What do you think?
Rate this book
Месопотамія
A unique work of fiction from the troubled streets of Ukraine, giving invaluable testimony to the new history unfolding in the nation’s post-independence years.
This captivating book is Serhiy Zhadan’s ode to Kharkiv, the traditionally Russian-speaking city in Eastern Ukraine where he makes his home. A leader among Ukrainian post‑independence authors, Zhadan employs both prose and poetry to address the disillusionment, complications, and complexities that have marked Ukrainian life in the decades following the Soviet Union’s collapse. His novel provides an extraordinary depiction of the lives of working-class Ukrainians struggling against an implacable fate: the road forward seems blocked at every turn by demagogic forces and remnants of the Russian past. Zhadan’s nine interconnected stories and accompanying poems are set in a city both representative and unusual, and his characters are simultaneously familiar and strange. Following a kind of magical-realist logic, his stories expose the grit and burden of stalled lives, the universal desire for intimacy, and a wistful realization of the off-kilter and even perverse nature of love.
This captivating book is Serhiy Zhadan’s ode to Kharkiv, the traditionally Russian-speaking city in Eastern Ukraine where he makes his home. A leader among Ukrainian post‑independence authors, Zhadan employs both prose and poetry to address the disillusionment, complications, and complexities that have marked Ukrainian life in the decades following the Soviet Union’s collapse. His novel provides an extraordinary depiction of the lives of working-class Ukrainians struggling against an implacable fate: the road forward seems blocked at every turn by demagogic forces and remnants of the Russian past. Zhadan’s nine interconnected stories and accompanying poems are set in a city both representative and unusual, and his characters are simultaneously familiar and strange. Following a kind of magical-realist logic, his stories expose the grit and burden of stalled lives, the universal desire for intimacy, and a wistful realization of the off-kilter and even perverse nature of love.
368 pages, Hardcover
First published January 1, 2014
103 people are currently reading
1477 people want to read
About the author
Serhiy Zhadan
120 books973 followersSerhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 176 reviews
April 2, 2022
'Mesopotamia' by Serhiy Zhadan is an unpleasant book to read for me at the same time it is seemingly a brilliant insider's exposé by the author. Through nine short stories, slightly interconnected by brief walk-ons of a character from the previous chapter, the author gives a domestic tour of a Ukrainian city called Kharkiv and its people. The author uses his stories of Kharkiv residents like an anthropologist studying the ancient cultural artifacts of Mesopotamia.
The book has been translated into English and it's excellently done by the translators Reilly Costigan-Humes and Isaac Stackhouse Wheeler. The prose is descriptively wonderful and the pacing of the action is perfect. It is an excellent collection of domestic short stories. But I dislike these characters.
The main characters, all male, grew up and lived through the Soviet totalitarian period over Ukraine before the Soviet Union collapsed in 1991, but that era and the collapse are not in these stories except in an occasional mention. The stories appear to be about the social aftermath of the fall of totalitarian control over urban cities. The characters' ability to move past that time seems to be impaired by a general lack of ambition and imagination. They work apathetically at their jobs and relationships, concentrating mostly on incel-like personal life dramas and self-centered sex. And getting drunk a lot. These are stories about men who never seem to be able to rise above their figurative penises in all of its representative forms, frankly, whether it's about their need for sex from women whom they only seem to view as walking vaginas (completely unaware of their shallow understanding of women) or if it's about social scenes with family or people who are apparently, maybe, frenemies, instead of true friends. Or maybe it's simply yet another representation of what appears to be a worldwide affliction of the stifled Male Psyche.
The main characters are like some of the fortyish-year-old men who were stuck in the 1950's era of their youth whom I met when I was in my twenties in the 1970's. They wore loud perfume, sad too-young clothes, out-of-date 1950's 'teen' hairstyles (similar to Wolverine) and patriarchal attitudes which had caused them a minimum of two divorces. So far at that time. I noticed male assholes still carrying on in these male social jerk-off circles at least into the 1990's in Las Vegas! Omg, and how they suffer, not understanding why their relationships fail and why their lives feel unsatisfied and unfulfilled!
I'm a lot more harsh than the author, gentle reader. The stories, while not showing any love that I noticed towards these men, do show how the social stagnation created by a totalitarian government lives on in the minds of urban men who have been released from the strangulation leash of the Soviet Union. I am wondering about what to expect from China now that that country is returning to totalitarianism. Social control leads often to Big Brother control. But the lesson here is these totalitarian governments do not need to involve the use of visible control mechanisms anymore after they fall. If totalitarian communist governments can do this, I suspect religious theologies are much worse, as they impose internal strangulation dog leashes as well as external. Half of Afghanistan's population fully support the Taliban again twenty years later after that government fell previously...I guess theology-addicted mentalities will always love their leashes -and lashings - restraints on some mental level we citizens of democracies cannot understand.
The book has been translated into English and it's excellently done by the translators Reilly Costigan-Humes and Isaac Stackhouse Wheeler. The prose is descriptively wonderful and the pacing of the action is perfect. It is an excellent collection of domestic short stories. But I dislike these characters.
The main characters, all male, grew up and lived through the Soviet totalitarian period over Ukraine before the Soviet Union collapsed in 1991, but that era and the collapse are not in these stories except in an occasional mention. The stories appear to be about the social aftermath of the fall of totalitarian control over urban cities. The characters' ability to move past that time seems to be impaired by a general lack of ambition and imagination. They work apathetically at their jobs and relationships, concentrating mostly on incel-like personal life dramas and self-centered sex. And getting drunk a lot. These are stories about men who never seem to be able to rise above their figurative penises in all of its representative forms, frankly, whether it's about their need for sex from women whom they only seem to view as walking vaginas (completely unaware of their shallow understanding of women) or if it's about social scenes with family or people who are apparently, maybe, frenemies, instead of true friends. Or maybe it's simply yet another representation of what appears to be a worldwide affliction of the stifled Male Psyche.
The main characters are like some of the fortyish-year-old men who were stuck in the 1950's era of their youth whom I met when I was in my twenties in the 1970's. They wore loud perfume, sad too-young clothes, out-of-date 1950's 'teen' hairstyles (similar to Wolverine) and patriarchal attitudes which had caused them a minimum of two divorces. So far at that time. I noticed male assholes still carrying on in these male social jerk-off circles at least into the 1990's in Las Vegas! Omg, and how they suffer, not understanding why their relationships fail and why their lives feel unsatisfied and unfulfilled!
