What do you think?
Rate this book
Та що ти знаєш про війну
Книжка художніх репортажів про важливість і цінність жіночого досвіду проживання війни — в окупації, в евакуації, у статусі біженки, у статусі ВПО, у тилових містах, у прифронтових містах, жінок молодих, жінок старших, з дітьми, з дітьми з інвалідністю, без дітей, з тваринами, із старенькими рідними — і подолання знецінення внеску жінок, які не були на передовій чи у війську, в перемогу. В основі книги — розмови із жінками про виклики, досвіди, емоції, з якими їх зіштовхнула повномасштабна війна.
Охоплює теми: краса на війні, знецінення власних страждань і власного досвіду, домашній аб’юз, облаштування життя в евакуації, облаштування життя — власного та дітей — за кордоном, на новому місці, в статусі ВПО чи біженки, втрата дому, поколіннєве ретравмування (історії вірменок, чиї предки тікали від геноциду в Туреччині сто років тому, а потім тікали від війни в Карабасі, і тепер — з Донбасу — це в межах родової історії однієї родини), досвід виживання в окупації і виїзду на безпечні території, про творчість, яка рятує на війні, про бізнес, заснований жінками під час війни, про нову емоційну зрілість, місячні та жіноче здоров’я на війні та розмови про те, яким буде життя після війни.
Охоплює теми: краса на війні, знецінення власних страждань і власного досвіду, домашній аб’юз, облаштування життя в евакуації, облаштування життя — власного та дітей — за кордоном, на новому місці, в статусі ВПО чи біженки, втрата дому, поколіннєве ретравмування (історії вірменок, чиї предки тікали від геноциду в Туреччині сто років тому, а потім тікали від війни в Карабасі, і тепер — з Донбасу — це в межах родової історії однієї родини), досвід виживання в окупації і виїзду на безпечні території, про творчість, яка рятує на війні, про бізнес, заснований жінками під час війни, про нову емоційну зрілість, місячні та жіноче здоров’я на війні та розмови про те, яким буде життя після війни.
432 pages, Paperback
Published January 1, 2024
2 people are currently reading
11 people want to read
About the author
Ольга Карі
11 books6 followersОльга Карі — українська письменниця, журналістка, колумністка.
Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).
Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».
Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».
Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».
Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.
Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».
Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).
Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».
Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».
Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».
Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.
Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
April 20, 2025
Якщо Ви, як і я перед прочитанням, маєте очікування, що книга дасть голос жіночому досвіду під час війни - про який дійсно варто слухати, який є показовим і зі співчуттям покаже цих жінок та зруйнує міфи про загальний образ української біженки, як виключно жінки, яка попиває каву десь в ЄС і жаліється на життя своїм друзям, що залишились в Україні, - то ця книга не виправдає ваших очікувань.
Книга не містить обіцяного "подолання знецінення внеску жінок, які не були на передовій чи у війську, в перемогу". Натомість ми маємо думки та історії жінок з умовної бульбашки авторки.
Більшості цих жінок болісно бракує самоусвідомлення, і авторка не додає жодних коментарів, що б вказували на її нерозуміння чи критику цього. Якщо книга дійсно мала на меті акцентувати увагу на цінності жіночого досвіду, на внеску в перемогу, вибірка опитуваних мала б складатися з жінок, чиї переконання та досвід дійсно показували б глибину, різноманіття та важливість жіночого досвіду та внеску. Ця ж книга ліпше працює на знецінення жіночого досвіду через поверхневість опитаних.
Після прочитання тільки впевнюєшся ще більше, що людям варто нагадувати: вони не пуп землі, не всі страждання і проблеми однакові, і так - їхні проблеми можуть бути мізерні у порівнянні з проблемами інших.
Натомість майже всі жінки в цій книзі незрілі в свої неспроможності це визнати. Нам, як суспільству, слушно було б вже визнати, що складність бюрократичної системи країни ЄС чи втрата роботи у порівнянні з втратою близьких, полоном чи катуваннями є незначущими проблемами.
Уся книга пронизана буцімто закликом не "мірятись стражданнями", але мене не полишає враження, ніби це не бажання прибрати чаші терезів як такі на користь боротьби з зовнішнім ворогом, а бажання штучно врівноважити чаші і показати, що всім однаково тяжко, надавши собі таким чином суспільний довзіл скиглити в соц мережах чи щось подібне.
Загалом висновки та порівняння в ції книзі поверхневі, ніяких відкриттів чи цікавих нових спостережень ви тут не побачите. Авторка не коментує сказане подругами, не додає критики чи заперечень, навіті коли вони конче потрібні. Можливо, вартувало опитувати не власних подруг/власну бульбашку? Вся книга це підтримка усього сказаного, чи небажання написати щось, що може нашкодити особистому спілкуванню?
