What do you think?
Rate this book
Царівна
Ольга Кобилянська (1863-1942) — відома українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, громадське життя. Цій проблемі й присвячена повість письменниці «Царівна». Головна героїня твору, вольова і духовно багата Наталка, веде боротьбу з буденним споживацьким світом і є справжньою царівною своєї долі.
363 pages, Kindle Edition
First published January 1, 1896
48 people are currently reading
747 people want to read
About the author
Olha Kobylianska
42 books54 followersA pioneering Ukrainian modernist writer; sister of Yuliian Kobyliansky. A self-educated and well-read woman, her first novellen were written in German, beginning in 1880. From 1891 she lived in Chernivtsi. Her travels and acquaintance with Lesia Ukrainka, Nataliia Kobrynska, Osyp Makovei, Ivan Franko, Vasyl Stefanyk, and Mykhailo Kotsiubynsky changed her cultural and political outlook, and she became involved in the Ukrainian women's movement in Bukovyna and began writing in Ukrainian. Many of her works—including the novels Liudyna (A Person, 1891) and Tsarivna (The Princess, 1895)—have as their protagonists cultured, emancipated women oppressed in a philistine, provincial society; semiautobiographical elements and the influence of the writings of George Sand and Friedrich Nietzsche are evident. A neoromantic symbolist, she depicted the struggle between good and evil and the mystical force of nature (eg, the short story ‘Bytva’ [Battle]), predestination, magic, and the irrational in many of her stories of peasant life and in her most famous novels, Zemlia (Land, 1902) and V nediliu rano zillia kopala (On Sunday Morning She Gathered Herbs, 1909). Her works are known for their impressionistic, lyrical descriptions of nature and subtle psychological portrayals.
Kobylianska's works have been published in many editions and selections. The fullest collections were published in 1927–9 (9 vols) and 1962–3 (5 vols). In 1944 a literary memorial museum dedicated to her was opened in Chernivtsi.
Kobylianska's works have been published in many editions and selections. The fullest collections were published in 1927–9 (9 vols) and 1962–3 (5 vols). In 1944 a literary memorial museum dedicated to her was opened in Chernivtsi.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 104 reviews
August 30, 2025
(давній відгук з ЛітАкценту)
1894 рік. Місце дії: глибоко патріархально-традиційне містечко, що його назву друкують на мапах найменшим кеглем, вдалині від магістральних шляхів історії, на узбіччі старої імперії. Молода жінка із чотирма класами освіти й провінційною бібліотекою за плечима, для якої, здавалося, шлюб був єдиним можливим соціальним ліфтом, пише: нехай від жінки чекають лише того, що вона стане дружиною й матір’ю, але ж вона має ще й “право – бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном. Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа каже лише: «Ось ти, і жий!»” Авторка тих рядків – звісно, Ольга Кобилянська, постать, яка на свій час і місце видається доволі-таки революційною у певності, що жінка – також людина. (Непроминальну актуальність Кобилянської навіть для сучасної української літератури засвідчує воїстину приголомшлива кількість нинішніх авторів, які пишуть так, мовби бачили жінку тільки раз, та й то в глянцевій рекламі.)
Над повістю “Царівна” Кобилянська працювала приблизно тоді ж, коли й над цитованим вище відчитом “Дещо про ідею жіночого руху”. Це єдине, що дає читачеві певну кількість оптимізму, потрібну, аби пережити перші розділи повісті, на всі боки розчепірені як не кринолінами всіх сестер Бронте оптом, то сентименталізмом зразка Руссо. Іншими словами, перші розділи виглядають, як нещасний мандрівник у часі, що відстав від потяга приблизно років на 80, як не більше, й тепер стовбичить на пероні, як мара, щулячись від новіших літературних віянь. Головна героїня “Царівни” – бідна сирота – гасає горами і єднається з природою, що має свідчити про її високу духовність; станом на 1890-ті це, звісно, літературний штамп, а не підтвердження вільнодумства, та хто ж рахує. Росте вона у лихих родичів, які покликані чи то подарувати радість впізнавання читачам, знайомим із “Джейн Ейр”, чи то запропонувати дрібнобуржуазну альтернативу життєвій програмі головної героїні. Заколисаний позірною упізнаваністю сюжетних ходів читач готовий припустити, що знає фабулу на півкнижки вперед: ось героїня вибиратиме між старим вдівцем, за якого її намагається видати заміж тітка, і молодим сусідом, якому лише затиснений у руках томик Маркса не дав перемогти на конкурсі двійників Хіткліфа.
А потім, скориставшись неуважністю читача, головна героїня втікає: зі свого містечка, з упізнаваної оповіді, із протореного шляху давніших жанрів. Стає очевидно, що ціла повість – художнє моделювання постаті із “Дещо про ідею жіночого руху”, жінки, що її інтелектуальна і творча біографія є сама собі ціллю. Доти в українській літературі жінка здебільшого поставала як трісочка у вирі емоцій і нездоланних обставин, замкнена у сфері почуттів. Натомість Кобилянська однією з перших вводить до наших літературних лісів жінку, що має не лише емоційні захоплення, а й інтелектуальні (від Лессінга до Ніцше й тогочасних скандинавів), та й, врешті, образ читачки – постать, яка в дійсності здавна супроводжувала історію літератури, але на сторінки потрапила із величезним запізненням. Іншими словами, так прокрадається до писаної історії цікавий, але мало задокументований своїми носійками пласт досвіду – той досвід, спадкоємицями якого є значна частина тих, хто читає зараз ці рядки.
Більшість тексту “Царівни” написано від першої особи у теперішньому часі: розповідь стилізована під апріорі відкритий формат щоденника, який унеможливлює статичність вирішального фіналу. Чи вдасться головній героїні дати собі раду? Чи вдасться їй стати успішною письменницею? Чи вдасться їй вибудувати життєву модель, засновану на надлюдині Ніцше? Будь-яка відповідь, навіть ствердна, у своїй одиничності за означенням менш цікава, ніж авантюрність інтелектуальних захоплень і множинність варіантів розвитку подій, передбачена розповіддю в теперішньому часі. Очевидно, це створює певний технічний виклик для Кобилянської, якій все ж хочеться подарувати своїй героїні гепі-енд: ідилія принципово не може існувати у розхристаності й мінливості теперішнього. Отже, письменниці доводиться відмовитися від прямої мови героїні на користь мови автора, що проривається, як милосердний і велемудрий deus ex machina. Що ж, письменниця із маленького містечка на Буковині – далеко не найгірше із можливих божеств.
1894 рік. Місце дії: глибоко патріархально-традиційне містечко, що його назву друкують на мапах найменшим кеглем, вдалині від магістральних шляхів історії, на узбіччі старої імперії. Молода жінка із чотирма класами освіти й провінційною бібліотекою за плечима, для якої, здавалося, шлюб був єдиним можливим соціальним ліфтом, пише: нехай від жінки чекають лише того, що вона стане дружиною й матір’ю, але ж вона має ще й “право – бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном. Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа каже лише: «Ось ти, і жий!»” Авторка тих рядків – звісно, Ольга Кобилянська, постать, яка на свій час і місце видається доволі-таки революційною у певності, що жінка – також людина. (Непроминальну актуальність Кобилянської навіть для сучасної української літератури засвідчує воїстину приголомшлива кількість нинішніх авторів, які пишуть так, мовби бачили жінку тільки раз, та й то в глянцевій рекламі.)