I'm a lot more harsh than the author, gentle reader. The stories, while not showing any love that I noticed towards these men, do show how the social stagnation created by a totalitarian government lives on in the minds of urban men who have been released from the strangulation leash of the Soviet Union. I am wondering about what to expect from China now that that country is returning to totalitarianism. Social control leads often to Big Brother control. But the lesson here is these totalitarian governments do not need to involve the use of visible control mechanisms anymore after they fall. If totalitarian communist governments can do this, I suspect religious theologies are much worse, as they impose internal strangulation dog leashes as well as external. Half of Afghanistan's population fully support the Taliban again twenty years later after that government fell previously...I guess theology-addicted mentalities will always love their leashes -and lashings - restraints on some mental level we citizens of democracies cannot understand.
September 5, 2019
grūti aprakstīt veidu, kādā viņš raksta savus darbus. tā nav ne komēdija, ne groteska. bet kaut kas pa vidu un pāri šīm abām robežām. saliku grāmatu pilnu ar līmlapiņām pie vietām, ko gribētos nocitēt. ne tikai tāpēc, ka jēdzīgi. visvairāk tāpēc, ka skaisti.
April 22, 2023
Це було прекрасно!
June 10, 2019
"Dzīve nekad nedod garantijas, pārsvarā tā lūdz ticēt uz vārda." (212. lpp) Tāpat ir ar šo grāmatu. Garantiju nekādu, bet ļoti ticama un sajūtama uz vārda. Baudāma. Ar maņām un ārkārtīgu iejušanos (vismaz man tā bij'). Lasot šo darbu, cerīgi un bezcerīgi staigāju varoņiem līdzi, gandrīz vai fiziski uz savas ādas piedzīvojot notikumus, kuros viņi ir iekļuvuši. 9 stāsti par jauniem vīriešiem, – virkne iemīlēšanos, virkne vilšanos. Ļoti dzīva grāmata. Dzīva valoda, notikumi. Drūmums mijas ar erotiku, dzeja ar nāvi, laiks ar bezcerīgiem zaudējumiem, iemīlēšanās ar tukšumu.
March 1, 2020
Ой, ну все. Не моя ця збірка, не моя. Чоловічі персонажі всі до єдиного якісь недолугі, ні риба ні м‘ясо, загублені в житті і тільки й думають про те, як би трахнути якусь дівчину чи жінку. Сюжети ніякі. Персонажі ніякі. Були лише невеличкі шматочки роздумів і філософствування над життям, та й ті ніби загубилися серед всіх цих розкиданих та прибитих життям персонажів.
Єдине, що в цій збірці припало мені до душі, - прекрасне оформлення, чудові ілюстрації Марії Фої та відсутність помилок. Ну і задум, що всі оповідання чимось пов‘язані.
Єдине, що в цій збірці припало мені до душі, - прекрасне оформлення, чудові ілюстрації Марії Фої та відсутність помилок. Ну і задум, що всі оповідання чимось пов‘язані.
May 20, 2024
Consisting of prose in its first part and poetry in its second part, "Mesopotamia" contains the juxtaposition that I can only find the writing of a very select group of authors. Serhiy Zhadan is one of the authors that truly masters the art of describing this characteristically Central/Eastern European juxtaposition to his audience: The juxtaposition of decay and this pure, "carpe diem" dynamism.
Where Zhadan truly adds his signature, is in the enchanting veil of magical realism which envelop every single line in "Mesopotamia". Also due to the fact that the stories are set in Zhadan's home turf of Kharkiv, the reader is provided with an atmosphere that really sucks her/him in.
Furthermore this book has most definitely proven to me why Ukraine's second biggest city is to be considered it's intellectual capital and one of its cultural capitals.
Writing this review during a time wherein Kharkiv and its surroundings are under fire from the Russian army and Serhiy Zhadan has apparently joined the National Guard to defend his home, I hope and pray that the people of Kharkiv and all of Ukraine will soon enjoy the peace and liberty they deserve!
Where Zhadan truly adds his signature, is in the enchanting veil of magical realism which envelop every single line in "Mesopotamia". Also due to the fact that the stories are set in Zhadan's home turf of Kharkiv, the reader is provided with an atmosphere that really sucks her/him in.
Furthermore this book has most definitely proven to me why Ukraine's second biggest city is to be considered it's intellectual capital and one of its cultural capitals.
Writing this review during a time wherein Kharkiv and its surroundings are under fire from the Russian army and Serhiy Zhadan has apparently joined the National Guard to defend his home, I hope and pray that the people of Kharkiv and all of Ukraine will soon enjoy the peace and liberty they deserve!
January 19, 2021
!спойлери! продовжувати на власних страх і ризик
Чогось, коли я закінчувала другий курс, проза Жадана заходила краще. Щоправда з тих пір я нічого з його творчості й не читала. До цієї збірки.
Стиль
Може, за ці роки я відвикла від Жадана, може, я встигла прочитати багато іншої літератури, але я була приголомшена тим, як погано написано. Здавалося, що текст невичитаний, незважаючи на зазначених укінці кількох редакторів і коректора: у кількох місцях поруч стоять слова з одним коренем («Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити»), мішанина із займенниками, коли одразу неясно, кому належать слова або вчинки. Просто величезне нагромадження порівнянь, особливо спочатку. Здавалося, ніхто не міг просто стояти або говорити по телефону — усі обов'язково мали бути схожими на марафонців, льотчиків, серферів тощо, навіть якщо порівняння геть не мали сенсу. Улюблений приклад: жінка жваво показує з балкону цікавинки району, після чого загортається в халат. Тут її навіщось порівнюють з генералом розбитої армії, який закутується в шинель. До чого тут генерал і чому армія має бути розбита? У цій сцені жінка геть не засмучена та просто поправляє свій халат. Таких прикладів купа, але, на щастя, з наближенням до останнього оповідання їх кількість меншає, тож я могла краще зосередитися на сюжеті.
Зміст
Цікавим був лише зв'язок між персонажами оповідань: як вони виринали десь на тлі, як повз них проходили інші герої, як їх побіжно згадували в розмові. Це було прикольно.
Втім, структура історій бентежила. Спочатку нам пропонували конфлікт, що на ньому тримався фокус оповідання, але наприкінці замість вирішення ми читаємо а-ля філософські роздуми про місто та «справжніх чоловіків», які працюють на заводах. З усіх дев'яти оповідань лише історія про Юру може подарувати читачами відчуття логічної завершеності.
Залишається останній пункт, який я хотіла б проговорити.