В одному з розділів сімейна лікарка наводить певне неформальне порівняння медичних систем України і Німеччини і вказує, що "німецькі протоколи для жінки 33 років не передбачають регулярного обстеження в гінекологів", далі наводить якісь обгрунтування. Все було б добре, якби інформація була вірною (страховка покриває щорічні базові огляди для жінок від 20 років). Невже перевірити інформацію, що легко гуглиться перед написанням чи публікацією настільки непосильна робота? Натомість маємо і без того поверхневе, та ще й викривлене порівняння. Щоб що?
Ця сама лікарка в іншому розділі цієї книги
Це повна цитата, що подана в книжці, без жодного коментаря авторки щодо її непогодження з твердженням. Загалом - типове твердження, яке точно можно знайтив в книзі з популярної психології, типовий заклик не знецінювати власні страждання.
Але натомість це наведено в контексті книги про війну, коли всі б вже мали розуміти, що є проблеми, тривоги і страждання різних масштабів. Невже ця книга дійсно хоче показати виїхавших за межі України біженців, як тих хто клінічно не спроможен це зрозуміти? Як тих хто буде битись в грути до останнього і казати "наче хтось із нас має менші проблеми"? Війна це не одна потопаюча шлюпка в якій всі в однакових зовнішніх умовах.
І наостанок повна цитата іншої з знайомих/подруг авторки Світлани Максимець, редакторки київського видання вікенд. Жирним виділено частини тексту, що викликали моє обурення.
Це ж треба було набратись зухвалості на горе чужої незнаймої людини, чужої сім'ї казати майже крізь сльози "От зараз я маю жити, і за себе, і за цю жінку" ! І набратись зухвалості транслювати цю думку не як щось постидне!
Сім'я проживає горе втрати рідної людини, а потім читає, що якась жінка прожила "катарсис" після побачених фото і транслює на загал, що має жити і за себе, і за твою рідну людину? Хоч хтось хто був причетний до цієї книги має краплю совісті чи співпереживання? Авторка чи редактори? До біса оце хворобливе переконання ніби все горе і страждання навколо тебе існує виключно аби тобі послуговати уроком. Це цинічне паразитування на чужому горі, а не бісів "катарсис".
Книга не містить обіцяного "подолання знецінення внеску жінок, які не були на передовій чи у війську, в перемогу". Натомість ми маємо думки та історії жінок з умовної бульбашки авторки.
Більшості цих жінок болісно бракує самоусвідомлення, і авторка не додає жодних коментарів, що б вказували на її нерозуміння чи критику цього. Якщо книга дійсно мала на меті акцентувати увагу на цінності жіночого досвіду, на внеску в перемогу, вибірка опитуваних мала б складатися з жінок, чиї переконання та досвід дійсно показували б глибину, різноманіття та важливість жіночого досвіду та внеску. Ця ж книга ліпше працює на знецінення жіночого досвіду через поверхневість опитаних.
Після прочитання тільки впевнюєшся ще більше, що людям варто нагадувати: вони не пуп землі, не всі страждання і проблеми однакові, і так - їхні проблеми можуть бути мізерні у порівнянні з проблемами інших.
Натомість майже всі жінки в цій книзі незрілі в свої неспроможності це визнати. Нам, як суспільству, слушно було б вже визнати, що складність бюрократичної системи країни ЄС чи втрата роботи у порівнянні з втратою близьких, полоном чи катуваннями є незначущими проблемами.
Уся книга пронизана буцімто закликом не "мірятись стражданнями", але мене не полишає враження, ніби це не бажання прибрати чаші терезів як такі на користь боротьби з зовнішнім ворогом, а бажання штучно врівноважити чаші і показати, що всім однаково тяжко, надавши собі таким чином суспільний довзіл скиглити в соц мережах чи щось подібне.
Загалом висновки та порівняння в ції книзі поверхневі, ніяких відкриттів чи цікавих нових спостережень ви тут не побачите. Авторка не коментує сказане подругами, не додає критики чи заперечень, навіті коли вони конче потрібні. Можливо, вартувало опитувати не власних подруг/власну бульбашку? Вся книга це підтримка усього сказаного, чи небажання написати щось, що може нашкодити особистому спілкуванню?
В одному з розділів сімейна лікарка наводить певне неформальне порівняння медичних систем України і Німеччини і вказує, що "німецькі протоколи для жінки 33 років не передбачають регулярного обстеження в гінекологів", далі наводить якісь обгрунтування. Все було б добре, якби інформація була вірною (страховка покриває щорічні базові огляди для жінок від 20 років). Невже перевірити інформацію, що легко гуглиться перед написанням чи публікацією настільки непосильна робота? Натомість маємо і без того поверхневе, та ще й викривлене порівняння. Щоб що?
