Сіра пейна

by Анатолій Дністровий

«Вулик» на промзоні. Сорокарічний художник, який живе відлюдником у своїй майстерні. Натурниці, поети, коханки. Виставки й творча криза.

На перший погляд – типова замальовка із життя провінційної богеми. Та що ж відбувається насправді?
У своїй новій повісті Анатолій Дністровий через взаємини митців показує руйнацію «вежі зі слонової кості». Із часів романтизму вона уособлювала таїну творчості, егоцентризм митця, його дистанціювання від суспільства, але в теперішньому прискореному світі стала статичною, опинилася на периферії й доживає останні дні.

Genres: Art, Ukrainian Literature

208 pages, Paperback

Published January 1, 2023

About the author

Український есеїст, прозаїк, поет, художник.
Анатолій Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Останнім романам притаманна посилена есеїстичність. Дністровий став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003, друге видання - 2021), «Пацики» (2005, друге видання - 2011, третє видання - 2020), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, друге видання - 2013). Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010). Мовна амплітуда прози Дністрового (кримінальне арґо, молодіжний сленг) були широко використані в укладанні низки лінгвістичних словників, зокрема професором, доктором філологічних наук, Лесею Ставицькою («Короткий словник жаргонної лексики української мови», Київ: Критика, 2003, «Українська мова без табу: словник нецензурної лексики та її відповідників», Київ: Критика, 2008).

Іншими складовими творчості є поетичний доробок (найвдалішою критики відзначають верліброву частину, експериментування з ретроурбанізмом та культурною пам'яттю; збірки «Покинуті міста», 2004; «Черепаха Чарльза Дарвіна», 2015) і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Сіра пейна — це такий колір неба, яке я не надто люблю, бо він свідчить якщо не про прийдешній дощ, то — обов'язково — поривчастий вітер або іншу кепську зміну погоди. Такий колір неба сприяє меланхолії і гірко-солодкому плеканню самотності, надихає читати книги і не виходити з дому. Мені більше до вподоби такі сонячні і яскраві дні, як сьогодні, коли в кімнаті на тринадцятому поверсі так світло, що видно кожну порошинку і я фізично відчуваю, як вицвітають на поличці корінці книжок, а ген за горизонтом клубочаться недобитки передсвітанкового туману...

Я завжди знав про існування письменника Анатолія Дністрового, але книг його чомусь не читав. І лише після того, як побував на презентації поетичної збірки "Дні тривог" в book.ua, де одночасно відбувалася виставка циклу його картин, створених під час блекаутів осені 2022 року, я зауважив, що його раптом почали видавати всі навколо — Віхола, Vivat, Yakaboo Publishing (впевнений, є ще хтось).

Десь так мені і потрапила до рук "Сіра пейна" — роман Анатолія Дністрового про життя провінційних художників у альтернативній реальності вигаданого подільського містечка Будич, яке розташувалося на берегах Південного Бугу десь між Хмельницьким та Вінницею. Лише ті, хто народився і ріс на Поділлі можуть вповні оцінити кумедність цього прийому — під виглядом Будича можна описуватм будь який куточок Тернополя, Хмельницького, Вінниці, Кам'янця-Подільського і не боятися жодних закидів щодо реальності чи правдоподібности. Та і заселити такий Будич можна реальними людьми.

Сорокарічний художник у розпалі кризи середнього віку живе у "Вулику" — якомусь об'єкті в промзоні, де знаходяться майстерні місцевих художників. Орест Сапіга має власне житло, вже давно робить там ремонт (постійно бракує грошей) і тому "тимчасово" мешкає у художній майстерні, куди приводить майже вдвічі молодшу коханку Дану або слухає, як за тонкою стінкою трахається з різними жінками його колега Валєр.

Провінційна богемна тусовка художників потроху деградує, перетворюючись то на алкопритон, то на ремісничий цех по створенню непотребу на замовлення. 

Через заплутані стосунки митців з їхніми дружинами, коханками, дітьми, суспільством загалом, а також власним життям та творчістю, автор робить такий собі зліпок епохи, під час якої романтичне уявлення про сакральність творчого буття і самотності митця зміщується на маргінес і деградує, а самі художники не встигають за змінами, швидкістю подій, і губляться на периферії сучасного світу.