Жінки
Для початку наведу кілька цитат зі збірки:
«[...]Соня їм подобалася. Тьмяно-червоне волосся, теплі губи, крижані пальці, засмагла шкіра. Невисока, спортивна, стрункі ноги, дорогі кросівки. Якби могли, зґвалтували б її прямо тут, коло фонтана. А якби вона могла, то не заперечувала б».
«[Фіма] мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неї футболку. Вона здивувалася і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув до себе. Ну, що ти? — попросила вона. — Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне — не зупинятися, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку».
«І роки три тому обов'язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралася, хай би скаржилася начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього?»
За одним чи двома винятками, жінки в цьому всесвіті піддаються спробам зґвалтування, і це вважається чимось буденним і нормальним, а судячи з першої цитати, іноді навіть бажаним. Жіноче «ні» не поважається, адже в голові чоловіків цього всесвіту воно означає «так». Вони всі як одна — потягані життям і готові до сексу. Секс —це чудово, коли з власної охочої згоди, але в цих оповіданнях він трапляється під тиском. Жінки описуються як плем'я, на одному рівні з грузинами, арабами, в'єтнамцями — не як особистості, а як колектив з притаманними йому властивостями. На противагу їм існують «справжні чоловіки», роботяги, на яких тримається місто та яким властиво не питаючи хапати, якщо хочеться, та лізти під одяг.
Найгидотніше, що це все под��ється під соусом кохання, яким, вочевидь, можна виправдати зради, зневажливе ставлення та ганебну поведінку.
Чогось, коли я закінчувала другий курс, проза Жадана заходила краще. Щоправда з тих пір я нічого з його творчості й не читала. До цієї збірки.
Стиль
Може, за ці роки я відвикла від Жадана, може, я встигла прочитати багато іншої літератури, але я була приголомшена тим, як погано написано. Здавалося, що текст невичитаний, незважаючи на зазначених укінці кількох редакторів і коректора: у кількох місцях поруч стоять слова з одним коренем («Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити»), мішанина із займенниками, коли одразу неясно, кому належать слова або вчинки. Просто величезне нагромадження порівнянь, особливо спочатку. Здавалося, ніхто не міг просто стояти або говорити по телефону — усі обов'язково мали бути схожими на марафонців, льотчиків, серферів тощо, навіть якщо порівняння геть не мали сенсу. Улюблений приклад: жінка жваво показує з балкону цікавинки району, після чого загортається в халат. Тут її навіщось порівнюють з генералом розбитої армії, який закутується в шинель. До чого тут генерал і чому армія має бути розбита? У цій сцені жінка геть не засмучена та просто поправляє свій халат. Таких прикладів купа, але, на щастя, з наближенням до останнього оповідання їх кількість меншає, тож я могла краще зосередитися на сюжеті.
Зміст
Цікавим був лише зв'язок між персонажами оповідань: як вони виринали десь на тлі, як повз них проходили інші герої, як їх побіжно згадували в розмові. Це було прикольно.
Втім, структура історій бентежила. Спочатку нам пропонували конфлікт, що на ньому тримався фокус оповідання, але наприкінці замість вирішення ми читаємо а-ля філософські роздуми про місто та «справжніх чоловіків», які працюють на заводах. З усіх дев'яти оповідань лише історія про Юру може подарувати читачами відчуття логічної завершеності.
Залишається останній пункт, який я хотіла б проговорити.
Жінки
Для початку наведу кілька цитат зі збірки:
«[...]Соня їм подобалася. Тьмяно-червоне волосся, теплі губи, крижані пальці, засмагла шкіра. Невисока, спортивна, стрункі ноги, дорогі кросівки. Якби могли, зґвалтували б її прямо тут, коло фонтана. А якби вона могла, то не заперечувала б».
«[Фіма] мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неї футболку. Вона здивувалася і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув до себе. Ну, що ти? — попросила вона. — Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне — не зупинятися, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку».
«І роки три тому обов'язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралася, хай би скаржилася начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього?»
За одним чи двома винятками, жінки в цьому всесвіті піддаються спробам зґвалтування, і це вважається чимось буденним і нормальним, а судячи з першої цитати, іноді навіть бажаним. Жіноче «ні» не поважається, адже в голові чоловіків цього всесвіту воно означає «так». Вони всі як одна — потягані життям і готові до сексу. Секс —це чудово, коли з власної охочої згоди, але в цих оповіданнях він трапляється під тиском. Жінки описуються як плем'я, на одному рівні з грузинами, арабами, в'єтнамцями — не як особистості, а як колектив з притаманними йому властивостями. На противагу їм існують «справжні чоловіки», роботяги, на яких тримається місто та яким властиво не питаючи хапати, якщо хочеться, та лізти під одяг.
Найгидотніше, що це все под��ється під соусом кохання, яким, вочевидь, можна виправдати зради, зневажливе ставлення та ганебну поведінку.
May 3, 2018
This was like walking through the perfume aisles of a Department store. There was plenty or aromas but the essence couldn't be described.
The book is based in Kharkiv Ukraine but could be in any modern city. There are 9 stories and poems with the characters loosely connected by an apartment house and surrounding businesses. They are unusual short stories as they are windows into a short period of a character's life, sometimes abruptly ending. They tell of frustrated lives, loves and lost loves, wild behaviour, and the violence that surrounds or is carried out be the characters.
While the book was interesting at times, only a few of the stories were memorable.
Thanks to NetGalley for the copy to review.
The book is based in Kharkiv Ukraine but could be in any modern city. There are 9 stories and poems with the characters loosely connected by an apartment house and surrounding businesses. They are unusual short stories as they are windows into a short period of a character's life, sometimes abruptly ending. They tell of frustrated lives, loves and lost loves, wild behaviour, and the violence that surrounds or is carried out be the characters.
While the book was interesting at times, only a few of the stories were memorable.
Thanks to NetGalley for the copy to review.
December 14, 2018
Маю зізнатися: творчість Сергія Жадана до цієї книги мені просто подобалася, а тепер я нею захоплююся. Бо "Месопотамія" — це не просто книга, не просто збірка оповідань і віршів, це — справжній метафоричний рай. Деякі особливо вдалі, вишукані, неймовірні порівнння, образи, фрази, цілі абзаци просто перечитувала по кілька разів і насолоджувалася...