Над повістю “Царівна” Кобилянська працювала приблизно тоді ж, коли й над цитованим вище відчитом “Дещо про ідею жіночого руху”. Це єдине, що дає читачеві певну кількість оптимізму, потрібну, аби пережити перші розділи повісті, на всі боки розчепірені як не кринолінами всіх сестер Бронте оптом, то сентименталізмом зразка Руссо. Іншими словами, перші розділи виглядають, як нещасний мандрівник у часі, що відстав від потяга приблизно років на 80, як не більше, й тепер стовбичить на пероні, як мара, щулячись від новіших літературних віянь. Головна героїня “Царівни” – бідна сирота – гасає горами і єднається з природою, що має свідчити про її високу духовність; станом на 1890-ті це, звісно, літературний штамп, а не підтвердження вільнодумства, та хто ж рахує. Росте вона у лихих родичів, які покликані чи то подарувати радість впізнавання читачам, знайомим із “Джейн Ейр”, чи то запропонувати дрібнобуржуазну альтернативу життєвій програмі головної героїні. Заколисаний позірною упізнаваністю сюжетних ходів читач готовий припустити, що знає фабулу на півкнижки вперед: ось героїня вибиратиме між старим вдівцем, за якого її намагається видати заміж тітка, і молодим сусідом, якому лише затиснений у руках томик Маркса не дав перемогти на конкурсі двійників Хіткліфа.
А потім, скориставшись неуважністю читача, головна героїня втікає: зі свого містечка, з упізнаваної оповіді, із протореного шляху давніших жанрів. Стає очевидно, що ціла повість – художнє моделювання постаті із “Дещо про ідею жіночого руху”, жінки, що її інтелектуальна і творча біографія є сама собі ціллю. Доти в українській літературі жінка здебільшого поставала як трісочка у вирі емоцій і нездоланних обставин, замкнена у сфері почуттів. Натомість Кобилянська однією з перших вводить до наших літературних лісів жінку, що має не лише емоційні захоплення, а й інтелектуальні (від Лессінга до Ніцше й тогочасних скандинавів), та й, врешті, образ читачки – постать, яка в дійсності здавна супроводжувала історію літератури, але на сторінки потрапила із величезним запізненням. Іншими словами, так прокрадається до писаної історії цікавий, але мало задокументований своїми носійками пласт досвіду – той досвід, спадкоємицями якого є значна частина тих, хто читає зараз ці рядки.
Більшість тексту “Царівни” написано від першої особи у теперішньому часі: розповідь стилізована під апріорі відкритий формат щоденника, який унеможливлює статичність вирішального фіналу. Чи вдасться головній героїні дати собі раду? Чи вдасться їй стати успішною письменницею? Чи вдасться їй вибудувати життєву модель, засновану на надлюдині Ніцше? Будь-яка відповідь, навіть ствердна, у своїй одиничності за означенням менш цікава, ніж авантюрність інтелектуальних захоплень і множинність варіантів розвитку подій, передбачена розповіддю в теперішньому часі. Очевидно, це створює певний технічний виклик для Кобилянської, якій все ж хочеться подарувати своїй героїні гепі-енд: ідилія принципово не може існувати у розхристаності й мінливості теперішнього. Отже, письменниці доводиться відмовитися від прямої мови героїні на користь мови автора, що проривається, як милосердний і велемудрий deus ex machina. Що ж, письменниця із маленького містечка на Буковині – далеко не найгірше із можливих божеств.
Read
February 21, 2024Я так багато чула про "Царівну" і підходила з такими радісними очікуваннями, а в результаті вийшло дуже тяжке читання.
Я, звісно, оцінила феміністичні ідеї, які випереджали свій час і мені теж дуже сподобалися деякі цитати, особливо "Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю", це все було дуже гарне. І в багатьох моментах я співчувала і вболівала за Наталку і за її намагання прожити життя на своїх умовах. Але більшість часу я все-таки страждала. З багатьох причин.
По-перше, мені справді важко сприймати мову Кобилянської. Я цього разу мало не опинилася на боці поборників "криці", бо дуже часто мені хотілося плакатися і казати "пишіть, будь ласка, простіше, я трошки тупенька". І справа навіть не в незнайомих словах, більшість з них я знала, або розуміла з контексту. Але самі побудови речень, використання відомих слів в іншому значення, мені це все трохи виносило мозок. Через кожне речення доводилося прориватися з боєм. Це був цікавий досвід, але дуже втомливий. Буде цікаво ще колись так потренувати свій мозок.
По-друге, сама Наталка. Я думаю, вона сподобалася мені б набагато більше, якби я не мало розкоші перебувати в її голові 24/7. Яка ж вона втомлива, вона постійно придумує собі причини для страждань і сохне за одним і тим самим мудаком практично до самого кінця. Чи реалістично це було? Так. Чи хотіла я читати стопятсот версій, чому цього разу у них з Орядином, можливо, щось вийде? Ні. Краще б я обмежилася тим, що вона говорила ротом, там були цікаві думку, решту я б поприсила Наталку тримати при собі.
По-третє, тут якась дивна структура твору загалом, де більша частина це щоденник Наталки, а потім на останніх 50 сторінках він закінчується, але структура викладу тексту не сильно змінюється і я все ще змушена читати всі її думки. Та за шо.
По-четверте, кінець був максимально змазаний.
По-п'яте, і це вже з розряду "мені хотілося іншу книжку", але мені не сподобалося, що потенціал Лени чи Катрі зовсім не розкрили і потім історія покарала їх, як злих сестер Попелюшки. Лена на початку історії має якісь проблиски опору своїм батькам, чому це не було досліджено, я хз.
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. — Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!
Мені Лена не те щоб подобалася, але вона була цікава, а її не розкрили.
Чому Наталка не забрала Катрю до себе на кілька місяців, коли їй пропонувалим, тим самим спробувавши витягнути юну дівчину з того токсичного середовища з якого вона сама тікала теж незрозуміло. Я не кажу, що Наталка мала хотіти це робити, але якщо чесно, то цій історії не завадило б трохи подій, а не тільки страждань Наталки, і, мені здається, це було б гарним способом розкрити деякі феміністичні теми не в розмові з довбаним Орядиним. Мені загалом в цій феміністичній історії не вистачило жінок і сестринства. А під кінець по суті виявилося, що тільки феміністки потрапляють до раю, а інші жінки, яким навіть ніхто не спробував допомогти стати на цей шлях, хай страждають, так їм і треба.
Коротше, очевидно мене таки ця книжка також розізлила, це було несподівано.
Коротше, це важливий твір для української літератури, я рада, що він у нас є, але Ннапевно, Кобилянська таки не моя авторка, хоч я ще спробую її почитати, хоча б заради того, щоб призвичаїти себе до її мови.
Я, звісно, оцінила феміністичні ідеї, які випереджали свій час і мені теж дуже сподобалися деякі цитати, особливо "Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю", це все було дуже гарне. І в багатьох моментах я співчувала і вболівала за Наталку і за її намагання прожити життя на своїх умовах. Але більшість часу я все-таки страждала. З багатьох причин.
По-перше, мені справді важко сприймати мову Кобилянської. Я цього разу мало не опинилася на боці поборників "криці", бо дуже часто мені хотілося плакатися і казати "пишіть, будь ласка, простіше, я трошки тупенька". І справа навіть не в незнайомих словах, більшість з них я знала, або розуміла з контексту. Але самі побудови речень, використання відомих слів в іншому значення, мені це все трохи виносило мозок. Через кожне речення доводилося прориватися з боєм. Це був цікавий досвід, але дуже втомливий. Буде цікаво ще колись так потренувати свій мозок.
По-друге, сама Наталка. Я думаю, вона сподобалася мені б набагато більше, якби я не мало розкоші перебувати в її голові 24/7. Яка ж вона втомлива, вона постійно придумує собі причини для страждань і сохне за одним і тим самим мудаком практично до самого кінця. Чи реалістично це було? Так. Чи хотіла я читати стопятсот версій, чому цього разу у них з Орядином, можливо, щось вийде? Ні. Краще б я обмежилася тим, що вона говорила ротом, там були цікаві думку, решту я б поприсила Наталку тримати при собі.
По-третє, тут якась дивна структура твору загалом, де більша частина це щоденник Наталки, а потім на останніх 50 сторінках він закінчується, але структура викладу тексту не сильно змінюється і я все ще змушена читати всі її думки. Та за шо.
По-четверте, кінець був максимально змазаний.
По-п'яте, і це вже з розряду "мені хотілося іншу книжку", але мені не сподобалося, що потенціал Лени чи Катрі зовсім не розкрили і потім історія покарала їх, як злих сестер Попелюшки. Лена на початку історії має якісь проблиски опору своїм батькам, чому це не було досліджено, я хз.
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. — Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!
Мені Лена не те щоб подобалася, але вона була цікава, а її не розкрили.
Чому Наталка не забрала Катрю до себе на кілька місяців, коли їй пропонувалим, тим самим спробувавши витягнути юну дівчину з того токсичного середовища з якого вона сама тікала теж незрозуміло. Я не кажу, що Наталка мала хотіти це робити, але якщо чесно, то цій історії не завадило б трохи подій, а не тільки страждань Наталки, і, мені здається, це було б гарним способом розкрити деякі феміністичні теми не в розмові з довбаним Орядиним. Мені загалом в цій феміністичній історії не вистачило жінок і сестринства. А під кінець по суті виявилося, що тільки феміністки потрапляють до раю, а інші жінки, яким навіть ніхто не спробував допомогти стати на цей шлях, хай страждають, так їм і треба.
Коротше, очевидно мене таки ця книжка також розізлила, це було несподівано.
Коротше, це важливий твір для української літератури, я рада, що він у нас є, але Ннапевно, Кобилянська таки не моя авторка, хоч я ще спробую її почитати, хоча б заради того, щоб призвичаїти себе до її мови.
August 22, 2023
Кобилянська була людиною з європейським мисленням. Її хвилювало питання емансипації —одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщан��ького середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак і до глибокої старості зберегла струнку постать.
Її вважали своєю українські феміністки, адже слова з твору «Царівна» стали для них гаслом:
"Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю! Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках! Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мiй iдеал. Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал."
Її вважали своєю українські феміністки, адже слова з твору «Царівна» стали для них гаслом:
"Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю! Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках! Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мiй iдеал. Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал."
October 3, 2023
дуже імпонує темп цієї оповіді, її настрій, атмосфера. вона така красива і щемка. просто люблю її
June 30, 2024
Хеппі енд в творах української класичної літератури - досить нечасте явище, тому я завжди радий, коли таке трапляється. Так і тут - дівчина достатньо страждала, і наприкінці це мало бути би винагородженим чимось позитивним (звісно, в житті так не завжди буває, але ж це книга, і читачеві хочеться, щоби все було ок, бо страждань в Україні завжди вистачало), тому увесь процес читання я сподівався, що інакше і бути не може. Хоча був товстелезний натяк на те, що револьвер на стіні висить недарма, і він таки має бути використаним, але ж - ніт, на щастя, цього не сталося.
Читати було місцями важко, бо мова просто насичена словами, які винесено в окремий словничок для тлумачення. До того ж значна частина оповіді не наповнена діями, а являє собою роздуми головної героїні, бо твір подано у формі щоденнику, через що суттєво не вистачало динаміки.
Але. Дивимось на початок - саме за хеппі енд в українській класичній літературі Царівна отримує 5 зірочок!
Читати було місцями важко, бо мова просто насичена словами, які винесено в окремий словничок для тлумачення. До того ж значна частина оповіді не наповнена діями, а являє собою роздуми головної героїні, бо твір подано у формі щоденнику, через що суттєво не вистачало динаміки.
Але. Дивимось на початок - саме за хеппі енд в українській класичній літературі Царівна отримує 5 зірочок!
July 7, 2024
Рік публікації - 1896… Я неймовірно вражена сміливістю і новаторством Кобилянської в контексті світобачення і озвучення цінності жінки і власне не лише в плані інтелектуальності, а й чутливості та емоційності. Поза тим вкотре розчаровуюсь у своїй шкільній освіті і нарікаю на своє підліткове уявлення про меншовартість української літератури порівняно з світовою. «Царівна» моментами нагадує тексти Джейн Остін, моментами складається враження, що я дивлюся «Бріджертонів» на Нетфліксі, але повсякчас викликають захват слова про «бути собі ціллю» і «сама собі царівна».
June 23, 2017
Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...
По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.
Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.
Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.
По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.
По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.
Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))
По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.
Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.
Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.
По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.
По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.
Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))
July 6, 2021
“Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!
Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!
Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мій ідеал.
Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал.”
Царівну я вперше читала, десь років 8-9 тому, тоді я була у дикому захваті від книжки, бо для україської літератури твори зі щасливим кінцем то є рідкість. І коли я повністю забула сюжет, включаючи з іменами героїв, мені видалося, що сам час перечитати і де як не у нашому клубі.
Це один з ранніх творів Кобилянської. Мабуть, цим пояснюється й щаслива кінцівка (хоча за однією з версій Ольга розглядала трагічну розв’язку, але добре, що таки не обрала). Наталка, як на мене, чудова постать в українській літературі. Але, як хтось написав у своєму відгуку на гудрідз, вона, по класиці жанру, теж страждає, проте її страждання психологічні.
Так от, вперше для мене ця книжка була мабуть не те, що 5, а всі 10 зірочок, зараз трохи тверезіше й осмисленіше її читаючи (не тільки переживаючи, чи буде таки Наталка з Марком, чи ні), я їй дала 4, бо книжка місцями мені була трохи затягнута і часом я вже дуже хотіла її дочитати, але все ніяк.
Повість, як на мене дуже цікаво передає життя і побут української інтелегенції в кінці 19 - початку 20 ст, в основному фокусуючись на становищі жінки у той час, яке не дуже відрізнялося від її ровесниць в Англії чи будь деінде у Європі, бо на все на що була здатна жінка - це вдало вийти заміж, або хоча б просто вийти заміж.
Наталка, як головна героїня, мені дуже сподобалася. В дечому вона мені нагадує одну з моїх улюблених героїнь - Елізабет Беннет. І її філософія життя “бути собі ціллю” дуже надихаюча, а по тогочасним міркам, вона місцями місцями “передова”. Прецінь (гарне слово, взяла собі у словник) не боялася відкрито говорити про свої почуття, що вона не просто хоче вийти заміж, а хоче партнера, якого любила б і поважала б. Чи те що перш ніж вийти заміж, вона хоче побачити життя і здобути там собі місце. Ми бачимо становлення і ріст її як персонажа - вона в кінці вже не така наївна і сліпо закохана в зідеалізовану постать як на початку, але при тому, не зраджує своїм перекованням навіть у найважчі хвилі. От тільки мені б хотілося, щоб вона місцями була менш горда (чи то вони з Марком були занадто горді один до одного, у плані вияву своїх почуттів) і згадувала про того за морем, не тільки у хвилини відчаю, чи коли той інший, красивий, їй завдавав болю.
Але врешті, я рада, що Ольга Кобилянська, вирішила зробити на двох нещасливих персонажів української літератури менше. І впевнена, що Наталка і Марко любитимуть один одного навіки. А повість вийшла гарною історією про українську жінку, яка виборола собі право бути інтелегентною, освідченою і займатися улюбленою справою, а не просто стати чиєюсь дружиною і турбуватися за господарку.
Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!
Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мій ідеал.
Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал.”
Царівну я вперше читала, десь років 8-9 тому, тоді я була у дикому захваті від книжки, бо для україської літератури твори зі щасливим кінцем то є рідкість. І коли я повністю забула сюжет, включаючи з іменами героїв, мені видалося, що сам час перечитати і де як не у нашому клубі.
Це один з ранніх творів Кобилянської. Мабуть, цим пояснюється й щаслива кінцівка (хоча за однією з версій Ольга розглядала трагічну розв’язку, але добре, що таки не обрала). Наталка, як на мене, чудова постать в українській літературі. Але, як хтось написав у своєму відгуку на гудрідз, вона, по класиці жанру, теж страждає, проте її страждання психологічні.
Так от, вперше для мене ця книжка була мабуть не те, що 5, а всі 10 зірочок, зараз трохи тверезіше й осмисленіше її читаючи (не тільки переживаючи, чи буде таки Наталка з Марком, чи ні), я їй дала 4, бо книжка місцями мені була трохи затягнута і часом я вже дуже хотіла її дочитати, але все ніяк.
Повість, як на мене дуже цікаво передає життя і побут української інтелегенції в кінці 19 - початку 20 ст, в основному фокусуючись на становищі жінки у той час, яке не дуже відрізнялося від її ровесниць в Англії чи будь деінде у Європі, бо на все на що була здатна жінка - це вдало вийти заміж, або хоча б просто вийти заміж.
Наталка, як головна героїня, мені дуже сподобалася. В дечому вона мені нагадує одну з моїх улюблених героїнь - Елізабет Беннет. І її філософія життя “бути собі ціллю” дуже надихаюча, а по тогочасним міркам, вона місцями місцями “передова”. Прецінь (гарне слово, взяла собі у словник) не боялася відкрито говорити про свої почуття, що вона не просто хоче вийти заміж, а хоче партнера, якого любила б і поважала б. Чи те що перш ніж вийти заміж, вона хоче побачити життя і здобути там собі місце. Ми бачимо становлення і ріст її як персонажа - вона в кінці вже не така наївна і сліпо закохана в зідеалізовану постать як на початку, але при тому, не зраджує своїм перекованням навіть у найважчі хвилі. От тільки мені б хотілося, щоб вона місцями була менш горда (чи то вони з Марком були занадто горді один до одного, у плані вияву своїх почуттів) і згадувала про того за морем, не тільки у хвилини відчаю, чи коли той інший, красивий, їй завдавав болю.
Але врешті, я рада, що Ольга Кобилянська, вирішила зробити на двох нещасливих персонажів української літератури менше. І впевнена, що Наталка і Марко любитимуть один одного навіки. А повість вийшла гарною історією про українську жінку, яка виборола собі право бути інтелегентною, освідченою і займатися улюбленою справою, а не просто стати чиєюсь дружиною і турбуватися за господарку.
March 17, 2021
Коли кажуть, що українська класична література, то тільки про село і страждання кріпаків – Ольга Кобилянська перевертається в могилі😄
⠀
Повість «Царівна» - яскравий приклад літератури про страждання, але не про кріпацтво, село і худобу.
⠀
Страждає тут головна героїня Наталка.
Вона сирота, живе в сім’ї дядька, де не дуже її жалують, але не морять голодом й не катують.
То чого ж Наталка страждає?
⠀
Бо не хоче жити по прописаному родичами сценарію.
Коли жінки сідають шити, Наталка читає чи пише, бо хоче бути письменницею.
Коли у ровесниць єдина ціль – вийти заміж за успішного і багатого, Наталка хоче сама собі бути ціллю.
⠀
Але, таки встигає закохатися, потім розчаруватися, потім вчинити дурний вчинок й заручитися зі старшим професором, потім розірвати заручини й відмовити першому коханню, психанути, поїхати в інше місто й писати, але й там її спіткало кохання.
⠀
Повість цікава, саме отим настроєм, який є в Наталці.
Прагненням показати жінку на рівні з чоловіком – розумною, здібною до науки, а не тільки до шиття й народжування дітей.
⠀
Любовні пристрасті, іноді було не цікаво читати, хоч без них не було б видно характер головної героїні.
⠀
Повість «Царівна» - яскравий приклад літератури про страждання, але не про кріпацтво, село і худобу.
⠀
Страждає тут головна героїня Наталка.
Вона сирота, живе в сім’ї дядька, де не дуже її жалують, але не морять голодом й не катують.
То чого ж Наталка страждає?
⠀
Бо не хоче жити по прописаному родичами сценарію.
Коли жінки сідають шити, Наталка читає чи пише, бо хоче бути письменницею.
Коли у ровесниць єдина ціль – вийти заміж за успішного і багатого, Наталка хоче сама собі бути ціллю.
⠀
Але, таки встигає закохатися, потім розчаруватися, потім вчинити дурний вчинок й заручитися зі старшим професором, потім розірвати заручини й відмовити першому коханню, психанути, поїхати в інше місто й писати, але й там її спіткало кохання.
⠀
Повість цікава, саме отим настроєм, який є в Наталці.
Прагненням показати жінку на рівні з чоловіком – розумною, здібною до науки, а не тільки до шиття й народжування дітей.
⠀
Любовні пристрасті, іноді було не цікаво читати, хоч без них не було б видно характер головної героїні.
July 30, 2022
Мова авторки дуже цікава, не схожа на сучасну. Книга для мене життєствердна і може слугувати орієнтиром для жінки у сучасному світі. Тут і про вибір власного шляху, уподобань, любові, незважаючи на закиди родичів, звичаїв суспільства чи вимог часу. Тут про становлення себе.
September 2, 2023
мене в школі так змучили «Землею», яку в юному віці складно нормально сприйняти, що до Кобилянської ще багато років боялася повертатися. і дарма!
по-перше, мені дуже імпонує стиль написання - пристрасний, з багатою лексикою. до нього потрібно призвичаїтися, але тоді видається наче ковтком свіжої води.
по-друге, попри надмірну драматичність і мінливість мені подобається Наталка. вона якась дуже жива, і роздуми її мені зрозумілі, і вагання знайомі. за феміністичні погляди і говорити не буду, це любов 🖤
по-третє, дуже подобається нове видання від Пабулуму. для оформлення обрано дещо специфічне поєднання кольорів, але книга приємна і якісна - від шрифтів і до матеріалів обкладинки. такі примірники хочеться лишати у бібліотеці)
по-перше, мені дуже імпонує стиль написання - пристрасний, з багатою лексикою. до нього потрібно призвичаїтися, але тоді видається наче ковтком свіжої води.
по-друге, попри надмірну драматичність і мінливість мені подобається Наталка. вона якась дуже жива, і роздуми її мені зрозумілі, і вагання знайомі. за феміністичні погляди і говорити не буду, це любов 🖤
по-третє, дуже подобається нове видання від Пабулуму. для оформлення обрано дещо специфічне поєднання кольорів, але книга приємна і якісна - від шрифтів і до матеріалів обкладинки. такі примірники хочеться лишати у бібліотеці)
December 17, 2023
Я пам'ятала, що твори Ольги Кобилянської вивчала в школі, але так і не згадала які саме і які були враження. А тут погодилася на книжковий клуб та й День народження авторки був нещодавно!)
В повісті (розміром більше 300 сторінок) розповідається про Наталку, бідну дівчину, яка залишилася сиротою, і має непросте життя. Формат оповіді у вигляді щоденникових записів, тому багато думок головної героїні і філософських роздумів. Вражають її сучасні за тими мірками погляди! Та й професію вона згодом вибере незвичну, не важка фізична праця чи домашнє господарство, а письменництво. Добре показані сумніви і різні складнощі під час написання свого твору та подальшого видання. Дуже гарні також описи природи у авторки як то старі ліси Буковини, чи звичайні парки в містах.
А от що не завжди було цікаво читати, так це любовні переживання Наталки. Незрозумілими для мене залишилися стосунки між Наталкою і Василем Орядиним, якісь надто ілюзорні та метафоричні, неначе головні герої ще підлітки. Багато було вигадано і не проговорено з обох сторін. З лікарем Марко вийшло краще, його характер мені імпонував, але і тут довго герої ходили околицями.
Приємно здивував щасливий фінал повісті, бо впродовж читання на це не було натяків)
В повісті (розміром більше 300 сторінок) розповідається про Наталку, бідну дівчину, яка залишилася сиротою, і має непросте життя. Формат оповіді у вигляді щоденникових записів, тому багато думок головної героїні і філософських роздумів. Вражають її сучасні за тими мірками погляди! Та й професію вона згодом вибере незвичну, не важка фізична праця чи домашнє господарство, а письменництво. Добре показані сумніви і різні складнощі під час написання свого твору та подальшого видання. Дуже гарні також описи природи у авторки як то старі ліси Буковини, чи звичайні парки в містах.
А от що не завжди було цікаво читати, так це любовні переживання Наталки. Незрозумілими для мене залишилися стосунки між Наталкою і Василем Орядиним, якісь надто ілюзорні та метафоричні, неначе головні герої ще підлітки. Багато було вигадано і не проговорено з обох сторін. З лікарем Марко вийшло краще, його характер мені імпонував, але і тут довго герої ходили околицями.
Приємно здивував щасливий фінал повісті, бо впродовж читання на це не було натяків)
November 19, 2017
"Бути собі ціллю". Одна з тих письменниць, щодо яких жалкуєш, що розминулася з нею в часі (ах так, ще її подружка Леся:)).
January 9, 2025
Ухх, це була для мене справжня мука.
Якби я рахувала слова «жаль, печаль, терпіти, боротись» - то це були б сотні.
Що сподобалось:
- зародки феміністичних думок і настроїв, не можу це назвати чистим фемінізмом, бо Наталка декілька разів чоловіків називає «божеством». але, зважаючи на рік написання, потужно. що жінка не має лише те робити, що виходити заміж, має вчитись, має право на освіту і самореалізацію.
- що Наталка так і не пішла за «токсіка» Василя, бо ці стосунки були далекі від здорових
НЕ сподобалось:
- плот з її «коханням» до Василя. йопта: чувак каже їй «кохаю тебе», звалює на два роки, а потім робить вигляд, що вона йому ніхто. і ще купу вчинків дибільних, а вона, аж до 91% книги сохне по ньому. саме персонаж Василя мене дико вибішував. а ще більше страждання Наталки за ним, і сліпо нерозуміння, який же він придурок.
- чому замість говорити прямо, бляха, буду собі додумувати. ну і він і вона. от прям як в наш час, нічого не змінилось абсолютно. це про ситуацію з Марко
- момент про її думки з самогубством - для мене сенсітів тема і було занадто
- стільки страждань, стільки печалі, я хоч і розумію контекст української історії і літератури, але ось цих страждань начиталась ще в школі, і приємним читанням зараз для мене це не було.
- класичний плот сироти, котру не люблять її родичі 🤷♀️
Оцінка 3 зірки, за фінал, і за роздуми про жіноцтво. Не дочитала би, якби не зустріч книжкового клубу.
Якби я рахувала слова «жаль, печаль, терпіти, боротись» - то це були б сотні.
Що сподобалось:
- зародки феміністичних думок і настроїв, не можу це назвати чистим фемінізмом, бо Наталка декілька разів чоловіків називає «божеством». але, зважаючи на рік написання, потужно. що жінка не має лише те робити, що виходити заміж, має вчитись, має право на освіту і самореалізацію.
- що Наталка так і не пішла за «токсіка» Василя, бо ці стосунки були далекі від здорових
НЕ сподобалось:
- плот з її «коханням» до Василя. йопта: чувак каже їй «кохаю тебе», звалює на два роки, а потім робить вигляд, що вона йому ніхто. і ще купу вчинків дибільних, а вона, аж до 91% книги сохне по ньому. саме персонаж Василя мене дико вибішував. а ще більше страждання Наталки за ним, і сліпо нерозуміння, який же він придурок.
- чому замість говорити прямо, бляха, буду собі додумувати. ну і він і вона. от прям як в наш час, нічого не змінилось абсолютно. це про ситуацію з Марко
- момент про її думки з самогубством - для мене сенсітів тема і було занадто
- стільки страждань, стільки печалі, я хоч і розумію контекст української історії і літератури, але ось цих страждань начиталась ще в школі, і приємним читанням зараз для мене це не було.
- класичний плот сироти, котру не люблять її родичі 🤷♀️
Оцінка 3 зірки, за фінал, і за роздуми про жіноцтво. Не дочитала би, якби не зустріч книжкового клубу.
This entire review has been hidden because of spoilers.
March 25, 2023
This is an early example of a Ukrainian feminist novel, written in the 1880s. The English title is “Tzarina”, but as one of the reviewers quipped, a better analog would be Pride and Prejudice in Bukovyna (Western Ukraine).
I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #8 in the list. It is also the (chronologically) first novel by a woman and the last published in the 19th century.
Ukrainian literature is lucky to have a number of talented women among its creators in the 19th and 20th century, who were as popular as men – Marko Vovchok, Olena Pchilka
and Lesia Ukrainka. However, the first novel in the list was written by a bit less popular than those three, Oľha Kobyľanská. Even if some of them had works before this book, they were novellas, plays, and poems and thus are absent among novels.
The author was born in 1863, at the Duchy of Bukovyna, then Austro-Hungarian Empire, now Romania. She had only 4 classes of primary school, learning in German (the language of the empire) and Romanian (the language of the local elite). Her father was a minor government official from Galicia with roots in central Ukraine; her mother was a Polonized German. Unsatisfied with her formal education, she continued self-education and was an active proponent of women's rights, including equal educational opportunities. This novel was her debut publication in 1896 (but not the first written) and was initially written in German in the 1880s and then translated by her into Ukrainian.