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Дуже приємно читати було, такий трошки чоловічо-занудний, але все одно різноманітний колоритний світ.
Подивилася розмову Дністрового с Семківим (лежить на ютубі Дністрового ще з квітня 2024 року і має всього 450 переглядів, що ДУЖЕ ПРИКРО) і це ще плюс п'ять зірочок, але нема куди їх впихануть.
Єдиний сіруватий осад, що в мене залишивсь - це розмови головного героя 45 років з донькою 20+ років, бо чувак навалює доньці: "в тебе все складеться нормально...все не так погано...вище носика" і далі автор пише: "Доньку попускає". Ага, воно саме так і працює - вислухала потік фраз, основний посил в яких - здихатися і відразу тебе попустило. Тобто от те що батько таке говорить, я цілком собі уявляю, а от що доньці від цього стає легше, то вже авторська уява ходить про зручних для автора стежках.
Придбала дві наступні книги про Подільське місто Будич, якого не варто шукати на мапах.

[Igor Mogilnyak · Rating 5 out of 5]

4,5⭐️

Творчі люди - ми такі :)

Увесь час кортіло читати і знати - а що ж там далі.
Друга і третя вже чекають.

Читайте українських авторів/авторок.

[Volodymyr Okarynskyi · Rating 5 out of 5]

З життя провінційної богеми (і довкілля). Добре прописаний вигаданий світ, в якому прочитуються реальні локації і мабуть люди (але не до кінця, так Автор заміксував - тернополянам "привіт з приколом").
Художницька кухня передана досконало. Але тут загалом про творчість. Мистецько стурбованим інтелектуалам, снобам та іншим - таким як ми - буде цікаво. А молодим митцям і мисткиням читати необхідно. Бо ж, крім праці над собою, потугами виробити власний стиль, мистецьку мову бляблябля, необхідно ще й читати (і намагатися подивитися на себе ззовні). Як завжди, Дністровий підійшов до справи з досконалим знанням матеріялу (його картини також дуже цікаві), і авторський контекст теж цікавий, хоч може й не такий конечний. Раджу!

[Людмила Левицька · Rating 5 out of 5]

Люблю Дністрового, а тут ще й провінційна богема, мммм і регіон, хоч і вигаданий, але наш - зчитується обласний центр, щось середнє між Хмельницьким, Тернополем і Вінницею , Поділля тобто.
Єдине, що трохи напружувало - різниця у віці, не надихає, як не намагалась.

[Jane Rukas · Rating 3 out of 5]

криза середнього віку чоловіка творчого складу - так свіжо, так непересічно

[Iryna Zinets · Rating 3 out of 5]

Книга про невеликий період з життя доморощених «філософів»-алкоголіків. За сумісництвом художників.
Написано дуже якісно і гарно.
Персонажі і сюжет, для мене, ні про що.

[Oleksii Rafalovych · Rating 4 out of 5]

«Кожен митець по-своєму безхатченко. У мене якраз усе добре, а от у Караваджо було значно гірше».

🎨 Життя художника — загадка, часто для нього самого. І роздуми про це життя, і діалоги з колегами про нього і про мистецтво загалом. Любовні пригоди, застілля, перспектива першої за багато років виставки, натхненна робота, і так далі. Анатолій Дністровий і сам захоплюється живописом, тому читати про це у виконанні такого майстра прози — хороше рішення.

Враження від читання я поділив на третини повісті та епілог:

1️⃣ Якось занадто банально і дещо синтетично. Діалоги героя з молодою коханкою — якийсь крінж.
2️⃣ Так-так, закрутилося, цікаво. Але діалоги все ще не тойво.
3️⃣ Ох, клас, які розмови про мистецтво!!!
📕Епілог: ааааа, так от чому перші дві частини стилістично саме такі! 🔥

Продовження тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[Iryna Patronyk · Rating 4 out of 5]

Легка і, водночас, глибока книга про пошук і пізнання, вибір і його прийняття, богемний світ маленького містечка і його заперечення тими хто є його творцями. Книга як альтернативна реальність головного героя, книга-ностальгія і книга-осмислення. Далі буде…

[daniella · Rating 4 out of 5]

Цікаві персонажі, складні роздуми про буття, спричинені кризою середнього віку, атмосфера, занурення в професійну кухню художника, присутність дотепів - це все мені сподобалось. Але, певно, малий обсяг тексту не дозволив краще поринути в історію. Крім того, кінець книги лишив двоякі враження.

«У нашому житті дуже мало радості, а живопис - це якраз крутий допінг, стиль життя, який дозволить забити на багато чого неприємного.»

«Колись ван Гог казав, що справжній художник не малює речі такими, якими вони є. Він малює їх тому, що сам почувається цими речами.»

[Kuxenjatko · Rating 3 out of 5]

Герої для мене такі знайомі-знайомі (завдяки батькам, що в юності-зрілості тусили з митйями і з умовної "вулиці Театральної", і з невеличких галерей), розмови наче вже не раз чуті; мабуть, тому мені було не дуже цікаво, але цілком комфортно. Гарні типажі, гарні діалоги, якщо вам подобається кухонний вайб.
Мабуть, читатиму наступну книгу трилогії.

[OValentyna · Rating 4 out of 5]

Перед нами бомжацько-богемний світ провінційного мистецтва.

І художник Орест: йому за сорок, і крім повної свободи - навіть якщо це означає життя відлюдником в своїй майстерні - потрібно ще зовсім небагато - лише пральна машина.
Глибоко зануреного у роздуми про природу мистецтва і шлях художника Ореста також бентежить особисте життя: бути чи не бути з на 20 років молодшою дівчиною. Він переконує її, що повільно згасає (і ніяк не згасне), вона нервує - тобі трохи за сорок, яке згасання. Така наполеглива зацікавленість значно старшим чоловіком стає зрозумілою в кінці - оооо, він тут дуже вау, чудесний хід.

[biletska augustine · Rating 5 out of 5]

Це неймовірно. Ставлю 10/10 і навіть більше. Дуже гарно та легко написано, слова прям ллються. Складні думки простими словами, дії переливаються всіма кольорами веселки, як бензин у калюжі. Дуже красиво. Дуже поетично. Ставлю на одну полицю з Intermezzo.

[Тимощук В'ячеслав · Rating 4 out of 5]

Про що б не писав Анатолій Дністровий в своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…

[Barnes · Rating 4 out of 5]

Події повісті розгортаються у видуманому містечку Будич розташованого десь на берегах Південного Бугу. Головні герої - місцева провінційна богема. Творчі люди, художники, що згуртовані навколо "Вулика" - майстерень, розташованих на горішніх поверхах колишньої промислової будівлі.

З перших сторінок утворюється стійка асоціація з назвою. Сіра пейна - колір похмурого неба, колір цього міста, колір головного героя, сорокарічного художника-відлюдника у творчій кризі.

З самого початку, Анатолій Дністровий за традицією дивує і змушує відчувати деяку огиду до персонажів (принаймні так було в мене).

✒️ "Старі, затуркані, мохом оброслі сексисти"

Десь таке враження склалося першочергово. Ну справді, головний герой Орест зустрічається з двадцятиоднорічною (!) дівчиною Даною, яка навіть молодша за його доньку. Його колега по майстерні Вàлер регулярно водить до себе дівчат та жінок, пропонуючи намалювати їх ню, при тому зраджує дружині, але розводитися з нею не хоче. Та й загальна атмосфера не те, що б дуже чудова.

Але тут, як і в трилогії "Пацики", початкове відторгнення й огида доволі швидко змінюються на цікавість та спроби зрозуміти чому ці люди такі. Через текст ми спостерігаємо за яким-не-яким зрізом частини суспільства.

Тут є й елементи драми у стосунках Ореста з Даною, його колишньою дружиною та донькою, тут розкриваються залаштунки життя творчих людей у кризі, у містах, де на творчість (в цьому випадку живопис) багатьом плювати, а якщо хтось і цікавиться, то у корисливих цілях.

Окрім того, дуже класно було читати роздуми та діалоги героїв про природу творчості, про потребу творити й намагання жити з цим, про пошук свого шляху, стилю, егоцентризм, ескапізм та свідоме дистанціювання від суспільства тощо. Персонажі іноді впадають у філософічність і це для мене стало відмінною рисою цієї книжки.