Насолоджувалася й розповідями та людьми, змальованими в них, — простими, звичайнісінькими, нічим не прикметними: ані зовнішністю, ані життям, ані талантами. Такими, як-от ми з вами, чи сусіди в транспорті, чи перехожі за вікном. Однак оця звичайність і змушує повірити в реальність подій, описаних автором. Якими б неймовірними не видавалися сюжетні повороти — все саме так, як і буває в житті.
Дуже цікава книга й композиційно. Назви всіх оповідань — імена головних героїв. Однак вони не зникають після того, як ти перегорнула останню сторінку історії. Вони часом виникають у інших розповідях, бо ж живуть в одному місті-просторі, й читач мимохіть починає ще більше вірити в реальність написаного. Те саме і з віршами, які слугують доповненням до вже розказаного, додають деталей, барв, емоцій і посилюють оте захоплення майстерністю, про яке я згадала на початку відгуку.
А ще тепер я по праву можу назватися членом клубу шанувальників творчості Сергія Жадана))) Приймете?))
Насолоджувалася й розповідями та людьми, змальованими в них, — простими, звичайнісінькими, нічим не прикметними: ані зовнішністю, ані життям, ані талантами. Такими, як-от ми з вами, чи сусіди в транспорті, чи перехожі за вікном. Однак оця звичайність і змушує повірити в реальність подій, описаних автором. Якими б неймовірними не видавалися сюжетні повороти — все саме так, як і буває в житті.
Дуже цікава книга й композиційно. Назви всіх оповідань — імена головних героїв. Однак вони не зникають після того, як ти перегорнула останню сторінку історії. Вони часом виникають у інших розповідях, бо ж живуть в одному місті-просторі, й читач мимохіть починає ще більше вірити в реальність написаного. Те саме і з віршами, які слугують доповненням до вже розказаного, додають деталей, барв, емоцій і посилюють оте захоплення майстерністю, про яке я згадала на початку відгуку.
А ще тепер я по праву можу назватися членом клубу шанувальників творчості Сергія Жадана))) Приймете?))
September 19, 2019
Lasāmviela bija laba, ar interesantu perspektīvu uz vīrieša pasauli, uz laikmetu, ar nelielu filozofisku ievirzi, bet pārlieku neatraujoties no realitātes. Tomēr dažreiz jutos iestrēgusi tekstā, bezcerībā, bija sajūta, ka netieku uz priekšu. Tiekot pāri šādiem fragmentiem, lasīšana atkal gāja kā pa sviestu. Varbūt tā bija manas uztveres vai noskaņojuma vaina, bet varbūt arī teksta.
Plašāk blogā:
https://lalksne.blogspot.com/2019/09/...
Plašāk blogā:
https://lalksne.blogspot.com/2019/09/...
February 12, 2019
Посередня мізогінна книга.
May 20, 2024
зрештою, важлива тільки любов. і вона є всюди, як і невизначеність і нормальність буття у ній.
за нормальних умов, я б не читала книжки про таких неприємних героїв і про ті часи, де основними символами є зневіра та жорстокість, але Жадан, як завжди робить щось неймовірне і його проза одне з найкращого, що зі мною стається.
усі герої Жадана самотні тією чи іншою мірою, але чомусь саме після знайомства з ними, я відчуваю себе менш самотньою. дива чи правило «мінус на мінус дає плюс» працює?
якщо без зайвої філософії, то я ніколи не поясню про що і як пише Жадан, але переконана, що це завжди буде торкатись, яким би не було
за нормальних умов, я б не читала книжки про таких неприємних героїв і про ті часи, де основними символами є зневіра та жорстокість, але Жадан, як завжди робить щось неймовірне і його проза одне з найкращого, що зі мною стається.
усі герої Жадана самотні тією чи іншою мірою, але чомусь саме після знайомства з ними, я відчуваю себе менш самотньою. дива чи правило «мінус на мінус дає плюс» працює?
якщо без зайвої філософії, то я ніколи не поясню про що і як пише Жадан, але переконана, що це завжди буде торкатись, яким би не було
November 16, 2023
Ну вміє Жадан писати так, шо всі ці люди і місця виринають ніби в твої пам’яті, а не уяві, ніби всіх знаєш чи шось десь чув через знайомих.
Книга структурно складається з двох частин (окремих новел і віршів), але всі ці частини зливаються в одну суцільну, в’язку, переплетену історію (мені чомусь здалось, що саме такий метод Едгар По величав як ‘unity of effect’).
Тут є все: похорон і весілля, любов і розставання, страждання спокійні і з надривом, - словом, життя як воно є свої абсурдності і багатопоточності. Не знаю, чи це так навмисно, чи випадково, але зауважується увага (і повага) до професії проституток.
За відчуттями було враження, ніби я постійно огорнута передсутінковим світлом і теплом літа, коли спека повільно спадає, але світло ше не залишило цей маленький (харківський) світ.
Книга структурно складається з двох частин (окремих новел і віршів), але всі ці частини зливаються в одну суцільну, в’язку, переплетену історію (мені чомусь здалось, що саме такий метод Едгар По величав як ‘unity of effect’).
Тут є все: похорон і весілля, любов і розставання, страждання спокійні і з надривом, - словом, життя як воно є свої абсурдності і багатопоточності. Не знаю, чи це так навмисно, чи випадково, але зауважується увага (і повага) до професії проституток.
За відчуттями було враження, ніби я постійно огорнута передсутінковим світлом і теплом літа, коли спека повільно спадає, але світло ше не залишило цей маленький (харківський) світ.
November 13, 2021
Якщо без копіпасти анотацій, Месопотамія - про Харків і буденне життя крізь призму дев’яти чоловіків із понівеченим життям та уявленням про світ.
Понівечені, хто як: плином часу, радянщиною, економічною кризою, прокляттям патріархального виховання, а через те - нещасливим коханням, подекуди - усім сразу.
Герої міста або страждають, або змушують страждати, краще - все одночасно. Жадан вміло створює відчуття бруду: ти читаєш про тих, кого б оминув п’ятою дорогою, але всеодно цікаво підглянути, як і що у них там в житті, і в головах.
А там насправді без сюрпризів. Чоловічі постаті стверджуються через насильство, залякування, позбавлення інших певних благ чи волі. Такий собі насильницький романтизм.
До прикладу, кожна сцена сексу в Месопотамії це технічно зґвалтування: жінки висловлюють небажання, опираються, благають цього не робити. Секс - це завжди «вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки і тягнув до себе. Ну, що ти? Не треба! – просила вона. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне - не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку». Головне - здерти одяг, зтрахати, кінчити в неї, не питаючи дозволу, і заснути.
