Отже, повернувся до однієї з найбільш блюзнірських серій, яку мені довелося читати - “Проповідник. Книга третя”. І я не буду оригінальним, якщо напишу, що родзинкою третьої збірки є спецвипуски про Святителя та Кессіді. З них і почнемо.
“Святитель убивць” — це, по суті, оріджин однойменного персонажа, що знайомить читача з його мотивами та історією появи. На початку розповіді очікуєш, що ось зараз автор усе пояснить і якось виправдає їбанутого покруча, який гасить людей пачками. Та хрін там, душа цього хлопа настільки просякнута ненавистю та чорнотою, що він лише однією своєю появою в Пеклі перетворює грішників на заморожені крабові палички і, щоб двічі не повертатися, заразом виносить мізки господарю. Мене історія затягнула й загіпнотизувала своєю ідеальною чорнотою та порочною брутальністю.
“Кессіді – Кров і Віскі” — історія з життя відбитого засранця-кровопивці, що у своїх мандрах здибує подібну собі істоту. Автор відпускає гальма і безсоромно та в особливо цинічній формі стібе образ “класичних” вампірів, розриваючи шаблони та сраки всім, хто хоча б насмілюється говорити про бремстокерівську канонічність. Історія чудово характеризує Кессіді, його стиль життя та життєві принципи. Ґарт Енніс віртуозно розпочинає оповідку, змушуючи читача гикати від сміху, і, коли сльози сміху просихають, з розмаху втелющує у пику пудинг із людського лайна та невігластва. Вчергове демонструючи порочність людства, яку неможливо виправдати навіть з точки зору найїбанутішого кровопивці.
Третя книга— це все той же безсоромний, саркастичний та іронічний Проповідник, для авторів якого не існує слів “табу” чи “гріх”. Можливо, тут менше брутальщини і блюзнірства, ніж у попередніх збірках, але цінність цієї частини в іншому. Енніс майстерно, через характери та “хімію” між головними героями, змушує вірити, хвилюватися та сподіватися, що цього разу лихо їх омине. Хоча подих бурі, вже відчувається в повітрі.