У книжці Наталії Романович-Ткаченко «Нас кличуть гудки» подано нариси, оповідання, спогади, друковані за життя письменниці.
Вона пише про буремну добу початку ХХ ст. Її твори — почасти автобіографічні — пронизані настроями епохи, оповідають про події та долі людей на межі століть. У них розкрито конфлікт старої й нової моралі, суспільну психологію тих часів, порушено питання жіночої емансипації, кохання і одруження, внутрішньої свободи в щасливому шлюбі. Її героїні дошукуються гармонійного поєднання особистого життя, материнства і громадської діяльності. З-під пера авторки прозирає ідеал жінки — як незалежної, сильної, інтелектуальної, творчої особистості. А тексти наповнено атмосферою шаленого темпу тогочасного життя, його стрімкого руху й мінливості, що цілком притаманно і нашому буремному часу.
Наталя Романович-Ткаченко. Треба зробити паузу й згадати, хто вона така. Не найпомітніша постать наших 1910–1920-х, одна з плужан; якщо напружитися, то згадається хіба що репліка Сергія Єфремова про «літописця-белетриста нашого революційного руху», і в цій оцінці навряд чи щось спокусить (пере)читати її прозу. Так не пригадаю, чи після 1987 року, коли вийшов її академічний том, видавали ще колись її вибране?
Та якщо прочитати, скажімо, лише одне оповідання зі свіженької збірки «Нас кличуть гудки» — «Богиня революції. Фантазія», то й питань, чому її було забули, не виникне. Вона стоїть на вершині скелі, закликає бурю, навколо неї хвилюється море, води насичуються кров’ю, дедалі вище здіймаються хвилі, море затоплює береги, дно міліє, завалене трупами, підточує скелю… Украй некомфортне читання. Але, на щастя, цей твір у новій книжці, либонь, у ролі контрастної речовини. Романович-Ткаченко заслуговує на увагу не піднесено-алегоричними вульгарними маніфестаціями, о ні, вона майстерно описала мить безнадійності, коли ідея Революції занепадає, коли принесені їй жертви здаються надмірними. Розчарування й зневіра — дві теми, на яких Романович-Ткаченко в художній прозі ой як знається, навколо них сформовано концепцію й нового її вибраного. Романович-Ткаченко якщо й літописиця, то не самої Революції, а її спаду. А ми вже добре знаємо на власній шкурі, як за митями колективного піднесення приходить різкий спад і скільки потрібно зусиль уже на індивідуальному рівні, щоб не впасти в повну безнадію.
Сімнадцять оповідань у збірці — від 1904 до 1927 року. У центрі кожного, за поодинокими винятками, жінка, яка захлинається в бридкій нескінченності невлаштованого побуту. Сімнадцять, за поодинокими винятками, ретельно зафіксованих симптомів клінічної депресії та хронічної втоми.
Доволі непогана збірка, де в центрі сюжету майже усюди жінка в життєвих обставинах. В скруті, під пресингом суспільства, жінка поруч з чоловіком, жінка з дітьми на руках — і тут же дуже багато розчарування.
Художні тексти у Романович-Ткаченко на порядок кращі за однойменні спогади, бо там від соціал робітничої патетики хочеться позіхати 🥱
Лейтмотивом цієї книжки є розчарування: в ідеалах революції; в прагненні до рівноправ'я, яке стикається з буденністю; у дихотомії жінки з власними ідеями і покликами і жінки-дружини, жінки-матері. Книжка давалася важко, часто дратував наївний ідеалістичний тон і песимізм, які тісно переплетені. Планувала оцінювати низько, але останній, найбільш автобіографічний твір, "Нас кличуть гудки", різко підняв враження. Допомогло також прочитання біографії авторки і детальний розбір збірки. Цю авторку неодмінно потрібно знати, розуміти її роль і здобуток у становленні української культури. Тим не менш, я б не спішила радити цю книжку, якщо не бути готовим до постійного негативу, який вона транслює.
Цікава збірка оповідань. Майже від кожно віє ностальгією та нездісненністю. Ми знаємо, чим закінчаться ці мрії про революцію, від того трохи стає сумно. Але материнство, стосунки у парі, розподіл обов'язків у родині - все описано дуже сучасно. Дуже приємна мова написання, читається легко.