Ця сама лікарка в іншому розділі цієї книги
Ясна річ, що всім болить, просто мало хто вміє це трансформувати і проживати свій біль, не виливаючи його на інших людей. Коли ми починаємо знецінювати, наче хтось із нас має менші проблеми, менші страждання менші тривоги то фактично відмовляємося від частини своєї цивілизованості.
Це повна цитата, що подана в книжці, без жодного коментаря авторки щодо її непогодження з твердженням. Загалом - типове твердження, яке точно можно знайтив в книзі з популярної психології, типовий заклик не знецінювати власні страждання.
Але натомість це наведено в контексті книги про війну, коли всі б вже мали розуміти, що є проблеми, тривоги і страждання різних масштабів. Невже ця книга дійсно хоче показати виїхавших за межі України біженців, як тих хто клінічно не спроможен це зрозуміти? Як тих хто буде битись в грути до останнього і казати "наче хтось із нас має менші проблеми"? Війна це не одна потопаюча шлюпка в якій всі в однакових зовнішніх умовах.
І наостанок повна цитата іншої з знайомих/подруг авторки Світлани Максимець, редакторки київського видання вікенд. Жирним виділено частини тексту, що викликали моє обурення.
"Для мене був момент якогось катарсису , коли ми побачили перші фото з Ірпеня, і там було оте знамените фото руки однієї жінки, яка навіть була чимось схожа на мене, теж така трохи повнувата, світла, симпатична пані. Майстриня впізнала її за манікюром і розповіла історію тієї жінки, як та після розлучення спочатку думала, що в неї тепер усе життя на тому і скінчилось. А потім вона відкрила для себе стільки всього цікавого у житті, і відчула, що тільки от починає справді жити новим життям, стала фарбуватися, купувати собі косметику, ходити на якісь курси макіяжу. Людина почала жити для себе! І оце життя в неї відібрали! — і, Світлана, ледве стримуючи сльози, додала: Я пам'ятаю дуже чітко, що тоді дивилась на це фото і думала: "От зараз я маю жити і за себе, і за цю жінку!"
Це ж треба було набратись зухвалості на горе чужої незнаймої людини, чужої сім'ї казати майже крізь сльози "От зараз я маю жити, і за себе, і за цю жінку" ! І набратись зухвалості транслювати цю думку не як щось постидне!
Сім'я проживає горе втрати рідної людини, а потім читає, що якась жінка прожила "катарсис" після побачених фото і транслює на загал, що має жити і за себе, і за твою рідну людину? Хоч хтось хто був причетний до цієї книги має краплю совісті чи співпереживання? Авторка чи редактори? До біса оце хворобливе переконання ніби все горе і страждання навколо тебе існує виключно аби тобі послуговати уроком. Це цинічне паразитування на чужому горі, а не бісів "катарсис".
February 17, 2024
Книга обіцяла художні репортажі, які розкажуть про різний жіночій досвід: біженства, окупації, домашнього насилля під час війни (бо воно ж нікуди не поділося), волонтерства, обстрілів тощо. Натомість маємо рефлексії авторки з вкрапленням історій її подруг. З одного боку, дуже невеличкими, у порівнянні із загальним обсягом книги, з іншого — вже частково знайомими, бо фейсбук це таке одне велике село, де зручно створювати свої приємні бульбашки.
Я заходилася читати «Та що ти знаєш» з надією побачити переконливі й вражаючі історії, які пояснять нарешті, чому потрібен знак рівності між тими, кого зачепіло самим лише краєчком, і тими, хто вигріб по повній. Пояснення не знайшла. І хоча я абсолютно згодна і переконана, що шпетити, соромити, ображати, мірятися лихами не варто, що підтримка потрібна, що добре було б постаратися бути м'якішими одне до одного, так само абсолютно я переконана, що досвід є різним і деякі речі просто неспівставні, навіть якщо видбуваються на тлі одного контексту. І — так, не сидівши в підвалі через обстріли або окупацію, деяких аспектів війни ти реально не знаєш. Варто визнати це чесно.
Деякі розділи, роздуми й туга зовсім повз мене. Наприклад, про сукні й парфуми. Де в тому березні, що мало відрізнявся від лютого, була б доречеа моя улюблена пряна ваніль? На волонтерському складі під бруднющою від коробок фліскою? Чи серед квітів, які місцеві квіткарі просто роздавали, бо що ще з ними робити? Чи у сховищі, де це так само придушує оточуючих із чуттєвими носами, як у спортзалі?
У зручній сукні, з іншого боку, бігти до укриття не складніше, ніж у штанях.