Загалом непогана книжка, цілком відповідає стилю автора, з яким я вже дещо знайома. Хочу ознайомитися і з наступними книжками цієї трилогії. Тож можу радити, якщо у вас є настрій поринути у життя провінційної богеми з невіддільною драмою і вкрапленнями філософствування

7,5/10

(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)

[Elia Chuba · Rating 3 out of 5]

«— Ти погано почуваєшся?
— Ні, Добре. У мене зараз на душі сіра пейна»

Ох, Оресте, вірю. Вірю.
 У мене теж.

Митці — вони як ще не відкриті землі. Навіть для самих себе інколи. Своєрідні, цікаві, всі «по-своєму безхатченки». Свій внутрішній стан вони виливають у мистецтво, але як же ще їх зрозуміти?

Як на мене, «Сіра пейна» важлива тим, що автор зображає художників словом, роздумує вголос про мистецтво, про вічне.

Це моє знайомство з творчістю Анатолія Дністрового. Відмічу, що в автора красивий стиль письма, легкий, часто ненавʼязливий.

Втім, діалоги такі, що подекуди ловиш хорошу таку дозу крінжі. Лайк за «пісюнкового злодія»)))) [Але це якщо заплющити очі на різницю у віці між співрозмовниками, бо інакше трішки плавить]

Загалом сюжетно було схоже на американські гірки.
— Спершу нудно й неприродньо.
— Потім цікавіше.
— Розмови про мистецтво; які хоч і захопили так, що ледь не по сторінці треба виділяти й перечитувати по кілька разів, щоб розпробувати, лежали ну вже надто на поверхі. Неправдоподібно, чи що. Уявлялося, що їх каже автор, а не герой, і все неприховано, а від того менш цікаво.
 Мабуть, хотілося самій пробиратися крізь ці роздуми, відкидати зайве, вірити-не вірити.
— Фінал, який прям ну здався, ніяким.

— І епілог, коли затамовуєш подих і кричиш в тишу: «АГОВ, ЩО?»

Орест-художник мені припав до душі більше)))0 Веселіше жилося.

Особисто мені цей текст відгукнувся проблематикою самотності митця. Циклоп. У своїй печері.
Хтось звикає, хтось ламається, хтось націлено сам її шукає, але проходять через неї всі.
І тут не лише питання однодумців, а ще й питання близькості — любовної, дружньої.
Я не один, але я сам. Одинокий серед людей.

Можливо, зрозуміти цю історію краще я зможу за кілька років. Можливо, на глибші роздуми мене наштовхнуть наступні частини, адже «Сіра пейна» — це лише перша книга з трилогії про містечко Будич і його богему.



Продовження читатиму, тож...

Почуємося!

[Mykyta Moskaliuk · Rating 4 out of 5]

"Сіра пейна" стала моїм першим знайомством із художньою прозою Анатолія Дністрового, і тут саме той випадок, коли знайомство вийшло вдалим, приємним і багатообіцяючим :)
Наче повернувся у часі до року роботи в галереї і близького товаришування із художниками; атмосфера, звички, внутрішні жарти, дух майстерень-перемовин-відкриттів виставок Дністровий передає дуже тонко й чуттєво.

Місцями Орест (головний герой) приваблює, місцями відштовхує, місцями нагадує Крейґа із "Вечора у... Візантії" Ірвіна Шоу (і це позитивне порівняння, принаймні, я так вважаю). Я люблю читати про умовного "митця у застої" – це і про пошук власної нової мови, і про кризу самовираження/самореалізації, і про спільність цього відчуття (адже йдеться ж насправді не тільки й не стільки про мистецтво).

Окремий сюжетний простір – навколо стосунків, які вибудовує дорослий чоловік, – попередніх, теперішніх та майбутніх. Про чесність із собою, юнацькі рожеві окуляри та імпульсивні вчинки, яких можна було би, власне, й не робити.

Увесь цей текст видається великою альтернативною історією всередині альтернативної історії. Місцями, щоправда, виникає бажання дещо складнішої оповіді – моментами автор вирішує буквально переказати (власні?) думки замість дати більше неоднозначності, створити читачеві можливість самому дійти і зрозуміти (або ні; але шанс же був би).

Тому чотири зірки – за текст, який радитиму і обговорюватиму, але який залишив незначне відчуття "хотілося зовсім трохи більше".

[Serhiy · Rating 5 out of 5]

Ця книга витягнула мене з нечитуна, який тривав понад рік. За цей час я починав кілька десятків книжок, але так і не міг продертися крізь перші сторінки.