Про культуру згоди там не чули, ну а хто ж дасть про це заїкнутись. Жінка - об’єкт. Навіть якщо самостійна, її треба загарбати або постійно думати, як її загарбати, іншого - не дано.
Проте було цікаво зануритись на кілька днів у мислення, сповнене відчаю, сексизму, відчуття постійної небезпеки, і душевного неспокою. За декілька годин читання, персонажів Месапотамії все-таки починаєш розуміти та співпереживати, але настільки, наскільки й люто ненавидіти, отака от книга.
Але не все так погано. За тонкі, ліричні і такі точні описи Харкова можна продати душу. Як же ж Жадан любить той Харків - його вулички, під’їзди, людей, голос і душу міста, починає краятися серце.
Написавши «Месопотамію», він таки увічнив Харків, як Гюго увічнив Собор паризької Богоматері. Це той самий кейс, коли ти чекаєш сторінкових описів, повних епітетів та зворотів, бо ну дуже майстерно, правда.
Описи міста оживлюють його персонажів, а його персонажі (думаю, що навіть не вигадані), викликають те, що і було задумано викликати. Себто роман вийшов цілісний і знаковий.
Я б порадила прочитати у разі, якщо зґвалтування не дуже тригерить, воно там не так часто
Понівечені, хто як: плином часу, радянщиною, економічною кризою, прокляттям патріархального виховання, а через те - нещасливим коханням, подекуди - усім сразу.
Герої міста або страждають, або змушують страждати, краще - все одночасно. Жадан вміло створює відчуття бруду: ти читаєш про тих, кого б оминув п’ятою дорогою, але всеодно цікаво підглянути, як і що у них там в житті, і в головах.
А там насправді без сюрпризів. Чоловічі постаті стверджуються через насильство, залякування, позбавлення інших певних благ чи волі. Такий собі насильницький романтизм.
До прикладу, кожна сцена сексу в Месопотамії це технічно зґвалтування: жінки висловлюють небажання, опираються, благають цього не робити. Секс - це завжди «вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки і тягнув до себе. Ну, що ти? Не треба! – просила вона. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне - не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку». Головне - здерти одяг, зтрахати, кінчити в неї, не питаючи дозволу, і заснути.
Про культуру згоди там не чули, ну а хто ж дасть про це заїкнутись. Жінка - об’єкт. Навіть якщо самостійна, її треба загарбати або постійно думати, як її загарбати, іншого - не дано.
Проте було цікаво зануритись на кілька днів у мислення, сповнене відчаю, сексизму, відчуття постійної небезпеки, і душевного неспокою. За декілька годин читання, персонажів Месапотамії все-таки починаєш розуміти та співпереживати, але настільки, наскільки й люто ненавидіти, отака от книга.
Але не все так погано. За тонкі, ліричні і такі точні описи Харкова можна продати душу. Як же ж Жадан любить той Харків - його вулички, під’їзди, людей, голос і душу міста, починає краятися серце.
Написавши «Месопотамію», він таки увічнив Харків, як Гюго увічнив Собор паризької Богоматері. Це той самий кейс, коли ти чекаєш сторінкових описів, повних епітетів та зворотів, бо ну дуже майстерно, правда.
Описи міста оживлюють його персонажів, а його персонажі (думаю, що навіть не вигадані), викликають те, що і було задумано викликати. Себто роман вийшов цілісний і знаковий.
Я б порадила прочитати у разі, якщо зґвалтування не дуже тригерить, воно там не так часто
August 9, 2016
"Жадан обіцяв прозу, а опять написав поезію під видом прози" - постив Саша Стукало про цю книжку. Мені не хотілося, щоб вона закінчувалася. Образи різні, об'ємні, багатовимірніші. Кожна з історій названа чоловічим іменем, 4 євангелісти присутні. Колись ми запитали автора, чого у його поезіях так багато іббілійних алюзій. Він відповів, що хотів створити щось близьке і зрозуміле дуже великій кількості читачів. Додає глибини, звісно, якщо спиратися на кількатисячолітній спадок:)
Мені здається, що у прозі розвивається і це на даному етапі найкраща прозова книжка. Менше затягнутості, все в точку, майже немає лишніх слів. Фіналів поки теж нема, все обривається.
Цитати, які занотувала: "Втрачати голову розумніше в перевірених місцях".
"Вечір повільно міняв повітря, як готельну білизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими".
"Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший — до пекла. Щоправда, в багатьох місцях вони перетинаються".
"Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що в світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив".
"Й чоловіки билися на ножах за право купити їй букет польових квітів. Але лише один із них відкрив її серце — радісне, як велосипедний замок, і забрав звідти таємну пружину"
"В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою. І терпінням глядачів."
"Лікарю хворі теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постійно намагаються виплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь?"
"Стрес — це коли ти граєш на електрогітарі, а в залі немає електрики".
"Очі в нього були під колір костюма — такі ж запрані, такі ж блакитні".
"Життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди."
"Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словами будь-яку кровотечу".
Мені здається, що у прозі розвивається і це на даному етапі найкраща прозова книжка. Менше затягнутості, все в точку, майже немає лишніх слів. Фіналів поки теж нема, все обривається.
Цитати, які занотувала: "Втрачати голову розумніше в перевірених місцях".
"Вечір повільно міняв повітря, як готельну білизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими".
"Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший — до пекла. Щоправда, в багатьох місцях вони перетинаються".
"Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що в світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив".
"Й чоловіки билися на ножах за право купити їй букет польових квітів. Але лише один із них відкрив її серце — радісне, як велосипедний замок, і забрав звідти таємну пружину"
"В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою. І терпінням глядачів."
"Лікарю хворі теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постійно намагаються виплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь?"
"Стрес — це коли ти граєш на електрогітарі, а в залі немає електрики".
"Очі в нього були під колір костюма — такі ж запрані, такі ж блакитні".
"Життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди."
"Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словами будь-яку кровотечу".
June 21, 2024
Nein, ich habe nichts dagegen: Ficken, saufen, prügeln- das war und ist die postsowjetische Ukraine und Zhadan schafft es scheinbar mühelos, dem Stoff poetische Seiten abzugewinnen. Die unaufgeregte Sprache und der trockene Blick auf das, was ist, prägen den Stil, dessen poetische Kraft nicht zuletzt der "Exotik" einer Lebenswelt entspringt, die den meisten Westeuropäern fremd ist. Ich las, dass es sich dabei um eine Liebeserklärung Zhadans an seine Heimat handele. Nun ja, wenn eine Vergewaltigung "Liebe" ist, dann ist die Beschreibung der Vergewaltigten womöglich eine Liebeserklärung, dann mag es stimmen. Sieht man das anders, ist es nichts als die ehrliche Bestandsaufnahme eines zivilisatorischen Zustands, der dringend zu verändern wäre. Nun ist allerdings der Krieg dazwischen gekommen und Zhadan wird künftig neue Defekte zu beschreiben haben, wenn der mal zu Ende ist. Schuld ist also nicht der Autor, wenn z.B. das Frauenbild nicht dem entspricht, was heute "politisch korrekt" wäre; das hier entfaltete Ukraine- Bild, das eigentlich ein Charkiw- Bild ist, entspricht insgesamt einem solchen Wunschbild eher nicht. Dafür ist es ehrlich. So ist es eben. Die Jungs und jungen Männer sind, wie sie sind, nicht einmal die "professionelle Arbeitslosigkeit" aus Gründen der Lust- und Antriebslosigkeit wird ausgespart, und die Frauen nehmen sich aus dem, was Rest- Menschlichkeit ist, das, was sie davon zum Leben gebrauchen können. Insofern sind die Frauen in ihrer Hilflosigkeit wieder einmal die eigentlichen Heldinnen. Während die Männer dem traditionellen Männlichkeitsbild verhaftet bleiben und insofern mitnichten der Zukunft zugewandt sind, sind die Frauen unverklemmt und moralisch unbeschwert in ihrer Lust und ihren Träumen. So sieht die Zukunft aus. Und es werden auch nach diesem Krieg wieder die ukrainischen Frauen sein, die ihre zerstörten Männer aufbauen und über Wasser halten müssen und die das schaffen werden. Anders kenne ich sie nicht.
Aber das ist Spekulation. Was vorliegt, ist literarisch eine anspruchsvolle Komposition: Der Reigen eigenständiger Erzählungen wird reizvoll dadurch zusammengehalten, dass Personen, die bereits in einer der vorausgegangenen Erzählungen eine Rolle spielten, als Hauptpersonen einer nächsten wieder auftauchen. So entfaltet sich ein Panorama von Lebensbildern, das - bei aller Gleichförmigkeit "im Großen" - im Einzelnen individuell und unverwechselbar ist. Man sieht, Zhadan interessiert sich nicht für "das Große Ganze" oder Allgemeine. Seine Kunst besteht darin, das Individuelle verallgemeinerbar darzustellen, ohne es zu werten, ohne zu loben oder zu verurteilen. Keines dieser Leben ist besser oder schlechter als das andere. Alles ist menschlich, nichts ist "Allgemein- Menschlich", sprich, nichts wird idealisiert oder wäre auch nur im Ansatz idealisierbar. Von daher ist das mit der Liebeserklärung Quatsch, es sei denn, jemand liebt den Menschen in seiner ganzen Unvollkommenheit. Davon spricht weniger der Autor (in seinen Reden), davon sprechen vielmehr seine Texte. Das ist im Kleinen große Literatur. Als Autor ist Zhadan ein Großer.
Dafür also gibt es eine unbedingte Leseempfehlung für Leser/innen, die sich auf den Text einlassen wollen, ohne Spannung oder großartige Handlungen zu erwarten. Es passiert nicht viel; es passiert gleichzeitig alles. Und der durchschnittlich- gelangweilte Büro- Westeuropäer wird erschauernd davon träumen, auch mal einer solchen Party beizuwohnen, von solchen Frauen an- und ausgezogen zu werden. Schon deswegen lohnt sich die Lektüre. Wir haben "hier bei uns" viel gewonnen, aber eben auch viel verloren. Zhadan zeigt es uns.
Aber das ist Spekulation. Was vorliegt, ist literarisch eine anspruchsvolle Komposition: Der Reigen eigenständiger Erzählungen wird reizvoll dadurch zusammengehalten, dass Personen, die bereits in einer der vorausgegangenen Erzählungen eine Rolle spielten, als Hauptpersonen einer nächsten wieder auftauchen. So entfaltet sich ein Panorama von Lebensbildern, das - bei aller Gleichförmigkeit "im Großen" - im Einzelnen individuell und unverwechselbar ist. Man sieht, Zhadan interessiert sich nicht für "das Große Ganze" oder Allgemeine. Seine Kunst besteht darin, das Individuelle verallgemeinerbar darzustellen, ohne es zu werten, ohne zu loben oder zu verurteilen. Keines dieser Leben ist besser oder schlechter als das andere. Alles ist menschlich, nichts ist "Allgemein- Menschlich", sprich, nichts wird idealisiert oder wäre auch nur im Ansatz idealisierbar. Von daher ist das mit der Liebeserklärung Quatsch, es sei denn, jemand liebt den Menschen in seiner ganzen Unvollkommenheit. Davon spricht weniger der Autor (in seinen Reden), davon sprechen vielmehr seine Texte. Das ist im Kleinen große Literatur. Als Autor ist Zhadan ein Großer.
Dafür also gibt es eine unbedingte Leseempfehlung für Leser/innen, die sich auf den Text einlassen wollen, ohne Spannung oder großartige Handlungen zu erwarten. Es passiert nicht viel; es passiert gleichzeitig alles. Und der durchschnittlich- gelangweilte Büro- Westeuropäer wird erschauernd davon träumen, auch mal einer solchen Party beizuwohnen, von solchen Frauen an- und ausgezogen zu werden. Schon deswegen lohnt sich die Lektüre. Wir haben "hier bei uns" viel gewonnen, aber eben auch viel verloren. Zhadan zeigt es uns.
February 15, 2024
Ar jūsu atļauju - 10 zvaigznes. Viens no skaistākajiem un patiesākajiem tekstiem, kāds lasīts. Raupjš, bet tīrs un vijīgs. Savērpts, bet nesamudrīts. Žadana darbu lieku to romānu kategorijā, kas lasītāju padara par labāku cilvēku. Nu, vismaz uz to brīdi, kamēr cilvēks lasa.
December 3, 2014
По большому счету, все истории Жадана – об одном и том же. Хотя выводить сухой остаток идей и смыслов из них было бы занятием глупым и ненужным. Спорить с этим легко (я бы и сам поспорил), но от того, что рассказы из “Месопотамии” уверенно находят внутри лунку, пробитую еще “Депеш Мод”, “Цитатником”, “Гимнами”, “Марадоной” – никуда не деться, даже если “Месопотамия” как будто бы больше о любви, а “Марадона” - как будто бы больше о злости.