The story starts as a personal diary of Natalka Verkovichyvna, a woman of 20 years, slender and poetic, with great green eyes. She is an orphan and after the death of her grandmother lives with her uncle and his family. The uncle is fully under the thumb of his wife, whose constant derision and microaggression toward Natalka, who doesn’t want to follow the path of obedient daughter-wife-mother, ruins her days. Natalka prefers reading (both love novels and non-fic for self-education) instead of sawing and waiting for a husband, as her aunt wants her to do. She even tries to write on ‘women's question’ and dreams about helping both women and people in general (esp. poor illiterate peasant Ukrainians). She meets a young relative of their neighbor who it seems shares her views. He, Vasyl Oryadyn, is also an orphan, the son of a village priest’s daughter and Ukrainian Gypsy (actually meaning that instead of agriculture he worked as a wandering musician), which is considered an ‘unequal marriage’ and rumored long after their death. He has radical socialist views and is also quite handsome and she falls in love with him. However, due to the nature of times and her introverted personality, she cannot make the first step, loving him from a distance, despite a clear dislike of this Marx follower and progressor by her aunt. Vasyl told her a lot during their few (just two or three) meetings about his desire to help people as well as calling her Tzarina, so she created his idolized image in her mind. As time goes on, he ever more distances from this ideal image, but she still thinks of him. Meanwhile, she is pressed to marry a much older professor, whom she despises and after internal and external struggles, she leaves the house, starting to work as a companion to an old lady in Chernivtsi. The lady’s stepson is a fleet doctor, a compassionate and kind, but far from handsome man, who (unsurprisingly) falls in love with Natalka, but hides his feeling, assuming that he has no chance against Vasyl…
This is definitely a novel of its time – a period when it was almost impossible to a woman to study or work at something except for around ‘Kinder, Küche, Kirche’. The ‘poetic’ nature is stressed by Natalka’s walks in parks and fields, ‘falling in tall grass’ and similar tropes. Author’s knowledge of European authors leads to quoting and alluding to Heinrich Heine, Gotthold Ephraim Lessing and Friedrich Nietzsche. Natalka stresses that her ideal life is to constantly perfect herself and helping to her nation, in the former clear references to Nietzsche’s Übermensch.
The story is a little of a ‘touchy-feely’ kind, in which heroes constantly struggle with problems that from my biased view are blown out of proportion and I don’t mean social injustices but personal sufferings, which remind me of teenage angst.
To have such freedom to be one's own goal!
First of all, to be a goal for oneself, to work for one's own spirit like a bee; to enrich it, to increase it, to bring it to become shining, beautiful, exciting, shining in a thousand colors!
First of all, to be a goal for yourself and to cultivate yourself, day after day, year after year. Carve yourself, align yourself, so that everything is complex, subtle, and lovely. So that there is no disharmony left for the eye or the heart, for any of the senses. To calm the thirst for beauty.
To be first and foremost a goal for oneself, and then to become either something great for one person for all time or to give oneself to work for all. To fight for something higher, reaching far beyond everyday happiness.
This is my ideal.
A free human with a mind is my ideal.
I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #8 in the list. It is also the (chronologically) first novel by a woman and the last published in the 19th century.
Ukrainian literature is lucky to have a number of talented women among its creators in the 19th and 20th century, who were as popular as men – Marko Vovchok, Olena Pchilka
and Lesia Ukrainka. However, the first novel in the list was written by a bit less popular than those three, Oľha Kobyľanská. Even if some of them had works before this book, they were novellas, plays, and poems and thus are absent among novels.
The author was born in 1863, at the Duchy of Bukovyna, then Austro-Hungarian Empire, now Romania. She had only 4 classes of primary school, learning in German (the language of the empire) and Romanian (the language of the local elite). Her father was a minor government official from Galicia with roots in central Ukraine; her mother was a Polonized German. Unsatisfied with her formal education, she continued self-education and was an active proponent of women's rights, including equal educational opportunities. This novel was her debut publication in 1896 (but not the first written) and was initially written in German in the 1880s and then translated by her into Ukrainian.
The story starts as a personal diary of Natalka Verkovichyvna, a woman of 20 years, slender and poetic, with great green eyes. She is an orphan and after the death of her grandmother lives with her uncle and his family. The uncle is fully under the thumb of his wife, whose constant derision and microaggression toward Natalka, who doesn’t want to follow the path of obedient daughter-wife-mother, ruins her days. Natalka prefers reading (both love novels and non-fic for self-education) instead of sawing and waiting for a husband, as her aunt wants her to do. She even tries to write on ‘women's question’ and dreams about helping both women and people in general (esp. poor illiterate peasant Ukrainians). She meets a young relative of their neighbor who it seems shares her views. He, Vasyl Oryadyn, is also an orphan, the son of a village priest’s daughter and Ukrainian Gypsy (actually meaning that instead of agriculture he worked as a wandering musician), which is considered an ‘unequal marriage’ and rumored long after their death. He has radical socialist views and is also quite handsome and she falls in love with him. However, due to the nature of times and her introverted personality, she cannot make the first step, loving him from a distance, despite a clear dislike of this Marx follower and progressor by her aunt. Vasyl told her a lot during their few (just two or three) meetings about his desire to help people as well as calling her Tzarina, so she created his idolized image in her mind. As time goes on, he ever more distances from this ideal image, but she still thinks of him. Meanwhile, she is pressed to marry a much older professor, whom she despises and after internal and external struggles, she leaves the house, starting to work as a companion to an old lady in Chernivtsi. The lady’s stepson is a fleet doctor, a compassionate and kind, but far from handsome man, who (unsurprisingly) falls in love with Natalka, but hides his feeling, assuming that he has no chance against Vasyl…
This is definitely a novel of its time – a period when it was almost impossible to a woman to study or work at something except for around ‘Kinder, Küche, Kirche’. The ‘poetic’ nature is stressed by Natalka’s walks in parks and fields, ‘falling in tall grass’ and similar tropes. Author’s knowledge of European authors leads to quoting and alluding to Heinrich Heine, Gotthold Ephraim Lessing and Friedrich Nietzsche. Natalka stresses that her ideal life is to constantly perfect herself and helping to her nation, in the former clear references to Nietzsche’s Übermensch.
The story is a little of a ‘touchy-feely’ kind, in which heroes constantly struggle with problems that from my biased view are blown out of proportion and I don’t mean social injustices but personal sufferings, which remind me of teenage angst.
To have such freedom to be one's own goal!
First of all, to be a goal for oneself, to work for one's own spirit like a bee; to enrich it, to increase it, to bring it to become shining, beautiful, exciting, shining in a thousand colors!
First of all, to be a goal for yourself and to cultivate yourself, day after day, year after year. Carve yourself, align yourself, so that everything is complex, subtle, and lovely. So that there is no disharmony left for the eye or the heart, for any of the senses. To calm the thirst for beauty.
To be first and foremost a goal for oneself, and then to become either something great for one person for all time or to give oneself to work for all. To fight for something higher, reaching far beyond everyday happiness.
This is my ideal.
A free human with a mind is my ideal.
December 18, 2024
«Бути собі ціллю», «сама собі царівна»
Питання жіночої емансипації, патріотизм стосовно пригнічення поляками українського народу, сила та рішучість жінки супроти обставин
Я в захваті, хоч і до стилю авторки звикнути було складно, багато невідомих слів
Питання жіночої емансипації, патріотизм стосовно пригнічення поляками українського народу, сила та рішучість жінки супроти обставин
Я в захваті, хоч і до стилю авторки звикнути було складно, багато невідомих слів
April 24, 2025
«Що я люблю, люблю вже навіки!»