І ось — «Сіра пейна». Вона відгукувалася кожним реченням, кожною думкою. Головний герой — мій ровесник, і читаєш так, ніби бачиш власні думки.

Для мене це було ідеально: книга не дозволяє «випасти» у свої внутрішні роздуми, бо ці роздуми вже пливуть перед тобою на папері

[Oryna Kozyrieva · Rating 3 out of 5]

Атмосфера дуже захоплююча та цікава. Також побудова твору дуже зручна для читача.
Щодо вибору автора писати про уявне місце, але в деталях передавати час, країну і т.ін. - тут я би посперечалася. Також не збалансовано передачу думок автора про багато речей на світі крізь вуста самих персонажів і оповіді самого сюжету.

[Andrii Piasetskyi · Rating 2 out of 5]

Це ж «Без ґрунту» тіки нудніше(

[Albertovna · Rating 5 out of 5]

Сподобався сюжет. Дізналася дещо для себе з книги нове.

[tewtydry · Rating 2 out of 5]

вагалась між двома і трьома в оцінці вражень

чесно кажучи загальна концепція маленького міста і художників мене заманила і зрештою розчарувала
богема в стилі у нас є алкаш, філософ, деякі-ніякі і я то найбільше з можливих кліше в уявленні про мистецтво в eastern europe

власне сюжет як то кажуть ні про що. від діалогів не переставала крінжувати, ніби слухаєш серіал на 1+1 з вставками обнадійливих глибоких фраз і онубоже наш Ніцше начитався філософії і ми не можем зрозуміти про що ж це він торочить бідолага; кінцівка просто іу - як в аспідистрі орвела

але мені сподобався основний образ сірої пейни, вона вдало передає настрій книги і загалом стала для мене якимось більш поетичним аналогом сартрівської нудоти. надмірний оптимізм гг набридав, але цікаво було читати його роздуми про становлення і соціальні вимоги до художника

[Margarita Ivanova · Rating 4 out of 5]

Книга з приємною атмосферою провінційної богеми, художників у промзоні, які по-різному доторкаються до світу мистецтва: хтось має власний стиль і не готовий від нього відходити, хтось легко зраджує своїм принципам та справжньому мистецтво заради грошей.

У книзі багато цікавих роздумів та висловлень про мистецтво, його трансформацію в сучасному світі, про поціновувачів та псевдопоціновувачів мистечтва. Щоправда іноді ці думки були викладені на блюдечку наче це нам говорить автор, а не персонаж.

Книга доволі спокійна, розлога, не шукайте тут дуже динамічного сюжету.
Відносини Ореста з Даною були для мене на надто природними через різницю у віці та поведінку герої, особливо Ореста, він то стоїть на своєму, то "безхребетний", то спілкується молодіжним сленгом))

Але кінцівка закрила певні недоліки та сумніви.

[Tetiana Polianska · Rating 5 out of 5]

Це друга книга Анатолія Дністрового, яку я прочитала слідом за його романом "Б-52" і, схоже, що творчість автора стає для мене певною ознакою якісної сучасної літератури.

Повість "Сіра пейна" розповідає про художників мистецького ком'юніті Вулик невеличкого подільського міста Будич. Головний герой Орест має відповідну освіту, багатий досвід художніх виставок, а головне - талан і чітку уяву про мету своєї творчості. Та сімейна і творча кризи ставлять його творчість на паузу: він, намагаючись залишатись незалежним митцем, змушений відмовитись від звичного та умовно комфортного життя. До всього ще додається криза середнього віку головного героя.

Дністровий дає своїм героям право вибирати: між готовністю дотримуватись власних поглядів на мистецтво та бажанням позбуватись своїх принципів і приймати чужі правила гри. Це стосується не тільки творчості, а і життя. Такий конформізм зручніший, але з ним можна втратити самого себе.

Привабливість прози Анатолія Дністрового для мене полягає в його обізнаності про що він пише. В біографії автора прочитала, що він окрім письменства ще й малює. Тому було дуже цікаво читати роздуми його героїв про картини, художників, стилі в мистецтві.

Повість "Сіра пейна" - перша частина в трилогії Дністрового про вигадане містечко Будич та його своєрідний бомонд. Тішусь, що книга сподобалось, обов'язково читатиму продовження цієї історії.