Вместе с тем, Жадан настолько узнаваем, что его выдают один-два образа. Жуки, которые заползают нам в карманы и страдают там от одиночества. Сердца, которые стоят, как лифты в ночных домах. Это не критика, всего лишь впечатление, наблюдение, если угодно. Впрочем, если вы читали, вы знаете, о чём я. Если нет, то эта книга тоже не самый плохой вариант для того, чтобы начать.
“Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне – ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є, за великим рахунком, митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам’яним вугіллям узимку.
Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його залишать останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому що б не сталося, що б з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи – ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті.”
Вместе с тем, Жадан настолько узнаваем, что его выдают один-два образа. Жуки, которые заползают нам в карманы и страдают там от одиночества. Сердца, которые стоят, как лифты в ночных домах. Это не критика, всего лишь впечатление, наблюдение, если угодно. Впрочем, если вы читали, вы знаете, о чём я. Если нет, то эта книга тоже не самый плохой вариант для того, чтобы начать.
“Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне – ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є, за великим рахунком, митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам’яним вугіллям узимку.
Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його залишать останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому що б не сталося, що б з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи – ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті.”
December 29, 2019
Zhadan is a force. He is nothing short of a gorgeous writer capable of capturing the beautiful and painful ephemera of life--and the specific points of view--that come from a life (long or short) living in Ukraine, a place I still consider my second home. It's a shame, then, that so much of this raw, poetic, iron-laden talent is put to use constructing social words and internal universes utterly dripping with misogyny and what appears at times to be utter disdain for women. As a craftsman, Zhadan is so good. But I absolutely hated reading this. It's gross. It's a clear extension of the kind of bullshit dismissiveness of women as human beings that has normalized endemic and widespread domestic violence against women in Ukraine. My heart goes out to the female translators who had to take on this work. It must have been quite an experience to labor in the shadow of someone so lauded who thinks you are such vacuous garbage.
February 20, 2023
2 частини книги. Перша - прозові оповідання, друга - лірика. Про лірику і казати нічого не буду, якщо Ви фанат - Ви будете у захваті, Вам дуже сподобається. Він майстер.
Прозові оповідання - це щось про персонажів, сучасних українців. Ці персонажі - різні, проте вони чимось поєднані між собою, і все це відбувається в одному місті (майже все) - у Харкові. Оповідання розповідають про якийсь момент в житті героїв і ти читаєш, і Жадан вміло запускає нас у центр подій, і ось ти наче друг цієї людини — ти йому співчуваєш, ти його не розумієш, ти з ним смієшся, плачеш і цікавишся, що з ним далі.
Я трохи не звик до сучасної української літератури, тому мені було важко підлаштуватись і читати. Проте я наситився вайбом Харкову, «Месопотамія» повернула мою любов до цього міста і бажання повернутись туди і прогулятися цими вулочками, станціями метро, про яких так багато можна прочитати у цій книзі.
Прозові оповідання - це щось про персонажів, сучасних українців. Ці персонажі - різні, проте вони чимось поєднані між собою, і все це відбувається в одному місті (майже все) - у Харкові. Оповідання розповідають про якийсь момент в житті героїв і ти читаєш, і Жадан вміло запускає нас у центр подій, і ось ти наче друг цієї людини — ти йому співчуваєш, ти його не розумієш, ти з ним смієшся, плачеш і цікавишся, що з ним далі.
Я трохи не звик до сучасної української літератури, тому мені було важко підлаштуватись і читати. Проте я наситився вайбом Харкову, «Месопотамія» повернула мою любов до цього міста і бажання повернутись туди і прогулятися цими вулочками, станціями метро, про яких так багато можна прочитати у цій книзі.
September 21, 2018
I was somewhat hesitant to read this given a review in World Literature Today mentioning rampant misogyny spoiling it's other virtues. It's true it has a very male viewpoint and the women are pretty much only there as objects of desire but it still was quite vivid in it's portrayal and it felt authentic to a certain lived experience. Gritty, seamy, modern Ukrainian street life and culture, these vagabonds had little in the way of material possessions but a great deal of heart and vitality. Offered me some vicarious thrills and beauty in unexpected places.
January 12, 2023
П'ять з плюсом Сергію Вікторовичу. Втім, як завжди. Цього разу читала і думала, що напишу щось розумне про Месопотамію нашого району, але воно таке рідне й прекрасне, що моє "розумне" тут ні до чого.
Перечитано ще й задля мого насущного "Вдосконалення німецької по творах видатних українських письменників": паралельно почала читати німецький переклад, але далі десятої сторінки не просунулася, бо погналася за легкою насолодою і ні про що не жалкую - у решті решт в мене відпустка.
Перечитано ще й задля мого насущного "Вдосконалення німецької по творах видатних українських письменників": паралельно почала читати німецький переклад, але далі десятої сторінки не просунулася, бо погналася за легкою насолодою і ні про що не жалкую - у решті решт в мене відпустка.
January 30, 2014
Ці історії забуваються не так швидко, як було у мене з "Біг Маком", білше того: вони навіть пов'язані між собою, але відчувається якась ледь вловима хаотичність і незавершеність. Поезія в кінці трохи недоречна, але компенсує пробіли.
Тверда четвірка.
Тверда четвірка.
August 25, 2020
• прочитати Месопотамію перед Харковом – збіг для мене, але найкращий вибір
• автор вписує місто в контекст життя героїв
• насправді прозу рідко хочеться читати вголос. цю – так
• історія саме того Марата й багатьох інших, які назавжди зживаються з читачем
• автор вписує місто в контекст життя героїв
• насправді прозу рідко хочеться читати вголос. цю – так
• історія саме того Марата й багатьох інших, які назавжди зживаються з читачем
January 19, 2023
Jā, lasiet!
Te citi apskatnieki jau visu pateikuši :)
"Runāja un domāja tā: galvenais ir neatskatīties, galvenais ir neapklust, kamēr es iešu un runāšu, viņa ies līdzi maniem smiekliem, kamēr man būs ko teikt, viņai nāksies klausīties, viņa aizies līdz galam un noklausīsies līdz galam, un šonakt paliks kopā ar mani."
(164.lpp)
Te citi apskatnieki jau visu pateikuši :)
"Runāja un domāja tā: galvenais ir neatskatīties, galvenais ir neapklust, kamēr es iešu un runāšu, viņa ies līdzi maniem smiekliem, kamēr man būs ko teikt, viņai nāksies klausīties, viņa aizies līdz galam un noklausīsies līdz galam, un šonakt paliks kopā ar mani."