Далась мені непросто, але це дійсно справжня перлина української літератури. Справжній маніфест свободи, гідності та любові. Любові до себе, своїх цінностей та принципів. Любові та поваги до своєї праці. Щирої любові до ближнього.
Багатошарова та багатообіцяюча історія. Історія, яка надихнула цей світ на зовсім інше бачення жінки. Історія, яка створила зовсім іншу жінку. Царівну♥️
Далась мені непросто, але це дійсно справжня перлина української літератури. Справжній маніфест свободи, гідності та любові. Любові до себе, своїх цінностей та принципів. Любові та поваги до своєї праці. Щирої любові до ближнього.
Багатошарова та багатообіцяюча історія. Історія, яка надихнула цей світ на зовсім інше бачення жінки. Історія, яка створила зовсім іншу жінку. Царівну♥️
June 29, 2011
"Що я люблю, люблю вже навіки"
March 3, 2024
Дуже сподобалося те, що це доволі нетиповий на свій час твір про кар'єрні поступи жінки, і те, що романтика тут щедро приправлена роздумами про будучність народу і вклад кожного в цю будучність (це ще й стає одним із важливих критеріїв вибору партнера!)
Не дуже сподобалося те, що Наталка таки часом занадто драматична в своїх поглядах, "не така, як інші дівчата" і досить осудлива.
Не дуже сподобалося те, що Наталка таки часом занадто драматична в своїх поглядах, "не така, як інші дівчата" і досить осудлива.
June 7, 2025
Це — феміністична повість; події відбуваються на початку ХХ ст.
Здебільшого — щоденник Наталки, що не хоче жити «так, як заведено».
Мою дзвіницю трохи втомлювали її думки — не звик так довго перебувати в полоні будь-яких чужих думок узагалі. Світ не такий — теж доволі розповсюджено в класиці, особливо коли тема не так часто підноситься або підноситься вперше.
Але стиль, як завжди, прекрасний. Неперевершена мова. Читалося загалом легко, щоправда, довше ніж планував.
Хороша книжка.
Здебільшого — щоденник Наталки, що не хоче жити «так, як заведено».
Мою дзвіницю трохи втомлювали її думки — не звик так довго перебувати в полоні будь-яких чужих думок узагалі. Світ не такий — теж доволі розповсюджено в класиці, особливо коли тема не так часто підноситься або підноситься вперше.
Але стиль, як завжди, прекрасний. Неперевершена мова. Читалося загалом легко, щоправда, довше ніж планував.
Хороша книжка.
March 3, 2020
Як не дивно, але перші ж рецензент(к)и вловили суть книжки. Іван Франко у «З останніх десятиліть ХІХ віку» написав, що "незважаючи на повну невдатність композиції [!?], "Царівна" – се перша у нас повість, основана не на інтригах та любовних пригодах, а на психологічній аналізі буденного життя пересічних людей. Се майстерно, тонко гаптована тканина, якій бракує лише руки енергічного артиста, який міг би злучити поодинокі рядом нанизані сцени в гарний і ефектовний малюнок".
Інший відгук – з «Малорусских писателей на Буковине» Лесі Українки: "психологический роман «Царівна», который, при многих несовершенствах формы и слишком подчеркнутой феминистической тенденции, – что часто мешает художественному впечатлению, – все же остается одним из самых замечательных романов этого рода. Он стоит гораздо выше по замыслу и по исполнению, чем романы на подобную тему немецкой писательницы Ройтер «Aus guter Familie» и итальянской беллетристки Нэеры «Teresa», с которыми галицкая критика сравнивала «Царівну»".
До цього варто додати, що ця повість – дебютна (в тому сенсі, що вона була першою з творів Кобилянської, які вийшли друком). І цей дебют був досить прихильно зустрінутий, що, з огляду на брак літературних кадрів у великій формі, є досить зрозумілим (дарма, що, приміром, Грушевський, надрукувавши довгу рецензію у "Записках НТШ", так і не зрозумів суті історії, а Єфремов і взагалі нападав на неї за ненародницьку тенденцію "Царівни").
Десь так і виходить, що Кобилянська була потрібна українській літературі, а українська література – Кобилянській. Саме тому в 1896 році все так чудово для неї склалося: її помітили й визнали. І вже тому її повість стала дуже важливою подією.
Що ж до безпосередньо художніх її властивостей, то читачі/ки приречені на те, аби бути "між двох сил". Якщо "Царівна" захопить вас психологізмом, історико-культурним контекстом чи проговоренням феміністичної проблематики, то ви полюбите цей текст. Якщо ж цього не станеться, то у вас природним чином виникне бажання закинути її на якийсь час. Тому це той випадок, коли і 5✶, і 3✶ є цілком можливими оцінками. Але, очевидно, істина десь посередині ;)
Інший відгук – з «Малорусских писателей на Буковине» Лесі Українки: "психологический роман «Царівна», который, при многих несовершенствах формы и слишком подчеркнутой феминистической тенденции, – что часто мешает художественному впечатлению, – все же остается одним из самых замечательных романов этого рода. Он стоит гораздо выше по замыслу и по исполнению, чем романы на подобную тему немецкой писательницы Ройтер «Aus guter Familie» и итальянской беллетристки Нэеры «Teresa», с которыми галицкая критика сравнивала «Царівну»".
До цього варто додати, що ця повість – дебютна (в тому сенсі, що вона була першою з творів Кобилянської, які вийшли друком). І цей дебют був досить прихильно зустрінутий, що, з огляду на брак літературних кадрів у великій формі, є досить зрозумілим (дарма, що, приміром, Грушевський, надрукувавши довгу рецензію у "Записках НТШ", так і не зрозумів суті історії, а Єфремов і взагалі нападав на неї за ненародницьку тенденцію "Царівни").
Десь так і виходить, що Кобилянська була потрібна українській літературі, а українська література – Кобилянській. Саме тому в 1896 році все так чудово для неї склалося: її помітили й визнали. І вже тому її повість стала дуже важливою подією.
Що ж до безпосередньо художніх її властивостей, то читачі/ки приречені на те, аби бути "між двох сил". Якщо "Царівна" захопить вас психологізмом, історико-культурним контекстом чи проговоренням феміністичної проблематики, то ви полюбите цей текст. Якщо ж цього не станеться, то у вас природним чином виникне бажання закинути її на якийсь час. Тому це той випадок, коли і 5✶, і 3✶ є цілком можливими оцінками. Але, очевидно, істина десь посередині ;)
May 31, 2017
Твір, про який я мріяла, навчаючись у старших класах школи) Бо тоді б, безсумнівно, він справив ще сильніше враження.
Тут піднімаються всі важливі емансипаційні питання того часу - право жінки розпоряджатися своїм особистим життям, здобувати освіту, працювати, займати місце в громадському житті і т.д.
Після перечитування багатьох творів на цю тематику саме ця повість зачепила мене дещо іншими проявами майстерності її авторки - те, наскільки глибинно й тонко передала вона психологію головної героїні. Те, наскільки сильним, самодостатнім і водночас чуттєвим створила цей образ. Те, що після останньої сторінки залишається віра і дуже приємний післясмак.
