«Психо» — роман, заснований на реальній історії, що набув статус культового завдяки славнозвісній екранізації Альфреда Гічкока. Норман Бейтс живе відлюдником у глибокій провінції, де керує занехаяним придорожнім мотелем. Усе його життя — це догляд за старенькою матір’ю й читання книжок у перервах між обслуговуванням нечастих постояльців. Проте він має одну страшну таємницю, знати про яку не можна нікому. Норману чудово вдається тримати все під контролем аж до пізнього дощового вечора, коли в мотелі зупиняється чарівна гостя. Переклад з англійської Бориса Превіра.
Про цю історію знають багато людей, оскільки її популяризував Великий Альфред Хічкок, потім продовження чи коло того намагалися екранізувати й інші режисери, однак не так успішно, а потім взагалі випустили серіал на 5 сезонів. Тому немає чого розповідати про сюжет.
Перша книга серії виявилася динамічною, швидкою і та ну дуже цікавою (і це вам говорить людина, яка дивилася фільм Хічкока щонайменше три рази), навіть plot twist був трохи неочікуваним, бо все ж забувається, а коли читаєш книгу і поринаєш в історію, то це завжди бомба, пушка.
Фільм не дивилася, взялася читати після прослуховування біографії Говарда Лавкрафта. Чесно... ну таке. Якщо Лавкрафт писав дивно, але атмосферно, тут... атмосфери мало. Інтриги також. Фінальний твіст досить очікуваний, виходячи з назви та обкладинки. Герої сильних емоцій також не викликають. Напевно саме емоцій (будь-яких, від жалю до огиди, чого-небуть) мені і не вистачило.