(164.lpp)
May 6, 2024
Чудова збірка
January 13, 2024
Man ir liels prieks, ka vispirms izlasīju Žadana "Internātu", pirms ķēros pie šīs grāmatas, jo absolūti vīlos šajā stāstu krājumā un, iespējams, nemaz nebūtu lasījusi "Internātu" (kurai devu 5 zvaigznes un par kuru biju absolūti sajūsmā). Pilnīgi šķita, ka "Mezopotāmiju" nav sarakstījis tas pats Žadans.
Man patika tikai viens stāsts. Jāatzīst gan, ka otro pusi pārlapoju un lasīju pa diagonāli un ātri. Biju atvieglota, ka beigās bija dzeja, ko izlaidu pavisam (šobrīd dzeja manā dzīvē nav aktuāla).
Man personīgi stāstos bija pārāk daudz aprakstošās daļas par personāžu pagātnēm, saistībām un vidi, līdz ar to ļoti iztrūka virzība pašu stāstu notikumos. Izlasot šķita, ka katram stāstam, ja tiem iedotu dinamiku un virzību, tad būtu bijis krietni labāk.
Man nudien salūztu sirds, ja Žadana grāmatai būtu jāliek viena zvaigzne, tāpēc lieku divas. Cerība bija, pāris teikumus savās piezīmēs izrakstīju kā citātus, bet vispārīgi ļoti mokoši nekāda lasāmviela.
Man patika tikai viens stāsts. Jāatzīst gan, ka otro pusi pārlapoju un lasīju pa diagonāli un ātri. Biju atvieglota, ka beigās bija dzeja, ko izlaidu pavisam (šobrīd dzeja manā dzīvē nav aktuāla).
Man personīgi stāstos bija pārāk daudz aprakstošās daļas par personāžu pagātnēm, saistībām un vidi, līdz ar to ļoti iztrūka virzība pašu stāstu notikumos. Izlasot šķita, ka katram stāstam, ja tiem iedotu dinamiku un virzību, tad būtu bijis krietni labāk.
Man nudien salūztu sirds, ja Žadana grāmatai būtu jāliek viena zvaigzne, tāpēc lieku divas. Cerība bija, pāris teikumus savās piezīmēs izrakstīju kā citātus, bet vispārīgi ļoti mokoši nekāda lasāmviela.
August 4, 2019
Don't do what I did and burn through Mesopotamia like an action novel. Mesopotamia is exactly what it says in the blurb: an ode to Kharkiv, a city that even those relatively familiar with Ukraine might not know all that well. Zhadan explores the lives, loves, and losses of several mutual acquaintances in Kharkiv, many working-class, many struggling white-collar. Most of all, though, he meditates. He meditates on the timeless feel of the city, the seductions of its wild women and the antics of its wild men, the smells of its two rivers, its motley population, its kitchens' cheeses (shaped like moons). Kharkiv is a city brimming with love: Zhadan leads us through tumultuous (and, depending on your definition of incest, incestuous) love affairs and an extended metaphor in which tax collectors gather the citizens' unspent love to replenish the city. After reading Mesopotamia, you'll want to devour everything you can find about Kharkiv.
I read Mesopotamia on the heels of Andrukhovych's Perverzion and Moscoviad. They're very different beasts, which is a good thing — Ukrainian literature is not a monolith and there's no better way to dispel that misconception by reading these three together. Perverzion and Moscoviad both deal fairly substantively with what it means to be a Ukrainian, juxtaposing representations of "Ukraine" with the West (Perverzion) and the Soviet Union (Moscoviad). Mesopotamia engages somewhat in that kind of comparative dialogue: Bob Koshkin's story is oddly reminiscent of the Russian cult film Брат 2, with both protagonists deep-diving into émigré communities in the United States, itself represented as a kind of jungle through racialized imagery. Both protagonists seem to be seeking some kernel of Ukrainian or Russian identity if indeed it exists; Danila Bogrov finds one, while Bob Koshkin, it appears, never stops looking. But for the most part, Mesopotamia reckons with Kharkiv on its own terms. It strives to capture the sheer color of life in Kharkiv, lending the city the undivided attention and respect worthy of a cradle of civilization. Scholars of Ukrainian national identity may either find Mesopotamia irrelevant or totally fascinating. Take your pick.
Don't expect much from Mesopotamia plot-wise. Zhadan's prose reads like poetry, which is excellent news for the striking metaphors (you'll be snapping your way through the whole novel), but he has a tendency to summarize major plot points, which throws off the pacing of the plot. The poetry at the novel's end is moving, though I am sure it is much more so in Ukrainian. If you read Mesopotamia, read it thoughtfully, and then read it again. After the second time through, you may fall so deeply in love with it that you'll never stop rereading.
I read Mesopotamia on the heels of Andrukhovych's Perverzion and Moscoviad. They're very different beasts, which is a good thing — Ukrainian literature is not a monolith and there's no better way to dispel that misconception by reading these three together. Perverzion and Moscoviad both deal fairly substantively with what it means to be a Ukrainian, juxtaposing representations of "Ukraine" with the West (Perverzion) and the Soviet Union (Moscoviad). Mesopotamia engages somewhat in that kind of comparative dialogue: Bob Koshkin's story is oddly reminiscent of the Russian cult film Брат 2, with both protagonists deep-diving into émigré communities in the United States, itself represented as a kind of jungle through racialized imagery. Both protagonists seem to be seeking some kernel of Ukrainian or Russian identity if indeed it exists; Danila Bogrov finds one, while Bob Koshkin, it appears, never stops looking. But for the most part, Mesopotamia reckons with Kharkiv on its own terms. It strives to capture the sheer color of life in Kharkiv, lending the city the undivided attention and respect worthy of a cradle of civilization. Scholars of Ukrainian national identity may either find Mesopotamia irrelevant or totally fascinating. Take your pick.
Don't expect much from Mesopotamia plot-wise. Zhadan's prose reads like poetry, which is excellent news for the striking metaphors (you'll be snapping your way through the whole novel), but he has a tendency to summarize major plot points, which throws off the pacing of the plot. The poetry at the novel's end is moving, though I am sure it is much more so in Ukrainian. If you read Mesopotamia, read it thoughtfully, and then read it again. After the second time through, you may fall so deeply in love with it that you'll never stop rereading.
Displaying 1 - 30 of 176 reviews