І так, українська класика - це теж сильно і цікаво.
Тут піднімаються всі важливі емансипаційні питання того часу - право жінки розпоряджатися своїм особистим життям, здобувати освіту, працювати, займати місце в громадському житті і т.д.
Після перечитування багатьох творів на цю тематику саме ця повість зачепила мене дещо іншими проявами майстерності її авторки - те, наскільки глибинно й тонко передала вона психологію головної героїні. Те, наскільки сильним, самодостатнім і водночас чуттєвим створила цей образ. Те, що після останньої сторінки залишається віра і дуже приємний післясмак.
І так, українська класика - це теж сильно і цікаво.
September 13, 2022
Я полюбляю творчість Бронте й Остін, тому мені тематика і стиль виконання дуже зайшли. Навіть напросилася аналогія "Гордість і упередження в Чернівцях".
Окреме "браво" хочеться віддати за гіперреалістичні й цікаві психологічні пасажі -- головній героїні неможна не співчувати, вона відчувається дуже живою, справжньою, зі своїми недоліками, настроями, поглядами, непостійностями. Напевно, це справжня передтеча потоків свідомості в літературі, стан героїні передається так само майстерно, як і в Фолкнера. Але звісно описане Кобилянською резонує більше, адже на ріднішому матеріалі)
Окреме "браво" хочеться віддати за гіперреалістичні й цікаві психологічні пасажі -- головній героїні неможна не співчувати, вона відчувається дуже живою, справжньою, зі своїми недоліками, настроями, поглядами, непостійностями. Напевно, це справжня передтеча потоків свідомості в літературі, стан героїні передається так само майстерно, як і в Фолкнера. Але звісно описане Кобилянською резонує більше, адже на ріднішому матеріалі)
February 21, 2024
люблю Кобилянську, але ось ця історія - не моє. загалом, через стиль написання. я не люблю книжки, які написано у вигляді листів, записок, щоденників тощо, так ще й тут досить застаріла мова (яку я теж не люблю, вибачте), тому я не змогла втягнутись в цю історію. крім цього, в першій половині книжки багато роздумів про смерть, небажання жити і тд, а мене це зараз тригерить, тому або просто не моя історія, або, можливо, зараз не той час для мене, щоб її читати.
June 15, 2021
«Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!»
Справжнє гартування власного духу! В обставинах, де жінка не має жодної ваги, не піддатись, втримати свій внутрішній стержень незломленим, вирізьбити своє «Я», і самодостатньо нести щастя і любов.
Справжнє гартування власного духу! В обставинах, де жінка не має жодної ваги, не піддатись, втримати свій внутрішній стержень незломленим, вирізьбити своє «Я», і самодостатньо нести щастя і любов.
July 21, 2021
Вперше зі школи перечитала повість, яка була нашою книгою червня в клубі. Хоч все ще сподобалося, вразило, що дивлюся вже трішки інакшими очима на усі переживання Наталки, не так сильно переймаюся.
May 12, 2025
Це моє перше свідоме знайомство з творчістю Ольги Кобилянської — і я щиро радий, що нарешті до нього дійшов. Якщо чесно, я не знаю, що нового можна сказати про феміністичну складову «Царівни» — це справді дуже сильно. Потужно. Дуже «вау», особливо коли врахувати історичний контекст і сміливість такої оптики на межі XIX–XX століть.
Чесно зізнаюся: перші сторінки були важкими. Місцями незвична буковинська лексика, побудова речень, стиль — усе це створювало певну дистанцію. Але ще більше — це відчуття, що я не до кінця розумію побут тогочасного життя, дрібні реалії повсякдення, уявлення про світ і роль жінки в Австро-Угорській імперії.
Через це довго не міг увійти в текст, а потік рефлексій Наталки лише підсилював відчуття відчуження — наче я застряг у чужій голові і трохи втомився від цього потоку свідомості. Але згодом — приблизно з середини — я вчитався, і тоді вже не міг відірватися. Мене захопила і її внутрішня боротьба, і тонка психологічна напруга, і мова, яка з кожною сторінкою почала звучати по-новому.
Наталка — як персонаж, вона незвичайна й дуже сучасна у своїй суперечливості. Вона водночас і впевнена у своєму праві на свободу, і глибоко вразлива, самотня, відчужена. Її прагнення до вищого — до мистецтва, до самореалізації, до життя поза «належним» — звучать у тексті як крик душі.
Це не плакатна феміністична героїня, а жива, часом суперечлива молода жінка, яка шукає себе в світі, що її не чує.
Навмисно уникав будь-яких ключів для розуміння, рецензій чи аналізів, аби мати змогу сприйняти текст напряму, без фільтрів.
Радий, що відкриваю для себе цей пласт української класики — це глибоко, незвично й дуже сучасно у своїх запитаннях.
Чесно зізнаюся: перші сторінки були важкими. Місцями незвична буковинська лексика, побудова речень, стиль — усе це створювало певну дистанцію. Але ще більше — це відчуття, що я не до кінця розумію побут тогочасного життя, дрібні реалії повсякдення, уявлення про світ і роль жінки в Австро-Угорській імперії.
Через це довго не міг увійти в текст, а потік рефлексій Наталки лише підсилював відчуття відчуження — наче я застряг у чужій голові і трохи втомився від цього потоку свідомості. Але згодом — приблизно з середини — я вчитався, і тоді вже не міг відірватися. Мене захопила і її внутрішня боротьба, і тонка психологічна напруга, і мова, яка з кожною сторінкою почала звучати по-новому.
Наталка — як персонаж, вона незвичайна й дуже сучасна у своїй суперечливості. Вона водночас і впевнена у своєму праві на свободу, і глибоко вразлива, самотня, відчужена. Її прагнення до вищого — до мистецтва, до самореалізації, до життя поза «належним» — звучать у тексті як крик душі.
Це не плакатна феміністична героїня, а жива, часом суперечлива молода жінка, яка шукає себе в світі, що її не чує.
Навмисно уникав будь-яких ключів для розуміння, рецензій чи аналізів, аби мати змогу сприйняти текст напряму, без фільтрів.
Радий, що відкриваю для себе цей пласт української класики — це глибоко, незвично й дуже сучасно у своїх запитаннях.
April 14, 2025
Хух, переживала за неї, як за рідну:-)
June 6, 2024
«- але те, що ви ще молоді і... і повинні, властиво, життя уживати, а не загребуватися в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би й заміж вийти, могли би і так щасливою бути.
— Це правда, — відповіла я рівнодушно, — я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя».
— Це правда, — відповіла я рівнодушно, — я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя».
November 13, 2025
2.5 округлене вниз. Може, в 1895-му це заходило, але в 2025-му мені було це читати ніяково. Переживання у головної героїні на тому рівні, як у мене в старшій школі (і я про них так само драматично писала у своєму блозі).
Більш того, тези дуже розмиті. Жінки мають бути самодостатні, але все її життя крутиться навколо чоловіків. Треба служити народу, але всі нижчого за неї рівня, бо переможені буденністю.
Тому навіть з оглядом на історичність твору не можу порадити його для прочитання.
Більш того, тези дуже розмиті. Жінки мають бути самодостатні, але все її життя крутиться навколо чоловіків. Треба служити народу, але всі нижчого за неї рівня, бо переможені буденністю.
Тому навіть з оглядом на історичність твору не можу порадити його для прочитання.
Displaying 1 - 30 of 104 reviews