Героїні роману Лілі 15 років, вона мешкає з мамою в селі на Донеччині. Шкільне життя напружене, стосунки з начебто найріднішою людиною складні, та й загалом буття дівчини не надто позитивне. І все ж вона мріє — зустріти рідного батька, який зник ще до її народження, та змінити своє життя. Для сірої мишки, якою вважає себе героїня, це було б щастям. Розповідь могла б бути типовою історією переродження та успіху, якби не кілька особливих деталей. Насправді Лілю звати не Лілею, і «сірою» її складно назвати. Коли ти інакша, злитися з оточенням не вийде.
Юлія Ілюха – українська поетка, прозаїкиня, журналістка. Народилася в Харківській області, Україна. Вірші та проза перекладені англійською, німецькою, італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською, португальською, французькою, литовською та іншими мовами. Ілюха отримала низку нагород, зокрема Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара, премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2018», International Chapbook Prize 2023 від журналу 128 LIT (США), Rotahorn-Literaturpreis 2024 (Австрія) та Книгу року BBC 2024. Кураторка соціально-поетичного мультимедійного проекту «Там, де вдома», присвяченого реабілітації ветеранів війни в Україні через творчість, та упорядниця однойменної збірки віршів. Авторка серії інтерв'ю з письменниками для щоденної всеукраїнської газети «День». Займалася волонтерством з початку війни в Україні в 2014 році, разом із подругою вона зібрала понад 500 індивідуальних тактичних аптечок для українських солдатів.
Лілі 15, вона живе у прифронтовому містечку Донецької області у 2019 році. З близьких має тільки маму, яка ненавидить її як "помилку молодості", вони живуть у великій скруті (в них нема пралки і опалення грубою), батька Ліля ніколи не бачила. А ще насправді її звуть по-іншому, і вона темношкіра. Перші сторінок 140 це була суцільна безнадія: дитина подорослішала рано і розуміє, що їй у житті мало що світить, шкільний булінг, мама... кгм-кгм... мегера. Сама Ліля дуже черства через обставини - навіть до тих, хто до неї добре ставиться. Мені сподобався цей штрих, він - як би це сказати? - чесний, скрутні обставини озлоблюють, бо зжирають ресурс. Загалом постійно думалося, що книжка зовсім не янг-едалт, а розрахована на дорослих, але сучасний маркетинг суто через вік героїні заганяє твір у незручні рамки. Кінцівка тільки посилила це враження: вона була янг-едалтова, бо вирулила на рейки гепі-енду і понеслася ними безоглядно. Вийшло якось вкрай притягнуто за вуха, вважатиму, що жанр став творові прокрустовим ложем.
15-річна Ліля живе з мамою в селищі в зоні АТО і вже майже не пам'ятає, яким був світ до війни, третину життя тому. Всі, хто міг, з селища уже давно виїхали - і Ліля мріє теж, і її мама теж, шукаючи якогось багатого потенційног кавалера. Але крім очевидних уже з вищесказаного причин, чому життя героїні досить тяжке (періодично доводиться ховатися у погреб від обстрілів, вибиває вікна, дрова на зиму треба економити, з учителів й інших мешканців селища залишилися переважно такі ж злі на життя, яким не пощастило мати інші можливості, тож виплескують роздратування одного одного) - ще її цькують і булять за її расову інакшість, яку вона і сама не може прийняти, а тому називається Лілею, а не Лайлою, як насправді назвав батько. І це досить свіжий для української літератури тейк - я, принаймні, досі не читала в українському YA про досвід a person of color. (Цікаво, чи зовсім навмання сконструйований білою все ж авторкою, чи поінформований якимись бесідами-інтерв'ю.) Принаймні, можна зрозуміти, що Ліліна (чи то Лайлина) мама не просто від поганого характеру її ненавидить (хоча з кращим характером і більшим рівнем емпатії, хочеться думати, змогла б дати доньці хоча б в емоційному плані краще дитинство), а тому що і сама стала жертвою побутового расизму