Дещо, втім, дуже відгукнулося. Одяг для «пощастить вижити під завалами», розділ про менструації. Мрію, що нарешті щезнуть мамині кукусіки, які гадають, що менструацію можна просто «вимкнути» за бажанням.
А дещо відверто вибісило. Бо мінімалізм — це і є привілей тих, в кого є на нього гроші. І рівно до тієї миті, як раптом розумієш, що дуже потрібна раз на рік кухонна приблуда залишилася вдома, і це стає останньою краплею хиткої рівноваги.
Здорове харчування теж про гроші. І сили. Які не те щоб безлімітний ресурс. Тож якщо після восьмої сирени на день єдине, що рятує твою зозуленьку, це пундик, то най буде пундик.
Загалом я так і не зрозуміла ЦА книги. Для іноземців? Точно ні. Для тих, хто поїхав? Забагато місцевого досвіду, який ніяк не резонує. Для тих, хто залишився? Цей досвід дуже різний, не лише географічно, а й соціально, а книга окреслює як певну місцевість так і певний рівень достатку/освіти/життєвого стилю. Намагаюся уявити, як цю книгу читають в Нікополі чи Великій Висці, і не дуже вих��дить.
Додам окремо.
Влітку 2023 року команда «Yakaboo Publishing» разом звільнилася з видавництва і невдовзі оголосила про створення власного — «Ще одну сторінку». Це перша їхня книга, що привернула мою увагу, та я трохи дуже сильно здивована, що, виявляється, ЩОС ніяке не самостійне видавництво, а частина видавничного дому «Фабула». Про що немає жодної згадки на жодній сторінці у мережі — дізнаєшся тільки з вихідних даних самої книжки. Не дуже зрозуміло, нащо потрібна така таємничість.
Я заходилася читати «Та що ти знаєш» з надією побачити переконливі й вражаючі історії, які пояснять нарешті, чому потрібен знак рівності між тими, кого зачепіло самим лише краєчком, і тими, хто вигріб по повній. Пояснення не знайшла. І хоча я абсолютно згодна і переконана, що шпетити, соромити, ображати, мірятися лихами не варто, що підтримка потрібна, що добре було б постаратися бути м'якішими одне до одного, так само абсолютно я переконана, що досвід є різним і деякі речі просто неспівставні, навіть якщо видбуваються на тлі одного контексту. І — так, не сидівши в підвалі через обстріли або окупацію, деяких аспектів війни ти реально не знаєш. Варто визнати це чесно.
Деякі розділи, роздуми й туга зовсім повз мене. Наприклад, про сукні й парфуми. Де в тому березні, що мало відрізнявся від лютого, була б доречеа моя улюблена пряна ваніль? На волонтерському складі під бруднющою від коробок фліскою? Чи серед квітів, які місцеві квіткарі просто роздавали, бо що ще з ними робити? Чи у сховищі, де це так само придушує оточуючих із чуттєвими носами, як у спортзалі?
У зручній сукні, з іншого боку, бігти до укриття не складніше, ніж у штанях.
Дещо, втім, дуже відгукнулося. Одяг для «пощастить вижити під завалами», розділ про менструації. Мрію, що нарешті щезнуть мамині кукусіки, які гадають, що менструацію можна просто «вимкнути» за бажанням.
А дещо відверто вибісило. Бо мінімалізм — це і є привілей тих, в кого є на нього гроші. І рівно до тієї миті, як раптом розумієш, що дуже потрібна раз на рік кухонна приблуда залишилася вдома, і це стає останньою краплею хиткої рівноваги.
Здорове харчування теж про гроші. І сили. Які не те щоб безлімітний ресурс. Тож якщо після восьмої сирени на день єдине, що рятує твою зозуленьку, це пундик, то най буде пундик.
Загалом я так і не зрозуміла ЦА книги. Для іноземців? Точно ні. Для тих, хто поїхав? Забагато місцевого досвіду, який ніяк не резонує. Для тих, хто залишився? Цей досвід дуже різний, не лише географічно, а й соціально, а книга окреслює як певну місцевість так і певний рівень достатку/освіти/життєвого стилю. Намагаюся уявити, як цю книгу читають в Нікополі чи Великій Висці, і не дуже вих��дить.
Додам окремо.
Влітку 2023 року команда «Yakaboo Publishing» разом звільнилася з видавництва і невдовзі оголосила про створення власного — «Ще одну сторінку». Це перша їхня книга, що привернула мою увагу, та я трохи дуже сильно здивована, що, виявляється, ЩОС ніяке не самостійне видавництво, а частина видавничного дому «Фабула». Про що немає жодної згадки на жодній сторінці у мережі — дізнаєшся тільки з вихідних даних самої книжки. Не дуже зрозуміло, нащо потрібна така таємничість.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews