносить мені окреме задоволення.
І от знову хороший матеріал.
Український Шпіцберген" - чудовий розширений репортаж про архіпелаг в північному океані і зокрема про українців яких туди занесло. Автор описує свою подорож на арктичний острів, що стала для нього за експедицію в пошуках знань як там живуть наші люди.
Написано з характерною пристрастю до Півночі яку вже так легко розпізнаєш серед подібних текстів, це приносить мені окреме задоволення.
Displaying 1 - 30 of 51 reviews