через наявність у неї такого нетипового для української провінції "причепу". (Мені здається, цей віковий сегмент літератури - це зокрема про поступове розуміння, що і дорослі - це зовсім не такі "готові" дорослі, якими їх діти до певного часу сприймають, а можуть цілком бути ще тими ж нещасливими підлітками-невдахами, просто ще й уже позбулися ілюзій, що ось-ось вони подорослішають і виберуться з тимчасових складнощів, в які життя їх загнало, поки в них ще недостатньо агентності, щоб самим уже змінити.) Ця книжка, очевидно, слідує певній жанровій формулі, частій у YA-сегменті, який, з одного боку уже на відміну від зовсім дитячої літератури готовий говорити про більш темні досвіді і сторони життя, а з іншого все ж має вивести все до геппі-енду, хоч би яким неймовірним він не виглядав у порівнянні зі згущеними на початку сюжетної арки фарбами. (І я колись пообіцяла, коментуючи одну зі взятих в американській бібліотеці книжок, яка слідувала цій формулі, за формульність таким книжкам не дорікати і зірочок не знімати. Бо це як дивуватися, що в детективній історії детектив розгадав загадку, а в любовному романі персонажі зійшлися в пару.) Але варто підходити до читання з відповідними очікуваннями, бо інакше спосіб, у який під кінець книжки життя героїні отримує перспективи налагодитися, може видатися дещо штучним. А з іншого боку не можна уникнути і історичної інтерпретації цього надміру оптимістичного геппі-енду - до якої, зрештою, спонукає і післямова авторки - адже книжку видано вже в 2023 році, з якого ми всі знаємо, що те, що здавалося перспективними у 2019 (який чи то починається, чи то завершується в розв'язці книжки), скоро налетить ще на багато перешкод і трагедій.
Героїня, цинічна й похмура підлітка, живе в середовищі ворожому й небезпечному, і це не якийсь постапокаліптичний світ, а цілком реальна реальність: село у сірій зоні, де постійно прилітає, але все одно, якщо вже вибрався вранці живий з погреба, маєш іти до школи. І начебто поряд є Харків, де поки що нічого не вибухає, але переселитися туди зась, із причин тупо матеріальних. Недобрі будні й така ж неласкава вдача героїні змальовані з чесністю, яка підкупає. Тим менше віриться посеред цієї чесності у фінальне Різдвяне Диво. А втім добре, що воно увірвалося в життя Лілі ось так максимально випадково й поза логікою, бо відразу розумієш: так, це саме воно, а отже й не треба вираховувати ймовірності того, що наркодиллер відкупився від своєї "криші" так само легко, як звільняється з роботи вантажник у супермаркеті. Тим, хто різдвяним дивам не довіряє, не можу рекомендувати.
"Зеро" - не книга для приємного вечірнього читання. Не відпочинок, не занурення в іншу реальність. Це книга, сповнена болю. 15-и річна Ліля, чи то пак Лайла - темношкіра дівчинка із чорним кучерявим волоссям, яка народилася в маленькому містечку на Донбасі. Вона не знає свого тата, а мама вважає, що донька - помилка її молодості і зіпсувала їй життя. В школі - злі однокласники та грубі вчителі, вдома - байдужа мама. У Лілі є тільки друг Дімка, кіт, пес та сусідка, якій не все одно. Умови, достатні для того, аби ненавидіти це життя, а тут ще війна... Достатньо темний сюжет, чи не так? Але тоді, коли, здається, гірше вже не буває, трапляються дива. Так буде і з Лілею (Лайлою). "Зеро" - це книга, що розповідає про Харків, яким він був до війни: часами байдужий, часами - небезпечний, величезний мурашник, в якому було місце дуже різним людям. Ця книга також - про батьків і дітей, про сімʼї, які рідко попадають на сторінки книг - токсичні і жорстокі. Про підлітків, яким важко приймати себе і вписуватися в цей світ. Про війну, яка нищить країну з одного краю і зовсім не відчутна трохи далі. Багато всього, некомфортного) Але чесного. Книга була написана до війни, а після 24 лютого отримала щемку післямову авторки, яку теж варто прочитати.